ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27 березня 2025 року
м. Київ
справа № 953/14788/20
провадження № 61-1440св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Пархоменка П. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, яка підписана представником ОСОБА_3, на рішення Київського районного суду м. Харкова від 22 червня 2023 року у складі судді Колесник С. А. та постанову Харківського апеляційного суду від 21 грудня 2023 року у складі колегії суддів: Мальованого Ю. М., Бурлака І. В., Яцини В. Б.,
Історія справи
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2020 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про визнання договору позики дійсним та стягнення заборгованості за ним.
В обґрунтування позову зазначив, що 29 березня 2019 року ОСОБА_4 уклав з ОСОБА_2 договір позики, відповідно до якого ОСОБА_4 (позикодавець) передав ОСОБА_2 (позичальнику) грошові кошти у розмірі 856 350 грн. При цьому ОСОБА_2 взяла зобов`язання повернути ці грошові кошти ОСОБА_4 в строк до 01 травня 2019 року. Станом на 21 серпня 2020 року ОСОБА_2 не повернула ОСОБА_4 вказану позику.
Факт укладення договору позики між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 на загальну суму 856 350 грн, отримання позичальником ОСОБА_2 предмету позики та наявність заборгованості за цим договором підтверджується договором позики від 29 березня 2019 року, укладеним між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 на загальну суму 856 350 грн у письмовій формі. Цей договір складений, написаний та підписаний власноручно позичальником ОСОБА_2, що є підтвердженням факту вільного волевиявлення та особистої внутрішній волі цього позичальника щодо його укладання.
На даний час ОСОБА_2 (позичальник) не виконала в установлений строк - до 01 травня 2019 року взяті на себе зобов`язання щодо повернення ОСОБА_4 (позикодавцю) предмета позики, тому на даний час ОСОБА_2 має заборгованість перед ОСОБА_4 у розмірі 856 350 грн.
04 серпня 2020 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 підписаний договір про відступлення права вимоги, згідно якого ОСОБА_4 відступає, а ОСОБА_1 набуває право вимоги, належне ОСОБА_4 за зобов`язанням щодо стягнення грошових коштів у розмірі 856 350 грн відповідно до договору позики від 29 березня 2019 року, що укладався між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 .
Таким чином, з 04 серпня 2020 року у ОСОБА_1 замість ОСОБА_4 виникло право вимоги до ОСОБА_2 щодо стягнення заборгованості у розмірі 856 350 грн.
Позивач просив:
визнати дійсним договір позики від 29 березня 2019 року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 на загальну суму 856 350 грн;
стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість у розмірі 856 350 грн за договором позики від 29 березня 2019 року, укладеним між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 .
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Київського районного суду м. Харкова від 22 червня 2023 року, яке залишене без змін постановою Харківського апеляційного суду від 21 грудня 2023 року, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково.
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість у розмірі 856 350 грн за договором позики грошових коштів від 29 березня 2019 року, укладеним між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 .
Стягнено з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у розмірі 8 563,50 грн.
В задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Судові рішення мотивовані тим, що 29 березня 2019 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладений договір позики, за яким відповідач отримала грошові кошти у розмірі 856 350 грн зі строком повернення до 01 травня 2019 року. ОСОБА_2 зобов`язання з повернення коштів не виконала, має заборгованість перед ОСОБА_4 у розмірі 856 350 грн. З 04 серпня 2020 року у ОСОБА_1 замість ОСОБА_4 виникло право стягнути з ОСОБА_2 заборгованість у розмірі 856 350 грн. Станом на момент укладення договору відступлення права вимоги від 04 серпня 2020 року, ОСОБА_2 взяті на себе зобов`язання за договором позики належним чином не виконала. Враховуючи те, що умови договору позики щодо своєчасного повернення боргу не виконані, наявні підстави для стягнення з позичальника суми позики.
Щодо позовної вимоги ОСОБА_1 в частині визнання дійсним договору позики від 29 березня 2019 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 на загальну суму 856 350 грн, суди вказали, що договір позики між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 був укладений у письмовій формі, що відповідає вимогам статті 1047 ЦК України. Таким чином, він є дійсним в силу закону. Додаткового визнання дійсним зазначеного правочину закон не вимагає, а тому відсутні підстави для задоволення позову ОСОБА_1 в частині визнання дійсним договору позики.
Апеляційний суд відхилив доводи апеляційної скарги стосовно того, що договір відступлення права вимоги за договором позики не містить доказів на підтвердження отримання ОСОБА_4 винагороди за відчуження прав вимоги, оскільки позичальник не надав доказів визнання недійсним договору відступлення права вимоги. Крім того, при відступленні прав вимоги зобов`язання не припиняється, не змінюється - залишається одним і тим самим. Відбувається тільки заміна особи на стороні позичальника. Отже зміна позичальника не впливає на можливість законної реалізації ОСОБА_2 обов`язку щодо погашення заборгованості за договором позики.
Посилання в апеляційній скарзі на те, що суд першої інстанції повинен був перевірити наявність від позивача заяви про розгляд справи без участі, однак не зробив цього та відповідно не залишив позовну заяву без розгляду, суд апеляційної інстанції відхилив, оскільки в прохальній частині позовної заяви міститься клопотання про розгляд справи за відсутності ОСОБА_1 .
Аргументи учасників справи
У січні 2024 року ОСОБА_2 через свого представника ОСОБА_3 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Київського районного суду м. Харкова від 22 червня 2023 року та постанову Харківського апеляційного суду від 21 грудня 2023 року. Ухвалити нове рішення, яким у задоволені позову відмовити.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
поза увагою судів залишилося те, що позивачем не надано доказів належної сплати коштів за договором про відступлення права вимоги, що свідчить про неможливість визнати ОСОБА_1 кредитором боржника;
суди не врахували, що в матеріалах справи відсутня заява позивача про розгляд справи без його участі. Повторна неявка позивача в судове засідання є підставою для залишення позову без розгляду незалежно від причини такої неявки. Зазначення позивачем у позовній заяві про розгляд справи без його участі не може вважатися клопотанням про розгляд справи без участі позивача.
Аналіз змісту касаційної скарги свідчить про те, що судові рішення оскаржуються в частині задоволених позовних вимог, тому в іншій частині не оскаржуються та в касаційному порядку не переглядаються.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 09 лютого 2024 року касаційну скаргу залишено без руху, встановлено строк для усунення недоліків.
Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано справу з суду першої інстанції.
У квітні 2024 року матеріали цивільної справи № 953/14788/20 надійшли до Верховного Суду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 18 березня 2024 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 17 січня 2020 року у справі № 916/2286/16, від 06 вересня 2023 року у справі № 466/3066/13-ц, від 28 жовтня 2021 року у справі № 465/6555/16-ц, від 22 травня 2019 року у справі № 310/12817/13, від 15 червня 2021 року у справі №904/5726/19 та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).
Фактичні обставини
Суди встановили, що 29 березня 2019 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладений договір позики, згідно якого ОСОБА_4 (позикодавець) передав ОСОБА_2 (позичальнику) грошові кошти у розмірі 856 350 грн. При цьому ОСОБА_2 взяла зобов`язання повернути дані грошові кошти ОСОБА_4 в строк до 01 травня 2019 року.
04 серпня 2020 року між ОСОБА_4 (надалі - "Первісний кредитор") та ОСОБА_1 (надалі - "Новий кредитор") укладений договір про відступлення права вимоги, згідно якого первісний кредитор відступає, а новий кредитор набуває право вимоги, належне первісному кредиторові за зобов`язанням щодо стягнення грошових коштів у розмірі 856 350 грн відповідно до договору позики від 29 березня 2019 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 .
Доказів повернення коштів матеріали справи не містять.
Позиція Верховного Суду
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.
Способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, примусове виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України).
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).
Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (частина другої статті 640 ЦК України.
У постанові Верховного Суду України від 24 лютого 2016 року у справі № 6-50цс16 зроблено висновок, що договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України). Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії. Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.
Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (частина третя статті 1049 ЦК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) міститься висновок, що "у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду)".
У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) міститься висновок, що "реальним (від лататинського res - річ) вважається договір, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для укладення реального договору необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії".
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) вказано, що: "за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки".
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1383/2010 (провадження № 14-308цс18) зроблено висновок, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.
Тобто задоволення заяви про заміну сторони правонаступником суд здійснює відповідно до норм матеріального і процесуального права, які не передбачають права суду надавати на цій стадії оцінку оспорюваним правочинам, що буде порушувати презумпцію їх правомірності.
Крім того, у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 17 січня 2020 року у справі № 916/2286/16 зазначено, що, вирішуючи питання про наявність підстав для заміни учасника справи (сторони виконавчого провадження) правонаступником за відсутності обставин, що свідчать про нікчемність договору, на підставі якого подано заяву про заміну учасника правовідносин, а також відомостей щодо оспорювання або визнання недійсним цього договору у встановленому порядку, суд має виходити з принципу правомірності цього правочину, дослідивши та надавши оцінку достатності та достовірності наданих в обґрунтування заяви про заміну сторони доказів для здійснення відповідної заміни.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2025 року у справі № 718/6/23 (провадження № 61-15661св23) зазначено, що: "заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, оскільки не впливає на характер, обсяг і порядок виконання ним своїх обов`язків, не погіршує становища боржника та не зачіпає його інтересів. Тому внаслідок відступлення права вимоги, за відсутності в імперативній нормі приватного права заборони на відступлення (купівлю-продаж, міну, дарування майнових прав) права вимоги, не відбувається будь-якого порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу боржника".
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
У справі, що переглядається:
суди встановили, що 29 березня 2019 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 укладений договір позики, згідно якого ОСОБА_4 (позикодавець) передав ОСОБА_2 (позичальнику) грошові кошти у розмірі 856 350 грн, а ОСОБА_2 зобов`язалася повернути ці грошові кошти ОСОБА_4 в строк до 01 травня 2019 року. 04 серпня 2020 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 укладений договір про відступлення права вимоги, згідно якого ОСОБА_4 відступив, а ОСОБА_1 набув право вимоги за зобов`язанням щодо стягнення грошових коштів у розмірі 856 350 грн відповідно до договору позики від 29 березня 2019 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 ;
встановивши, що одержаних в позику коштів відповідач не повернула, суди зробили обґрунтований висновок про стягнення позики з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 .
Посилання в касаційній скарзі на те, що суд безпідставно не залишив позов ОСОБА_1 без розгляду, оскільки він двічі не з`явився в судове засідання колегія суддів відхиляє, оскільки у позовній заяві позивачем викладено клопотання про розгляд справи за відсутності позивача (а. с. 4), а відповідно до пункту 3 частини першої статті 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо належним чином повідомлений позивач повторно не з`явився в судове засідання або не повідомив про причини неявки, крім випадку, якщо від нього надійшла заява про розгляд справи за його відсутності і його нез`явлення не перешкоджає розгляду справи.
Доводи касаційної скарги про те, що позивач не довів наявність у нього права грошової вимоги до боржника безпідставні, оскільки умови договорупро відступлення права вимоги не пов`язують момент набуття права у кредитора з моментом здійснення розрахунку, не містять такої обов`язкової умови і норми ЦК України.
Відповідно до частин першої та другої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Правильним по суті рішення є в тому випадку, коли воно відповідає вимогам законності й обґрунтованості, оскільки порушення останніх має наслідком зміну або скасування оскарженого судового рішення. Оскаржене судове рішення належить залишати без змін за наявності незначних порушень закону, які вже були усунені при розгляді справи, або ж таких, які можуть бути виправлені судом апеляційної інстанції. Правило про те, що "не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань" стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № аО. В522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21).