Постанова
Іменем України
14 січня 2019 року
м. Київ
справа № 539/132/18
провадження № 61-22098св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Курило В. П. (суддя-доповідач), Коротуна В. М.,
Червинської М. Є.,
учасники справи:
заявник - ОСОБА_4,
заінтересована особа - ОСОБА_5,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 26 січня 2018 року у складі судді Іващенка Ю. А. та постанову апеляційного суду Полтавської області від 29 березня 2018 року у складі колегії суддів: Хіль Л. М.,
Абрамова П. С., Карпушина Г. Л.,
ВСТАНОВИВ:
У січні 2018 року ОСОБА_4 звернувся до суду із заявою про видачу обмежувального припису.
Заява мотивована тим, що ОСОБА_4 з 2007 року по 2011 рік перебував у шлюбі з ОСОБА_5 За час перебування сторін у шлюбі, у них, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народилась донька ОСОБА_8, яка після розірвання шлюбу залишилась проживати разом із матір'ю.
Колишня дружина - ОСОБА_5, систематично перешкоджає реалізації прав ОСОБА_4 на виконання обов'язків щодо виховання дитини. З даного приводу він був змушений звертатися до органів опіки та піклування, Національної поліції, суду.
Після встановлення графіку відвідування дитини за місцем проживання матері, остання неодноразово порушувала його права на спілкування з донькою, а саме: вивозила дитину з дому, забороняла їй спілкуватися з ним по телефону.
ОСОБА_5 нехтує рівністю прав та обов'язків дитини щодо обох батьків, обмежує право дитини на спілкування з батьком, а тому вважав, що її діяння підпадають під визначення домашнього насильства, а саме умисне вчинення діянь психологічного характеру, що вчиняються в сім'ї чи в межах місця проживання, або між колишнім подружжям, направленим на обмеження волевиявлення особи, позбавлення передбачених законом прав, що спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе, внаслідок чого завдана чи могла бути завдана шкода психічному здоров'ю потерпілого.
У зв'язку з цим, ОСОБА_4, посилаючись на частину третю статті 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», просив суд видати обмежувальний припис у вигляді зобов'язання ОСОБА_5 не чинити перешкод у спілкуванні ОСОБА_8 з батьком ОСОБА_4 та бабусею ОСОБА_9, в тому числі при користуванні дитиною з цією метою засобами зв'язку, що є особистою приватною власністю дитини, та направити ОСОБА_5 на проходження програми для кривдників строком на 1 рік. Про видачу обмежувального припису повідомити уповноважені підрозділи органів Національної поліції України для взяття ОСОБА_5 на профілактичний облік.
Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 26 січня 2018 року у задоволенні заяви відмовлено.
Рішення суду мотивовано тим, що неможливість заявника побачитися з донькою 24 вересня 2016 року не є підставою для задоволення заяви. Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів вчинення домашнього насильства ОСОБА_5 Місцевий суд зазначив, що в даному випадку заявником фактично оспорюються дії ОСОБА_5 про вчинення нею перешкод у спілкуванні з дитиною, що не є підставою для застосування обмежувального припису.
Постановою апеляційного суду Полтавської області від 29 березня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення.
Рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 26 січня 20178 року залишено без змін.
Залишаючи без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_4, суд апеляційної інстанції погодився з висновком суду першої інстанції.
26 квітня 2018 року ОСОБА_4 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 26 січня 2018 року та постанову апеляційного суду Полтавської області від 29 березня 2018 року, та ухвалити нове рішення, яким заяву задовольнити, мотивуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами норм матеріального та порушенням норм процесуального права.
Аргументи касаційної скарги зводяться до того, що висновки судів не відповідають обставинам справи, а саме що ОСОБА_5 забезпечує спілкування дитини з батьком значно більший час, ніж був визначений органами опіки та піклування. Судами неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, а саме не враховано всі випадки перешкоджання з боку ОСОБА_5 в спілкуванні з дочкою. Судами невірно визначено правовідносини внаслідок неправильного тлумачення Закону України «Про запобігання та протидії домашньому насильству».
29 травня 2018 року ОСОБА_5 через засоби поштового зв'язку подала до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу ОСОБА_4 відхилити, а рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 26 січня 2018 року та постанову апеляційного суду Полтавської області від 29 березня 2018 року залишити без змін.
31 травня 2018 року ОСОБА_4 подав до Верховного Суду відповідь на відзив, у якій просить відзив ОСОБА_5 на касаційну скаргу відхилити.
У травні 2018 року матеріали цивільної справи № 539/132/18 надійшли до Верховного Суду.
Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, викладені у відзиві на касаційну скаргу та, врахувавши аргументи наведені у відповіді на відзив, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на наступне.
Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.