ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 січня 2019 року
м. Київ
Справа № 464/3790/16-ц
Провадження № 14-465цс18
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Ситнік О. М.,
суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_3,
відповідач - ОСОБА_4,
розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Сихівського районного суду м. Львова від 09 листопада 2016 року у складі судді Теслюка Д. Ю. та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 14 червня 2017 року у складі колегії суддів Мікуш Ю. Р., Бойко С. М., Копняк С. М.
у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості за договорами позики, та
УСТАНОВИЛА:
У квітні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду із указаним позовом, уточнивши який, просив стягнути з ОСОБА_4 на його користь заборгованість за договорами позики: від 04 березня 2015 року - у розмірі 102 246,85 доларів США (еквівалент 2 594 819,60 грн), з яких 75 000,00 доларів США - сума позики, 3 % річних від суми боргу - 2 669,11 доларів США та 24 577,74 доларів США - відсотки за користування чужими коштами; від 01 серпня 2015 року - у розмірі 25 000,00 доларів США (еквівалент 628 500,00 грн); від 11 квітня 2015 року у розмірі - 30 000,00 грн.
Позивач вимоги обґрунтовував тим, що ОСОБА_4 взяті на себе зобов'язання з повернення отриманих від нього коштів за договорами позики не виконав - кошти в передбачені у розписках строки не повернув.
Ухвалою Сихівського районного суду м. Львова від 01 листопада 2016 року позовні вимоги в частині стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 заборгованості за договорами позики від 01 серпня 2015 року у розмірі 25 000,00 доларів США (еквівалент 628 500,00 грн) та від 11 квітня 2015 року у розмірі 30 000, 00 грн залишено без розгляду.
Рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 09 листопада 2016 року позов задоволено. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 заборгованість за договором позики від 04 березня 2015 року у розмірі 102 246,85 доларів США (еквівалент 2 613 429,49 грн станом на день ухвалення рішення). Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач взяті на себе зобов'язання за договором позики не виконав - кошти ОСОБА_3 у встановлений строк не повернув, у зв'язку чим гроші підлягають стягненню на користь позивача з урахуванням процентів за користування чужими коштами, а також 3 % річних у примусовому порядку.
Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 14 червня 2017 року рішення Сихівського районного суду м. Львова від 09 листопада 2016 року залишено без змін.
Апеляційний суд погодився із викладеними судом першої інстанції висновками та зазначив, що розрахунок заборгованості судом першої інстанції перевірено, він відповідає вимогам закону й умовам договору та ОСОБА_4 не спростовано, також не доведено існування між сторонами інших правовідносин, а саме придбання позивачем земельної ділянки.
У серпні 2017 року ОСОБА_4 звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій, а провадження у справі закрити.
Наведені у касаційній скарзі доводи
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди попередніх інстанцій не взяли до уваги правову позицію Верховного Суду України, викладену у постанові від 18 вересня 2013 року № 6-63цс13, та не дослідили реальну природу правовідносин між сторонами, не врахували його доводів про невідповідність зовнішнього прояву волі (розписки) внутрішньому волевиявленню сторін, яке згідно з тією ж розпискою та письмовою вимогою було спрямоване на отримання позивачем земельної ділянки та оплату відповідної процедури її отримання.
Також заявник вказував, що позивач вчинив дії, передбачені частиною першою статті 369-2 Кримінального кодексу України (далі - КК України), оскільки передав йому грошові кошти для вирішення питання про виділення земельної ділянки на його користь, що за своєю суттю не є цивільно-правовими відносинами, а містять ознаки посягання на суспільні відносини у сфері службової діяльності, дослідження яких є завданням кримінального провадження відповідно до вимог статті 2 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК України), у зв'язку із чим вважав, що вказана справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 11 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі.
15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), яким Цивільний процесуальний кодекс України (далі - ЦПК України) викладено в новій редакції.
Відповідно до пункту 4 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України (у редакції Закону № 2147-VIII) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У травні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
Згідно із частиною третьою статті 3 ЦПК України в редакції Закону № 2147-VIII провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2018 року справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду з посиланням на частину шосту статті 403 ЦПК України, яка передбачає, що справа підлягає передачі на розгляд Великої Палати Верховного Суду в усіх випадках, коли учасник справи оскаржує судове рішення з підстав порушення правил предметної чи суб'єктної юрисдикції.
Ухвалою ВеликоїПалати Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року вказану справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами у порядку письмового провадження.
Позиція Великої Палати Верховного Суду
Велика Палата Верховного Суду перевірила наведені у касаційній скарзі доводи та матеріали справи і вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України (у редакції Закону № 2147-VIII) підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Суди встановили, що 04 березня 2015 року ОСОБА_4 отримав від ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 75 000,00 доларів США, які зобов'язався повернути до 04 серпня 2015 року, про що склав розписку.
Оскільки відповідач зобов'язання з повернення позичених коштів не виконав, ОСОБА_3 звернувся до суду з цим позовом.
Вирішуючи питання юрисдикційності спору, у зв'язку з чим справу передано на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду, слід зазначити таке.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
У частинах першій та третій статті 2 ЦПК України (у редакції, що діяла на час звернення позивача до суду) передбачено, що цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України від 23 червня 2005 року № 2709-IV «Про міжнародне приватне право». Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється у позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби.
Правила визначення компетенції судів щодо розгляду цивільних справ передбачені статтею 15 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви та розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій), згідно з якою суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Спори, що виникають у зв'язку з неповерненням грошових коштів за наявної розписки вказують, що між сторонами існують відносини за договором позики, тобто порушення цивільного права особи, пов'язаного з невиконанням зобов'язання, відповідно до статей 15, 16 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання заяви та розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій)розглядаються в порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, регулюються положеннями Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) про позику, іншими актами цивільного законодавства, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, як суб'єкт цивільних, земельних, сімейних правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства.
Заявник вважає, що ОСОБА_3, передавши йому 75 000,00 доларів США, вчинив дії, передбачені частиною першою статті 369-2 КК України, у зв'язку із чим провадження у справі підлягає закриттю на підставі пункту 1 частини першої статті 205 ЦПК України в редакції, чинній на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій.
Відповідно до статті 2 КПК України завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
Частиною першою статті 2 КК України визначено, що підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Чинним кримінальним та кримінальним процесуальним законами передбачено право осіб, які вважають, що щодо них вчинене кримінальне правопорушення, ініціювати проведення досудового розслідування, а також визначено порядок його здійснення та процедуру притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності.
Підтвердження того, що сторони у справі є учасниками розпочатого кримінального провадження щодо вказаного предмета спору - відсутні, а саме по собі посилання однієї із сторін у цивільній справі на порушення другою стороною норм інших галузей права, зокрема кримінального, як у цьому випадку, не є підставою для закриття провадження у справі чи відмови у поновленні цієї особи в її правах.
За таких обставин Велика Палата Верховного Суду вважає, що оскільки відсутнє кримінальне провадження, пов'язане з документом, яким підтверджується передача 04 березня 2015 року ОСОБА_3 відповідачу грошових коштів у розмірі 75 000,00 доларів США, позовні вимоги пред'явлені до ОСОБА_4 як боржника у зв'язку невиконанням останнім договірних зобов'язань щодо повернення у порядку та в обумовлений договором строк вказаної суми коштів позивачу як кредитору, суди попередніх інстанцій правильно розглянули справу в порядку цивільного судочинства.
Що стосується розгляду справи по суті, то Велика Палата Верховного Суду зазначає, що касаційний суд не наділений повноваженнями досліджувати докази та надавати їм оцінку.
Звертаючись до суду із вказаним позовом, ОСОБА_3, крім переданих відповідачу в позику 75 000,00 доларів США, просив стягнути на його користь 2 669,11 доларів США - 3 % річних згідно із частиною другою статті 625 ЦК України, а також проценти за користування чужими коштами в розмірі 24 577,74 доларів США на підставі частини першої статті 1048 ЦК України.
Статтею 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, -незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).
Частиною першою статті 1048 ЦК України передбачено, що позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом.
Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.
Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Відповідно до частини першої статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу та 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір відсотків не встановлений договором або законом.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, встановивши те, що відповідач не виконав умов укладеного із ОСОБА_3 договору позики, оформленого розпискою, факт власноручного підписання якої та отримання спірної суми коштів ОСОБА_4 підтвердив у поданій 18 жовтня 2016 року до Франківського районного суду м. Львова позовній заяві про визнання, в тому числі й спірного правочину удаваним, оскільки у визначений сторонами у договорі строк кошти не повернув, зробив правильний висновок, що боржник зобов'язаний сплатити позивачу суму основного боргу з урахуванням сум, визначених частиною другою статті 625 ЦК України.
Крім того, судами попередніх інстанцій правильно вказано, що ОСОБА_4 не надано підтверджень, що між ним та позивачем виникли правовідносини із договору про спільну діяльність, а не із договору позики грошових коштів, бо вказана розписка містить відомості, що відповідач отримав кошти із зобов'язанням повернення, а не отримав їх на іншій підставі, зокрема для здійснення спільної діяльності у визначеній сумі.
Що стосується стягнення суми позики, процентів за користування чужими коштами, а також 3 % річних в іноземній валюті - доларах США із одночасним визначенням гривневого еквіваленту вказаної суми, то Велика Палата Верховного Суду зазначає наступне.
При касаційному перегляді необхідно визначити у якій валюті має виконуватися зобов'язання, у разі якщо у позику передавалася іноземна валюта та правову природу і валюти при визначенні 3 % річних, передбачених у частині другій статті 625 ЦК України.
Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.
При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.
Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.
Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі - Декрет № 15-93), Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».
Декретом № 15-93 встановлено режим здійснення валютних операцій на території України, визначено загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.
У статті 1 Декрету № 15-93 визначено, що терміни, які використовуються в цьому Декреті, мають таке значення:
«валютні цінності»:
валюта України - грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших фінансових установах на території України;
іноземна валюта - іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших фінансових установ за межами України.
Для цілей цього Декрету надалі під термінами: «валюта України» розуміється як власне валюта України, так і платіжні документи та інші цінні папери, виражені у валюті України;
«іноземна валюта»: розуміється як власне іноземна валюта, так і банківські метали, платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іноземній валюті або банківських металах;
«валютні операції»: операції, пов'язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України;
«резиденти»: фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, що тимчасово перебувають за кордоном;
«нерезиденти»: фізичні особи (іноземні громадяни, громадяни України, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання за межами України, в тому числі ті, що тимчасово перебувають на території України.
У статті 2 цього Декрету вказано, що резиденти і нерезиденти мають право бути власниками валютних цінностей, що знаходяться на території України. Резиденти мають право бути власниками також валютних цінностей, що знаходяться за межами України, крім випадків, передбачених законодавчими актами України.
Резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України.
У статті 5 Декрету № 15-93 визначено, що операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України (далі - НБУ).
У частині четвертій названої статті перераховано випадки, у разі яких індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.
Індивідуальної ліцензії потребують такі операції: а) вивезення, переказування і пересилання за межі України валютних цінностей, за вин