Постанова
Іменем України
14 лютого 2019 року
м. Київ
справа №149/260/18
провадження № 61-45146св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Пророка В.В., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4,
представник позивача - ОСОБА_5
відповідач - ОСОБА_6,
треті особи - орган опіки та піклування Хмільницької міської ради Вінницької області, ОСОБА_7,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області
від 14 травня 2018 року у складі судді Войнаревич М. Г. та постанову апеляційного суду Вінницької області від 28 серпня 2018 року у складі колегії суддів: Сала Т. Б., Якименко М. М., Марчук В. С.,
ВСТАНОВИВ :
У лютому 2018 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_6, треті особи: орган опіки та піклування Хмільницької міської ради Вінницької області, ОСОБА_7, у якому просила визначити місце проживання ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом з матір'ю ОСОБА_4 за адресою: АДРЕСА_1 та надати позивачу дозвіл на тимчасовий виїзд за кордон до Італійської Республіки, з малолітнім сином з 01 липня 2018 року
до 15 червня 2019 року без згоди та супроводу батька.
Позовна заява мотивована тим, що з 28 липня 2007 року по 12 жовтня
2015 року позивач перебувала в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6, який рішенням Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області від 12 жовтня 2015 року розірвано. Від шлюбу мають сина ОСОБА_8,
ІНФОРМАЦІЯ_1, який на разі навчається у 4-му класі ЗШ І-ІІІ ступенів-гімназії №1 м. Хмільника Вінницької області. З 20 травня 2011 року до 2014 року позивач перебувала на роботі в Італійській Республіці.
21 листопада 2016 року позивача отримала офіційний дозвіл на проживання в Італійській Республіці. У серпні 2017 року позивач з дозволу відповідача забрала сина до Італійської Республіки, де він перебував до 30 вересня
2017 року. Заначила, що дитина не мала бажання повертатись до України і самостійно виявив бажання проживати разом з позивачем та її новим чоловіком в Італійській Республіці.
Позивач указала, що на її прохання надати дозвіл на виїзд дитини відповідач безпідставно не надає згоди на проживання дитини із позивачем та на виїзд дитини за межі України. При цьому жодних вагомих аргументів, які б пояснювали та обґрунтовували його відмову, не наводить.
Рішенням Хмільницького міськрайонного суду Вінницької області
від 14 травня 2018 року, залишеним без змін постановою апеляційного суду Вінницької області від 28 серпня 2018 року, позов задоволено частково. Надано ОСОБА_4 дозвіл на тимчасовий виїзд за кордон до Італійської Республіки з малолітнім сином ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1, з 01 липня 2018 року до 15 червня 2019 року без згоди та супроводу батька. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Судові рішення мотивовані тим, що проживання та навчання в Італійській Республіки забезпечить дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також рівень життя, необхідний для такого розвитку. Надання дозволу на тимчасовий виїзд дитини з матір'ю за межі України із зазначенням певного періоду, на який видається такий дозвіл, відповідатиме найкращим інтересам дитини.
У касаційній скарзі, поданій у вересні 2018 року, ОСОБА_6 просить скасувати ухвалені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Зміст постанови апеляційного суду Вінницької області від 28 серпня
2018 року свідчить про те, що заявник не оскаржував в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні вимоги про визначення місця проживання дитини разом із матір'ю, а тому Верховний Суд розглядає касаційну скаргу в межах доводів, які були предметом розгляду апеляційним судом відповідно пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України.
Касаційна скарга мотивована тим, що надання дозволу на постійне проживання малолітньої дитини без згоди та супроводу батька суперечить чинному законодавству, що визначає рівність прав та обов'язків батьків відносно виховання дитини, що може призвести до фактичного позбавлення батька дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та можливості спілкування з нею.
У січні 2019 року ОСОБА_4 подала відзив на касаційну скаргу, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржувані судові рішення залишити без змін. Зазначила, що суди оцінили докази в їх сукупності, правильно застосували норми матеріального права, дотримались процесуального закону та спір вирішили виключно в інтересах дитини, з дотриманням балансу прав обох батьків.
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Судом установлено, що ОСОБА_4 і ОСОБА_6 є батьками
ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_1.
Згідно довідки Хмільницького районного медичного центру «Вториної медико-санітарної допомоги) від 02 серпня 2017 року ОСОБА_8,
2008 року народження, знаходиться на диспансерному обліку та потребує амбулаторного лікування. Діагноз «рецидивуючий обструктивний бронхіт» та існує загроза формув