ПОСТАНОВА
Іменем України
18 березня 2019 року
Київ
справа №826/160/16
адміністративне провадження №К/9901/28938/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого судді-доповідача: Васильєвої І.А.,
суддів: Пасічник С.С., Юрченко В.П.,
розглянувши у порядку письмового провадження
касаційну скаргу Державної податкової інспекції в Оболонському районі м. Києва Головного управління Міндоходів
на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 23.09.2016 (суддя: Федорчука А.Б.)
та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 25.05.2017 (головуючий суддя: Желтобрюх І.Л., судді: Бєлова Л.В., Парінов А.Б.)
у справі № 826/160/16
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрпрофторг»
до Державної податкової інспекції в Оболонському районі м. Києва Головного управління Міндоходів
про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,
ВСТАНОВИВ:
Товариство з обмеженою відповідальністю «Укрпрофторг» (далі - позивач, ТОВ) звернулось до суду з адміністративним позовом до Державної податкової інспекції в Оболонському районі м. Києва Головного управління Міндоходів (далі - відповідач, ДПІ), в якому просило скасувати податкові повідомлення-рішення від 21.07.2015: № 0004632202 про збільшення грошового зобов'язання із податку на додану вартість (ПДВ) на 829334,00 грн. за основним зобов'язанням та на 414667,00 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами); № 0004642202 про збільшення грошового зобов'язання із податку на прибуток на 77400,00 грн. за основним зобов'язанням та на 38700,00 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами).
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 23.09.2016, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 25.05.2017, позов задоволено: визнані протиправними та скасовані податкові повідомлення-рішення ДПІ від 21.07.2015: № 0004632202 та № 0004642202.
У касаційній скарзі відповідач просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій, посилаючись на порушення судами норм пункту 138.2, підпункту 139.1.9 пункту 139.1 ст. 139, пунктів 198.2, 198.3, 198.6 ст. 198 Податкового кодексу України (далі - ПК України), ст. 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» (Закон № 996-XIV) та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Доводи касаційної скарги зводяться до того, що судом не були враховані доводи ДПІ про неправомірність формування позивачем показників податкового обліку з податку на прибуток та ПДВ за наслідками господарських операцій із поставки послуг від контрагентів, які не мали адміністративно-господарських можливостей для здійснення поставки послуг; невідповідність документів, складених з посиланням на поставку послуг, на підставі яких позивачем були здійснені зміни у податковому обліку із податку на прибуток та ПДВ, нормам Закону № 996-XIV.
Позивач не реалізував своє процесуальне право подання заперечення проти касаційної скарги.
Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, колегія суддів Верховного Суду приходить до висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Фактичною підставою для збільшення у податковому обліку позивача сум грошового зобов'язання із податку на прибуток, ПДВ та застосування штрафних (фінансових) санкцій згідно з податковими повідомленнями-рішеннями, з приводу правомірності яких виник спір, стали висновки контролюючого органу, викладені в акті позапланової виїзної документальної перевірки від 03.07.2015 № 615/26-54-22-02/34891912. Згідно з цим актом позивач порушив норми пункту 138.2 ст. 138, підпункту 139.1.9 пункту 139.1 ст. 139, пунктів 198.1, 198.2, 198.6 ст. 198, ст. 201 Податкового кодексу України (далі - ПК України), а саме: завищив витрати за 2014 рік та податковий кредит за листопад 2014 року, січень, лютий, березень 2015 року за господарськими операціями з поставки послуг від ТОВ «Праймконсалтинг», ТОВ «ТВК Мегаполіс», ТОВ «Центрокомбуд», ТОВ «Спецректорг», які не мали реального характеру. У результаті цих порушень позивачем занижено податок на прибуток за 2014 рік на 77400,00 грн. та ПДВ за листопад 2014 року, січень, лютий, березень 2015 року на загальну суму 829334,00 грн. Висновок про відсутність реального характеру поставки позивачу від вищевказаних постачальників послуг обґрунтовано відсутністю у цих постачальників основних фондів, трудових ресурсів, невідповідністю актів наданих послуг нормам ст. 9 № 996-XIV - не містять деталізації послуг; відсутність товарно-транспортних накладних як доказу отримання послуг із транспортування.
