Постанова
Іменем України
23 січня 2019 року
м. Київ
справа № 461/4554/16-ц
провадження № 61-20026св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д.,
суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2,
представники позивача - ОСОБА_3,
відповідачі: ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7,
третя особа - відділ Державної реєстрації речових прав на нерухоме майно реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_8 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, подану представником - ОСОБА_9, на рішення Галицького районного суду м. Львова від 31 жовтня 2016 року
у складі судді Котельви К. О. та ухвалу Апеляційного суду Львівської області
від 20 лютого 2017 року у складі колегії суддів: Копняк С. М., Бойко С. М., Нікітевича А. В.,
ВСТАНОВИВ:
У липні 2016 року ОСОБА_8, яка діє в інтересах неповнолітнього
ОСОБА_2 як законний представник, звернулася до суду з позовом до
ОСОБА_4, ОСОБА_4, ОСОБА_6 та ОСОБА_7, третя особа - відділ Державної реєстрації речових прав на нерухоме майно реєстраційної служби Львівського міського управління юстиції (далі - відділ Державної реєстрації речових прав на нерухоме майно реєстраційної служби Львівського МУЮ), про визнання недійсним свідоцтва на право власності та скасування реєстрації права власності.
Позовна заява мотивована тим, що її неповнолітній син ОСОБА_2 є власником квартири АДРЕСА_1, де вони постійно проживають та зареєстровані. ОСОБА_4, ОСОБА_4, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 є співвласниками у рівних частинах квартири № 1 у вказаному багатоквартирному будинку. У цьому ж будинку є підвал, який поділений на окремі приміщення - комори. До таких комор належать також комора у підвалі площею 30,8 кв. м та комора у підвалі площею 24,3 кв. м. Зазначала, що їй та іншим мешканцям вказаного будинку упродовж тривалого часу ОСОБА_4 чиняться перешкоди у користуванні спірними приміщеннями комори у підвалі. У подальшому їм стало відомо, що відповідачами приватизовано такі приміщення, що підтверджується свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 05 липня 2013 року. Вказувала, що вона, як законний представник, неповнолітній ОСОБА_2, своєї згоди на приватизацію відповідачами спірних приміщень спільного користування у підвалі не надавала. Вважає, що державна реєстрація права власності на такі приміщення не відповідає вимогам чинного законодавства.
Ураховуючи зазначене, ОСОБА_8, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, просила суд визнати недійсним свідоцтво про право власності
№ 5789595, видане реєстраційною службою Львівського міського управління юстиції 05 липня 2013 року - у частині права власності ОСОБА_4, ОСОБА_4, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 на нежитлові приміщення, а саме комори у підвалі площею 30,8 кв. м, 24,3 кв. м, які розташовані у будинку АДРЕСА_1 та скасувати державну реєстрацію права власності відповідачів на вказані нежитлові приміщення.
Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 31 жовтня 2016 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_8 в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2 відмовлено.
Рішення районного суду мотивовано тим, що позовні вимоги ОСОБА_8, яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_2, про визнання недійсним свідоцтва на право власності та скасування реєстрації права власності не підлягають задоволенню, оскільки спірні приміщення в частині яких позивач просить скасувати свідоцтво про право власності відповідачів та державну реєстрацію їх права власності, мають такий же правовий режим, як і приміщення, приватизоване позивачем разом із його квартирою - це комори у підвалі, а не допоміжні приміщення в розумінні частини другої статті 382 ЦК України, пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та рішення Конституційного суду України від 02 березня
2004 року. Тому твердження позивача про порушення його прав приватизацією відповідачами комор у підвалі без його згоди не ґрунтуються на вимогах закону та не підлягають задоволенню.
Ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 20 лютого 2017 року апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_8 - ОСОБА_3 відхилено. Рішення Галицького районного суду м. Львова від 31 жовтня
2016 року залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивовано тим, що правильним є висновок суду першої інстанції про те, що в цьому випадку мала місце не окрема приватизація ОСОБА_4, ОСОБА_4, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 приміщень у підвалі будинку АДРЕСА_1, а внесення змін у правовстановлюючі документи на приватизовану ними квартиру разом із коморами у підвалі.
У касаційнійскарзі, поданій у березні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_8 що діє як законний представник неповнолітнього ОСОБА_2, в інтересах яких діє ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права й порушення норм процесуального права, просила скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове, яким її позовні вимоги задовольнити.
Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними, необґрунтованими й такими, що ухвалене внаслідок неповного з'ясування обставин, які мають значення для справи, з порушенням та неправильним застосування норм матеріального та процесуального права.
Судами безпідставно взято до уваги посилання відповідачів на те, що мала місце не окрема приватизація відповідачами приміщень у підвалі будинку АДРЕСА_1, а внесення змін у правовстановлюючі документи у приватизовану ним квартиру разом із коморами в підвалі. Зазначала, що вказаний висновок судів не підтверджується належними та допустимими доказами. Посилалася на пункт 1 рішення виконавчого комітету Львівської міської ради № 1090 від 18 грудня 2009 року «Про передачу квартири АДРЕСА_3 у власність громадян», відповідно до якого вирішено передати громадянам ОСОБА_4, ОСОБА_4
ОСОБА_6 та ОСОБА_7 у спільну сумісну власність будинку АДРЕСА_3 загальною площею 74,0 кв. м та комори в підвалі площею 6,6 кв. м, та 12,0 кв. м. Тобто, спірні підвальні приміщення площами 30,8 та 24,4 кв. м не були передані відповідачам на підставі вказаного рішення, до якого змін чи доповнень не вносилося. Зазначала, що будь яких доказів на підтвердження того, що відповідачами було отримано згоду співвласників допоміжних приміщень на приватизацію ними цих спірних приміщень останніми не було надано.
Відзив на касаційну скаргу не подано.
Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
У квітні 2018 року справу передано до Верховного Суду.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
У частині першій статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій не