ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 лютого 2019 року
м. Київ
Справа № 910/974/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.
розглянувши у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Вищого навчального закладу "Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна"
на ухвалу Північного апеляційного господарського суду від 26.12.2018 (головуючий - Дикунська С.Я., судді: Мальченко А.О., Жук Г.А.)
за позовом Вищого навчального закладу "Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна"
до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фактор плюс"
2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Офіс сервіс люкс"
про визнання договорів недійсними,
ВСТАНОВИВ:
Вищий навчальний заклад "Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна" (далі - ВНЗ "Відкритий міжнародний університет розвитку людини "Україна", позивач) звернувшись в суд з позовом, до Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фактор плюс" (далі - ТОВ "Фінансова компанія "Фактор Плюс", відповдіач-1) та Товариства з обмеженою відповідальністю "Офіс Сервіс Люкс" (далі - ТОВ "Офіс Сервіс Люкс", відповідач-2) просив визнати договір №02/10-17/2 про відступлення частини прав вимог від 02.10.2017 та договір №02/10-17/3 від 02.10.2017 про відступлення права вимоги за договором іпотеки №24-47/1-08/04 від 12.06.2008, які укладено між відповідачами у справі, недійсними.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що спірні договори укладені з порушенням вимог статей 203, 215, 1077 Цивільного кодексу України, статей 17, 24 Закону України "Про іпотеку". На переконання позивача внаслідок укладання Договору № 02/10-17/2 про відступлення частини прав вимоги його права та інтереси були порушені, оскільки вартість предмета іпотеки становить 113 463 030,00 грн згідно з пунктом 1.4. Договору 9 від 25.03.2015 про внесення змін до Договору іпотеки № 24-47/1-08/04 від 12.06.2008. Як наслідок, і Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Фактор плюс» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Офіс сервіс люк» є кредиторами позивача, утім, лише зобов'язання перед Товариством з обмеженою відповідальністю «Офіс сервіс люк» забезпечені іпотекою, хоча вартість предмета іпотеки є достатньою, щоб забезпечити зобов'язання за Основними договорами, що укладені між позивачем та Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Хрещатик». Отже, відповідачами було неправомірно та безпідставно розділено суму кредитного зобов'язання боржника на дві частини. Окрім того, як стверджує позивач, оспорюваний Договір про відступлення частини прав вимоги від 02.10.2017 має ознаки договору факторингу, де Товариство з обмеженою відповідальністю «Офіс сервіс люкс» виступає фактором, проте, в Державному реєстрі фінансових установ відсутні будь-які відомості про відповідача-2, що дає підстави стверджувати про відтніть у нього статусу фінансової установи та укладення ним Договору про відступлення частини прав вимоги від 02.10.2017 з порушенням норм чинного законодавства та господарської компетенції. Також позивач вказує, що відповідачі порушили право позивача мирно володіти своїм майном та за відсутності правових підстав розділили розмір грошових зобов'язань на частини і передали предмет іпотеки в якості забезпечення лише частини зобов'язань. Поряд з викладеним, позивач зазначає, що його не було повідомлено про відступлення прав вимоги за основними договорами та договором іпотеки.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.07.2018 (суддя - Трофименко Т.Ю.) у задоволенні позову відмовлено повністю з підстав недоведеності позивачем порушення його прав та інтересів внаслідок укладання відповідачами оспорюваних правочинів.
Оскарженою ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 26.12.2018 зупинено провадження у даній справі до набрання законної сили рішенням у справі №910/16818/18 на підставі пункту 5 частини 1 статті 227 Господарського процесуального кодексу України.
У касаційній скарзі позивач просить вказану ухвалу скасувати, а справу направити до апеляційної інстанції для продовження розгляду. Ці вимоги мотивовано порушенням судом пункту 5 частини 1 статті 227 Господарського процесуального кодексу України, що в силу частини 6 статті 310 цього ж Кодексу є підставою для їх задоволення.
Переглянувши у касаційному порядку на підставі встановлених фактичних обставин справи оскаржувану ухвалу, враховуючи встановлені Господарським процесуальним кодексом України межі такого перегляду, суд касаційної інстанції виходить із наступного.
Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 227 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі об'єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об'єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.
Сама по собі взаємопов'язаність двох справ не свідчить про неможливість розгляду та прийняття рішення у справі.
Під неможливістю розгляду даної справи слід розуміти неможливість для даного господарського суду самостійно встановити обставини, які встановлюються іншим судом в іншій справі.
При цьому, вищевказана процесуальна норма прямо встановлює, що суд не може посилатися на об'єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.
Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 229 ГПК України провадження у справі зупиняється у випадках, встановлених пунктом 5 частини першої статті 227 цього Кодексу - до набрання законної сили судовим рішенням, від якого залежить вирішення справи.
Статтею 234 цього ж Кодексу передбачено, що в ухвалі зазначаються мотиви, з яких суд дійшов висновків, і закону, яким керувався суд, постановляючи ухвалу.
Приписами статті 269 ГПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предм