ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
31 березня 2025 року
м. Київ
справа № 0311/7422/2012
провадження № 61-13717св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1, відповідач - Рудниківська сільська рада Маневицького району Волинської області, правонаступником якої є Колківська селищна рада Луцького району Волинської області, особа, яка не брала участі у справі у суді першої інстанції, подала апеляційну та касаційну скарги, - ОСОБА_2,
розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2, в інтересах якої діє адвокат Поліщук Віталій Анатолійович, на постанову Волинського апеляційного суду від 29 серпня 2024 року у складі колегії суддів Данилюк В. А., Киці С. І., Шевчук Л. Я.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2012 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Рудниківської сільської ради Маневицького району Волинської області, правонаступником якої є Колківська селищна рада Луцького району Волинської області, про визнання права власності на спадкове майно.
Позов обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 є спадкоємцем за законом після смерті батька ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
До спадкового майна після смерті ОСОБА_3 увійшов житловий будинок з господарськими та побутовими будівлями і спорудами на АДРЕСА_1, який він успадкував у порядку спадкування за заповітом після смерті батька ОСОБА_4, померлого ІНФОРМАЦІЯ_2, оскільки постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, проте право на спадщину не оформив. Позивач у встановлений законодавством термін прийняв спадщину, подавши відповідну заяву в нотаріальну контору за місцем відкриття спадщини. Заяви про відмову від спадщини він не подавав.
Зазначав, що іншим спадкоємцем за законом, крім позивача, на спадкове майно ОСОБА_3 є його дочка ОСОБА_5, яка у встановлений законом термін будь-яких дій, що свідчать про прийняття нею спадщини не вчиняла. Спадкоємців за заповітом на вищевказане майно, як і інших спадкоємців за законом першої черги, у тому числі тих, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, немає.
Враховуючи викладене, а також те, що отримати свідоцтво про право власності на спадкове майно у нотаріальній конторі позивач не має можливості у зв`язку з відсутністю правовстановлюючих документів на спадкове майно, ОСОБА_1 просив суд визнати за ним право власності на житловий будинок з господарськими та побутовими будівлями і спорудами на АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 .
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Маневицький районний суд Волинської області рішенням від 04 грудня 2012 року позов ОСОБА_1 задовольнив.
Визнав за ОСОБА_1 право власності на житловий будинок з господарськими та побутовими будівлями і спорудами, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, які належали ОСОБА_4 .
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач ОСОБА_1 є спадкоємцем за законом після смерті батька ОСОБА_3 на зазначений житловий будинок з господарськими та побутовими будівлями і спорудами та фактично набув право власності на вказане спадкове майно.
Не погодившись з вказаним рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_2, особа, яка не брала участі у справі, оскаржила його в апеляційному порядку. В апеляційній скарзі ОСОБА_2 зазначала, що є онукою та спадкоємцем за заповітом після смерті діда ОСОБА_4 на земельну ділянку. Вважала, що спадщину після смерті ОСОБА_4 на все спадкове майно за правом представлення прийняла лише вона. Висновок суду першої інстанції про те, що ОСОБА_3 (батько позивача, рідний дядько заявниці) постійно проживав разом із спадкодавцем ОСОБА_4 на час відкриття спадщини не відповідає дійсності.
Обґрунтовувала скаргу тим, що ОСОБА_3 до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини не звертався, запис про останнього як члена домоволодіння у погосподарську книгу не внесено, отже, не підтверджено його постійне проживання разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини. Зазначала, що ОСОБА_4 заповів належний йому житловий будинок з надвірними будівлями ОСОБА_3, жителю міста Луцька. Вважала, що ОСОБА_3 спадщину не прийняв, тому спірний житловий будинок не увійшов до спадкової маси після його смерті.
Отже, на думку ОСОБА_2, оскаржуваним судовим рішенням вирішено питання про її права, свободи, інтереси та обов`язки як спадкоємця за правом представлення після смерті діда ОСОБА_4 .
Волинський апеляційний суд ухвалою від 07 червня 2024 року поновив ОСОБА_2 строк на апеляційне оскарження рішення Маневицького районного суду Волинської області від 04 грудня 2012 року. Відкрив апеляційне провадження, витребував матеріали справи.
Волинський апеляційний суд постановою від 29 серпня 2024 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Маневицького районного суду Волинської області від 04 грудня 2012 року закрив на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України.
Апеляційний суд керувався тим, що ОСОБА_2 не довела вирішення судом першої інстанції оскаржуваним судовим рішенням питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки.
Суд апеляційної інстанції вважав, що обставина прийняття спадщини ОСОБА_3 після смерті батька ОСОБА_4 на спірний житловий будинок з надвірними спорудами встановлена судом першої інстанції.
ОСОБА_2 не прийняла спадщину у визначений законом строк після смерті діда ОСОБА_4, який заповів їй земельну ділянку, та звернулася до суду з позовом про надання додаткового строку для прийняття спадщини в 2023 році.
Маневицький районний суд Волинської області рішенням від 14 лютого 2024 року у справі № 164/2328/23 визначив ОСОБА_2 додатковий строк у один місяць для подання заяви про прийняття спадщини, після чого заявниця звернулась до Ківерцівської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини за заповітом, яка відкрилася після смерті ОСОБА_4 .
Апеляційний суд виснував, оскільки ОСОБА_1 прийняв спадщину після смерті батька за законом на майно, яке охоплювалося заповітом ОСОБА_4, складеного на ім`я батька позивача ОСОБА_3, оскаржуваним судовим рішенням про визнання права власності на спадкове майно за ОСОБА_1, а саме на житловий будинок з господарськими та побутовими будівлями і спорудами, що знаходяться на АДРЕСА_1, питання про права, інтереси та обов`язки ОСОБА_2 не вирішувалося.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі ОСОБА_2, в інтересах якої діє адвокат Поліщук В. А., просить скасувати постанову апеляційного суду та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на порушення судом норм процесуального права.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про прийняття спадщини батьком позивача ОСОБА_3, у зв`язку з чим спірний житловий будинок не увійшов до складу спадщини, яка відкрилася після смерті ОСОБА_3 .
З огляду на викладене суд першої інстанції ухвалив судове рішення про права, свободи, інтереси та обов`язки ОСОБА_2, яка не була залучена до участі у справі, проте апеляційний суд дійшов передчасних висновків про закриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на підставі статті 362 ЦПК України.
Також посилається на те, що оскаржуване судове рішення ухвалене на підставі дубліката заповіту, складеного ОСОБА_4 01 лютого 2008 року, зміст якого не відповідає оригіналу.
Інший учасник судового процесу не скористався правом на подання відзиву на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направив.
Провадження у суді касаційної інстанції
Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_2, в інтересах якої діє адвокат Поліщук В. А., у жовтні 2024 року.
Верховний Суд ухвалою від 15 листопада 2024 року відкрив касаційне провадження у справі та витребував цивільну справу з Маневицького районного суду Волинської області.
У березні 2025 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи
ОСОБА_4 був власником житлового будинку з господарськими та побутовими будівлями і спорудами, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_4 помер.
За життя 01 лютого 2008 року ОСОБА_4 склав заповіт, який було посвідчено Рудниківською сільською радою Маневицького району.
Відповідно до дубліката заповіту від 01 лютого 2008 року ОСОБА_4 належний йому на праві особистої власності житловий будинок з господарськими будівлями заповів сину ОСОБА_3, жителю міста Луцька; належну йому землю на підставі державного акта про право власності на землю заповів онуці ОСОБА_3 (після укладення шлюбу - ОСОБА_3 ), жительці АДРЕСА_2 .
ОСОБА_3 прийняв спадщину після смерті батька ОСОБА_4, оскільки постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, однак спадкові права не оформив, помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Маневицький районний суд Волинської області рішенням від 27 лютого 2012 року у справі № 0311/1292/2012 визначив ОСОБА_1 додатковий строк для прийняття спадщини після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 .
Позивач ОСОБА_1 у визначений судом строк прийняв спадщину після смерті батька ОСОБА_3, подавши відповідну заяву в нотаріальну контору.
Іншим спадкоємцем за законом на спадкове майно ОСОБА_3 є його дочка ОСОБА_5, яка будь-яких дій, що свідчать про прийняття спадщини, не вчинила, на спадкове майно не претендує. Спадкоємців за заповітом на вищевказане майно, як і інших спадкоємців за законом першої черги, в тому числі тих, які мають право на обов`язкову частку у спадщині, немає.
26 березня 2012 року ОСОБА_5 подала заяву, посвідчену приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області, зареєстровану в реєстрі за № 881, в якій просила вважати її такою, що відмовилася від спадщини, яка відкрилася після смерті батька ОСОБА_3 .
