Постанова
Іменем України
06 лютого 2019 року
м. Київ
справа № 462/344/13-ц
провадження № 61-20462 св 18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Стрільчука В. А.,
суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа - державний нотаріус Другої львівської нотаріальної контори ЩебивовкОксана Олексіївна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Залізничного районного суду
м. Львова від 29 травня 2017 року у складі судді Колодяжного С. Ю. та постанову Апеляційного суду Львівської області від 07 лютого 2018 року у складі колегії суддів: Крайник Н. П., Мельничук О.Я., Савуляка Р. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до
ОСОБА_2, третя особа - державний нотаріус Другої львівської нотаріальної контори Щебивовк О. О., про визнання недійсним договору довічного утримання.
На обгрунтування позовних вимог зазначала, що ІНФОРМАЦІЯ_2 померла її тітка - ОСОБА_4, з якою вона підтримувала родинні відносини, наявність яких встановлено рішенням Шевченківського районного суду м. Львова
від 23 лютого 2009 року.
За життя ОСОБА_4 мала захворювання, пов'язані з порушенням психіки, а тому в останні роки свого життя потребувала постійного стороннього догляду, який вона їй забезпечувала.
Після смерті тітки їй стало відомо, що 06 листопада 2006 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладено договір довічного утримання, за умовами якого відповідач отримала у власність належну відчужувачу квартиру АДРЕСА_1. За життя ОСОБА_4 не розповідала їй про наявність цього договору, і їй не було відомо про те, що за тіткою хтось доглядав.
У 2008 році вона вже зверталась з позовом про визнання оспорюваного договору недійсним, однак ухвалою Залізничного районного суду м. Львова
від 25 вересня 2008 року провадження у справі було закрито у зв'язку з тим, що свої вимоги вона обгрунтовувала невиконанням умов договору довічного утримання, тоді як спірні правовідносини не допускають правонаступництва.
Посилаючись на те, що в силу свого віку та стану здоров'я, ОСОБА_4 не усвідомлювала значення своїх дій та не розуміла їх правових наслідків, просила визнати недійсним договір довічного утримання, укладений 06 листопада
2006 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2, посвідчений державним нотаріусом Другої львівської державної нотаріальної контори за № 1-2188.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Залізничного районного суду м. Львова від 29 травня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що на момент укладення оспорюваного правочину ОСОБА_4 усвідомлювала значення своїх дій та могла керувати ними, що підтверджуються встановленими обставинами справи та поясненнями свідків, належних та допустимих доказів на підтвердження позовних вимог в цій частині ОСОБА_1 не надала. Висновок судово-психіатричної експертизи від 27 березня 2017 року, відповідно до якого на момент укладення договору довічного утримання від 06 листопада 2006 року
ОСОБА_4 страждала стійким хронічним захворюванням, суд не взяв до уваги, посилаючись на те, що зі змісту оспорюваного правочину, пояснень сторін та свідків убачається протилежне, а також визнав безпідставними доводи позивача про те, що внаслідок укладення оспорюваного правочину порушено її право на спадкування за законом, оскільки спадкодавець за життя склала заповіт, яким усе належне їй майно заповідала ОСОБА_2, яка у судовому засіданні підтвердила, що на момент смерті ОСОБА_4 вона та спадкодавець проживали разом, а відтак в силу вимог частини третьої статті 1268 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) вона є такою, що прийняла спадщину. Крім того, про наявність оспорюваного договору позивач дізналась у січні 2008 року, тоді як до суду звернулась лише у 2013 році, тобто поза межами позовної давності.
Короткий зміст рішення апеляційного суду
Постановою Апеляційного суду Львівської області від 07 лютого 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Залізничного районного суду м. Львова від 29 травня 2017 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, оцінивши висновок судово-психіатричної експертизи від 27 березня 2017 року № 106 у сукупності з іншими доказами у справі, дійшов законного та обгрунтованого висновку про те, що на момент укладення договору довічного утримання від 06 листопада 2006 року
ОСОБА_4 в повній мірі усвідомлювала значення своїх дій та могла керувати ними, що підтверджується поясненнями свідків: ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, а тому відсутні підстави для задоволення позову ОСОБА_1
Узагальнені доводи касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_1, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга обгрунтована посиланням на те, що висновки судів попередніх інстанцій грунтуються лише на поясненнях свідків, які є заінтересованими особами, зокрема, ОСОБА_6 є бабою відповідача, свідок ОСОБА_7 проживає в спірній квартирі, а свідок ОСОБА_5 сімейний лікар. При цьому суди не врахували висновок судово-психіатричної експертизи від 27 березня 2017 року № 106, довідки Комунального закладу Львівської обласної ради Львівського обласного клінічного психоневрологічного диспансеру від 11 серпня 2016 року, пояснення інших свідків (сусідів ОСОБА_4), якими підтверджується наявність у ОСОБА_4 стійкого хронічного психічного розладу, внаслідок чого вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними на момент укладення оспорюваного правочину. Крім того суди не дослідили заповіт, складений на ім'я відповідача, посилаючись на який, не звернули увагу, що ОСОБА_2 не могла успадкувати квартиру після смерті ОСОБА_4, оскільки вона належить їй на праві власності на підставі договору довічного утримання.
Відзив на касаційну скаргу не надходив.
Рух справи у Верховному Суді
Ухвалою Верховного Суду від 07 червня 2018 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження, відкрито касаційне провадження та витребувано справу.
Ухвалою Верховного Суду від 12 грудня 2018 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.
Згідно частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Перевіривши законність та обгрунтованість оскаржуваних рішень, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами попередніх інстанцій установлено, що 12 cерпня 2006 року ОСОБА_4 склала заповіт, заумовамиякого на випадок своєї смерті розпорядилась передати ОСОБА_2 належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1, а також все своє майно. Заповіт посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу
Мішаковою С. Ф.
06 листопада 2006 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладено договір довічного утримання, відповідно до якого ОСОБА_4 передала у власність ОСОБА_2 належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1, а ОСОБА_2 зобов'язалася забезпечувати відчужувача утриманням та належним доглядом довічно. Договір посвідчений державним нотаріусом Другої львівської державної нотаріальної контори ЩибивовкО. О.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 померла.
11 липня 2008 року ОСОБА_1 звернулася до Другої львівської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини за законом після смерті своєї тітки ОСОБА_4
Ухвалою Залізничного районного суду м. Львова від 24 жовтня 2008 року закрито провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору довічного утримання.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 23 лютого 2009 року встановлено факт родинних відносин між ОСОБА_1, 1952 року народження, та ОСОБА_4, померлою ІНФОРМАЦІЯ_2, як між племінницею та тіткою.
Відповідно до копії медичної карти амбулаторного хворого - ОСОБА_4, у період з 10 березня 2000 року по ІНФОРМАЦІЯ_2 вона перебувала на диспансерному обліку в Комунальному закладі Львівської обласної ради Львівського обласного клінічного психоневрологічного диспансеру з діагнозом церебральний атеросклероз Ф 07, хворій було рекомендовано лікування в психіатричній лікарні, від якого вона відмовлялась.
Довідкою Комунального закладу «Львівська обласна клінічна психіатрична лікарня» від 16 квітня 2014 року № 452/01-43 підтверджується, що ОСОБА_4 на стаціонарному чи амбулаторному лікуванні з 1972 року не перебувала.
Відповідно до висновку судово-психіатричної експертизи від 27 березня
2017 року № 106, на момент укладення договору довічного утримання
від 06 листопада 2006 року ОСОБА_4 страждала стійким хронічним психічним розладом у вигляді судинної деменції, і за своїм психічним станом не могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування
Відповідно до статті 744 ЦК Україниза договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність жилий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.
Відповідно до частин першої-третьої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Статтею 215 ЦК Українипередбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені (частина перша статті 225 ЦК України).
Правила статті 225 ЦК Українипоширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину, особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).
Підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.
Щодо доводів касаційної скарги про помилковість висновків судів щодо недоведеності позову.
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що здатність ОСОБА_4 усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними у період підписання оспорюваного правочину підтверджується поясненнями свідкі