ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 лютого 2019 року
м. Київ
Справа № 911/1171/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
головуючий - Стратієнко Л.В.,
судді: Студенець В.І., Ткач І.В.,
за участю секретаря судового засідання - Сігнаєвської К.І.;
за участю представників:
позивача - Ніколаєва Д.Ю.,
відповідача - Гучка В.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу приватного підприємства "АВ-Студіа",
на рішення Господарського суду Київської області
(суддя - Шевчук Н.Г.)
від 13.08.2018,
та постанову Північного апеляційного господарського суду
(головуючий - Дикунська С.Я., судді - Жук Г.А., Мальченко А.О.)
від 18.12.2018,
у справі за позовом приватного підприємства "АВ-Студіа",
до приватного акціонерного товариства "Київобленерго",
про визнання недійсним договору № 269 від 05.04.2018 з доступу до опор повітряних ліній напругою 0,4 - 10 кв. для сумісного підвішування волоконно-оптичних ліній зв'язку,
В С Т А Н О В И В:
у червні 2018 року ПП "АВ-Студіа" звернулось до Господарського суду Київської області з позовом до ПрАТ "Київобленерго" про визнання недійсним договору № 269 від 05.04.2018.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач на момент укладення спірного договору не був власником опор повітряних ліній та у нього був відсутній достатній обсяг цивільної дієздатності, зокрема, відсутнє право розпорядження нерухомим майном. За твердженнями позивача відповідач ввів його в оману щодо наявності у нього права власності на опори повітряних ліній та шляхом погроз і без вільного волевиявлення спонукав його до укладення спірного договору.
Рішенням Господарського суду Київської області від 13.08.2018, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 18.12.2018, в задоволенні позову відмовлено.
Приймаючи рішення, господарські суди дійшли висновків, що позивачем не доведено обставин, з якими закон, зокрема, положення ст. ст. 203, 215 ЦК України, пов'язують можливість визнання оспорюваного договору недійсним.
Приватне підприємство "АВ-Студіа" подало касаційну скаргу, в якій просить скасувати вказані рішення і прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.
Підставами для скасування судових рішень позивач зазначає неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судами першої та апеляційної інстанції. Вказує, що господарськими судами помилково ототожнено поняття "повітряна лінія електропередач" та "опори лінії електропередачі". Стверджує, що ПрАТ "Київобленерго" не надало до суду належних доказів на підтвердження права власності на опори ліній електропередач.
У відзиві на касаційну скаргу відповідач вважає постанову апеляційного суду та рішення місцевого суду законними та обґрунтованими, просить залишити їх без змін. Зазначає, що він як правонаступник ЗАТ "А.Е.С. Київобленерго" володіє повітряними лініями на підставі Переліку нерухомого майна, що увійшло до статутного фонду ЗАТ "А.Е.С. Київобленерго" під час його корпоратизації станом на 01.07.1995, який затверджений наказом Міністерства палива та енергетики України № 452 від 21.11.2016.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи і перевіривши матеріали справи, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення з таких підстав.
Як встановлено господарськими судами, 05.04.2018 приватним підприємством "АВ-Студіа" (замовник) та приватним акціонерним товариством "Київобленерго" (власник мереж) укладено договір № 269 з доступу до опор повітряних ліній напругою 0.4 - 10 кВ для сумісного підвішування волоконно-оптичних ліній зв'язку, відповідно до пункту 1.1 якого замовник замовляє та оплачує, а власник мереж надає право доступу на території Білоцерківського району Київської області до місць на опорах повітряних ліній електропередач 0,4/10 кВ для сумісного підвішування ліній волоконно-оптичного зв'язку з необхідним комутаційним та іншим обладнанням.
Згідно з пунктом 1.2 договору загальна кількість опор ліній електропередач 0,4/10 кВ, які використовуються для сумісного підвішування волоконно-оптичного кабелю зв'язку, визначається проектною документацією, затверджується шляхом підписання сторонами акту протяжності повітряних ліній 10/0,4кВ із сумісним підвішуванням волоконно-оптичної лінії зв'язку (додаток № 1 до договору) та схеми проходження ліній волоконно-оптичного зв'язку із зазначенням місця розташування опор (додаток № 2 до договору).
Відповідно до пункту 7.1 договору він набуває чинності з моменту його підписання сторонами та діє впродовж 1 (одного) року. Договір вважається пролонгованим на наступний рік, якщо за місяць до закінчення терміну дії договору жодною з сторін не буде заявлено про припинення його дії або перегляд його умов.
Пунктом 7.1.1 договору передбачено, що у відповідності з частиною третьою статті 631 Цивільного кодексу України сторони дійшли згоди, що його умови розповсюджуються на взаємовідносини між сторонами, що виникли між ними з 01.09.2017.
Спір у справі виник в зв'язку з оспорюванням позивачем законності договору з доступу до опор повітряних ліній напругою 0.4 - 10 кВ для сумісного підвішування волоконно-оптичних ліній зв'язку з огляду на його невідповідність вимогам чинного законодавства, адже за твердженням позивача відповідач на момент його укладення не був власником опір повітряних ліній та не був жодним чином уповноважений на укладення такого договору, у нього був відсутній достатній обсяг цивільної дієздатності, зокрема відсутнє право розпорядження нерухомим майном, що є порушенням ч. ч. 1, 3 ст. 203 ЦК України та Закону України "Про доступ до об'єктів будівництва, транспорту, електроенергетики з метою розвитку телекомунікаційних послуг", відповідно до якого договір з доступом до використання опір повітряних ліній укладається між власником об'єкта доступу та замовником. За твердженнями позивача, відповідач ввів його в оману щодо належності йому права власності на опір повітряних ліній та шляхом погроз і без вільного волевиявлення спонукав до укладення спірного договору, чим порушив ч. 2 ст. 203 ЦК України.
Згідно до вимог ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
У силу припису цієї статті правомірність правочину презюмується. Обов'язок доведення наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання господарським судом оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.
Відповідно до ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Статтею 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Зазначена норма кореспондується з положеннями частини першої статті 207 ГК України, згідно з якою господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначити в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Статтею 230 ЦК України передбачено, що якщо одна з сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті