Постанова
Іменем України
31 січня 2019 року
м. Київ
справа № 295/11438/16-ц
провадження № 61-12924св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: ЛеськоА. О. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Штелик С. П.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4,
відповідач - ОСОБА_5,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження справу за касаційною скаргою ОСОБА_4 на заочне рішення Богунського районного суду м. Житомира від 18 квітня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 03 липня 2017 року,
ВСТАНОВИВ:
У серпні 2016 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 про стягнення боргу за договором позики.
Позовна заява мотивована тим, що 06 вересня 2011 року позивач надав відповідачу під розписку гроші в розмірі 8 000,00 грн терміном до 20 вересня 2011 року. Після закінчення встановленого ними строку відповідач суму позики не повертає, на телефонні дзвінки та направлену письмову претензію не відповідає, ухиляється від виконання взятого на себе зобов'язання.
У зв'язку з викладеним просивстягнути з ОСОБА_5 борг за договором позики від 06 вересня 2011 року із урахуванням індексу інфляції в розмірі 15 112,00 грн, а також 3 % річних в розмірі 1 180,00 грн.
Заочним рішенням Богунського районного суду м. Житомира від 18 квітня 2017 року, залишеним без змін ухвалоюАпеляційного суду Житомирської області від 03 липня 2017 року, позов задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_5на користь ОСОБА_4 борг в розмірі 8 000,00 грн.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Вирішено питання щодо судових витрат у справі.
Судові рішення мотивовані тим, що оскільки відповідач взяв у позивача на тимчасове зберігання грошові кошти, які зобов'язався повернути, але у визначений сторонами строк взяті на себе зобов'язання не виконав, то між ними було укладено договір зберігання, а не договір позики,тому з відповідача підлягає стягненню лише 8 000,00 грн, які він взяв на зберігання. Оскільки правовідносин, які виникли між сторонами не є позиковими зобов'язаннями, то положення частини другої статті 625 ЦК України до них не можуть застосовуватися.
26 липня 2017 року ОСОБА_4 подав до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив змінити заочне рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні вимог щодо стягнення додаткових коштів (по частині другій статті 625 ЦК України) з відповідача за прострочення повернення отриманих ним грошових коштів, не передаючи справи на новий розгляд.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій, досліджуючи надану ним розписку, дійшли помилкового висновку, що між позивачем та відповідачем було укладено договір зберігання грошових коштів, а не договір позики. Вказує, що в розписці про передачу 8 000,00 грн на тимчасове зберігання відповідачу не було зазначено номінали і серійні номери цих купюр лише тому, що на справді між сторонами було укладено договір позики, а не зберігання, як зазначили суди першої та апеляційної інстанцій. Вважає, що вирішуючи такі справи, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа. Також вказує, що наданою до суду розпискою зафіксовано укладення правочину та факт передачі грошових коштів не в якості речі, отриманої на зберігання, а в якості засобу розрахунків, тому суди дійшли неправильного висновку, що до вказаних правовідносин не може бути застосовано положення статті 625 ЦК України.
Заперечення на касаційну скаргу до суду не надходили.
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
12 березня 2018 року справу передано до Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Перевіривши доводи касаційної скарги та дослідивши матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.
Суди встановили, що 06 вересня 2011 року ОСОБА_5 отримав від
ОСОБА_4 на тимчасове зберігання кошти в розмірі 8 000,00 грн та зобов'язувавсь повернути їх до 20 вересня 2011 року. Про зазначене свідчить зміст наявної в матеріалах справи розписки (а. с. 6).
За положеннями пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є догово