iplex360.Демо.Судові рішення

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 березня 2025 року

м. Київ

справа № 638/8140/21

провадження № 61-11823св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Сердюка В. В.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Петрова Є. В., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ;

відповідач - ОСОБА_2, ОСОБА_3 ;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Полтавського апеляційного суду

від 18 липня 2023 року у складі колегії суддів Кузнєцової О. Ю., Чумак О. В., Карпушина Г. Л.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом

до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про звернення стягнення на заставне майно.

Позовні вимоги мотивовано тим, що 20 вересня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладений договір позики, відповідно до умов якого позикодавець передав позичальнику грошові кошти у розмірі 40 000,00 доларів США строком на 4 роки, тобто до 20 вересня 2020 року. Договір забезпечений заставою, якою є 19/20 часток нежитлових приміщень цокольного поверху номер 82, 83, 84, 85, 86 літ. А-18, загальною площею 85,3 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, які належать позичальнику.

За умовами кредитного договору, у випадку невиконання позичальником своїх зобов`язань, а саме не повернення отриманої суми коштів, позикодавець набуває право протягом двох років з моменту виникнення заборгованості звернути стягнення на заставне майно. Вказав, що ОСОБА_2 взяті на себе зобов`язання за договором позики не виконав.

Перебуваючи на консультації в адвоката, позивач дізнався, що 19/40 часток від 19/20 частки нежитлових приміщень цокольного поверху номер 82, 83, 84, 85, 86

літ А-18, загальною площею 85,3 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, позичальник відчужив дружині ОСОБА_3 за договором дарування від 03 листопада 2016 року.

Позивач вважав такий договір фіктивним, адже позичальник вчинив його задля уникнення відповідальності за договором позики з метою уникнення відповідальності.

Уточнивши позовні вимоги, позивач просив суд:

? визнати недійсним договір дарування 19/40 часток нежитлових приміщень, укладений 03 листопада 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Грузковою Ю. В. 03 листопада 2016 року, зареєстрований у реєстрі № 1864;

? звернути стягнення на предмет застави згідно з договором позики

від 20 вересня 2016 року, укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_2,

а саме на 19/20 часток нежитлових приміщень цокольного поверху номер 82, 83, 84, 85, 86 літ. А-18, загальною площею 85,3 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, шляхом визнання права власності за ОСОБА_1 на вказані нежитлові приміщення.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дзержинського районного суду м. Харкова від 01 лютого 2022 року, з урахуванням ухвали цього суду про виправлення описки від 04 лютого 2022 року, позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано недійсним договір дарування 19/40 часток нежитлових приміщень, укладений 03 листопада 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Грузковою Ю. В. 03 листопада 2016 року, зареєстрований у реєстрі № 1864.

Звернено стягнення на предмет застави згідно з договором позики від 20 вересня 2016 року, укладеним між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, а саме на 19/20 часток нежитлових приміщень цокольного поверху номер 82, 83, 84, 85, 86 літ. А-18, загальною площею 85, 3 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, шляхом визнання права власності за ОСОБА_1 на 19/20 часток нежитлових приміщень цокольного поверху номер 82, 83, 84, 85, 86 літ. А-18, загальною площею 85, 3 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

Стягнено із ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору у розмірі у розмірі 1 816 грн.

Рішення суду мотивоване тим, що ОСОБА_2 отримані кошти за договором позики позивачу не повернув, а відчужуючи належні йому на праві власності 19/40 часток нежитлових приміщень своїй дружині ОСОБА_3, порушив умови договору позики від 20 вересня 2016 року. Крім того, договір дарування, укладений 03 листопада 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, має ознаки фіктивного правочину та його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином, оскільки укладення цього договору мало на меті приховання майна від виконання в майбутньому зобов`язань за договором позики від 20 вересня 2016 року, тому вказаний правочин підлягає визнанню недійсним.

Короткий зміст оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Полтавського апеляційного суду від 18 липня 2023 року рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 01 лютого 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що договір позики від 20 вересня 2016 року, який забезпечений заставою часток нерухомого майна, нотаріально не посвідчений та відсутня його державна реєстрація. За таких обставин умови цього договору в частині наявності підстав для звернення стягнення на заставне нерухоме майно є нікчемними, не породжують юридичних наслідків, тому підстави для задоволення позову у відповідній частині відсутні.

