ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 березня 2025 року
м. Київ
справа № 947/17168/22
провадження № 61-9187св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого -
Луспеника Д. Д.,
суддів:
Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В.,
Гулька Б. І., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивачка - ОСОБА_1,
відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю "ІН-ФАКТОР", ОСОБА_2, ОСОБА_3,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 09 лютого 2023 року у складі судді Куриленко О. М. та постанову Одеського апеляційного суду від 28 березня 2024 року у складі колегії суддів: Дришлюка А. І., Громіка Р. Д., Сегеди С. М.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила: 1) визнати недійсним договір про відступлення прав вимоги від 03 грудня
2016 року, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю
"ІН-ФАКТОР" (далі - ТОВ "ІН-ФАКТОР") та ОСОБА_2, про право вимоги за кредитним договором від 04 липня 2008 року № 1163/1-08, укладеним між Публічним акціонерним товариством Акціонерний Банк "Порто-Франко" (далі - ПАТ АБ "Порто-Франко") та ОСОБА_1 ; 2) визнати недійсним договір відступлення прав вимоги за іпотечними договорами, укладений 03 грудня
2016 року між ТОВ "ІН-ФАКТОР" та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Вдовіною Л. Л., зареєстрований у реєстрі за № 3950, про відступлення права вимоги за іпотечним договором, укладеним між ПАТ АБ "Порто-Франко" та ОСОБА_1, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Задорожнюк В. К. та зареєстрованим у реєстрі за № 4786; 3) визнати недійсним договір про відступлення прав вимоги, укладений 06 березня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, про право вимоги за кредитним договором від 04 липня
2008 року № 1163/1-08, укладеним між ПАТ АБ "Порто-Франко" та ОСОБА_1 ;
4) визнати недійсним договір відступлення прав вимоги за іпотечними договорами від 06 березня 2017 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Вдовіною Л. Л., зареєстрований у реєстрі за № 724, про відступлення права вимоги за іпотечним договором, укладеним між ПАТ АБ "Порто-Франко" та ОСОБА_1, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Задорожнюк В. К. та зареєстрованим у реєстрі за № 4786. Також просила стягнути з ТОВ "ІН-ФАКТОР", ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на свою користь судові витрати у справі.
Позовну заяву обґрунтовано тим, що необхідно визнати недійсними договори про відступлення права вимоги та договори відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами, що були укладені між ТОВ "ІН-ФАКТОР" та ОСОБА_2,
а також договори, що укладені між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, оскільки між сторонами фактично були укладені договори факторингу, а не відступлення права грошової вимоги, і ТОВ "ІН-ФАКТОР" не мало права передавати ОСОБА_2 право вимоги до ОСОБА_1, оскільки на стороні кредитодавця в кредитних правовідносинах може виступати лише банк або інша фінансова установа.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 09 лютого 2023 року у складі судді Куриленко О. М. позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено.
Визнано недійсним договір про відступлення права вимоги від 03 грудня 2016 року, укладений між ТОВ "ІН-ФАКТОР" та ОСОБА_2, про право вимоги за кредитним договором від 04 липня 2008 року № 1163/1-08, укладеним між ПАТ АБ "Порто-Франко" та ОСОБА_1 .
Визнано недійсним договір відступлення прав вимоги за іпотечними договорами, укладений 03 грудня 2016 року між ТОВ "ІН-ФАКТОР" та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу
Вдовіною Л. Л., зареєстрований у реєстрі за № 3950, про відступлення права вимоги за іпотечним договором, укладеним між ПАТ АБ "Порто-Франко" та ОСОБА_1, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Задорожнюк В. К. та зареєстрованим у реєстрі за № 4786.
Визнано недійсним договір про відступлення прав вимоги, укладений 06 березня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, про право вимоги за кредитним договором від 04 липня 2008 року № 1163/1-08, укладеним між ПАТ АБ "Порто-Франко" та ОСОБА_1 .
Визнано недійсним договір відступлення прав вимоги за іпотечними договорами від 06 березня 2017 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Вдовіною Л. Л., зареєстрований у реєстрі за № 724, про відступлення права вимоги за іпотечним договором, укладеним між ПАТ АБ "Порто-Франко" та ОСОБА_1, посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Задорожнюк В. К. та зареєстрованим у реєстрі за № 4786.
Стягнуто з ТОВ "ІН-ФАКТОР", ОСОБА_2 та ОСОБА_3 у рівних частках на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору у розмірі 3 969,60 грн.
Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що оспорювані договори відступлення прав вимоги були укладені не внаслідок електронних торгів, а вже після, з новим кредитором.
Проаналізувавши зміст пункту 1.2 оспорюваних договорів відступлення прав вимоги, яким передбачено право нового кредитора вимагати від боржника належного виконання всіх зобов`язань та право нарахування доходів за кредитом за основним договором та всіма договорами забезпечення, а також враховуючи, що при відступленні права вимоги від ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 розмір заборгованості за кредитним договором було збільшено з 20 617,36 дол. США до 68 222,58 дол. США, суд дійшов висновку, що за своєю правовою природою оспорювані договори є договорами факторингу.
За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату, тобто цей договір спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів й указана послуга надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченою в договорі, право вимоги за яким передається, і лише у разі якщо право вимоги відступається "за номінальною вартістю" без стягнення фактором додаткової плати, відносини факторингу будуть відсутні й указані відносини регулюватимуться загальними положеннями про купівлю-продаж.
Уклавши 03 грудня 2016 року договір про відступлення прав вимоги та договір відступлення прав вимоги за іпотечними договорами, ТОВ "ІН-ФАКТОР" отримало фінансування, а ОСОБА_2, у свою чергу, укладаючи вказані договори, набув право вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором та договором іпотеки. Наведене свідчить про те, що фактично відбулося фінансування однієї особи іншою за рахунок передачі останній грошової вимоги до третіх осіб (боржника та поручителя), що є основною ознакою договору факторингу. Цесія (уступка права вимоги) є одним з обов`язкових елементів відносин факторингу. Проте сама по собі назва оспорюваного у цій справі договору не змінює його правової природи.
З укладенням 03 грудня 2016 року договору відступлення прав вимоги за іпотечними договорами, посвідченого приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Дніпропетровської області Вдовіною Л. Л. за № 3950, відбулась заміна іпотекодержателя з ТОВ "ІН-ФАКТОР" на фізичну особу - ОСОБА_2, який не відноситься до фінансових установ у розумінні Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", яка не може надавати фінансові послуги, у тому числі й у формі факторингу.
Як випливає з матеріалів справи, з укладенням оспорюваного договору про відступлення права вимоги відбулася заміна кредитодавця на фізичну особу, яка не може надавати фінансові послуги згідно з вимогами закону.
Отже, відступлення права вимоги за кредитним договором та договором іпотеки на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним
є спеціальний суб`єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа.
Укладені 06 березня 2017 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договір про відступлення права вимоги та договір відступлення прав вимоги за іпотечними договорами за своєю юридичною природою також є договорами факторингу.
Фактично сторони спірних договорів уклали угоди, завдяки яким здійснили перехід права на вимогу іпотечного майна від банку до фізичної особи. При цьому, оскільки договір факторингу не може бути укладений між банком та фізичною особою, задіяли спосіб переходу формально начебто правильний, проте за змістом такий, що лише приховав дійсні наміри сторін.
Ураховуючи, що оспорювані договори про відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами укладені з порушенням частини третьої статті 512, статті 1054, частини третьої статті 1079, частини другої статті 1083 ЦК України, статті 6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг", на думку районного суду, наявні підстави для визнання їх недійсними відповідно до частини першої статті 215 ЦК України.
Крім того, факт встановлення недійсності вказаних договорів, укладених між
ТОВ "ІН-ФАКТОР" та ОСОБА_2, свідчить про відсутність у ОСОБА_2 права на укладання будь-яких правочинів у подальшому, що є підставою для визнання недійсними та скасування наступних договорів про відступлення прав вимоги.
Також суд першої інстанції звернув увагу, що ОСОБА_1 не є стороною оспорюваних правочинів, проте вона є заінтересованою особою, оскільки предметом оспорюваних договорів відступлення прав вимоги є саме право вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором від 04 липня 2008 року № 1163/1-08 та за іпотечним договором від 04 липня 2008 року. Окрім того, судом встановлено, що в результаті відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами на підставі оспорюваних договорів ОСОБА_3 звернув стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі іпотечного договору,
а саме шляхом передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки. Згідно з інформаційною довідкою, наявною в матеріалах справи, власником земельної ділянки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1,
у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно значиться ОСОБА_3 .
