Постанова
Іменем України
14 лютого 2019 року
м. Київ
справа № 369/9968/15-ц
провадження № 61-8497св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
Висоцької В. С. (суддя-доповідач), Пророка В. В., Фаловської І. М.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4,
відповідач - товариство з обмеженою відповідальністю «МОФ»,
представник відповідача - Бахматський Олександр Олександрович,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «МОФ» на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області
від 31 травня 2017 року у складі судді Ковальчук Л. М. та ухвалу апеляційного суду Київської області від 02 жовтня 2017 року у складі колегії суддів: Березовенко Р. В., Фінагєєва В. О., Олійника В. І.,
ВСТАНОВИВ :
У вересні 2015 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «МОФ» (далі - ТОВ «МОФ»), в якому просила: визнати незаконним та скасувати наказ про її звільнення від 14 серпня 2015 року на підставі пункту 6 статті 36 КЗпП України; визнати незаконним її звільнення за пунктом 6 статті 36 КЗпП України з підстав відмови від продовження роботи у зв'язку зі зміною істотних умов праці; поновити її на посаді бухгалтера ТОВ «МОФ»; стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 17 серпня 2015 року до дня постановлення рішення суду; стягнути з відповідача на її користь 10 000 грн моральної шкоди та витрати на правову допомогу.
Позов мотивовано тим, що з 10 вересня 2012 року позивач працювала на посаді бухгалтера в ТОВ «МОФ». У квітні 2015 року їй оголосили наказ про скорочення займаної нею посади, а в травні 2015 року - про переведення на роботу в іншу місцевість, проте копій наказів не видали.
12 червня 2015 року відповідач видав наказ про встановлення з 12 серпня 2015 року працівникам ТОВ «МОФ» неповного робочого часу - 30 годин на тиждень (6 годин на день) з оплатою в розмірі 0,75 посадового окладу. Ознайомившись з наказом, позивач повідомила роботодавця про свою незгоду з даним наказом, подавши відповідну заяву.
З 27 липня 2015 року по 14 серпня 2015 року перебувала у щорічній відпустці, а 17 серпня 2015 року дізналась, що наказом від 14 серпня 2015 року її було звільнено з займаної посади бухгалтера на підставі пункту 6 статті 36 КЗпП України.
Позивач вважає своє звільнення незаконним, у зв'язку з чим звернулась до суду за захистом трудових прав.
Суди розглядали справу неодноразово.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 29 жовтня 2015 року, залишеним без змін ухвалоюапеляційного суду Київської області від 23 грудня 2015 року, позов задоволено частково.
Визнано незаконним та скасовано наказ про звільнення від 14 серпня 2015 року бухгалтера ОСОБА_4 на підставі пункту 6 статті 36 КЗпП України.
Визнано незаконним звільнення ОСОБА_4 з підстав відмови від продовження роботи у зв'язку зі зміною істотних умов праці та зобов'язано поновити її на посаді бухгалтера ТОВ «МОФ».
Стягнуто з відповідача середній заробіток на користь ОСОБА_4 за час вимушеного прогулу в розмірі 5 057,24 грн та 1000 грн моральної шкоди.
У задоволенні іншої частини вимог відмовлено.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 червня 2016 року касаційну скаргу ТОВ «МОФ» задоволено. Рішення судів попередніх інстанцій скасовано з направленням справи до суду першої інстанції на новий розгляд.
Підставою скасування вищевказаних судових рішень слала неповнота з'ясування і встановлення обставин справи. Судом касаційної інстанції вказувалось на те, що необхідно належним чином перевірити, чи викликана зміна істотних умов праці працівників товариства, а саме переведення їх на режим неповного робочого часу, зміною в організації виробництва і праці в товаристві ТОВ «МОФ», якщо це обумовлено потребами виробництва у зв'язку з погіршенням фінансового стану, відсутністю обігових коштів та з метою запобігти масовому звільненню працівників, вказати якими доказами спростовуються відповідні накази товариства щодо зміни таких умов, а також після з'ясування вказаних обставин перевірити, чи підлягають застосуванню до спірних правовідносин положення статті 40 та 184 КЗпП України.
Під час нового розгляду справи, позивач уточнила позовні вимоги в частині середнього заробітку та моральної шкоди, просила стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 56 691,25 грн та 12 000 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 31 травня 2017 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 02 жовтня 2017 року, позов задоволено частково.
Визнано незаконним і скасовано наказ про звільнення від 14 серпня 2015 року ОСОБА_4 на підставі вимог пункту 6 статті 36 КЗпП України.