У 2023 році ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом про визначення додаткового строку для прийняття спадщини за заповітом після смерті діда ОСОБА_4, спадщину за заповітом після смерті якого на будинок на АДРЕСА_1, як встановлено судом апеляційної інстанції, прийняв його син ОСОБА_3
Маневицький районний суд Волинської області рішенням від 14 лютого 2024 року у справі № 164/2328/23 визначив ОСОБА_2 додатковий строк у один місяць для подання заяви про прийняття спадщини.
ОСОБА_2 30 березня 2024 року звернулась до Ківерцівської державної нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини за заповітом, яка відкрилася після смерті ОСОБА_4, що підтверджується Витягом про реєстрацію в Спадковому реєстрі від 20 березня 2024 року № 76291312.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Відповідно до статті 129 Конституції України однією із засад судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Забезпечення права на апеляційний перегляд справи є однією з основних засад судочинства (пункт 8 статті 129 Конституції України).
При цьому забезпечення апеляційного оскарження рішення суду має бути здійснено судами з урахуванням принципу верховенства права і базуватися на справедливих судових процедурах, передбачених вимогами законодавства, які регулюють вирішення відповідних процесуальних питань.
Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007 зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).
Відповідно до частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Правилами статті 18 ЦПК України передбачено, що обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Частиною першою статті 352 ЦПК України визначено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося.
Отже, законодавець визначає коло осіб, наділених процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення, які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків. На відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов`язок і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.
При цьому судове рішення, оскаржуване не залученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є заявник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки таких осіб. У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що ґрунтуються на сформульованому в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод положенні про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків.
Верховний Суд у постанові від 13 січня 2021 року у справі № 466/5766/13-ц сформулював правові висновки, відповідно до яких рішення є таким, що прийняте про права, інтереси та (або) обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, лише тоді, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права, інтереси та (або) обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права, інтереси та (або) обов`язки такої особи. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги.
З огляду на викладене право на апеляційне оскарження мають особи, які не брали участі в справі, проте ухвалене судом рішення певним чином впливає на їх права та обов`язки, завдає шкоди, що може виражатися у несприятливих для них наслідках.
Отже, суд апеляційної інстанції має першочергово з`ясувати, чи зачіпає оскаржуване судове рішення безпосередньо права та обов`язки заявника, та лише після встановлення таких обставин, вирішити питання про скасування судового рішення, а у випадку встановлення, що ухвалене судом першої інстанції рішення не впливає на права та обов`язки заявника - закрити апеляційне провадження, оскільки в останньому випадку така особа не має права на апеляційне оскарження рішення суду.
Оцінюючи правильність застосування судом апеляційної інстанції зазначених норм процесуального права при вирішенні питання про закриття провадження у відкритому апеляційному провадженні за апеляційною скаргою особи, яка не приймала участі у справі, колегія суддів зазначає таке.
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 17 лютого 2020 року у справі № 668/17285/13 виснував, що суд апеляційної інстанції лише в межах відкритого апеляційного провадження має процесуальну можливість зробити висновок щодо вирішення чи не вирішення судом першої інстанції питань про права та інтереси особи, яка не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції та подала апеляційну скаргу після спливу річного строку з дня складання повного тексту судового рішення. При цьому, якщо обставини про вирішення судом першої інстанції питання про права, інтереси та свободи особи, яка не була залучена до участі у справі, не підтвердились, апеляційне провадження підлягає закриттю.
Судом апеляційної інстанції після відкриття апеляційного провадження підлягало з`ясуванню питання про наявність правового зв`язку у заявника апеляційної скарги ОСОБА_2 з оскаржуваним судовим рішенням, зокрема, чи вирішувалося цим рішенням суду питання про її права, інтереси та (або) обов`язки.
Звертаючись до суду з апеляційною скаргою на рішення Маневицького районного суду Волинської області від 04 грудня 2012 року, ОСОБА_2, яка не брала участі у справі, посилалася на те, що оскаржуваним рішенням, яким визнано за позивачем право власності на спадкове майно померлого ОСОБА_4, вирішено питання про її права, свободи, інтереси та обов`язки як спадкоємця за правом представлення після смерті діда ОСОБА_4 .
Відповідно до частин першої, третьої статті 1268 ЦК України (тут і далі - у редакції на час відкриття спадщини) спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.
Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Суди встановили, що ОСОБА_4 був власником житлового будинку з господарськими та побутовими будівлями і спорудами, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1 .
01 лютого 2008 року ОСОБА_4 на випадок своєї смерті розпорядився належним йому майном, а саме житловий будинок з господарськими будівлями заповів сину ОСОБА_3, жителю міста Луцька; належну йому землю на підставі державного акта про право власності на землю заповів онуці ОСОБА_3 (після укладення шлюбу - ОСОБА_3 ), жительці міста Луцька . Заповіт посвідчено секретарем Рудниківської сільської ради Маневицького району Волинської області Величко Є. Д.
ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Суд першої інстанції на підставі оцінки належних та допустимих доказів у їх сукупності, зокрема, довідки Рудниківської сільської ради Маневицького району Волинської області від 22 березня 2012 року, згідно з якою на день смерті разом зі спадкодавцем ОСОБА_4 постійно проживав його син ОСОБА_3, який прийняв спадщину, проте спадкових прав не оформив, встановив, що батько позивача ОСОБА_3 прийняв спадщину за заповітом, а саме на житловий будинок з господарськими будівлями, що розташований на АДРЕСА_1 .
Отже, до спадкового майна ОСОБА_3 увійшов спірний житловий будинок, проте у зв`язку з відмовою нотаріуса у видачі його спадкоємцю ОСОБА_1 свідоцтва про право на спадщину за законом, останній звернувся до суду з цим позовом та оскаржуваним судовим рішенням за ОСОБА_1 як спадкоємцем, що прийняв спадщину, визнано право власності на житловий будинок на АДРЕСА_1 .
Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що ОСОБА_2, подавши апеляційну скаргу, не довела наявності права на апеляційне оскарження рішення Маневицького районного суду Волинської області від 04 грудня 2012 року, яким не вирішувалося питання про права, інтереси та обов`язки ОСОБА_2 та яка не була учасником справи, що переглядається.
У справі, що переглядається, апеляційний суд на виконання вимог процесуального закону відкрив апеляційне провадження у справі за апеляційною скаргою ОСОБА_2, яка не брала участі у справі, належно дослідив доводи апеляційної скарги та встановив, що обставини про вирішення оскаржуваним судовим рішенням питання про її права, свободи, інтереси та обов`язки як спадкоємця після смерті діда ОСОБА_4 на спірний житловий будинок не підтвердилися.
За наведених обставин суд апеляційної інстанції зробив обґрунтований висновок про те, що апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_2, яка не брала участі у справі, підлягає закриттю на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України.
Згідно з усталеною судовою практикою щодо захисту прав спадкоємців у позовному провадженні неприйняття спадщини або недоведення того, що особа є спадкоємцем за законом або за заповітом, позбавляє суд права робити висновок, що рішенням суду вирішено питання про права та інтереси такої особи у справі за позовом іншої особи (постанови Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 697/2052/17-ц, від 28 жовтня 2020 року у справі № 2315/1561/2012).
Верховний Суд зазначає, що рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті в разі, якщо ним не вирішено питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки особи, що звернулася з апеляційною скаргою (постанова Верховного Суду від 15 листопада 2023 року в справі № 187/385/20).
Доступ до суду як елемент права на справедливий судовий розгляд не є абсолютним і може підлягати певним обмеженням у випадку, коли такий доступ особи до суду обмежується законом і не суперечить пункту 1 статті 6 Конвенції; якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету за умови забезпечення розумної пропорційності між використаними засобами і метою, яка має бути досягнута.
За таких обставин висновки апеляційного суду в цій справі не суперечать сталій практиці Верховного Суду та не свідчать про неправильне застосування апеляційним судом норм процесуального права.
Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 є спадкоємцем ОСОБА_4 на належну йому земельну ділянку, та що оскаржуване рішення суду першої інстанції ухвалене на підставі дубліката заповіту, в якому не зовсім вірно відтворено зміст заповіту ОСОБА_4, свідчать лише про незгоду з оскаржуваним судовим рішенням, яке апеляційним судом по суті спору не переглядалось, на правильність висновків апеляційного суду не впливають та їх не спростовують.
Крім того, не заслуговують на увагу доводи ОСОБА_2 про те, що запис про проживання ОСОБА_3 не внесено у погосподарську книгу домоволодіння ОСОБА_4 як члена цього домоволодіння, що, на думку заявниці, свідчить про неприйняття спадщини ОСОБА_3 як спадкоємцем, який постійно проживав зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, що є основним доводом апеляційної та касаційної скарги заявниці, оскільки апеляційний суд рішення суду першої інстанції по суті не переглянув у зв`язку з недоведеністю ОСОБА_2 вирішення оскаржуваним рішенням питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки як особи, яка не брала участі у справі.
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.
При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував ЄСПЛ у своїх рішеннях, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", заява № 49684/99).