За наслідками висновків акту перевірки ДПІ відносно позивача прийняті податкові повідомлення-рішення від 21.07.2015: № 0004632202 про збільшення грошового зобов'язання із податку на додану вартість (ПДВ) на 829334,00 грн. за основним зобов'язанням та на 414667,00 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами); № 0004642202 про збільшення грошового зобов'язання із податку на прибуток на 77400,00 грн. за основним зобов'язанням та на 38700,00 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями (штрафами).
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що з посиланням на поставку позивачу від ТОВ «Праймконсалтинг», ТОВ «ТВК Мегаполіс», ТОВ «Центрокомбуд», ТОВ «Спецректорг» послуг із організації перевезень вантажів, сторони склали акти наданих послуг, від імені цих постачальників виписані податкові накладні, на підставі яких позивач сформував витрати та податковий кредит у податковому обліку з податку на прибуток та ПДВ за вищевказані податкові періоди.
Відповідно до пункту 138.1 ст. 138 ПК (у редакції, чинній на час виникнення відносин, з приводу прав і обов'язків сторін в яких виник спір) витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із: витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6 - 138.9, підпунктами 138.10.2 - 138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті: інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу; крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.
Витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу (абзац перший пункту 138.2 цієї статті).
Згідно із підпунктом 139.1.9 пункту 139.1 ст. 139 ПК до складу витрат не включаються витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.
Згідно з підпунктом «а» пункту 198.1 ст. 198 ПК право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.
Пунктом 198.3 цієї статті встановлено, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг (у разі здійснення контрольованих операцій - не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу) та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.
Не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу (підпункт 198.6 цієї статті).
При цьому законодавцем передбачається реальність оподатковуваних операцій та витрат платника податку, достовірність документів податкового обліку.
За змістом наведених норм, право платника податків на збільшення витрат та податкового кредиту обумовлено юридичним складом, до якого входять такі юридичні факти, як придбання платником податку у інших платників цього податку товарів (послуг), призначених для використання в оподатковуваних операціях, що відповідають цілям господарської діяльності платника податку; підтвердження податковою накладною, виписаною постачальником - платником податку, митною декларацією (іншими подібними документами згідно з пунктом 201.11 статті 201 ПК) суми нарахованого (сплаченого) податку в ціні придбання товару (послуг).
Ці обставини відповідно до частини 1 ст. 138 КАС України (у редакції, чинній на дати ухвалення оскаржуваних судових рішень) входять до предмета доказування при розгляді судом адміністративного позову стосовно правомірності рішення контролюючого органу про збільшення сум грошових зобов'язань із податку на прибуток, ПДВ.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив із реального характеру господарських операцій із поставки позивачу послуг від ТОВ «Праймконсалтинг», ТОВ «ТВК Мегаполіс», ТОВ «Центрокомбуд», ТОВ «Спецректорг»; індивідуального характеру відповідальності платника податків; відповідності документів, складених із посиланням на поставку послуг від цих постачальників нормам ст. 9 Закону № 996-XIV. Посилання ДПІ на відсутність у позивача товарно-транспортних накладних суди оцінили як таке, що не впливає на правомірність формування витрат та податкового кредиту.
З такою оцінкою судами доказів у справі не можна погодитися, оскільки вона зроблена без дотримання норм статті 86 КАС України. Згідно з цією статтею суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності (частини перша - третя цієї статті).
Частиною першою ст. 69 цього Кодексу встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів.
Заперечуючи проти позову, контролюючий орган звертав увагу суду на обставини, які ставлять під сумнів реальність господарських операцій із поставки позивачу послуг від ТОВ «Праймконсалтинг», ТОВ «ТВК Мегаполіс», ТОВ «Центрокомбуд», ТОВ «Спецректорг». Так, поряд із доводами про відсутність цих постачальників за своїм місцезнаходженням, від