Визнано незаконним звільнення за пунктом 6 статті 36 КЗпП України ОСОБА_4 з підстав відмови від продовження роботи у зв'язку із зміною істотних умов праці та поновлено ОСОБА_4 на посаді бухгалтера ТОВ «МОФ».
Стягнуто з ТОВ «МОФ» на користь ОСОБА_4 середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 56 691,25 грн.
Стягнуто з ТОВ «МОФ» на користь ОСОБА_4 2 500 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди.
У задоволенні іншої частини вимог відмовлено.
Стягнуто з ТОВ «МОФ» 2 028,51 грн судового збору на користь держави.
Рішення суду першої інстанції та ухвала апеляційного суду мотивовані тим, що зі змісту наказу ТОВ «МОФ» № 1ФС про встановлення неповного робочого часу вбачається, що таке рішення прийнято з метою запобігання масовому звільненню працівників, у зв'язку із значним падінням обсягів послуг, які надаються товариством, погіршенням фінансового стану, відсутністю обігових коштів. Однак, під час розгляду справи судом не встановлено та відповідачем не доведено, що в ТОВ «МОФ» відбулось значне падіння обсягів послуг, які надаються товариством, погіршення фінансового стану, відсутність обігових коштів. Фінансовими документами, якими звітується ТОВ «МОФ» перед фіскальною службою, і які б мали бути доказом фінансового стану товариства, не підтверджено, що в товаристві стався спад виробничих послуг. Крім того, під час судового розгляду не знайшли свого підтвердження і пояснення представника відповідача щодо понесення і збільшення витрат товариства. Також, представник не зміг пояснити, чому підвищувався неодноразово посадовий оклад працівникам, за наявності у ТОВ «МОФ» скрутного становища.
Заперечення відповідача, якими він обґрунтовував правомірність звільнення позивача, саме у зв'язку зі зміною істотних умов праці, на знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи, а тому позовні вимоги про скасування наказу про звільнення та поновлення позивача на роботі є доведеними та підлягають задоволенню.
Суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов висновку про наявність підстав для стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 51 634,01 грн, а також про задоволення позовних вимог в частині стягнення моральної шкоди у розмірі 2500 грн.
Перевіряючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд виходив з того, що середній заробіток за час вимушеного прогулу, який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача складає 51 634,01 грн, однак суд першої інстанції в резолютивній частині суд допустив описку, зазначивши помилково, що до стягнення з відповідача на користь позивача підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 56 691,25 грн. Вказаний недолік може бути усунутий шляхом виправлення описки, на суть та справедливість рішення суду не впливає, оскільки в мовивувальній його частині суд першої інстанції дійшов вірного висновку про необхідність стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 51 634,01 грн.
У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ТОВ «МОФ», посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанції норм матеріального та порушення норм процесуального права просить скасувати ухвалені у справі рішення та відмовити у позові.
Касаційна скарга мотивована тим, що територіальною державною інспекцією праці у Київській області встановлено відсутність у ТОВ «МОФ» порушень під час припинення трудових відносин з ОСОБА_4, що підтверджується довідкою від 10 вересня 2015 року. Судами не враховано, що позивач відмовилась від продовження роботи у зв'язку зі зміною істотних умов праці, про що власноручно написала заяву, у зв'язку з чим було прийнято рішення про її звільнення із займаної посади з 14 серпня 2015 року, що не суперечить положенням пункту 6 статті 36 КЗпП України.
Судами не враховано, що відповідачем виконано рішення судів, які ухвалювались у справі до скасування судом касаційної інстанції з направленням справи на новий розгляд, та наказом від 22 лютого 2016 року позивача поновлено на роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу. 04 квітня 2016 року ОСОБА_4 було подано заяву про звільнення за власним бажанням, тобто до ухвалення 31 травня 2017 року судом першої інстанції оскаржуваного рішення, у зв'язку з чим позовні вимоги задоволенню не підлягають.
У касаційній скарзі відповідач посилається на те, що під час розгляду справи судами не враховано вказівки, викладені в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 08 червня 2016 року про скасування попередніх судових рішень з направленням справи на новий розгляд.
Крім того, відповідач посилається на те, що моральна шкода не підлягає задоволенню, оскільки всі виплати, що підлягали сплаті відповідачем проведені в повному обсязі, в зв'язку з чим докази вини у спричиненні моральної шкоди позивачу відсутні.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 25 жовтня 2017 року касаційну скаргу залишено без руху з наданням строку для усунення її недоліків.
15 грудня 2017 року набув чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року
№ 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального
кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів».
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до підпункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення
змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адмі