У відповідь на заяву ОСОБА_2 про застосування позовної давності до вимог позивачки суд зазначив, що вона була перервана у зв`язку із зверненням позивачки до Київського районного суду м. Одеси з відповідним позовом у справі № 520/1185/16-ц та після переривання, тобто з 23 серпня 2017 року, перебіг позовної давності почався заново, а отже, граничним строком на звернення до суду з позовом про визнання недійсними договорів відступлення прав вимоги
є 23 серпня 2020 року. Ураховуючи, що до 12 березня 2020 року позовна давність для звернення позивачки за захистом своїх прав із позовом про визнання недійсними договорів відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами не закінчилася, оскільки 22 серпня 2017 року такий строк переривався, а з 12 березня 2020 року в Україні діє карантин, з 24 лютого
2022 року - введено воєнний стан, тому, за висновком суду, позовна заява подана в межах позовної давності.
Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Одеського апеляційного суду від 28 березня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 09 лютого 2023 року змінено та доповнено в частині мотивування,
в іншій частині - залишено без змін.
Апеляційний суд у цілому погодився із висновком суду першої інстанції про обґрунтованість позову, посилаючись на те, що відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 ЦК України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа. Водночас, суд зазначив щодо сформованої правової позиції, згідно з якою фізична особа в свою чергу у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, зокрема за кредитним договором, оскільки такі надаються лише спеціалізованими установами, якими є банки, або інші установи, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. Натомість
у постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 Велика Палата Верховного Суду висловилась щодо можливості відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами не тільки на користь фінансових установ, але й фізичних осіб, проте лише за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебуває у процедурі ліквідації. Велика Палата Верховного Суду в постанові від 08 листопада 2023 року у справі № 206/4841/20, у свою чергу, не знайшла відповідних підстав для відступлення від висновків, наведених у вказаній постанові від 16 березня 2021 року, а саме
в частині щодо можливості відступлення права вимоги за кредитним договором лише у випадку перебування попереднього кредитора на стадії ліквідації, зазначаючи при цьому "враховуючи, зокрема, інтереси боржника у можливості повернути кредитний борг тій особі, яка за законом має право надавати фінансові послуги та відповідає визначеним вимогам".
Із матеріалів справи не вбачається, що ТОВ "ІН-ФАКТОР" на момент укладення
з ОСОБА_2 договорів про відступлення права вимоги від 03 грудня 2016 року перебувало на стадії ліквідації, що свідчило б про наявність відповідних правових підстав для відступлення права вимоги за кредитним та забезпечувальним договорами на користь фізичної особи. Таким чином, за наведених обставин справи, зважаючи на відповідну сталу судову практику щодо розгляду такої категорії справ, ТОВ "ІН-ФАКТОР" не мало право на відступлення права вимоги за кредитним та іпотечними договорами на користь фізичної особи, а саме
ОСОБА_2, який у будь-якому статусі не наділений правом надання фінансових послуг, оскільки такі послуги можуть надавати виключно банки або ж інші установи, які відповідно наділені цим правом.
Зазначене стало підставою для зміни рішення суду першої інстанції в частині його мотивування.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи
26 червня 2024 року на адресу Верховного Суду надійшла касаційна скарга
ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 09 лютого 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 28 березня 2024 року, у якій заявник просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 . Безпосередньо у касаційній скарзі зазначено клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження.
Обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, заявник посилається на неврахування висновків Верховного Суду щодо застосування норм права
у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 21 березня 2018 року
у справі № 910/2489/17, від 31 липня 2019 року у справі № 910/4816/18,
від 18 листопада 2020 року у справі № 295/3588/14-ц, від 16 грудня 2020 року
у справі № 640/14873/19, від 22 грудня 2020 року у справі № 761/20317/18,
від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18, від 25 травня 2022 року у справі № 520/4451/15-ц (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Крім того, посилається на порушення судами норм процесуального права (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Заявник також зазначає у касаційній скарзі, що апеляційний суд неправильно застосував статті 512, 656, 1054 ЦК України; суд першої інстанції застосував правову позицію Великої Палати Верховного Суду у справі № 465/646/11, яка є нерелевантною до спірних правовідносин, оскільки у справі виникли інші правовідносини на підставі укладеного заявником договору відступлення прав вимоги з фінансовою установою, якій належало придбане у неплатоспроможного банку право вимоги в результаті проведеного аукціону, окрім того, ще до появи спірних правовідносин, 25 вересня 2015 року, вже набрало чинності розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, від 13 серпня 2015 року про скасування розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231, яке було застосоване Великою Палатою Верховного Суду у справі № 465/646/11. На момент укладення правочину строк кредитування за кредитним договором вже закінчився та між кредитором та боржником вже діяли не кредитні, а зобов`язальні правовідносини, за якими відсутні обмеження за суб`єктним складом; продаж і відступлення прав вимоги за кредитними договорами та договорами забезпечення виконання зобов`язання у процедурі ліквідації банку може відбутися на конкурсних засадах на користь будь-якої особи. Укладений заявником договір відступлення прав вимоги від 03 грудня 2016 року за умовами договору є саме договором купівлі-продажу права вимоги, а не договором факторингу. Позивачка не довела, а суди не встановили обставин наявності
у спірному договорі плати за фінансування, що є головною відмінністю договору цесії від договору факторингу. За своєю правовою природою спірний договір від 03 грудня 2016 року є договором купівлі-продажу прав вимоги (так званий продаж боргів). В імперативній нормі приватного права відсутня заборона на відступлення (купівлю-продаж, міну, дарування майнових прав) права вимоги, яке виникло на підставі кредитного договору будь-якій особі. Та внаслідок відступлення права вимоги, яке виникло на підставі кредитного договору, не відбувається будь-якого порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу боржника. Позивачка не урахувала специфіку відчуження (продажу) права вимоги неплатоспроможного банку за кредитним договором під час продажу боргів, який передував укладеному договору. Ані самі торги, ані протокол електронних торгів з продажу права вимоги за кредитним договором не оспорювались у судовому порядку. До наступних договорів не може застосуватись конструкція статті 1077 ЦК України. У рішеннях судів попередніх інстанцій не зазначено, яке право позивачки ОСОБА_1 було порушено на час укладення спірного договору відступлення прав вимоги
від 03 грудня 2016 року. Вказане порушення мало існувати саме на час укладення спірного правочину, а не за результатами його виконання. Апеляційний суд не надав оцінку доводам щодо заявника щодо застосування позовної давності до вимог позивачки.
У вересні 2024 року до Верховного Суду від ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Попова О. А., через систему "Електронний суд" надійшов відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2, у якому позивачка, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, просить залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції (з урахуванням змін апеляції) та постанову апеляційного суду - без змін, оскільки вони є законними. У відзиві представник позивачки просить поновити пропущений строк на його подання.
Інші відзиви на касаційну скаргу ОСОБА_2 станом на час розгляду справи Верховним Судом не надходили.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду касаційна скарга ОСОБА_2 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Лідовець Р. А., Луспеник Д. Д.
Ухвалою Верховного Суду від 04 липня 2024 року касаційну скаргу залишено без руху, надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.
Ухвалою Верховного Суду від 31 липня 2024 року (після усунення недоліків касаційної скарги) клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження задоволено, поновлено ОСОБА_2 строк на касаційне оскарження рішення Київського районного суду м. Одеси від 09 лютого 2023 року та постанови Одеського апеляційного суду від 28 березня 2024 року, відкрито касаційне провадження у справі (з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 947/17168/22 із Київського районного суду м. Одеси та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
У серпні 2024 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи № 947/17168/22.
Ухвалою Верховного Суду від 05 вересня 2024 року задоволено заяву представника ОСОБА_1 - адвоката Попової О. А. про продовження строку на подачу відзиву на касаційну скаргу та продовжено ОСОБА_1 строк на подачу відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 09 лютого 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду
від 28 березня 2024 року, до 10 вересня 2024 року.
Ухвалою від 13 березня 2025 року Верховний Суд призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Відповідно до протоколу автоматичного визначення складу колегії суддів від 14 березня 2025 року справу призначено судді-доповідачеві Гулейкову І. Ю., судді, які входять до складу колегії: Гулько Б. І., Коломієць Г. В., Лідовець Р. А.,
Луспеник Д. Д. (головуючий).
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою
статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню.