ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 лютого 2019 року
м. Київ
Справа № 920/1122/17
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Сухового В.Г. - головуючого, Берднік І.С., Міщенка І.С.,
за участю секретаря судового засідання - Журавльова А.В.,
за участю представників:
позивача - не з'явився
відповідача 1 - не з'явився
відповідача 2 - не з'явився
третьої особи 1 - не з'явився
третьої особи 2 - не з'явився
третьої особи 3 - не з'явився
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фермерського господарства "Едельвейс-2007" на постанову Північного апеляційного господарського суду від 13.12.2018 (головуючий суддя Агрикова О.В., судді Чорногуз М.Г., Хрипун О.О.) та рішення Господарського суду Сумської області від 06.06.2018 (суддя Котельницька В.Л.) у справі № 920/1122/17
за позовом Фермерського господарства "Едельвейс-2007"
до 1) Буринської районної державної адміністрації Сумської області, 2) Селянського фермерського господарства "Рябоконь"
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні позивача: 1) ОСОБА_4, 2) ОСОБА_5, 3) ОСОБА_6
про визнання договорів оренди землі недійсними,
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
1. У листопаді 2017 року Фермерське господарство "Едельвейс-2007" звернулося до Господарського суду Сумської області з позовною заявою до Буринської районної державної адміністрації Сумської області та Селянського фермерського господарства "Рябоконь" про визнання незаконним та скасування розпорядження голови Буринської районної державної адміністрації №246 від 31.05.2006 та визнання недійсним договору №64 від 04.07.2006 оренди землі, укладеного між Буринською районною державною адміністрацією і Селянським фермерським господарством "Рябоконь", в тому числі додаткової угоди від 12.09.2013 №31 до вказаного договору.
1.1. Позовні вимоги, із посиланням на положення статей 21, 203, 215, 228 Цивільного кодексу України і статей 207, 208 Господарського кодексу України, положення Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)", обґрунтовано тим, що у позивача у користуванні на підставі договорів оренди, укладених із фізичними особами ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_5, перебувають земельні ділянки, розташовані на території Гвинтівської сільської ради Буринського району Сумської області. Разом із тим між відповідачами укладено оспорюваний договір оренди земель на території Гвинтівської сільської ради від 04.07.2006 № 64 (невитребувані паї), за умовами якого на підставі оскаржуваного розпорядження голови Буринської райдержадміністрації від 31.05.2006 № 246 СФГ "Рябоконь" передано у строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 82,79 га ріллі із земель невитребуваних паїв. Цей договір продовжувався у 2011-2013 роках, зокрема 12.09.2013 укладено додаткову угоду № 31 до договору, згідно з якою встановлено строк його дії до 31.12.2014 із можливістю пролонгації на 1 рік. Однак відповідного розпорядження орендодавцем прийнято не було. На думку позивача, під час укладення оспорюваного договору порушено норми чинного на час його укладення законодавства, передано в оренду земельні частки (паї), які вже були розподілені, отже втратили статус нерозподілених (невитребуваних).
Короткий зміст оскаржуваних рішень
2. Рішенням Господарського суду Сумської області від 06.06.2018, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 13.12.2018 у задоволенні позовних вимог відмовлено.
2.1. Судові рішення мотивовані тим, що позивачем невірно обрано спосіб захисту своїх прав та не доведено суду факту порушення даних прав та законних інтересів відповідачами у справі шляхом укладення оскаржуваного договору оренди та видання розпорядження голови райдержадміністрації. Також судами досліджено та встановлено, що договір оренди землі від 04.07.2006 №64, не суперечив чинному на момент його укладення законодавству, як не суперечило законодавству й прийняте головою Буринської райдержадміністрації в межах його компетенції розпорядження №246 від 31.05.2006.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
3. Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, позивач подав до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить оскаржувані рішення скасувати, ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.
Аргументи учасників справи
Доводи позивача, викладені у касаційній скарзі (узагальнено)
4. Господарськими судами попередніх інстанцій невірно застосовано ч. 1 ст. 15, ч. 3 ст. 215 ЦК України, ст. 1 ГПК України, не застосовано ст. 21, ч. 1, 2, 4 ст. 203, ч. 1, 3 ст. 215, ч. 3 ст. 228 Цивільного кодексу України, ч. 5 ст. 6, ст.ст. 18, 20 Закону України "Про оренду землі", ч. 2, 3 ст. 6 Цивільного кодексу України, ст. 125 Земельного кодексу України та ч. 2 ст. 19 Конституції України, ч. 3 ст. 24 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" при розгляді позовної вимоги про визнання незаконним та скасування розпорядження голови Буринської районної державної адміністрації №246 від 31.05.2006.
4.1. Так, скаржник зазначає, що земельні ділянки, які перебувають у користуванні ФГ "Едельвейс-2007" на підставі договорів оренди, розташовані у масиві саме тих витребуваних паїв, що були незаконно передані у користування СФГ "Рябоконь", а наведене унеможливлює їх використання.
4.2. Крім того, у користуванні ФГ "Едельвейс-2007" перебувають земельні ділянки, розташовані у масиві витребуваних паїв, що були незаконно передані у користування СФГ "Рябоконь", що робить неможливим їх використання, крім того, наявність оскаржуваних розпорядження та договору оренди з СФГ "Рябоконь" унеможливлює укладення із власниками паїв договорів оренди з метою обробки одночасно земельних ділянок, які перебувають усередині та навколо масиву, переданого СФГ "Рябоконь".
4.3. ФГ "Едельвейс-2007" наголошує, що у зв'язку із незаконністю розпорядження про передачу в оренду СФГ "Рябоконь" земельних ділянок, а як наслідок, і недійсністю договору оренди, ФГ "Едельвейс-2007" позбавлено можливості у законний спосіб встановити сервітут для безперешкодного користування земельними ділянками, що перебувають у масиві земельних ділянок, яким користується СФГ "Рябоконь" на підставі оспорюваного договору. Отже, позивач, маючи право користування орендованими земельними ділянками та сплачуючи орендну плату за них, фактично позбавлений можливості їх використання, зазнаючи збитків у виді упущеної вигоди.
Позиція відповідача, викладена у клопотанні
5. На адресу суду надійшло клопотання відповідача 1, в якому він зазначає, що позовні вимоги у справі не визнає та просить залишити оскаржувані рішення залишити без змін.
6. Відповідач 2 та треті особи відзивів на касаційну скаргу не надали, що відповідно до положень ч. 3 ст. 295 ГПК України не перешкоджає перегляду судових рішень.
Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
7. Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 04.07.2006 між Буринською районною державною адміністрацією Сумської області (орендодавець) та Селянським фермерським господарством "Рябоконь" (орендар) на підставі розпорядження голови Буринської районної державної адміністрації №246 від 31.05.2006 укладено договір оренди землі №64 (невитребувані паї) на території Гвинтівської сільської ради Буринського району Сумської області, відповідно до п.п. 1, 2 якого орендодавець (відповідач 1) передав у строкове платне користування орендарю (відповідач 2) земельну ділянку сільськогосподарського призначення для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 82,79 га ріллі із земель невитребуваних паїв.
Відповідно до п. 5 договору оренди він укладений на 5 років. Після закінчення строку договору орендар має переважне право поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 60 календарних днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію.
Вказаний вище договір оренди зареєстровано у Буринському районному відділі Сумської регіональної філії Державного підприємства "Центр Державного земельного кадастру", про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 17.07.2006 за №040662701291.
Відповідно до акту приймання-передачі земельної ділянки відповідач 1 передав, а відповідач 2 прийняв земельну ділянку площею 82,79 га, в т.ч. 82,79 га ріллі не витребуваних земельних часток (паїв) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.
7.1. Суди установили, що між Буринською райдержадміністрацією і СФГ "Рябоконь" було укладено додаткові угоди до договору, а саме:
- додаткова угода №48 від 19.05.2011 про внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 17.07.2006 №040662701291, якою внесено зміни в частині розміру загальної площі ріллі із земель невитребуваних паїв з 82,79 на 69,3423, внесено зміни щодо нормативно грошової оцінки, а також вказано, що договір укладено до 01.07.2012;
- додаткова угода №31 від 23.07.2012 про внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 17.07.2006 №040662701291, якою внесено зміни в частині розміру загальної площі ріллі із земель невитребуваних паїв з 69,3423 на 58,8188, зміни щодо нормативно грошової оцінки, а також вказано, що договір укладено до 31.12.2013;
- додаткова угода №31 від 12.09.2013 про внесення змін до договору оренди земельної ділянки від 17.07.2006 №040662701291, якою встановлено, що договір укладено до 31.12.2014, а також зазначено, що відповідно до ст. 13 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)", земельні ділянки передаються в оренду для використання за цільовим призначенням на строк до моменту отримання їх власниками державних актів на право власності на земельну ділянку.
Позивач зазначає, що між ним та ОСОБА_4 укладено договір оренди землі від 01.12.2014, між ним та ОСОБА_5 укладено договір оренди землі від 01.09.2016, між ним та ОСОБА_6 укладено договір оренди землі від 30.01.2009.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій
8. Верховний Суд зазначає, що імперативними приписами частини 2 статті 300 ГПК України чітко встановлено межі перегляду справи судом касаційної інстанції, а саме: суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Компетенція суду касаційної інстанції відповідно до частини 1 вказаної статті полягає виключно в перевірці правильності застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи.
9. За змістом статті 15 Цивільного кодексу України право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу визначено статтею 16 цього Кодексу.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з'ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.
9.1. Для визначення предмета позову як способу захисту права чи інтересу важливим є перелік способів захисту цивільного права та інтересу, наведений у статті 16 Цивільного кодексу України, за змістом якої способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання права, припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, тощо. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
9.2. У Рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) надано офіційне тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес" як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовленого загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкованого у суб'єктивному праві простого легітимного дозволу, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
9.3. Крім того, відповідно до статті 3 Цивільного кодексу України принципи справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків, що зокрема підтверджується змістом частини 3 статті 509 цього Кодексу. Отже, законодавець, навівши у тексті Цивільного кодексу України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов'язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов'язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту.
9.4. За змістом частини 3 статті 152 Земельного кодексу України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.
9.5. Згідно зі статтею 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси. Суд визнає незаконним та скасовує нормативно-правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.
9.6. Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
9.7. Статтею 203 Цивільного кодексу України визначено загальні вимоги до чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
9.8. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні положення статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушено цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце (постанова Верховного Суду України від 06.07.2016 № 910/1891/14).
10. Предметом позову у даній справі є вимога про визнання незаконним і скасування розпорядження голови Буринської райдержадміністрації від 31.05.2006 № 246, визнання недійсним договору оренди землі від 04.07.2006 № 64, укладеного між Буринською райдержадміністрацією і СФГ "Рябоконь", у тому числі додаткової угоди від 12.09.2013 № 31 до цього договору, на підставі статей 21, 203, 215, 228 Цивільного кодексу України і статей 207, 208 Господарського кодексу України, положень Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)", у зв'язку із порушенням прав позивача, який орендує земельні ділянки на підставі договорів, укладених із ОСОБА_4, ОСОБА_6, ОСОБА_5, а також порушення вимог законодавства під час прийняття оскаржуваного розпорядження та укладення договору між відповідачами шляхом передачі в оренду земельних часток (паїв), які вже були розподілені, отже втратили статус нерозподілених (невитребуваних).
11. Законом України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)" визначено організаційні та правові засади виділення власникам земельних часток (паїв) земельних ділянок у натурі (на місцевості) із земель, що належали колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам на праві колективної власності, а також порядок обміну цими земельними ділянками.
Згідно з частинами 1 та 2 статті 2 цього Закону основним документом, який посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією; документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є, зокрема, свідоцтво про право на спадщину.
12. Відповідно до пункту 17 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України сертифікати на право на земельну частку (пай), отримані громадянами, вважаються правовстановлюючими документами при реалізації ними права вимоги на відведення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) відповідно до законодавства.
Громадянам - власникам земельних часток (паїв) за їх бажанням виділяються в натурі (на місцевості) земельні ділянки з видачею державних актів на право власності на землю (пункт 16 Перехідних положень Земельного кодексу України).
13. Статтею 5 Закону України "Про порядок виділення в натурі