ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Губської О. А., Власова Ю. Л., Єленіної Ж. М., Кривенди О. В., Мартєва С. Ю., Шевцової Н. В.
щодо постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2025 року у справі № 9901/231/20 (провадження № 11-324заі24) за позовом ОСОБА_1 до Вищої ради правосуддя про визнання рішення протиправним та нечинним за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 грудня 2024 року
Короткий виклад історії справи
У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Вищої ради правосуддя (далі - ВРП) про визнання протиправним і нечинним рішення від 14 липня 2020 року № 2119/0/15-20 про звільнення його з посади судді Генічеського районного суду Херсонської області на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України.
На обґрунтування позову ОСОБА_1 стверджував про відсутність у ВРП визначених законом підстав і повноважень для повторного розгляду подання Вищої ради юстиції (далі -ВРЮ) від 24 січня 2012 року та вирішення питання про його звільнення з посади судді, оскільки за результатом розгляду вказаного подання Верховна Рада України вже приймала відповідне рішення у 2012 році, тобто по суті це подання є вичерпаним. Крім того, на думку позивача, оскаржуване рішення ВРП є невмотивованим, оскільки воно не містить жодних власних висновків і мотивів звільнення судді з посади у зв`язку із вчиненням істотного дисциплінарного проступку, грубим чи систематичним нехтуванням обов`язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді. Натомість в оскаржуваному рішенні ВРП обмежилася посиланням на чинність рішення ВРЮ від 24 січня 2012 року, ігноруючи висновки, зроблені Європейським судом з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Куликов та інші проти України" (одним із заявників у якій є позивач), щодо порушення зазначеним рішенням ВРЮ норм чинного на той час законодавства України, його невідповідності принципам незалежності та неупередженості. Позивач посилається також на порушення відповідачем трирічного строку застосування до нього дисциплінарного стягнення, передбаченого частиною четвертою статті 96 Закону України від 07 липня 2010 року № 2453-VI "Про судоустрій і статус суддів" (далі - Закон № 2453-VI), зважаючи на те, що події, які стали підставою для його звільнення, мали місце до 2012 року.
Касаційний адміністративний суд рішенням від 11 грудня 2024 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ВРП про визнання рішення протиправним та нечинним відмовив повністю.
Суд виходив з того, що оцінюючи оскаржене рішення ВРП на предмет його відповідності пункту 3 частини другої статті 57 Закону № 1798-VIII, вбачається, що воно містить посилання як на формальну підставу звільнення судді ОСОБА_1 (пункт 3 частини шостої статті 126 Конституції України), так і на його фактичну підставу (подання ВРЮ про звільнення судді, внесене відповідно до її рішення від 24 січня 2012 року № 109/0/15- 12), що може розцінюватися як мотив для ухвалення остаточного рішення щодо реалізації накладеного на суддю дисциплінарного стягнення. При цьому з прийняттям законів України від 02 червня 2016 року № 1401- VIII "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" і № 1402- VIII "Про судоустрій і статус суддів" відповідальність за дії, з якими ВРЮ пов`язувала внесення подання про звільнення позивача за порушення присяги, скасована не була і наслідки таких дій у вигляді звільнення з посади судді не змінилися.
Також вказав, що в цьому випадку ВРП як колегіальний орган ухвалює суто кадрове рішення про звільнення судді з посади, не вирішуючи питання про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, тобто не встановлюючи наявності в діях судді складу дисциплінарного проступку.
Крім того, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність порушення відповідачем трирічного строку застосування до позивача дисциплінарного стягнення, передбаченого частиною четвертою статті 96 Закону № 2453-VI, оскільки, як зазначалося, оскаржене рішення ВРП не є рішенням про притягнення судді до дисциплінарної відповідальності, тоді як рішення ВРЮ про притягнення ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності у вигляді подання про звільнення судді з посади ухвалене в межах установленого строку.
Позивач не погодився із цим рішенням суду та звернувся до Великої Палати Верховного Суду з апеляційною скаргою, в якій просив його скасувати та постановити нове - про задоволення позовних вимог у повному обсязі.
Прохання мотивував, зокрема, тим, що у випадку судді ОСОБА_1 ВРП повинна була не обмежуватись лише формальним посиланням у своєму рішенні на чинність рішення ВРЮ від 24 січня 2012 року № 109/0/15-12 "Про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Генічеського районного суду Херсонської області за порушення присяги", а, враховуючи висновки, зроблені у рішенні ЄСПЛ "Куликов та інші проти України", більш ґрунтовно дослідити питання щодо порушення зазначеним рішенням ВРЮ норм чинного на той час законодавства України, його невідповідності міжнародним принципам, зокрема міжнародно-правової відповідальності, відновлення порушеного права, незалежності та неупередженості.
Постанова Великої Палати Верховного Суду (основні мотиви)
Постановою від 13 березня 2025 року Велика Палата Верховного Суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишила без задоволення, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 11 грудня 2024 року - без змін.
Постанову обґрунтовувано тим, що фактичні обставини, які слугували підставою для прийняття спірного рішення, викладено в рішенні ВРЮ від 24 січня 2012 року №109/0/15-12 про внесення подання до Верховної Ради України про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Генічеського районного суду Херсонської області за порушення присяги, яке є чинним, що виключало ревізію ВРП результату дисциплінарного провадження щодо позивача.Викладені у вказаному рішенні обставини, які були підставою для висновку про наявність у діях ОСОБА_1 складу порушення присяги судді, встановлено компетентним органом (ВРЮ), а визначений у цьому рішенні вид відповідальності позивача за вчинення неправомірного діяння при здійсненні правосуддя, що становить склад порушення присяги обраним / застосованим.
За висновком Великої Палати Верховного Суду, в разі визнання судом незаконним рішення / дій, прийнятого / вчинених Верховною Радою України за результатами розгляду подання ВРЮ про звільнення судді з посади за порушення присяги, незалежно від того, підтримав парламент таке подання і прийняв постанову про звільнення судді чи ні (порушення вимог закону (зокрема, процедури) можуть мати місце в будь-якому із цих двох випадків), зазначена процедура не може вважатися завершеною, а подання розглянутим. Тому, на переконання Великої Палати Верховного Суду, внаслідок визнання незаконною і скасування судом Постанови Верховної Ради України від 12 квітня 2012 року № 4638- VI цей акт не породжує жодних правових наслідків від часу його прийняття, а тому відповідне подання ВРЮ не може вважатися реалізованим, що обумовлює відновлення стадії його розгляду уповноваженим органом.
На підставі викладеного Велика Палата Верховного Суду зазначила, що скасування постанови Верховної Ради України про звільнення судді ОСОБА_1 відновило процедуру його звільнення на підставі рішення ВРЮ від 24 січня 2012 року №109/0/15-12, а тому відповідно до пункту 14 розділу III "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1798-VIII матеріали щодо звільнення позивача були передані до ВРП для ухвалення рішення про звільнення судді з посади, яка правомірно розглянула подання ВРЮ стосовно позивача. ВРП у спірних правовідносинах реалізувала свої повноваження щодо звільнення суддів, якими на дату прийняття рішення ВРЮ була наділена Верховна Рада України.
Підсумувавши викладене, Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновком суду першої інстанції про те, що ВРП при ухваленні оспорюваного рішення діяла на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. Оспорюване рішення містить посилання на визначені законом підстави звільнення позивача з посади судді та мотиви, з яких ВРП дійшла відповідних висновків.
Мотиви окремої думки
Не погоджуємося з висновками Великої Палати Верховного Суду про відповідність вимогам закону оспорюваного у цій справі рішення ВРП з таких мотивів.
За правилами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Оцінюючи спірне рішення на відповідність критеріям, визначеним частиною другої статті 2 КАС України, автори окремої думки вважають доцільним навести такі аргументи та міркування.
Щодо невмотивованості спірного рішення ВРП
Стаття 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" та частина друга статті 6 КАС України зобов`язують суд застосовувати при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику ЄСПЛ як джерело права.
Відповідно до частини першої статті 129 Конституції України суди зобов`язані вирішувати спори, керуючись верховенством права, що, у свою чергу, означає і врахування тлумачення Конвенції, яке надається ЄСПЛ як мінімальні стандарти демократичного суспільства.
У цій справі підставою для звільнення ОСОБА_1 з посади судді відповідач у спірному рішенні визначив пункт 3 частини шостої статті 126 Конституції України (вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов`язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді).
Звільнення особи з посади безсумнівно є втручанням у гарантоване статтею 8 Конвенції право на повагу до приватного життя в аспекті обмеження доступу до обраної професії з огляду на негативні фінансові та репутаційні наслідки, спричинені таким звільненням, тому при оцінці правомірності звільнення на предмет дотримання норм національного законодавства, необхідним є врахування критеріїв, сформованих ЄСПЛ, згідно з якими втручання у право на повагу до приватного життя є таким, що порушує статтю 8 Конвенції, якщо воно не є виправданим за пунктом 2 статті 8 Конвенції як таке, тобто було здійснене не "згідно із законом", або не переслідує одну або декілька законних цілей, перелічених у ньому, і не відповідає критерію "необхідності у демократичному суспільстві" для досягнення цих цілі чи цілей.
Тому цілком справедливо констатувати, що для кваліфікації рішення про звільнення судді з посади за пунктом 3 частини шостої статті 126 Конституції України як такого, що прийняте "згідно із законом", воно повинно містити належне мотивування, зокрема, в частині встановлення в діяннях судді ознак істотного дисциплінарного проступку або порушення нею присяги.
За змістом оспорюваного рішення ВРП керувалася тим, що факти порушення суддею ОСОБА_1 присяги вже встановлені ВРЮ в рішенні від 24 січня 2012 року №109/0/15-12, а ВРП не має повноваження з переоцінки висновків ВРЮ. При цьому, саме спірне рішення відповідач уважає "кадровим".
У цьому контексті автори окремої думки вимушені констатувати, що Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах формулювала висновки у правовідносинах щодо розгляду ВРП подання ВРЮ про звільнення з посади судді за порушення присяги на підставі пункту 14 розділу ІІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1798- VIII (наприклад, постанови від 12 березня 2020 року у справі № 9901/777/18, від 1 липня 2021 року у справі № 9901/400/19, від 6 квітня 2023 року у справі № 990/86/22 та ін.).
13 липня 2023 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі "Головін проти України" (заява № 47052/18), яке 13 жовтня 2023 року набуло статусу остаточного (далі - рішення у справі "Головін проти України"), та стосувалося звільнення Постановою Верховної Ради України від 24 лютого 2014 року судді Конституційного Суду України за порушення присяги судді у зв`язку з його участю в ухваленні Конституційним Судом України рішення від 30 вересня 2010 року. Висновки ЄСПЛ у цьому рішенні є застосовними до спірних правовідносин у справі, яка переглядається.
У цьому рішенні ЄСПЛ із застосуванням своїх висновків з питань, розглянутих в іншому його рішенні від 12 січня 2023 року у справі "Овчаренко та Колос проти України" (Ovcharenko and Kolos v. Ukraine), заяви № 27276/15 та № 33692/15, констатував порушення статті 8 Конвенції.
У пунктах 26, 27 рішення у справі "Головін проти України" ЄСПЛ зазначив, що у справі "Овчаренко та Колос проти України" він визнав, що існувала певна різниця між нормативно-правовою базою, застосовною до суддів Конституційного Суду України, та застосовною до суддів інших судів. Проте, він дійшов висновку, що на момент подій нормативно-правова база стосовно суддів Конституційного Суду України не забезпечувала значно кращої передбачуваності у порівнянні із застосовною до інших суддів щодо питання, яка поведінка судді могла вважатися "порушенням присяги" згідно з українським законодавством. Відповідній нормативно-правовій базі бракувало необхідної чіткості та передбачуваності, відтак рішення на національному рівні, в яких вона застосовувалася у справі заявника, не були достатньо обґрунтованими.
Така підстава звільнення судді, як "порушення присяги", також була предметом оцінки ЄСПЛ у справі "Олександр Волков проти України" (рішення від 9 січня 2013 року (заява № 21722/11)), у якій ЄСПЛ зазначив, що немає свідчень того, що під час розгляду справи заявника існували будь-які керівні принципи та практика, які б встановлювали послідовне та обмежувальне тлумачення поняття "порушення присяги".
Аналіз рішення у справі "Головін проти України" та встановленого у ньому порушення статті 8 Конвенції щодо заявника дозволяє дійти висновку, що в розумінні ЄСПЛ звільнення судді як міра відповідальності за порушення присяги з огляду на невизначеність у національному законодавстві України питання, яка саме поведінка судді могла вважатися "порушенням присяги", можливе за умови, коли орган, який ухвалює остаточне рішення про звільнення судді, в такому своєму рішенні детально та чітко вмотивує, в чому саме полягав проступок судді.
Тобто саме орган, який приймає рішення про звільнення судді, має у своєму рішенні переконливо пояснити, за якими критеріями застосовувався такий обмежувальний захід, що б дало змогу, як самому судді, на якого накладається ця сувора міра відповідальності, так і пересічному спостерігачу, пересвідчитися, що застосований до судді захід ґрунтувався на національному законодавстві, переслідував законну мету, був пропорційним переслідуваній законній меті, а отже, був необхідним у демократичному суспільстві.
Отже, відповідно до підходу ЄСПЛ до вирішення питання виправданості за пунктом 2 статті 8 Конвенції звільнення суддів в України з підстави "порушення присяги", висловленого у рішенні у справі "Головін проти України", рішення органу, який реалізує повноваження щодо звільнення судді з посади за порушення присяги, не є кадровим (рішенням організаційно-розпорядчого характеру), а має бути достатньо обґрунтованим щодо питання, яка саме поведінка судді могла вважатися "порушенням присяги" згідно із законодавством України.
Щодо процедури прийняття рішення про звільнення судді
У рішенні від 20 жовтня 2011 року у справі "Рисовський проти України" (заява № 29979/04) ЄСПЛ зазначив, що принцип "належного урядування", зокрема, передбачає, що державні органи повинні діяти в належний і якомога послідовніший спосіб. На них покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливості уникати виконання своїх обов`язків. Дії або рішення суб`єкта владних повноважень вважаються такими, що суперечать принципу верховенства права, не тільки у тих випадках, коли такими діями порушуються суб`єктивні права і процесуальні гарантії, прямо передбачені чинним законодавством, але й у тих випадках, коли такі дії не задовольняють правомірних очікувань осіб, стосовно яких вони вчиняються (ухвалюються). Правомірне очікування виникає в особи в тому випадку, коли внаслідок правового регулювання зі сторони суб`єкта владних повноважень в особи наявне розумне сподівання, що стосовно неї суб`єкт владних повноважень буде діяти саме так, а не інакше.
Водночас, ураховуючи зміст статті 8 Конституції України, можна зробити висновок, що верховенство права передбачає механізм забезпечення контролю за використанням влади державою та захисту людини від свавільних дій державної влади.
Правова процедура (fair procedure - справедлива процедура) є складовою принципів законності та верховенства права і передбачає правові вимоги до належного прийняття актів органами публічної влади.
У Рішенні від 11 жовтня 2018 року № 7-р/2018 (справа № 1-123/2018(4892/17) Конституційний Суд України зазначив, що принцип юридичної визначеності як один із елементів верховенства права не виключає визнання за органом публічної влади певних дискреційних повноважень у прийнятті рішень, однак у такому випадку має існувати механізм запобігання зловживанню ними.
Згідно з юридичною позицією Конституційного Суду України "цей механізм повинен забезпечувати, з одного боку, захист особи від свавільного втручання органів державної влади у її права і свободи, а з другого - наявність можливості у особи передбачати дії цих органів" (абзац третій підпункту 2.4 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 8 червня 2016 року № 3-рп/2016).
Європейська Комісія "За демократію через право" на 86-му пленарному засіданні (Венеція, 25-26 березня 2011 року) (CDL-AD(2011)003rev) схвалила Доповідь "Верховенство права" (далі - Доповідь), у якій до елементів верховенства права віднесено, зокрема, юридичну визначеність та заборону свавілля (пункт 41).
