Постанова
Іменем України
30 січня 2019 року
м. Київ
справа № 515/2177/16-ц
провадження № 61-33496 св 18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Стрільчука В. А.,
суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Погрібного С. О., Усика Г. І. (суддя-доповідач),
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Апеляційного суду Одеської області
від 22 червня 2017 року у складі колегії суддів: Драгомерецького М. М.,
Черевка П. М., Громіка Р. Д.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до
ОСОБА_2 про визнання заповіту недійсним.
На обгрунтування позовних вимог зазначала, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла її мати - ОСОБА_5, після смерті якої відкрилась спадщина належну їй на праві власності земельну ділянку площею 3,8 га. У встановленому законом порядку вона прийняла спадщину після смерті матері та 19 січня 2000 року отримала свідоцтво про право власності на спадщину за законом.
Рішенням Татарбунарського районного суду Одеської області від 20 листопада 2000 року визнано недійсним видане їй свідоцтво про право власності у порядку спадкування за законом від 19 січня 2000 року, та визнано за ОСОБА_2.(онук ОСОБА_5, який на той час був неповнолітнім) у порядку спадкування за заповітом від 27 березня 1996 року після смерті ОСОБА_5 право власності на будинок, розташований по АДРЕСА_1 та на земельну частку (пай), площею 3,8 умовних кадастрових гектар.
З довідки, виданої 23 грудня 2016 року архівним відділом Татарбунарської районної державної адміністрації Одеської області їй стало відомо, що у протоколах сільської ради за період з 1994-1996 років відсутні рішення про покладення на секретаря Дмитрівської сільської ради Татарбунарського району Одеської області повноважень на вчинення нотаріальних дій у 1996 році, зокрема посвідчення заповітів.
Посилаючись на те, що на виконання вимог статті 541 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі - ЦК Української РСР) оспорюваний заповіт у встановленому законом порядку не посвідчено, про що їй стало відомо лише у грудні 2016 року, позивач просила визнати недійсним заповіт складений
27 березня 1996 року на ім'я ОСОБА_2, посвідчений секретарем Дмитрівської сільської ради Татарбунарського району Одеської області Кічук В. П.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Татарбунарського районного суду Одеської області від 13 березня 2017 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що доказів на підтвердження того, що секретар Дмитрівської сільської ради Татарбунарського району Одеської області Кічук В.П. у передбаченому законодавством порядку був уповноважений на вчинення нотаріальних дій, зокрема посвідчувати оспорюваний заповіт від 27 березня 1996 року, не надано, а тому вказаний правочин у встановленому законом порядку не посвідчений. Разом з тим, позивач звернулась до суду за захистом порушеного права зі спливом позовної давності, що є окремою підставою для відмови у задоволенні позову, оскільки про наявність заповіту їй було відомо ще у 2000 року, однак протягом шістнадцяти років вона не зверталась до суду з вимогами про визнання його недійсним. Посилання позивача на те, що про відсутність нотаріального посвідчення їй стало відомо лише у грудні 2016 року суд відхилив, посилаючись на те, що ОСОБА_1 не була позбавлена можливості звернутись до архівного відділу Татарбунарської районної державної адміністрації Одеської області з запитом щодо наявності повноважень секретаря сільської ради на вчинення нотаріальних дій, раніше, ніж у 2016 році.
Короткий зміст рішення апеляційного суду
Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 22 червня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Татарбунарського районного суду Одеської області від 13 березня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову.
Визнано недійсним заповіт ОСОБА_5 від 27 березня 1996 року, посвідчений секретарем Дмитрівської сільської ради Татарбунарського району Одеської області Кічук В. П.
Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що суд першої інстанції неправомірно відмовив у задоволенні позову, оскільки відповідно до статті 76 ЦК Української РСР 1963 року перебіг позовної давності починається з дня виникнення права на позов, тоді як про відсутність нотаріального посвідчення заповіту від 27 березня 1996 року, ОСОБА_1 дізналась лише 23 грудня 2016 року. Ураховуючи відсутність доказів на підтвердження наявності повноважень секретаря сільської ради посвідчувати заповіт, оспорюваний правочин не може вважатись укладеним з додержанням встановленої нотаріальної форми, а тому підлягає визнанню недійсним.
Узагальнені доводи касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у липні 2017 року, ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що про порушення свого права позивачу стало відомо у 2000 році за наслідками ухвалення судового рішення про визнання недійсним свідоцтва про право власності на спадщину за законом. У межах строку позовної давності вона не зверталась до суду, у тому числі не вживала заходів з метою отримання інформації щодо наявності/відсутності у секретаря Дмитрівської сільської ради Татарбунарського району Одеської області Кічук В. П. повноважень на вчинення нотаріальних дій, питання про визнання поважними причин пропуску позовної давності ОСОБА_1 не ставила. Крім того, з відповідним запитом про витребування інформації щодо наявності повноважень у секретаря сільської ради виконувати нотаріальні дії, позивач звернулась лише після ухвалення судового рішення про відмову у задоволенні позову про визнання заповіту недійсним, заявленого з інших підстав.
У жовтні 2017 року до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ надійшло заперечення (відзив) ОСОБА_1 на касаційну скаргу, у якому просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення апеляційного суду- без змін.
Заперечення мотивовано тим, що з 2000 року їй дійсно було відомо про наявність оспорюваного заповіту, однак питання наявності повноважень у секретаря сільської ради на вчинення нотаріальних дій вона не вивчала. При визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об'єктивна можливість знати про обставини такого порушення, тоді як у неї не було такої можливості, а також обов'язку здійснювати перевірку осіб щодо правомірності вчинення нотаріальних дій, та вона не є особою, яка має доступ до нотаріальної таємниці.
Рух справи у Верховному Суді
15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03 жовтня 2017 року
№ 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за яким судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).
05 червня 2018 року справу передано до Верховного Суду.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України, у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, ЦПК України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Згідно частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши наведені у касаційній скарзі доводи, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Судами установлено, що 27 березня 1996 року ОСОБА_5 склала заповіт, посвідчений секретарем Дмитрівської сільської ради народних депутатів
Кічук В. П., за яким усе належне їй майно заповіла онукові - ОСОБА_2
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 померла. Позивач є дочкою, а відповідач внуком спадкодавця. 19 січня 2000 року ОСОБА_1 отримала свідоцтво про право власності на спадщину за законом на земельну ділянку площею
3,8 га.
Рішенням Татарбунарського районного суду Одеської області від 20 листопада 2000 року визнано недійсним видане ОСОБА_1 свідоцтво про право власності у порядку спадкування за законом, та визнано за ОСОБА_2 право власності у порядку спадкування за заповітом після смерті ОСОБА_5 на будинок, розташований по АДРЕСА_1 та на земельну частку (пай), площею 3,8 умовних кадастрових гектар.
Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування
ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_1, а тому до правовідносин, що виникають із спадкування, підлягають застосуванню норми ЦК Української РСР1963 року у редакції, чинній на момент їх виникнення.
Частинами першою та другою статті 524 ЦК Української РСР 1963 року встановлено, що спадкоєм