Апеляційний суд вказав, що договір дарування, укладений 03 листопада 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, виконано. Дарунок передано обдарованій, яка зареєструвала за собою право власності на нерухоме майно у встановленому порядку, тобто ОСОБА_3 прийняла у дар спірне майно. Отже, враховуючи встановлені обставини справи, вимоги позивача не можуть слугувати підставою для визнання договору дарування від 03 листопада 2016 року недійсним.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

04 серпня 2023 року ОСОБА_1, засобами поштового зв`язку, звернувся

до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Полтавського апеляційного суду від 18 липня 2023 року, в якій, уточнивши її доводи, просить скасувати постанову Полтавського апеляційного суду від 18 липня 2023 року і залишити в силі рішення Дзержинського районного суду м. Харкова від 01 лютого 2022 року.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц.

Також заявник посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме вказує на пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України (справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою).

Стверджує, що обдарована ОСОБА_3 за договором дарування 19/40 часток нежитлових приміщень, укладеного 03 листопада 2016 року між нею та ОСОБА_2, є дружиною останнього, а матеріали справи не містять доказів на підтвердження реального користування ОСОБА_3 спірним майном.

У змісті касаційної скарги ОСОБА_1 частково погодився з тим, що договір застави має бути посвідчений нотаріально, в такому б випадку позивач мав можливість накласти обтяження на спірне нерухоме майно, що в свою чергу, не дозволяло ОСОБА_2 відчужити нерухоме майно.

Звертає увагу, що ОСОБА_1 не був присутній під час апеляційного розгляду справи, повідомлення про дату, час і місце судового засідання не отримував.

Провадження у суді касаційної інстанції

03 жовтня 2023 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою.

Підставою відкриття касаційного провадження є пункт 1, 4 частини другої статті

389 ЦПК України.

У жовтні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 05 березня 2025 року справу призначено до судового розгляду.

Доводи відзиву на касаційну скаргу

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_3, в інтересах якої діє ОСОБА_4, вказує на правильність висновків суду апеляційної інстанції, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване судове рішення без змін.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що відповідно до договору купівлі-продажу нежитлових приміщень від 12 травня 2016 року, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Грішаковою О. В. 12 травня 2016 року за реєстровим № 999, ОСОБА_5 передала у власність, а покупці прийняли у власність таким чином: ОСОБА_2 - 19/20 частин, а ОСОБА_6 - 1/20 частин нежитлових приміщень цокольного поверху номер 82, 83, 84, 85, 86 літ. А-18, загальною площею 85,3 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

20 вересня 2016 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір позики (далі - договір позики), відповідно до пункту 1.1 якого позикодавець передав позичальнику позику у розмірі 40 000,00 доларів США, що еквівалентно національній валюті України гривні на дату отримання позики. Договір є безпроцентним, що тягне за собою відсутність нарахувань процентів за користування позикою протягом строку, встановленою пунктом 1.3 договору. Позика надається строком на 4 роки. Позичальник бере на себе обов`язок щодо повернення тіла позики позикодавцеві у строк до 20 вересня 2020 року включно.

Пунктами 3.1, 3.2 договору позики сторони визначили, що основне зобов`язання забезпечене заставою, якою є 19/20 часток нежитлових приміщень цокольного поверху номер 82, 83, 84, 85, 86 літ. А-18, загальною площею 85,3 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, які належать позичальнику ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу нежитлових приміщень, посвідченого приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Грішаковою О. В. 12 травня 2016 року за реєстровим № 999, реєстраційний номер нерухомого майна 920063163101.

Відповідно до пункту 3.8 договору позики позикодавець має право звернути стягнення на заставне майно протягом двох років з моменту виникнення заборгованості, тобто до 20 вересня 2022 року. У випадку відмови позичальника передати заставне майно у добровільному порядку позикодавець має право на звернення до суду з позовом про звернення стягнення на заставне майно.

За договором дарування 19/40 часток нежитлових приміщень від 03 листопада 2016 року ОСОБА_2 безоплатно передав у власність своїй дружині, а ОСОБА_3 прийняла у власність 19/40 часток нежитлових приміщень цокольного поверху номер 82, 83, 84, 85, 86 літ. А-18, загальною площею 85,3 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, при цьому згідно з пунктом 2 договору цей дар сторонами оцінений у 58 425, 00 грн.

З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта від 23 липня 2021 року за № 267225886, вбачається, що власником об`єкта нерухомого майна - 21/40 часток нежитлових приміщень цокольного поверху номер 82, 83, 84, 85, 86 літ. А-18, загальною площею 85,3 кв. м, що розташовані за адресою:

АДРЕСА_1, є ОСОБА_2 .

З інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта від 23 липня 2021 року за № 267221942, вбачається, що власником об`єкта нерухомого майна - 19/40 часток нежитлових приміщень цокольного поверху номер 82, 83, 84, 85, 86 літ. А-18, загальною площею 85,3 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1, з 03 листопада 2016 року є ОСОБА_3

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту першого частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним критеріям оскаржуване судове рішення апеляційного суду не відповідає з огляду на таке.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті

3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад.

Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (постанови Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, провадження № 61-18013сво18; від 18 квітня 2022 року в справі

№ 520/1185/16-ц, провадження № 61-28728сво18; від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20, провадження № 61-21130сво21).

Під час здійснення своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України). Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Зважаючи на те, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися

з урахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 463/13099/21, провадження № 61-11609сво23; від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22, провадження № 61-5252сво23).

Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (постанова Верховного Суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18, провадження № 61-3809св24).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021

у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що "оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука "а також зловживання правом в інших формах", що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)".

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

особа (особи) "використовувала/використовували право на зло";

наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які "потерпають" від зловживання нею правом, або не перебувають);

враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (постанова Верховного Суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19, провадження № 61-1272св20).

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17, провадження № 61-37390свп18).

Недійсність договору як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто правовим наслідком недійсності договору є за своєю суттю "нівелювання" правового результату, породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (постанови Верховного Суду від 22 листопада 2023 року в справі № 128/1878/20, провадження № 61-2477св23; від 10 липня 2024 року в справі № 201/3274/21, провадження № 61-4014св23).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (постанова Верховного Суду від 28 липня 2021 року у справі № 759/24061/19, провадження № 61-8593св21).

Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) "через можливість доступу до майна боржника", навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (постанова Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 523/17429/20, провадження № 61-2612св23).

Під час вибору і застосування норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі

№ 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), на яку посилається заявник у касаційній скарзі, зроблено висновок про те, що "позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України".

Тобто Велика Палата Верховного Суду у цій справі сформувала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як: фіктивного (стаття 234 ЦК України); такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України); такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа). Застосування конструкції "фраудаторності" при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору.

До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (постанови Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18, провадження № 61-17511св19; від 26 квітня 2023 року у справі № 644/5819/20, провадження № 61-1787св23).

Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частина перша та друга статті 234 ЦК України).

Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (постанова Верховного Суду від 13 січня 2021 року в справі № 712/7975/17, провадження N61-42114св18).

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (постанова Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, постанова Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 723/405/17, провадження № 61-46674св18).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

Згідно зі статями 76, 77, 79 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують, і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Згідно з пунктом 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України, пунктом 3 частини першої статті 382 ЦПК України у мотивувальній частині судового рішення зазначаються, зокрема, мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (частина перша статті 264 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що 20 вересня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, відповідно до пункту 1.1 якого позикодавець передав позичальнику позику у розмірі 40 000,00 доларів США, що еквівалентно національній валюті України гривні на дату отримання позики. Договір позики є безпроцентним, що тягне за собою відсутність нарахувань процентів за користування позикою протягом строку, встановленою пункту 1.3 договору. Позика надається строком на 4 роки. Позичальник бере на себе обов`язок щодо повернення тіла позики позикодавцеві у строк до 20 вересня 2020 року включно.

Відповідно до пункту 3.8 договору позики позикодавець має право звернути стягнення на заставне майно протягом двох років з моменту виникнення заборгованості, тобто до 20 вересня 2022 року. У випадку відмови позичальника передавати заставне майно у добровільному порядку, позикодавець має право на звернення до суду з позовом про звернення стягнення на заставне майно.

За договором дарування 19/40 часток нежитлових приміщень від 03 листопада 2016 року, ОСОБА_2 безоплатно передав у власність своїй дружині, а ОСОБА_3 прийняла у власність 19/40 часток нежитлових приміщень цокольного поверху номер 82, 83, 84, 85, 86 літ. "А-18", загальною площею 85,3 кв. м, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, при цьому згідно з пунктом 2 вказаного договору цей дар сторонами оцінений у 58 425, 00 грн.

Суд першої інстанції, задовольняючи позовні вимоги в частині визнання договору дарування недійсним, керувався тим, що договір, укладений 03 листопада 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, має ознаки фіктивного правочину та його правова мета є іншою, ніж та, що безпосередньо передбачена правочином, укладення цього договору мало на меті приховання майна від виконання в майбутньому договору позики, тому дійшов висновку про визнання спірного договору дарування недійсним.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції в цій частині та ухвалюючи протилежне рішення, обмежився лише дослідженням доводів апеляційної скарги, та зазначив, що договір дарування, укладений 03 листопада 2016 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, виконано. Дарунок від дарувальника передано обдарованому, яка зареєструвала за собою право власності на нерухоме майно у встановленому порядку, тобто ОСОБА_3 прийняла у дар спірне майно, та виснував, що підстави, на які посилається ОСОБА_1 у позовній заяві, враховуючи встановлені обставини справи, не можуть слугувати підставою для визнання договору дарування недійсним.

Разом із тим, апеляційний суд не звернув уваги, що спірний договір дарування укладений під час дії основного зобов`язання, сума боргу за основним зобов`язанням не повернута, тобто позичальник вправі вимагати належного виконання зобов`язань щодо погашення боргу, однак договір дарування використовувався його учасниками не з метою виконання основного зобов`язання за договором позики, а для унеможливлення звернення стягнення на частку ОСОБА_2 у нерухому майні, яка зменшилася відповідно до укладеного договору дарування з ОСОБА_3 .

З урахуванням викладеного колегія суддів дійшла висновку, що доводи касаційної про те, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) в частині вирішення позовної вимоги про визнання договору дарування недійснимчастково підтвердилися під час касаційного перегляду справи. Тому в цій частині постанова апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням в означеній частині в силі рішення суду першої інстанції.

Щодо вирішення позовної вимоги у частині звернення стягнення на заставне майно, колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до статті 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов`язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

За вимогами статті Закону України "Про заставу" заставою може бути забезпечена будь-яка дійсна існуюча або майбутня вимога, що не суперечить законодавству України, зокрема така, що випливає з договору позики, кредиту, купівлі-продажу, оренди, перевезення вантажу тощо. Застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов`язання.

Згідно зі статтею 13 Закону України "Про заставу" договір застави повинен бути укладений у письмовій формі. У випадках, коли предметом застави є нерухоме майно, транспортні засоби, космічні об`єкти, договір застави повинен бути нотаріально посвідчений на підставі відповідних правоустановчих документів. Нотаріальне посвідчення договору застави нерухомого майна здійснюється за місцезнаходженням нерухомого майна.

Недотримання вимог щодо форми договору застави та його нотаріального посвідчення тягне недійсність договору з наслідками, передбаченими законодавством України (стаття 14 Закону України "Про заставу").

Відповідно до частини першої, другої статті 577 ЦК України, якщо предметом застави є нерухоме майно, об`єкт незавершеного будівництва, майбутній об`єкт нерухомості, а також в інших випадках, встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків, установлених законом. Застава нерухомого майна підлягає державній реєстрації у випадках та в порядку, встановлених законом.

У силу вимог статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У разі недотримання сторонами вимог законодавства про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним відповідно до частини першої статті 220 ЦК України.

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з частиною першою статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що оскільки договір позики від 20 вересня 2016 року, який забезпечений заставою часток нерухомого майна, нотаріально не посвідчений та відсутня його державна реєстрація, тому умови цього договору в частині наявності підстав для звернення стягнення на заставне нерухоме майно є нікчемними, не породжують юридичних наслідків, отже, підстави для задоволення позову у цій частині відсутні.

Щодо посилань ОСОБА_1 на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, що справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою (пункт 5 частини першої статті 411 ЦПК України), то колегія суддів їх відхиляє з огляду на таке.

З матеріалів справи відомо, що 23 травня 2023 року судове засідання апеляційного суду з розгляду цивільної справи № 638/8140/21 не відбулося у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю судді Гальонкіна С. А., розгляд справи відкладено на 11 год 18 липня 2023 року (том 2, а. с. 24).

26 травня 2023 року Полтавським апеляційним судом було виготовлено повістку-повідомлення про судове засідання у справі № 638/8140/21, яке відбудеться 18 липня 2023 року об 11 год, на ім`я ОСОБА_1 (том 2, а. с. 25).

Вказана повістка була направлена за адресою, яка зазначена позивачем у позовній заяві: АДРЕСА_2, однак повернулася до апеляційного суду з відміткою "адресат відсутній за вказаною адресою" (том 2, а. с. 34).

Пунктом 3 частини восьмої статті 128 ЦПК України визначено, що днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.

За наведених обставин доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд розглянув справу за відсутності позивача, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання, не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи в касаційному порядку.

За таких обставин касаційну скаргу слід задовольнити частково, постанову апеляційного суду в частині вирішення позовної вимоги про визнання недійсним договору дарування скасувати та залишити у цій частині в силі рішення суду першої інстанції; в іншій частині постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.

................

Перейти до повного тексту