У пункті 45 Доповіді зазначено, що потреба у визначеності не означає, що органові, який ухвалює рішення, не повинні надаватись дискреційні повноваження (де це необхідно) за умови наявності процедур, що унеможливлюють зловживання ними; у цьому контексті закон, яким надаються дискреційні повноваження певному державному органові, повинен вказати чітко і зрозуміло на обсяг такої дискреції; не відповідатиме верховенству права, якщо надана законом виконавчій владі дискреція матиме характер необмеженої влади; отже, закон повинен вказати на обсяг будь-якої дискреції та на спосіб її здійснення з достатньою чіткістю, аби особа мала змогу відповідним чином захистити себе від свавільних дій влади.
Щодо заборони свавілля у пункті 52 Доповіді зазначено, що хоча дискреційні повноваження є необхідними для здійснення всього діапазону владних функцій у сучасних складних суспільствах, ці повноваження не мають здійснюватись у свавільний спосіб; їх здійснення у такий спосіб уможливлює ухвалення суттєво несправедливих, необґрунтованих, нерозумних чи деспотичних рішень, що є несумісним з поняттям верховенства права.
Наведене дає підстави стверджувати, що межі дискреції ВРП щодо здійснення розгляду на підставі пункту 14 розділу ІІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1798-VIII подання ВРЮ про звільнення з посади судді не можуть бути неосяжними та повинні підлягати зовнішньому публічному контролю. Процес розгляду ВРП цього питання, як і прийняте за результатом цього процесу рішення, мають бути зрозумілим як судді, питання про звільнення якого з посади розглядалося ВРП, так і незалежному сторонньому спостерігачу.
До проведення в Україні судової реформи у 2016 році статтею 116 Закону № 2453-VI (у редакції, чинній на дату внесення ВРЮ до Верховної Ради України подання про звільнення ОСОБА_1 з посади судді) було передбачено, що звільнення судді з посади на підставі порушення ним присяги судді відбувається за поданням ВРЮ після розгляду цього питання на її засіданні відповідно до Закону України "Про Вищу раду юстиції". Факти, що свідчать про порушення суддею присяги, мали бути встановлені Вищою кваліфікаційною комісією України або ВРЮ. На підставі подання ВРЮ Рада приймала постанову про звільнення судді з посади.
Порядок розгляду питань про звільнення суддів, обраних Верховною Радою України безстроково, на той час визначався статтею 216-1 Регламенту Верховної Ради України, якою було передбачено, що подання про звільнення судді, обраного Верховною Радою України безстроково, вноситься до парламенту ВРЮ. До подання додаються документи, що підтверджують підстави звільнення, передбачені частиною п`ятою статті 126 Конституції України. Обговорення питання про звільнення судді, обраного Верховною Радою України безстроково, на пленарному засіданні Ради починається з оголошення головуючим на пленарному засіданні подання ВРЮ. Після доповіді суддя, питання стосовно якого розглядається, має право на виступ. Кожний народний депутат має право ставити запитання доповідачу та безпосередньо судді чи його представнику, висловлювати свою думку, надавати письмові матеріали. За наявності зауважень до подання про звільнення судді, що потребують додаткової перевірки органом, що вніс таке подання, голосування щодо звільнення судді не проводиться. Повторний розгляд такого подання здійснюється за умов перевірки органом, що вніс подання, обставин, щодо яких висловлено зауваження, і повідомлення цим органом про результати такої перевірки та невідкликання внесеного подання. Рішення про звільнення судді приймається відкритим поіменним голосуванням і оформлюється постановою Верховної Ради України.
Аналіз наведених норм дозволяє констатувати, що у парламенту в питанні розгляду подання ВРЮ про звільнення судді була наявна дискреція. Реалізуючи такі дискреційні повноваження, народні депутати могли або повернути подання ВРЮ для здійснення додаткової перевірки, наслідком якої могло бути відкликання ВРЮ цього подання, або прийняти рішення про звільнення судді шляхом голосування.
Тому на дату внесення ВРЮ до Верховної Ради України подання про звільнення позивача з посади судді саме постанова Верховна Рада України була тим актом, яким на суддю накладалося дисциплінарне стягнення у виді звільнення за порушення присяги та реалізовувалося подання ВРЮ про застосування до судді такого виду дисциплінарного стягнення. Подання ВРЮ містило лише виклад фактів, що, на її думку, свідчать про порушення суддею присяги, які враховувалися народними депутатами при вирішенні цього питання та які народні депутати могли визнати недостатніми для прийняття рішення про звільнення судді, повернувши подання для додаткової перевірки ВРЮ.
Аналогічно за змістом частин першої, третьої та шостої статті 56 Закону № 1798- VIII (у редакції, чинній на дату ухвалення оспорюваного у цій справі рішення) питання про звільнення судді з підстав, визначених пунктами 2, 3, 5 та 6 частини шостої статті 126 Конституції України, розглядається на засіданні ВРП. Суддя, стосовно якого розглядається питання про звільнення, повідомляється про засідання ВРП у порядку, визначеному цим Законом. За результатами розгляду питання про звільнення судді з підстав, визначених пунктами 2, 3, 5 та 6 частини шостої статті 126 Конституції України, ВРП ухвалює вмотивоване рішення.
Цим правилам Закону № 1798-VIII кореспондують приписи Регламенту ВРП, пунктом 12.39 якого (тут і далі - у редакції, чинній на дату ухвалення спірного рішення) передбачено, що рішення про застосування до судді дисциплінарного стягнення у виді подання про звільнення судді з посади, про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя, про переведення судді до суду нижчого рівня Секретарем Дисциплінарної палати передається для розгляду до ВРП.
Згідно з пунктами 17.5, 17.6 глави 17 Регламенту ВРП розгляд питання про звільнення судді починається із доповіді члена ВРП, визначеного автоматизованою системою розподілу справ, який викладає підстави прийняття матеріалів до розгляду, встановлені обставини, висновок щодо суті питання. Після доповіді члена ВРП суддя та/або його представник мають право бути заслуханими на засіданні ВРП та надати відповідні пояснення. Члени ВРП можуть поставити запитання до них.
За результатами розгляду питання про звільнення судді з підстав, визначених пунктами 2, 3, 5 та 6 частини шостої статті 126, підпунктом 4 пункту 16-1 розділу XV "Перехідні положення" Конституції України, ВРП ухвалює вмотивоване рішення, яке викладається у письмовій формі, підписується усіма членами ВРП, що брали участь у його ухваленні.
Отже, ВРП у процедурі вирішення питання про звільнення судді з посади на підставі подань ВРЮ про звільнення судді за порушення присяги також наділена повноваженнями надавати оцінку достатності підстав, зазначених у поданні ВРЮ про звільнення судді, за яким до набрання чинності Законом № 1401-VIII не прийнято рішення Президентом України чи Верховною Радою України, для ухвалення рішення про звільнення з посади судді на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України.
Тобто функції ВРП у цій процедурі не є формальними (процедурними або кадровими), оскільки при прийнятті рішення про звільнення судді за особливих обставин ВРП виконує конституційні повноваження та своїм рішенням реалізує рішення Дисциплінарної палати ВРП (за обставин цієї справи подання ВРЮ) про застосування до судді дисциплінарного стягнення у виді подання про звільнення судді з посади з підстави, визначеної пунктом 3 частини шостої статті 126 Конституції України. Саме це рішення ВРП є завершальним рішенням, яким застосовується стягнення до судді у виді звільнення, тому рішення повинно бути обґрунтованим та містити переконливі мотиви щодо підстав його прийняття з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття.
Маємо також відзначити, що закон не поділяє рішення про звільнення суддів на кадрові чи некадрові, а Регламент ВРП окремо визначає порядок розгляду ВРП питань про звільнення судді за загальними обставинами (глава 15) та за особливими обставинами (глава 17), до яких, з-поміж інших, віднесено питання про звільнення судді за вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов`язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді (пункт 3 частини шостої статті 126 Конституції України). Регламент ВРП також не кваліфікує будь-які рішення ВРП про звільнення судді як кадрові.
Отже, чинне законодавство не визначає таких категорій рішень ВРП, як кадрові рішення про звільнення судді і некадрові рішення ВРП про звільнення судді, відповідно, не визначає різних процедур для прийняття цих рішень та вимог до їхнього змісту.
Згідно з пунктом 14 розділу III "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1798?VIII Регламентом ВРП може бути передбачена спрощена процедура розгляду питання про звільнення з посади судді за поданням ВРЮ, однак у своєму Регламенті ВРП не передбачила особливої (спрощеної) процедури для ухвалення рішення про звільнення судді з посади на підставі пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України в залежності від того, хто ініціював таке питання: Дисциплінарна палата ВРП за чинним законодавством чи ВРЮ за законодавством, що регулювало спірні правовідносини до 30 вересня 2016 року, і подання якої Верховною Радою України розглянуто не було, тому обов`язок ВРП ухвалити вмотивоване рішення про звільнення судді за результатами розгляду подань ВРЮ залишався незмінним.
Висловлюючи окрему думку, вважаємо, що закріплення у законодавстві можливості звільнення судді лише за вмотивованим рішенням уповноваженого органу є втіленням дотримання гарантій незалежності та недоторканності судді (стаття 126 Конституції України). Тому вмотивованість рішення ВРП про звільнення судді за результатами розгляду подань ВРЮ, переданих на підставі пункту 14 розділу III "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 1798-VIII, є не лише формальним дотриманням вимог закону, а вимогою, яка повинна забезпечити дотримання принципу правової визначеності у питанні встановлення підстав звільнення судді.
З огляду на викладене, відсутні підстави вважати, що за наявності рішення та подання ВРЮ, у яких викладено обставини щодо порушення суддею присяги, ВРП не повинна надавати оцінку таким обставинам на предмет їх достатності для прийняття рішення про звільнення судді з посади.
У межах спірних правовідносин спірне рішення ВРП не є кадровим (рішенням організаційно-розпорядчого характеру), оскільки саме цим рішенням реалізовано накладене на позивача дисциплінарне стягнення за порушення присяги, що призвело до її звільнення з посади, а тому з урахуванням висновків ЄСПЛ у рішенні у справі "Головін проти України" спірне рішення має містити достатнє обґрунтування про те, які саме дії позивач на момент їх вчинення згідно із законодавством України кваліфікувалися як "порушення присяги", а за чинним законом відповідають ознакам діяння, визначеного пунктом 3 частини шостої статті 126 Конституції України (вчинення істотного дисциплінарного проступку).
Однак, спірне рішення ВРП, на переконання авторів окремої думки, не містить мотивів, на підставі яких ВРП, розглянувши подання ВРЮ про звільнення позивача з посади за порушення присяги, дійшла висновків про наявність підстав для її звільнення відповідно до пункту 3 частини шостої статті 126 Конституції України (вчинення істотного дисциплінарного проступку), натомість ВРП лише обмежилася посиланням на те, що факти, які свідчать про порушення суддею присяги вже встановила ВРЮ в рішенні від 24 січня 2012 року №109/0/15-12.
Поряд із незазначенням у законодавстві України визначення "порушення присяги судді" ВРП у спірному рішенні про звільнення позивача з посади судді не навела докладного та чіткого обґрунтування встановлених елементів складу "порушення присяги" у діях позивача з наданням оцінки всім обставинам, які мають значення для прийняття рішення про звільнення судді, без чого неможливо пересвідчитися, що такий захід був застосований до позивача в межах закону, переслідував легітимну мету, а отже, неможливо і дійти висновку, що було досягнуто справедливого балансу між захистом інтересів демократичного суспільства, з одного боку, та повагою до прав позивача - з іншого.
Підсумовуючи викладене, не можемо погодитися з висновком Великої Палати Верховного Суду, висловленим у цій справі, про те, що спірне рішення не потребувало додаткового мотивування, крім того, яке вже було наведене в рішенні ВРЮ від 24 січня 2012 року №109/0/15-12. Переконані, що оскаржуване рішення ВРП, яким реалізовано застосоване до позивача дисциплінарне стягнення у виді подання про його звільнення з посади судді, є необґрунтованим, що є самостійною та достатньою підставою для визнання його протиправним і скасування та, відповідно, захисту порушених прав позивача.