ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
16 січня 2019 року
м. Київ
Справа № 373/2054/16-ц
Провадження № 14-446цс18
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача СитнікО.М.,
суддів: Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_3,
відповідач - ОСОБА_4,
розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 06 лютого 2017 року в складі судді Керекези Я. І. та постанову Апеляційного суду Київської області від 16 січня 2018 року у складі колегії суддів Яворського М. А., Кашперської Т. Ц., Фінагеєва В. О.
у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення боргу, та
УСТАНОВИЛА:
У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4, уточнивши який, просив стягнути з останнього борг за договором позики від 17 грудня 2015 року у розмірі 13 000,00 доларів США, 3 % річних від суми заборгованості за весь час прострочення з перерахунком суми, що підлягає сплаті у гривнях, за офіційним курсом долара США на день платежу.
Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що 17 грудня 2015 року він надав відповідачу 13 000,00 доларів США, які останній зобов'язувався повернути в строк до 31 січня 2016 року, однак свої зобов'язання за договором позики не виконав - кошти не повернув.
Рішенням Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 06 лютого 2017 року позов задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 13 000,00 доларів США основного боргу з перерахунком суми, що підлягає сплаті у гривнях за офіційним курсом долара США на день платежу, та 3 % річних у розмірі 10 734,01 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що у визначений розпискою строк ОСОБА_4 суму боргу, отриману в іноземній валюті, позивачу не повернув, у зв'язку із чим з відповідача на користь ОСОБА_3 підлягає стягненню сума боргу, зазначена в розписці у доларах США, із перерахунком вказаної суми у гривнях за офіційним курсом Національного банку України (далі - НБУ), встановленим на день платежу, а також 3 % річних згідно з частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Визначаючи суму, яка підлягає стягненню за спірним зобов'язанням, суд першої інстанції послався на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року в справі № 6-1672цс16.
Постановою Апеляційного суду Київської області від 16 січня 2018 року рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 06 лютого 2017 року залишено без змін.
Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, погодився з його висновками про стягнення з відповідача боргу, оскільки останнім не спростовано доводи ОСОБА_3 про укладення вказаного договору позики та отримання коштів.
У лютому 2018 року ОСОБА_4 звернувся з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.
Наведені у касаційній скарзі доводи
Касаційну скаргу мотивовано тим, що під час розгляду справи не підтверджено, що саме відповідачем підписана розписка, оскільки висновком експерта встановлено, що підпис виконано від імені ОСОБА_4, а не самим ОСОБА_4; суму боргу, що підлягає стягненню, не визначено у гривні та не зазначено, що курс гривні до іноземної валюти повинен братися на день ухвалення судом рішення.
Ухвалою Верховного Суду від 16 березня 2018 року у справі відкрито касаційне провадження.
У квітні 2018 року до Верховного Суду надійшов відзив представника ОСОБА_3 - ОСОБА_5 на касаційну скаргу, в якому заявник просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість, вказуючи, що висновки експертів не спростовують твердження позивача про отримання коштів ОСОБА_4, а визначена сума стягнення відповідає правовій позиції, викладеній Верховним Судом України в постанові від 21 грудня 2016 року в справі № 6-1672цс16.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2018 року справу призначено до судового розгляду, а ухвалою від 29 серпня 2018 року передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п'яту статті 403 та підпункт 7 пункту 1 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду в ухвалі зазначив, що є підстави для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, у якій зазначено, що, незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій обчислена сума зобов'язання), валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов'язання і фактичного його виконання, є національна валюта України - гривня. Відтак у національній валюті України підлягають стягненню й інші складові грошового зобов'язання, передбачені, зокрема, у статті 1048 ЦК України, та при застосуванні статті 625 ЦК України. Отже, у справі, яка переглядається, суд неправильно застосував зазначені норми права, визначаючи суму погашення грошового зобов'язання в іноземній валюті.
Тобто Верховним Судом України зроблено висновок, що якщо особа, яка отримала позику в іноземній валюті, не виконала своїх зобов'язань, то з неї стягується сума, визначена в гривневому еквіваленті.
Подібний висновок зроблено у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 25 липня 2018 року в справі № 308/3824/16-ц, де вказано, що, незалежно від визначеної сторонами валюти боргу у зобов'язанні (тобто грошової одиниці, в якій обчислена сума зобов'язання), валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов'язання і фактичного його виконання, є виключно національна валюта України - гривня - у разі відсутності у сторін відповідної ліцензії НБУ на здійснення валютних операцій. Таким чином, рішення суду про стягнення з відповідача суми боргу в іноземній валюті за відсутності у позивача індивідуальної ліцензії на здійснення валютних операцій є неправомірним й недопустимим способом захисту цивільних прав, оскільки іноземна валюта у спірних правовідносинах між названими сторонами спору може бути виключно валютою боргу, втім не валютою платежу.
Верховний Суд у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив, що тлумачення абзацу першого частини першої статті 1046, абзацу першого частини першої статті 1049 ЦК України дозволяє стверджувати, що законодавцем не забороняється стягнення боргу за договором позики в іноземній валюті. Більше того, цивільним законодавством покладається обов'язок на позичальника повернути те, що він отримав на підставі договору позики.
Це підтверджується використанням таких формулювань: «зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості» (абзац перший частини першої статті 1046 ЦК України); «позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем)» (абзац перший частини першої статті 1049 ЦК України).
Колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вказувала, що у пунктах 47, 55 постанови ВеликоїПалати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 14-134цс18 зроблено висновок, що правовий режим іноземної валюти на території України, хоча і пов'язується з певними обмеженнями в її використанні як платіжного засобу, але не виключає здійснення платежів в іноземній валюті. У разі зазначення у судовому рішенні про стягнення суми коштів в іноземній валюті з визначенням еквівалента такої суми у гривні стягувачеві має бути перерахована вказана у резолютивній частині судового рішення сума в іноземній валюті, а не її еквівалент у гривні, тобто Великою Палатою Верховного Суду допускається стягнення боргу в іноземній валюті, при цьому не здійснено відступу від постанови Верховного Суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14.
Крім того, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного судуу складі Верховного Суду зазначила про необхідність формування єдиної правозастосовчої практики у спорах про стягнення боргу за договором позики в іноземній валюті для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень, у зв'язку із чим вказує на те, що справа містить також виключну правову проблему і її вирішення необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки відсутність вирішення питання про можливість/неможливість стягнення суми боргу за договором позики в іноземній валюті призводить до досить неоднозначних висновків при вирішенні спорів про стягнення суми боргу і визначення еквівалента в національній валюті.
Для прикладу колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду Верховного Суду наводить:
- постанову Верховного Суду України від 21 червня 2017 року у справі № 910/2031/16, де зроблено висновок, що «якщо у договорі визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті та передбачено, що сума, яка підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, проте фактично такий платіж ще не здійснено, оскільки боржник не виконав зобов'язання у строк, встановлений договором, стягненню підлягає сума у гривнях, яка визначається еквівалентно за офіційним курсом відповідної валюти на день подання позову (заяви про збільшення позовних вимог)»;
- постанову Верховного Суду від 30 січня 2018 року у справі № 303/5407/15-ц, в якій зазначено, що хоча позивач у позовній заяві і просила стягнути з відповідача на свою користь борг за договором позики від 06 липня 2011 року у сумі 5 000,00 доларів США, що еквівалентно 39 861 грн, проте апеляційний суд залишив поза увагою, що позов подано у серпні 2011 року, а апеляційним судом ухвалено рішення в січні 2016 року, тому станом на час ухвалення цього рішення не може бути сума боргу 5 000,00 доларів США еквівалентною 39 861,00 грн, враховуючи значний проміжок часу між зверненням позивача до суду з позовом та ухваленням апеляційним судом рішення, динаміку зростання курсу іноземних валют по відношенню до національної валюти України. Отже, Верховний Суд зробив висновок про часткове задоволення касаційної скарги, зміну оскаржуваного рішення апеляційного суду у частині визначеної судом суми боргу в гривнях (еквівалент валюти) та стягнення суми боргу у розмірі 5 000,00 доларів США, що еквівалентно за курсом НБУ на день платежу (ухвалення рішення) 123 200,00 грн замість 39 861,00 грн;
- постанову Верховного Суду від 07 квітня 2018 року у справі № 916/1435/17, у якій вказано, що стягненню підлягає грошова сума у гривнях, яка визначається еквівалентно за офіційним курсом відповідної валюти на день подання позову;
- постанову Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 750/12868/16-ц, де міститься висновок про те, що виходячи із загальних засад принципу диспозитивності цивільного процесу, відповідно до якого суд не може виходити за межі заявлених позовних вимог, та з урахуванням того, що позивач ставив питання саме про стягнення боргу у розмірі 78 191,10 грн, що є еквівалентом 2 934,00 долари США станом на 28 грудня 2016 року, позовні вимоги не збільшував, а також тих обставин, що станом на день ухвалення рішення судом першої інстанції (01 лютого 2017 року) курсова різниця, порівняно зі здійсненим позивачем розрахунком, є незначною, колегія суддів погоджується з розміром стягнутої судом першої інстанції суми боргу;
- постанову Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 925/1049/13, де зазначено, що у разі пред'явлення позову про стягнення грошової суми в іноземній валюті суд у мотивувальній частині рішення наводить розрахунки з переведенням іноземної валюти в українську за курсом, встановленим НБУ на день ухвалення рішення. З огляду на визначення в кредитному договорі виконання зобов'язання у вигляді грошового еквівалента в іноземній валюті та наявність у позивача ліцензії на використання іноземної валюти на території України визначення господарськими судами заборгованості в іноземній валюті та у гривневому еквіваленті станом на дату прийняття рішення є правильним;
- постанову Верховного Суду від 05 липня 2018 року у справі № 761/1617/15-ц, в якій зроблено висновок, що, встановивши, що відповідач доказів повернення коштів, отриманих у позивача у борг, у строки, визначені договором позики, не надав, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, ураховуючи умови договору та положення статті 533 ЦК України, зробив обґрунтований висновок про стягнення суми боргу відповідно до умов договору та положень цієї норми, визначену за курсом долара США станом на день ухвалення судового рішення, як зазначено у позовних вимогах.
З огляду на викладене Друга судова палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважала, що є очевидна необхідність формування єдиної правозастосовчої практики у спорах про стягнення боргу за договором позики в іноземній валюті для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень, а тому є необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухвалених рішеннях Верховного Суду України, та справа містить виключну правову проблему і її вирішення необхідне для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.
Ухвалою Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року вказану справу прийнято для продовження розгляду за правилами спрощеного позовного провадження.
Позиція ВеликоїПалати Верховного Суду
Перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Суди встановили, що ОСОБА_4 отримав від ОСОБА_3 13 000,00 доларів США, які зобов'язувався повернути не пізніше 31 січня 2016 року, що підтверджується розпискою від 17 грудня 2015 року.
Також судами попередніх інстанцій з'ясовано, що ОСОБА_4 взятих на себе зобов'язань не виконав - грошові кошти не повернув.
Посилання на допустимість доказів, а саме розписки про позику, зазначене у касаційній скарзі, Велика Палата Верховного Суду бере до уваги та зазначає, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у редакції, що діяла на час розгляду справи у суді першої інстанції, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Однакове застосування закону забезпечує загальнообов'язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдина практика застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя.
Неодноразове ухвалення протилежних і суперечливих судових рішень, особливо судами вищих інстанцій, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Загальновизнаний принцип правової визначеності передбачає стабільність правового регулювання і виконуваність судових рішень.
Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 02 липня 2014 року в справі № 6-79цс14, з огляду на таке.
У постанові від 02 липня 2014 року (справа № 6-79цс14) Верховний Суд України не погодився із висновками суду касаційної інстанції, який залишив без змін рішення апеляційного суду про стягнення основного боргу, процентів за користування позикою в розмірі облікової ставки НБУ та 3 % річних від простроченої суми в іноземній валюті - доларах США, зробив висновок, що незалежно від валюти боргу (тобто грошової одиниці, в якій обчислена сума зобов'язання), валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов'язання і фактичного його виконання є національна валюта України - гривня. Відтак у національній валюті України підлягають стягненню і інші складові грошового зобов'язання, передбачені, зокрема, у статті 1048 ЦК України, та при застосуванні статті 625 ЦК України.
Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у постанові від 25 липня 2018 року в справі № 308/3824/16-ц, крім іншого, зазначив, що, незалежно від визначеної сторонами валюти боргу у зобов'язанні (тобто грошової одиниці, в якій обчислена сума зобов'язання), валютою платежу, тобто засобом погашення грошового зобов'язання і фактичного його виконання, є виключно національна валюта України - гривня - у разі відсутності у сторін відповідної ліцензії НБУ. Таким чином, рішення суду про стягнення з відповідача суми боргу в іноземній валюті за відсутності у позивача індивідуальної ліцензії на здійснення валютних операцій є неправомірним й недопустимим способом захисту цивільних прав, оскільки іноземна валюта у спірних правовідносинах між названими сторонами спору може бути виключно валютою боргу, втім не валютою платежу.
При касаційному перегляді необхідно визначити, у якій валюті має виконуватися зобов'язання у разі, якщо у позику передавалась іноземна валюта, так і правову природу валюти при визначенні 3 % річних, передбачених у частині другій статті 625 ЦК України.
Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частиною першою статті 1046 ЦК України передбачено, що за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.
При цьому Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.
Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Тобто відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.
Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі Декрет № 15-93), Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».
Декретом № 15-93 встановлено режим здійснення валютних операцій на території України, визначено загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.
У статті 1 Декрету № 15-93 визначено, що терміни, які використовуються в цьому Декреті, мають таке значення:
«валютні цінності»:
валюта України - грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших фінансових установах на території України;
іноземна валюта - іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших фінансових установ за межами України.
Для цілей цього Декрету надалі під термінами: «валюта України» розуміється як власне валюта України, так і платіжні документи та інші цінні папери, виражені у валюті України;
«іноземна валюта»: розуміється як власне іноземна валюта, так і банківські метали, платіжні документи та інші цінні папери, виражені в іноземній валюті або банківських металах;
«валютні операції»: операції, пов'язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України;
«резиденти»: фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання на території України, у тому числі ті, що тимчасово перебувають за кордоном;
«нерезиденти»: фізичні особи (іноземні громадяни, громадяни України, особи без громадянства), які мають постійне місце проживання за межами України, в тому числі ті, що тимчасово перебувають на території України.
У статті 2 цього Декрету вказано, що резиденти і нерезиденти мають право бути власниками валютних цінностей, що знаходяться на території України. Резиденти мають право бути власниками також валютних цінностей, що знаходяться за межами України, крім випадків, передбачених законодавчими актами України.
Резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України.