ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 березня 2024 року
м. Київ
справа № 761/34537/21
провадження № 61-114св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача Литвиненко І. В.,
суддів: Грушицького А. І., Карпенко С. О., Петрова Є. В., Пророка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Святошинський відділ Державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ),
треті особи: Міністерство юстиції України, Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції, Державна казначейська служба України,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 02 листопада 2023 року у складі колегії суддів: Поліщук Н. В., Мережко М. В., Соколової В. В. у справі за позовом ОСОБА_1 до Святошинського відділу Державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), треті особи: Міністерство юстиції України, Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції, Державна казначейська служба України, про стягнення грошових коштів,
ВСТАНОВИВ
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом в якому просила стягнути з Святошинського відділу Державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) на свою користь 980 657 грн, які були сплачені за договором купівлі-продажу шляхом складання акта про продаж нерухомого майна з прилюдних торгів від 11 червня
2007 року та 4 154 139,60 грн (інфляційні втрати), а всього 5 134 796,60 грн.
Позовні вимоги мотивує тим, що 06 червня 2007 року були проведені прилюдні торги з примусової реалізації трикімнатної квартири АДРЕСА_1, переможцем яких була визнана ОСОБА_2 .
Вказані торги проводились у межах виконання ВДВС Святошинського РУЮ м. Києва виконавчого листа № 2-5250, виданого 14 липня 2006 року Шевченківським районним судом міста Києва.
15 червня 2007 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Марушко І. І. видала на ім`я ОСОБА_2 свідоцтво про право власності на вказану квартиру.
25 лютого 2013 року ОСОБА_1, як покупець, та ОСОБА_2, як продавець, уклали договір купівлі-продажу квартири. Право власності на квартиру було зареєстроване за ОСОБА_1, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 05 червня 2013 року № 4454211.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 07 червня 2018 року у справі № 761/1989/14-ц, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 04 грудня 2018 року та постановою Верховного Суду від 11 лютого 2019 року, квартира була витребувана з володіння позивача на користь ОСОБА_3 .
Зазначає, що вказаними судовими рішеннями встановлені факти, на підставі яких можна зробити висновок, що підстави, з яких квартира була витребувана у
ОСОБА_1, виникли (існували) ще до моменту набуття квартири у власність ОСОБА_2, оскільки волевиявлення на її продаж у попереднього власника - ОСОБА_4 не було.
Вказує, що ОСОБА_1, як покупець квартири № 17, після її вилучення за рішенням суду на користь третьої особи на підставах, що виникли до її продажу, отримала право вимагати від ОСОБА_2 як попереднього продавця, відшкодування завданих збитків.
Порушення прав ОСОБА_2, як покупця, зі сторони ВДВС Святошинського РУЮ
м. Києва, як продавця, полягає у незаконному продажі квартири № 17 - відсутності волі первісного власника ОСОБА_5 і його спадкоємиці ОСОБА_3, а також під час дії судової заборони (арешту) від 18 листопада 2005 року.
ОСОБА_2 та ОСОБА_6 домовились про відступлення ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 права вимоги до боржника щодо отримання відшкодування грошових коштів, пов`язаних із незаконним продажем квартири № 17 та її подальшим витребуванням на користь третьої особи на підставі судового рішення.
Зазначає, що саме державна виконавча служба як державний орган, який наділений повноваженнями на примусовий продаж майна, є єдиним продавцем цього майна й відповідно несе увесь обсяг відповідальності перед покупцем на підставі укладеного договору купівлі-продажу, оформленого актом.
Стверджує, що відповідач не є добросовісним продавцем квартири
АДРЕСА_1, оскільки його вина та протиправна поведінка полягає у порушенні обов`язку попередити покупця про права третіх осіб на майно, а також про інші обставини, що можуть породжувати права третіх осіб на майно, що є предметом договору (тобто на майно, що реалізовується на публічних торгах). Невиконання продавцем передбачених законодавством обов`язків (причинно-наслідковий зв`язок) призвело до негативних наслідків (вилучення майна) для покупця.
Сукупність наведених умов утворює склад цивільного правопорушення, який є підставою цивільно-правової відповідальності шляхом стягнення з відповідача, як продавця майна, на користь покупця збитків у порядку, передбаченому статтею 661 ЦК України.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Святошинський районний суд міста Києва рішенням від 03 травня 2023 року під головуванням судді Журибеди О. М. позов задовольнив. Стягнув із Святошинського відділу Державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) на користь ОСОБА_1 5 134 796,60 грн шляхом списання коштів з рахунку, а в разі відсутності відповідних бюджетних призначень, за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішення суду.
Вирішив питання розподілу судових витрат.
Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог місцевий суд вважав, що ВДВС Святошинського РУЮ м. Києва був продавцем за договором купівлі-продажу квартири № 17, який був укладений 11 червня 2007 року шляхом складання Акта про продаж нерухомого майна з прилюдних торгів, а покупцем була ОСОБА_2, яка сплатила 980 657 грн за придбану квартиру.
Оскільки факт неправомірних дій державного виконавця, пов`язаних з реалізацією квартири на публічних торгах встановлений судовим рішенням у справі
№ 2а-6036/10/2670 (№ К/9991/27831/11), яке набрало законної сили, то
ОСОБА_2 має право на відшкодування майнової шкоди за рахунок держави в особі відповідного органу державної виконавчої служби, який має статус юридичної особи.
Право вимоги до відповідача, як продавця квартири, пов`язане з незаконним її продажем перейшло від ОСОБА_2 до ОСОБА_1 на підставі договору про відступлення права вимоги.
Встановивши наведене, місцевий суд також вважав доведеною наявність підстав для стягнення з відповідача інфляційних втрат.
Київський апеляційний суд постановою від 02 листопада 2023 року апеляційну скаргу Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) задовольнив частково.
Апеляційну скаргу Святошинського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) задовольнив частково.
Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 03 травня 2023 року скасував та ухвалив нове судове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_1 до Святошинського відділу Державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) відмовив.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції вважав, що у цій справі спеціалізована організація - Державна акціонерна компанія "Національна мережа аукціонних центрів", здійснюючи реалізацію майна на прилюдних торгах за визначену комісійну винагороду згідно чинного на той час законодавства, виступала як продавець.
Згідно умов договору про відступлення права вимоги від 17 вересня 2021 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_7, як новий кредитор, набула права вимагати від ВДВС Святошинського РУЮ м. Києва відшкодування шкоди, завданих вилученням (витребуванням) квартири.
Проте, врахувавши, що ВДВС Святошинського РУЮ м. Києва не вважається продавцем у цьому випадку, підстави для задоволення позову відсутні. Натомість спеціалізована організація - Державна акціонерна компанія "Національна мережа аукціонних центрів" до участі у справі не залучена.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги
У січні 2024 року представник ОСОБА_1 адвокат Кіян А. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 02 листопада 2023 року в якій просив оскаржене судове рішення скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Наведені в касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження.
Представник заявника зазначає, що апеляційний суд не врахував правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах 05 червня 2018 року у справі № 910/856/17, від 07 листопада 2019 року у справі № 640/12119/18, від 12 грудня 2018 року у справі № 591/8186/15-ц, від 25 лютого 2020 року у справі № 161/4005/19, від 06 лютого
2019 року у справі № 357/18153/15-ц, від 27 листопада 2019 року у справі
№ 242/4741/16-ц, від 07 липня 2020 року у справі № 438/610/14-ц та постанові Верховного Суду України від 24 жовтня 2012 року у справі № 6-116цс12.
Зауважує, що суд апеляційної інстанції не звернув увагу, що продавцем майна, за обставинами цієї прави та чинного на той час нормативно-правового регулювання була саме державна виконавча служба.
Вважає помилковими висновки про те, що між органом державної виконавчої служби та спеціалізованою організацією у цій справ виникли правовідносини комісії. Матеріали справи не містять жодних доказів того, що спеціалізована організація виступала на торгах від власного імені.
Вказує, що апеляційний суд, пославшись на факт існування між органом виконавчої служби та спеціалізованою організацією відносин комісії, не звернув уваги, що такого договору матеріали справи не містять, а тому його висновки ґрунтовані на припущеннях.
Відзив на касаційну скаргу інші учасники справи не подали
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 07 лютого 2024 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував справу із Святошинського районного суду м. Києва.
29 лютого 2024 року цивільна справа № 761/34537/21 надійшла до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 29 січня 2025 року призначив справу до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, з`ясовані судами
12 березня 2007 року Департамент державної виконавчої служби склав висновок на документи щодо реалізації арештованого державними виконавцями майна, згідно якого подані документи відповідають вимогам чинного законодавства України, а арештоване майно може бути переданим на реалізацію у встановленому законодавством порядку. Вказаний висновок затверджений заступником Міністра юстиції України Ємельяновою І. І. (а. с. 34-35, том 1).
Листом від 12 березня 2007 року № 25/6-33-1627 Департамент державної виконавчої служби погодив передачу на реалізацію арештованого майна, що належить ОСОБА_8 - квартири АДРЕСА_1 до спеціалізованої торгівельної організації, залученої на тендерній (конкурсній) основі
(а. с. 33, том 1).
З даних протоколу № 1-123/4 проведення прилюдних торгів, затвердженого генеральним директором ДАК "Національна мережа аукціонних центрів" Тараторіним Ю. М., відомо, що прилюдні торги з примусової реалізації квартири, відбулись 06 червня 2007 року. Переможницею прилюдних торгів була визнана ОСОБА_2 з ціновою пропозицією 980 657 грн (а. с. 36, том 1).
11 червня 2007 року державний виконавець ВДВС Святошинського РУЮ м. Києва Туровська А. М. склала акт про продаж нерухомого майна з прилюдних торгів, який був затверджений начальником ВДВС Святошинського РУЮ м. Києва
Лихацьким Д. Ю. Згідно його змісту переможцем торгів з реалізації трикімнатної квартири АДРЕСА_1 визнана ОСОБА_2 ; продажна ціна лота 980 657 грн внесена повністю (а. с. 37, том 1).
15 червня 2007 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Марушко І. І. видав свідоцтво про право власності на вказану квартиру на ім`я ОСОБА_2 . Згідно відомостей з державного реєстру прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, право власності на квартиру було зареєстроване за ОСОБА_2 (а. с. 40, 41, том 1).
25 лютого 2013 року ОСОБА_2 продала, а ОСОБА_1 купила квартиру АДРЕСА_1 за 938 800 грн, що підтверджується договором договору-купівлі продажу від 25 лютого 2013 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Корецькою І. С. за реєстровим № 341 (а. с. 42-44, том 1).
З відомостей витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно
від 05 червня 2013 року № 4454211, убачається, що право власності на квартиру зареєстроване за ОСОБА_1 (а. с. 44, 45, том 1).
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 07 червня 2018 року, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 04 грудня 2018 року та постановою Верховного Суду від 11 лютого 2019 року у справі № 761/1989/14-ц за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 та ОСОБА_1, за участі третіх осіб: Головного управління юстиції у м. Києві, Шандрівської сільської ради Миронівського району Київської області, приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Гнідюк О. Б., приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Кочерги Г. Г., приватного нотаріуса Коростишівського районного нотаріального округу Житомирської області Яворенко І. І., ОСОБА_2, ОСОБА_8, позов задоволений. Суд визнав недійсною з моменту вчинення довіреність від імені ОСОБА_5 на ім`я
ОСОБА_9, яка була посвідчена 25 грудня 2004 року головою Шандрівської сільської ради Миронівського району Київської області Шевченком С. І. за № 873.
Визнав недійсною з моменту вчинення довіреність від імені ОСОБА_9 на ім`я ОСОБА_10, яка була посвідчена 13 серпня 2005 року приватним нотаріусом Коростишівського районного нотаріального округу Яворенко І. І. та зареєстрована у реєстрі за № 2203, дублікат якої виданий 07 листопада 2005 року приватним нотаріусом Коростишівського районного нотаріального округу Яворенко І. І. та зареєстрований в реєстрі за № 2982.
Визнав за ОСОБА_3 право власності на трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, в порядку спадкування за заповітом після ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Витребував на користь ОСОБА_3 трикімнатну квартиру
АДРЕСА_1 з незаконного володіння ОСОБА_1 (а. с. 46-84,
том 1).
Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 18 квітня 2011 року, залишеною без змін ухвалою Вищого адміністративного суду України від 06 березня 2014 року у справі № 2а-6036/10/2670 за позовом ОСОБА_3 про визнання дій неправомірними, визнав неправомірними дії державного виконавця відділу державного виконавчої служби Святошинського районного управління юстиції у
м. Києві щодо передачі на реалізацію з прилюдних торгів квартири АДРЕСА_1 .
Суд установив, що, незважаючи на накладений на квартиру арешт, державний виконавець ВДВС Святошинського РУЮ у м. Києві при здійсненні виконавчого провадження передав її для реалізації в рахунок погашення боргу та 06 червня
2007 року квартира була продана з прилюдних торгів. Накладений на квартиру арешт був знятий лише 28 лютого 2008 року (а. с. 90-96, том 1).
Звертаючись до суду із цим позовом, позивач, обґрунтовуючи свої вимоги, вказує, що 17 вересня 2021 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 був укладений договір про відступлення права вимоги, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Корецькою І. С.
Відповідно до пункту 1.2 укладеного договору, ОСОБА_2, як кредитор, передала ОСОБА_1, як новому кредитору, право вимоги про відшкодування збитків (шкоди), завданих вилученням (витребуванням) квартири на підставі рішення суду у справі № 761/1989/14-ц до попереднього продавця квартири, а саме до Святошинського відділу Державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), внаслідок дій якого вони були заподіяні у зв`язку з витребуванням квартири (а. с. 103-108, том 1).
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 61 Закону України "Про виконавче провадження" 1999 року, який діяв на час проведення прилюдних торгів, реалізація арештованого майна, за винятком майна, вилученого за законом з обігу та зазначеного в частині восьмій статті 55 цього Закону, здійснюється спеціалізованими організаціями, які залучаються на тендерній (конкурсній) основі, на підставі договорів між Державною виконавчою службою та спеціалізованими організаціями шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах.
Згідно з пунктом 6.1 розділу 6 Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 року № 68/5 (далі - Тимчасове положення №68/5), яке діяло на час проведення прилюдних торгів, після повного розрахунку покупців за придбане майно, на підставі протоколу про проведення прилюдних торгів та копії документів, що підтверджують розрахунок за придбане майно, державний виконавець складає акт про проведені прилюдні торги і подає його на затвердження начальнику відповідного органу державної виконавчої служби.
В акті зазначаються: ким, коли і де проводилися прилюдні торги; коротка характеристика реалізованого майна; прізвище, ім`я та по батькові (назва юридичної особи), адреса кожного покупця; сума, внесена переможцем торгів за придбане майно; прізвище, ім`я та по батькові (назва юридичної особи) боржника, його адреса; дані про правовстановлювальні документи, що підтверджували право власності боржника на майно: назва правовстановлювального документа, ким виданий, посвідчений (для нотаріусів указувати прізвище, ім`я та по батькові, назви державної нотаріальної контори, нотаріального округу), дата видачі, посвідчення, N за реєстром, орган реєстрації, дата та номер реєстрації.
Затверджений акт державний виконавець видає покупцеві. На підставі цього акта нотаріус видає покупцеві свідоцтво про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів (пункти 6,2, 6.4 розділу 6 Тимчасового положення № 68/5).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05 червня 2018 року у справі
№ 910/856/17 (провадження № 12-128гс18) зробила висновки про те, що:
- набуття майна за результатами електронних торгів є особливим видом договору купівлі-продажу, за яким власником відчужуваного майна є боржник, а продавцями, які мають право примусового продажу такого майна є державна виконавча служба та організатор електронних торгів. Покупцем відповідно є переможець електронних торгів;
- відповідно до абзацу 2 частини першої статті 216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. У разі прийняття судового рішення про скасування (визнання недійсними) електронних торгів за позовом учасника електронних торгів, у сторін договору купівлі-продажу, оформленого за результатами електронних торгів, відповідно виникнуть права та обов`язки щодо повернення всього, що вони одержали на виконання договору.
У постанові Верховного Суду від 29 січня 2025 року у справі № 461/5617/22 (провадження № 61-12632св23) зазначено, що набуття майна за результатами електронних торгів є особливим видом договору купівлі-продажу, за яким власником відчужуваного майна є боржник, а продавцями, які мають право примусового продажу такого майна є державна виконавча служба та організатор електронних торгів. Покупцем відповідно є переможець електронних торгів. Відповідно до статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а у разі неможливості такого повернення, зокрема, тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Отже, у разі прийняття судового рішення про скасування (визнання недійсними) електронних торгів за позовом учасника електронних торгів, у сторін договору купівлі-продажу, оформленого за результатами електронних торгів, виникають права та обов`язки щодо повернення всього, що вони одержали на виконання договору, а саме: у покупця - повернути придбане майно, у продавця - повернути отримані від покупця кошти. Згідно з частиною першою, пунктом 1 частини другої статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки). За змістом частин першої та другої статті 216 ЦК України правовими наслідками недійсності правочину є реституція та відшкодування збитків. Відповідно до статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно; особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. З набранням чинності судового рішення про визнання торгів недійсними, у відповідача виник обов`язок повернути грошові кошти, отримані від позивача.
З обставин справи відомо, що Шевченківський районний суд м. Києва рішенням
від 07 червня 2018 року у справі №761/1989/14-ц, яке залишив без змін Київський апеляційний суд постановою від 04 грудня 2018 року, позов ОСОБА_3 задовольнив та визнав недійсною з моменту вчинення довіреність від імені ОСОБА_12 на ім`я ОСОБА_9, яка була посвідчена 25 грудня 2004 року головою Шандрівської сільської ради Миронівського району Київської області; визнав недійсною з моменту вчинення довіреність від імені ОСОБА_9 на ім`я
ОСОБА_10, яка була посвідчена 13 серпня 2005 року приватним нотаріусом Коростишівського районного нотаріального округу Яворенко І. І. та зареєстрована у реєстрі за № 2203, дублікат якої виданий 07 листопада 2005 року приватним нотаріусом Коростишівського районного нотаріального округу Яворенко І. І. та зареєстрований у реєстрі за № 2982; визнав за ОСОБА_3 право власності на трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 у порядку спадкування за заповітом після ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ; витребував на користь ОСОБА_3 трикімнатну квартиру АДРЕСА_1 з незаконного володіння ОСОБА_1 .
Зазначені рішення судів залишені без змін постановою Верховного Суду від 11 лютого 2019 року.
Виходячи з обґрунтування задоволення позову, викладеного у рішенні суду у справі № 761/1989/14-ц, спірна квартира витребувана у ОСОБА_1 у зв`язку з тим, що вона вибула з володіння власника поза його волею, на підставі недійсних довіреностей.
Прилюдні торги з реалізації квартири, переможцем яких стала ОСОБА_2, судовим рішенням не визнані недійсними і обставини з цього питання судами не встановлювались.
Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути відшкодування майнової та моральної (немайнової) шкоди (стаття 16 ЦК України).
Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (частини перша, третя статті 22 ЦК України).
За загальним правилом зобов`язання з відшкодування шкоди (майнової та немайнової) є прямим наслідком правопорушення, тобто порушення охоронюваних законом суб`єктивних особистих немайнових і майнових прав та інтересів учасників цивільних відносин. Одне і те ж правопорушення може призводити до негативних наслідків як у майновій, так і немайновій сферах, тобто виступати підставою для відшкодування майнової та моральної шкоди одночасно.
Стаття 1166 ЦК України регулює загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду, відповідно до частини першої наведеної статті майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Спеціальні підстави відповідальності за шкоду, завдану незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування та посадової або службової особи вказаних органів при здійсненні ними своїх повноважень, визначені статями 1173 та 1174 ЦК України відповідно.
Згідно зі статтею 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
Шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю посадової особи органу державної влади при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується на підставі статті 1174 ЦК України.
Отже, ці підстави характеризуються особливостями суб`єктного складу заподіювачів шкоди, серед яких законодавець виокремлює як вказані органи, так і їх посадових чи службових осіб, та особливим способом заподіяння шкоди. Сукупність цих умов і є підставою покладення цивільної відповідальності за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі
№ 916/1423/17 (провадження № 12-208гс18) зазначено, що, застосовуючи статті 1173, 1174 ЦК України, суд має встановити: по-перше, невідповідність рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування чи відповідно їх посадової або службової особи вимогам закону чи іншого нормативного акта; по-друге, факт заподіяння цим рішенням, дією чи бездіяльністю шкоди фізичній або юридичній особі. За наявності цих умов є підстави покласти цивільну відповідальність за завдану шкоду саме на державу, Автономну Республіку Крим або орган місцевого самоврядування.
Для покладення відповідальності на державу за дії (бездіяльність) посадових осіб органів державної влади у виді відшкодування шкоди обов`язковою є сукупність трьох умов: дії органу (посадових або службових осіб) повинні мати протиправний характер, шкода та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою. Вина посадових осіб органів державної влади не є обов`язковою. Тягар доведення наявності зазначених трьох умов покладається на позивача, який звернувся до суду з позовом про відшкодування шкоди (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 335/6977/22 (провадження
№ 14-87цс24)).
ОСОБА_1, під час звернення до суду із цим позовом, зазначала, що після вилучення у неї квартири на підставі рішення суду на користь третьої особи, у неї виникло право вимагати від ОСОБА_2 (продавця) відшкодування збитків.
Водночас права ОСОБА_2 як переможця прилюдних торгів також були порушені внаслідок продажу їй державною виконавчою службою квартири, яка не підлягала реалізації.
На підставі договору про відступлення права вимоги від 17 вересня 2021 року ОСОБА_2 відступила, а ОСОБА_1 набула права вимоги про відшкодування збитків, завданих вилученням (витребуванням) квартири, до Святошинського ВДВС у місті Києві.
Зі змісту позовної заяви відомо, що ОСОБА_1 на підставі статей 1173, 1174 ЦК України просила стягнути з Святошинського ВДВС у місті Києві грошові кошти.
Правовою підставою для цивільно-правової відповідальності за шкоду, завдану рішеннями, діями чи бездіяльністю державного виконавця під час проведення виконавчого провадження, є правопорушення, що включає як складові елементи шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв`язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Протиправність (неправомірність) рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця може доводитись з посиланням, зокрема, на судове рішення, яке набрало законної сили, рішення вищих посадових осіб державної виконавчої служби, а також інші докази.
Подібні правові висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду
від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19).
У постанові від 12 березня 2019 року у справі № 920/715/17 (провадження
№ 12-199гс18) Велика Палата Верховного Суду, вирішуючи виключну правову проблему стосовно самостійного встановлення судами незаконності дій органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування під час розгляду справ про відшкодування шкоди, дійшла висновку, що питання наявності між сторонами деліктних зобов`язань та цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду перебуває у площині цивільних правовідносин потерпілого та держави, а господарський суд самостійно встановлює наявність чи відсутність складу цивільного правопорушення, який став підставою для стягнення шкоди, оцінюючи надані сторонами докази.
Відповідно до частини першої статті 5 Закону України "Про виконавче провадження" 1999 року державний виконавець зобов`язаний вживати заходів примусового виконання рішень, встановлених цим Законом, неупереджено, своєчасно, повно вчиняти виконавчі дії.
Згідно з частиною другою статті 86 Закону України "Про виконавче провадження" 1999 року збитки, заподіяні державним виконавцем громадянам чи юридичним особам при здійсненні виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню в порядку, передбаченому законом.
Під час розгляду позовів фізичних чи юридичних осіб про відшкодування завданої шкоди рішеннями, діями чи бездіяльністю державного виконавця в межах проведення виконавчого провадження, суди повинні керуватися положеннями статті 56 Конституції України, статті 11 Закону України "Про державну виконавчу службу", частини другої статті 86 Закону України "Про виконавче провадження" 1999 року, а також статтями 1173, 1174 ЦК України і враховувати, що в таких справах відповідачами є держава в особі відповідних органів державної виконавчої служби, що мають статус юридичної особи, в яких працюють державні виконавці, та відповідних територіальних органів Державної казначейської служби України.
Державний виконавець Святошинського ВДВС у місті Києві при здійсненні виконавчого провадження передав спірну квартиру для реалізації з прилюдних торгів в рахунок погашення боргу, переможцем торгів стала ОСОБА_2 .
Оскільки рішенням суду в справі № 761/1989/14-ц квартиру, яка була реалізована на прилюдних торгах, витребувано у останнього набувача, який не є переможцем торгів (покупцем), тому покупець, вважаючи, що внаслідок ухвалення вказаного судового рішення порушено його право, звернувся до суду із позовом про відшкодування шкоди на підставі статей 1173, 1174 ЦК України.
Враховуючи наведене колегія суддів вважає, що аргументи касаційної скарги є обґрунтованими.
У справі, що переглядається, суди встановили, що станом на час звернення
ОСОБА_1 до суду з цим позовом відповідач не повернув їй грошові кошти, сплачені за придбання з прилюдних торгів спірного нерухомого майна.
Статтею 625 ЦК України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов`язання, які мають особливості.
Так, відповідно до наведеної норми боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Формулювання статті 625 ЦК України, коли нарахування процентів тісно пов`язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому три проценти річних не є неустойкою у розумінні положень статті 549 цього Кодексу.
Отже, за змістом наведеної норми закону нараховані на суму боргу інфляційні втрати і три проценти річних входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування ним утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.
У статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.
Аналогічний правовий висновок висловлено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 686/21962/15-ц.
Отже, положення статті 625 ЦК України передбачають, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з деліктного зобов`язання та рішення суду.
За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати.
Аналогічний правовий висновок висловлено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц.
Таким чином, установивши, що між відповідачем та позивачем існує невиконане грошове зобов`язання з повернення сплаченої суми коштів за результатами придбання майна на прилюдних торгах, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для стягнення з виконавчої служби інфляційних втрат на підставі статті 625 ЦК України.