Окрема думка суддів К. М. Пількова, О. О. Банаська, Ю. Л. Власова, Л. Ю. Кишакевича, О. В. Кривенди, С. Ю. Мартєва до постанови Великої Палати Верховного Суду від 13.03.2025 у справі № 320/10955/23
Велика Палата Верховного Суду постановою від 13.03.2025 у справі за позовом ОСОБА_1 (далі - Позивач) до Верховного Суду, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Державна казначейська служба України, про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити дії, задовольнила касаційні скарги Верховного Суду; скасувала рішення Київського окружного адміністративного суду від 27.12.2023, постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 27.03.2024, додаткову постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 18.04.2024, ухвалила нове рішення, яким відмовила у задоволенні позову ОСОБА_1 .
У цій справі Позивач вважав, що чинне законодавство не передбачає зупинення виплати суддівської винагороди суддям, які проходять військову службу в Збройних Силах України, а тому просив суд визнати протиправними дії Верховного Суду щодо припинення нарахування та сплати йому, судді Верховного Суду, суддівської винагороди з 19.07.2022; визнати протиправним та скасувати наказ голови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 19.07.2022, відповідно до якого відбулось припинення цих нарахувань; зобов`язати Верховний Суд відновити нарахування та виплату суддівської винагороди; стягнути з Верховного Суду недоотриману суддівську винагороду за період з 19.07.2022 по день ухвалення судового рішення.
Суди попередніх інстанцій позов задовольнили.
Велика Палата з їх висновками не погодилась і виходила з того, що в разі коли суддя призваний для проходження військової служби, зокрема за призовом під час мобілізації, на особливий період, трудові відносини між ним і судом регулюються нормою частини третьої статті 119 КЗпП, оскільки в Законі України "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон № 1402-VIII) немає норми, яка б по-іншому регулювала ці відносини ( §7.32. постанови).
За висновком Великої Палати, поступивши на військову службу, Позивач не втратив статусу судді, його повноваження судді збереглися в силу норм частини сьомої статті 126 Конституції України та статті 119 Закону № 1402-VIII. Одночасно він набув статусу військовослужбовця. Будучи увільненим від виконання обов`язків зі здійснення правосуддя на період проходження військової служби, Позивач у цей період не має права на отримання суддівської винагороди як винагороди за виконання професійного обов`язку судді. Він вступив у публічні правовідносини з державою щодо проходження військової служби на умовах, зокрема й щодо забезпечення (грошового, матеріального), які встановила держава для цього виду публічної служби. У зв`язку із цим припинення нарахування та виплати ОСОБА_1 суддівської винагороди є правомірним.
Велика Палата також сформувала висновок про застосування норм права у спірних правовідносинах: "у разі проходження суддею військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, а також в інших випадках, передбачених частиною другою статті 39 Закону № 2232-ХІІ, за ним зберігається місце роботи і посада на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичного звільнення. У цей період на суддю поширюється статус військовослужбовця, визначений нормативно-правовими актами, зокрема, гарантії правового і соціального захисту військовослужбовців, а суддівська винагорода судді не виплачується" (§ 7.36 постанови).
З викладеним висновком, а також з ухваленим на його підставі рішенням не погоджуємось і нижче викладаємо мотиви незгоди.
1. Помилковість аргументу про необхідність заповнення "прогалини" судоустрійного закону нормою трудового законодавства
Позиція Великої Палати про те, що у спірних відносинах застосовується норма частини третьої статті 119 КЗпП, ґрунтується на єдиному аргументі: відсутність у Законі № 1402-VIII норми, яка б врегулювала відносини з виплати суддівської винагороди інакше, ніж врегульовані трудові відносини у частині третій статті 119 КЗпП:
"в разі коли суддя призваний для проходження військової служби, зокрема за призовом під час мобілізації, на особливий період, трудові відносини між ним і судом регулюються нормою частини третьої статті 119 КЗпП, оскільки в Законі № 1402-VIII немає норми, яка б по-іншому регулювала ці відносини" (§ 7.32 постанови);
"За відсутності правової норми, яка б гарантувала збереження суддівської винагороди у разі призову на військову службу, вимоги ОСОБА_1 до Верховного Суду про виплату суддівської винагороди при фактичному виконанні обов`язків військової служби, а не відправленні правосуддя не мають правового підґрунтя" (§ 7.35 постанови).
Вважаємо, що Велика Палата помилково виходила з того, що судоустрійний закон мав би окремо врегульовувати питання виплати суддівської винагороди судді, призваного для проходження військової служби, а за відсутності такого регулювання на ці відносини належить поширити норму частини третьої статті 119 КЗпП.
За частиною першою статті 135 Закону № 1402-VIII суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Частина десята статті 135 Закону № 1402-VIII встановлює, що суддя, який не здійснює правосуддя (крім випадків тимчасової непрацездатності, перебування судді у щорічній оплачуваній відпустці), не має права на отримання доплат до посадового окладу.
Саме з цих положень Велика Палата мала дійти висновку про те, що Закон № 1402-VIII не встановлює такої підстави для припинення виплати суддівської винагороди як призов для проходження військової служби.
За таких умов, коли судоустрійний закон виключає можливість регулювання суддівської винагороди будь-яким іншим нормативним актом, помилковим є висновок Великої Палати про можливість застосування у цих правовідносинах, які виникають у зв`язку з проходженням публічної служби і які окремо не врегульовані законодавством, яке регулює цей вид публічної служби, норм КЗпП, що регулюють подібні за змістом правовідносини (§ 7.30 постанови).
Велика Палата Верховного Суду, на нашу думку, помиляється, стверджуючи, що такий підхід вона вже застосувала в постанові від 11.07.2024 у справі № 990/156/23 при вирішенні питання про застосування норми частини другої статті 233 КЗпП у правовідносинах зі стягнення грошової винагороди за виконання публічної служби.
Висновок у постанові від 11.07.2024 у справі № 990/156/23, не стосувався правовідносин, подібних тим, що мали місце у цій справі, адже у тій справі мова йшла не про визначення суддівської винагороди чи встановлення підстави для її невиплати, яка, знову ж таки, може визначатись тільки судоустрійним законом.
2. Суддівська винагорода як складова гарантії суддівської незалежності
Велика Палата наголосила на значенні суддівської винагороди як складової гарантії суддівської незалежності; підкреслила, що передбачене законом матеріальне забезпечення судді означає виплату суддівської винагороди, яка, як це встановлено частиною першою статті 135 Закону № 1402-VIII, регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами; зауважила той факт, що суддівська винагорода отримала такий правовий захист також на рівні конституційної норми [статтею 130 Конституції України визначено, зокрема, що держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів, а розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій], що свідчить про неабияке значення суддівської винагороди у забезпеченні незалежності судді (§§ 7.7-7.9 постанови).
Однак подальші висновки Великої Палати про те, що фактично на відносини з виплати суддівської винагороди поширюється норма частини третьої статті 119 КЗпП нівелює ці тези про значення суддівської винагороди у забезпечення незалежності судді і про неможливість врегулювання цих відносин інакше, ніж у судоустрійному законі.
Варто відзначити, що висловлена Великою Палатою позиція, окрім того, що не відповідає нормі частини першої статті 135 Закону, також вочевидь не сприяє міцності підвалин незалежності судової гілки влади. Про це свідчить також те, що висловлена Великою Палатою позиція не відповідає позиціям, висловленим з цього питання Вищою радою правосуддя та Радою суддів України, які мають передбачені законом повноваження із забезпечення незалежності судової влади.
Саме Вища рада правосуддя є конституційним органом державної влади та суддівського врядування, який діє в Україні на постійній основі для забезпечення незалежності судової влади, її функціонування на засадах відповідальності, підзвітності перед суспільством (стаття 1 Закону України "Про Вищу раду правосуддя"). До повноважень Вищої ради правосуддя належить вжиття заходів щодо забезпечення авторитету правосуддя та незалежності суддів (пункт 9 частини першої статті 3 цього Закону).
Вища рада правосуддя 28.12.2022 оприлюднила свою позицію з питання виплати винагороди суддям, які воюють:
"Вища рада правосуддя звертає увагу, що фінансові гарантії для суддів є незмінною константою, базовою складовою їхньої незалежності, невід`ємним елементом статусу судді.