iplex360.Демо.Судові рішення

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 березня 2025 року

м. Київ

справа № 757/48626/24

провадження № 61-1551св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Петрова Є. В.,

суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Пророка В. В., Ситнік О. М.,

учасники справи:

позивач - Компанія Феррекспо АГ (Ferrexpo AG),

відповідачі: Національний банк України, ОСОБА_1,

треті особи: Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, Приватне акціонерне товариство "Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат", Товариство з обмеженою відповідальністю "Основа-цінні папери",

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу Національного банку України на постанову Київського апеляційного суду від 16 січня 2025 року у складі колегії суддів Приходька К. П., Писаної Т. О., Журби С. О. у справі за позовом Компанії Феррекспо АГ (Ferrexpo AG) до Національного банку України, ОСОБА_1, треті особи: Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, Приватне акціонерне товариство "Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат", Товариство з обмеженою відповідальністю "Основа-цінні папери", про зняття арешту з майна,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2024 року Компанія Феррекспо АГ (Ferrexpo AG) звернулася до суду з позовом до Національного банку України (далі - НБУ), ОСОБА_1, треті особи: Відділ примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України (далі - Відділ ПВР Департаменту ДВС Міністерства юстиції України), Приватне акціонерне товариство "Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат" (далі - ПрАТ "Полтавський ГЗК"), Товариство з обмеженою відповідальністю "Основа-цінні папери" (далі - ТОВ "Основа-цінні папери"), у якому просила зняти арешт із належного компанії майна, накладений постановою Відділу примусового виконання рішень Департаменту ДВС Міністерства юстиції України про арешт майна боржника від 17 вересня 2024 року (ВП № НОМЕР_1) на 152 830 000 штук простих іменних акцій ПрАТ "Полтавський ГЗК", номінальною вартістю 9,96 грн за 1 (одну) акцію, що становить 49,3 % акцій.

Свої вимоги позивач мотивував тим, що накладення у виконавчому провадженні арешту на прості іменні акції ПрАТ "Полтавський ГЗК", власником яких є Компанія Феррекспо АГ (Ferrexpo AG), з метою задоволення вимог стягувача (кредитора) про стягнення з боржника ОСОБА_1 кредитної заборгованості порушує право приватної власності позивача.

Жодна норма Закону України "Про виконавче провадження" не передбачає можливості звернення стягнення на чуже майно, яке не належить боржнику, а належить іншій юридичній чи фізичній особі.

Отже, наявні підстави для зняття арешту зі спірного майна. При цьому відсутні підстави для одночасного пред`явлення вимоги про визнання права власності на арештоване майно, оскільки Компанія Феррекспо АГ (Ferrexpo AG) і так є власником зазначених іменних акцій, що підтверджується випискою про стан рахунку в цінних паперах від 05 серпня 2024 року.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Печерський районний суд міста Києва у складі судді Литвинова І. В. ухвалою від 23 жовтня 2024 року відмовив у відкритті провадження у справі за позовом Компанії Феррекспо АГ (Ferrexpo AG) про зняття арешту з майна. Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції мотивував ухвалу тим, що оскарження рішення виконавця, що у цьому випадку є постановою про арешт майна боржника, не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства шляхом подання позовної заяви, оскільки такий порядок визначений розділом VII Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), який передбачає звернення до суду зі скаргою на рішення, дії чи бездіяльність виконавця під час виконання ним судового рішення (статті 448, 449 ЦПК України).

Київський апеляційний суд постановою від 16 січня 2025 року апеляційну скаргу Компанії Феррекспо АГ (Ferrexpo AG) задовольнив.

Ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 23 жовтня 2024 року скасував і направив справу до суду першої інстанції для продовження розгляду для вирішення питання про відкриття провадження у справі.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що стягувачем у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 є НБУ, а боржником - ОСОБА_1

Компанія Феррекспо АГ (Ferrexpo AG) не є ані стороною виконавчого провадження № НОМЕР_1, ані будь-яким іншим його учасником.

Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, а не боржникові, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту, що передбачено статтею 59 Закону України "Про виконавче провадження".

Вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) й виникають із цивільних правовідносин, а тому можуть бути вирішені судом цивільної чи господарської юрисдикції.

Спори про право цивільне, пов`язані з належністю майна, на яке накладено арешт, відповідно до статті 19 ЦПК України розглядаються у порядку цивільного судочинства у позовному провадженні, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа, крім випадків, коли розгляд таких справ відбувається за правилами іншого судочинства.

Отже, оскільки ОСОБА_1 є фізичною особою та боржником у виконавчому провадженні (за виконавчим листом у цивільній справі) з примусового виконання рішення, то справа щодо зняття арешту з майна Компанії Феррекспо АГ (Ferrexpo AG),який накладено під час здійснення виконавчих дій у виконавчому провадженні щодо виконання судового рішення, ухваленого у порядку цивільного судочинства, також підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Таким чином, суд першої інстанції помилково відмовив у відкритті провадження у цій справі на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У лютому 2025 року НБУ подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 16 січня 2025 року, а ухвалу Печерського районного суду міста Києва від 23 жовтня 2024 року залишити в силі, змінивши наведені судом мотиви для відмови у відкритті провадження у цій справі.

Касаційну скаргу НБУ подав на підставі абзацу 2 частини другої статті 389 ЦПК України і мотивував тим, що, встановивши факт належності ОСОБА_1 акцій ПрАТ "Полтавський ГЗК", які знаходяться в іншої особи - Компанії Феррекспо АГ (Ferrexpo AG) як номінального власника корпоративних прав, та з метою примусового виконання рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 01 жовтня 2019 року у справі № 761/709/16-ц головний державний виконавець Відділу ПВР Департаменту ДВС Міністерства юстиції УкраїниБорисюк Р. А. 17 вересня 2024 року прийняв постанову у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 про арешт майна боржника у вигляді 152 830 000 штук простих іменних акцій ПрАТ "Полтавський ГЗК", що становить 49,3 % від усіх емітованих акцій.

Отже, оскільки державний виконавець на стадії виконання судового рішення використав свої повноваження щодо накладення арешту на майно боржника, а Компанія Феррекспо АГ (Ferrexpo AG) не є стягувачем чи боржником у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, однак фактично оскаржує таке рішення державного виконавця, то в такому правовому відношенні державний виконавець діє як публічна посадова особа, здійснює насамперед публічно-владні, обов`язкові, нерідко забезпечувані примусом управлінські функції.

Якщо суб`єкт владних повноважень порушує право чи законні інтереси, зокрема, юридичної особи, що спричиняє спір саме у сфері публічно-правових відносин, така юридична особа вправі звернутися до суду адміністративної юрисдикції й очікувати судового захисту від цього суду, позаяк саме цей суд є тим судом, юрисдикція якого поширюється на справи в публічно-правових спорах юридичної особи із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішення, дій чи бездіяльності.

Відповідний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2019 року у справі № 805/4199/16-а та від 03 липня 2019 року у справі № 826/14603/17.

Отже, є всі підстави вважати, що спір у цій справі підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.

З цього приводу слід взяти до уваги постанову Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 917/2267/14, у якій зазначено, що оскільки Господарським процесуальним кодексом України не врегульовано порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця особами, які не є сторонами такого виконавчого провадження, то відповідно до частини першої статті 287 Кодексу адміністративного судочинства України такі спори належать до юрисдикції адміністративних судів та підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Отже, суд першої інстанції правильно відмовив у відкритті провадження у цій справі на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України, однак помилився щодо мотивів такої відмови.

У постанові від 22 січня 2020 року у справі № 340/25/19 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що, якщо підставою позову є неправомірні, на думку позивача, дії органу державної виконавчої служби під час накладення арешту на певне майно, то такий спір має розглядатися у порядку адміністративного судочинства. Якщо підставою позову є наявність спору про право та/або позивач подає його з метою захисту права власності або іншого речового права, то ці спори мають розглядатися у порядку цивільного / господарського судочинства як такі, що виникають із цивільних правовідносин.

Матеріали справи свідчать про відсутність між позивачем та відповідачами спірних правовідносин щодо акцій ПрАТ "Полтавський ГЗК". Водночас доказів, які б свідчили про порушення державним виконавцем статей 319, 321 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) стосовно позивача, зокрема обмеження права володіння, користування та розпоряджання майном (акціями), матеріали справи також не містять.

Зазначені обставини в цілому свідчать про відсутність порушеного майнового права Компанії Феррекспо АГ (Ferrexpo AG).

Крім того, акції ПрАТ "Полтавський ГЗК" обліковуються у депозитарній установі - ТОВ "Основа-цінні папери", яка є третьою особою у цій справі.

Листом від 07 жовтня 2024 року № 07-10/01 ТОВ "Основа-цінні папери" повідомило державного виконавця про неможливість блокування цінних паперів.

Отже, постанова державного виконавця про арешт майна не виконана, обмеження (блокування) за відповідними цінними паперами стосовно прав Компанії Феррекспо АГ (Ferrexpo AG) не здійснювалося, арешт акцій ПрАТ "Полтавський ГЗК", про який зазначено у постанові про накладення арешту, не набув статусу публічного обтяження, що в сукупності спростовує доводи позивача та свідчить про відсутність порушення його майнових прав.

Таким чином, Компанія Феррекспо АГ (Ferrexpo AG) оскаржує саме постанову як дію державного виконавця, оскільки постанова про накладення арешту не виконана, а публічне обтяження у вигляді арешту відсутнє.

Аргументи інших учасників справи

У лютому 2025 року Компанія Феррекспо АГ (Ferrexpo AG) та ПрАТ "Полтавський ГЗК" подали відзиви на касаційну скаргу, в яких просять залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду є законною та обґрунтованою, ухваленою відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 10 лютого 2025 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Печерського районного суду міста Києва.

19 лютого 2025 року справу № 757/48626/24 передано до Верховного Суду.

Верховний Суд ухвалою від 05 березня 2025 року призначив справу до судового розгляду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

Шевченківський районний суд міста Києва рішенням від 01 жовтня 2019 року у цивільній справі № 761/709/16-ц позов НБУ задовольнив. Стягнув із ОСОБА_1 на користь НБУ заборгованість у розмірі 1 539 358 515,35 грн та судовий збір у сумі 23 090 377,73 грн. У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 про визнання недійсним договору поруки відмовив.

Під час примусового виконання зазначеного судового рішення у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 головний державний виконавець Відділу ПВР Департаменту ДВС Міністерства юстиції України Борисюк Р. А. постановою про арешт майна боржника від 17 вересня 2024 року наклав арешт на 152 830 000 штук простих іменних акцій ПрАТ "Полтавський ГЗК", номінальною вартістю 9,96 грн за 1 (одну) акцію, що становить 49,3 % акцій, які належать ОСОБА_1 через Компанію Феррекспо АГ (Ferrexpo AG). Стягувачем у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 є НБУ, а боржником - ОСОБА_1 (а. с. 21, 22).

Згідно з випискою про стан рахунку в цінних паперах від 05 серпня 2024 року акції ПрАТ "Полтавський ГЗК", які належать Компанії Феррекспо АГ (Ferrexpo AG), обліковуються на рахунку у цінних паперах, який відкрито та обслуговується депозитною установою ТОВ "Основа-цінні папери" (а. с. 23).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 7 частини першої статті 353 ЦПК України окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо відмови у відкритті провадження у справі.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.

Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

За змістом положень статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.

У частині першій статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Згідно з частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу).

Відповідно до частин першої, другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Одним із засобів юридичного захисту прав сторін виконавчого провадження під час проведення виконавчих дій є судовий контроль за виконанням судових рішень у цивільних справах, який передбачає, зокрема, можливість здійснення певних процесуальних дій у виконавчому провадженні лише з дозволу суду, а також обов`язок суду розглянути скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби й позови, що виникають під час примусового виконання судових рішень.

Під час виконання судових рішень сторони виконавчого провадження мають право оскаржити рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби, їх посадових осіб, виконавців чи приватних виконавців у порядку судового контролю, оскільки виконання судового рішення є завершальною стадією судового розгляду.

У порядку цивільного судочинства захист майнових прав здійснюється у позовному провадженні, а також у спосіб оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби.

Так, відповідно до статті 447 ЦПК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Відповідно до частини першої статті 59 Закону України "Про виконавче провадження" особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту.

У разі якщо опис та арешт майна проводився державним виконавцем, скарга сторони виконавчого провадження розглядається у порядку, передбаченому розділом VII ЦПК України. Інші особи, які є власниками (володільцями) майна і які вважають, що майно, на яке накладено арешт, належить їм, можуть звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту, що передбачено Законом України "Про виконавче провадження".

Такий правовий висновок висловив Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 24 травня 2021 року у справі № 712/12136/18 (провадження № 61-4726сво19).

Верховний Суд у постанові від 15 жовтня 2024 року у справі № 2-186/05 (провадження № 61-5001св24) зробив висновок, що у частині першій статті 59 Закону України "Про виконавче провадження" закріплено порядок вирішення спорів, що виникають під час виконання судових рішень, захисту прав особи, яка не є боржником у виконавчому провадженні, у зв`язку з накладенням арешту на майно. У разі виникнення такого спору належним способом захисту прав особи є саме звернення до суду з позовом про зняття арешту з майна.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 листопада 2019 року у справі № 643/3614/17 (провадження № 14-479цс19) дійшла висновку про те, що вимоги про звільнення майна з-під арешту, що ґрунтуються на праві власності на нього, виступають способом захисту зазначеного права (різновидом негаторного позову) і виникають з цивільних правовідносин, відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України можуть бути вирішені судом цивільної юрисдикції (пункт 37).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 905/386/18 (провадження № 12-85гс19) зазначено, що вимоги інших осіб щодо належності саме їм, а не боржнику майна, на яке накладено арешт, реалізується шляхом подання ними з додержанням правил юрисдикційності позову до боржника та особи, в інтересах якої накладено арешт, про визнання права власності на майно і звільнення його з-під арешту. У такому ж порядку розглядаються вимоги осіб, які не є власниками майна, але володіють ним з підстав, передбачених законом. Орган державної виконавчої служби у відповідних випадках може залучатися судом до участі у справах як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору. Відповідачем у справах за позовами про звільнення з-під арешту майна є боржник або особа, в інтересах якої накладено арешт на майно у виконавчих провадженнях, оскільки задоволення такого позову може безпосередньо вплинути на права та законні інтереси сторін спірних відносин щодо такого майна.

У постанові Верховного Суду від 08 червня 2021 року у справі № 913/567/19 (913/176/20) зазначено, що відповідно до частини першої статті 59 Закону України "Про виконавче провадження" особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту. Тобто названа норма є спеціальною, у якій закріплено порядок вирішення спорів, що виникають між органом державної виконавчої служби та особою, яка не є боржником у виконавчому провадженні, з приводу накладення арешту на майно такої особи і у разі виникнення спору належним способом захисту прав особи є саме звернення до суду з позовом про визнання права власності на майно та зняття з нього арешту. Враховуючи встановлену судами попередніх інстанцій на підставі належних та допустимих доказів належність арештованого майна на праві власності позивачу та відсутність оспорювання або невизнання такого права, суд касаційної інстанції дійшов висновку про те, що відповідно до частини першої статті 59 Закону України "Про виконавче провадження" особа вправі звернутися до суду з позовом як про визнання права власності на майно, на яке накладено арешт, і зняття з нього арешту, так і з позовом лише про зняття з такого майна арешту.

Отже, встановивши правову природу правовідносин, які виникли між учасниками справи, суд апеляційної інстанції обґрунтовано керувався тим, що Компанія Феррекспо АГ (Ferrexpo AG), яка не є стороною виконавчого провадження, однак вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, вправі звернутися до суду з позовом про зняття арешту з цього майна.

Таким чином, врахувавши, що позивач не є суб`єктом права на подання скарги в порядку статті 447 ЦПК України, не наділений правомочністю звертатися зі скаргою на дії та рішення державного виконавця, апеляційний суд правильно виснував, що у суду першої інстанції були відсутні підстави для відмови у відкритті провадження у справі за положеннями пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України.

Доводи касаційної скарги про те, що оскільки державний виконавець на стадії виконання судового рішення використав свої повноваження щодо накладення арешту на майно боржника, а Компанія Феррекспо АГ (Ferrexpo AG) не є стягувачем чи боржником у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, однак фактично оскаржує таке рішення державного виконавця, то в такому правовому відношенні державний виконавець діє як публічна посадова особа, а отже, спір у цій справі підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне. Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

У статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне, а по-друге - суб`єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).

У порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.

Згідно з частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Під час вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб`єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Публічно-правовим вважається, зокрема, спір, у якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні і в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.

Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб`єкт повинен виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір.

Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення, як правило, майнового, приватного права чи інтересу.

У постанові від 22 січня 2020 року у справі № 340/25/19 (провадження № 11-669апп19), на яку посилався заявник у касаційній скарзі, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для визначення юрисдикції спору необхідно визначити підстави позову, зміст прав, на захист яких направлено звернення до суду. Якщо підставою позову є неправомірні, на думку позивача, дії органу державної виконавчої служби під час накладення арешту на певне майно, то такий спір має розглядатися у порядку адміністративного судочинства. Якщо підставою позову є наявність спору про право та/або позивач подає його з метою захисту права власності або іншого речового права, то ці спори мають розглядатися у порядку цивільного / господарського судочинства як такі, що виникають із цивільних правовідносин.

З матеріалів справи відомо, що підставою цього позову Компанія Феррекспо АГ (Ferrexpo AG) визначила наявність арешту, накладеного державним виконавцем на майно, яке, за доводами позивача, належить на праві власності йому, а не боржникові, в межах виконавчого провадження № НОМЕР_1 з примусового виконання виконавчого листа, виданого на підставі рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 01 жовтня 2019 року у цивільній справі № 761/709/16-ц щодо стягнення грошових коштів з боржника - фізичної особи ОСОБА_1 . Тобто спір у цій справі стосується порушеного речового права позивача на майно.

Отже, враховуючи предмет і підстави позову, визначене позивачем коло учасників справи та зміст позовних вимог, це й спір не є публічно-правовим, оскільки за своєю природою він є приватноправовим спором, а отже, повинен розглядатися у порядку цивільного судочинства.

Наведений висновок узгоджується з правовою позицією, викладеною у постановах Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 815/615/16, від 22 квітня 2019 року у справі № 661/624/16-ц, від 19 лютого 2020 року у справі № 806/932/16 та у постановах Верховного Суду від 20 січня 2021 року у справі № 818/337/17, від 08 червня 2021 року у справі № 913/567/19 (913/176/20).

Доводи касаційної скарги про те, що за положеннями частини першої статті 59 Закону України "Про виконавче провадження" особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить їй, а не боржникові, може звернутися до суду з позовом про визнання права власності на це майно і про зняття з нього арешту, однак позивач заявляє лише вимогу про зняття арешту та не заявляє вимогу про право власності на арештоване майно, не заслуговують на увагу, оскільки у разі, якщо позивач є власником майна, то йому не треба заявляти позовну вимогу про визнання права власності на це майно, у цьому випадку вирішується лише вимога про зняття арешту з майна (постанова Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 207/3013/20 (провадження № 61-14361св24)).

Стосовно аргументів касаційної скарги про те, що зміст позовних вимог не стосується жодного з відповідачів, оскільки останні не є суб`єктами, які порушили права чи інтереси позивача, не накладали арешт на майно, що фактично, на переконання заявника, свідчить про невідповідність позову вимогам пункту 4 частини третьої статті 175 ЦПК України, колегія суддів зазначає таке.

У вирішенні зазначеного питання суд касаційної інстанції звертається до правових висновків, наведених у постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 916/3108/17 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 листопада 2019 року у справі № 905/386/18, згідно з якими під час розгляду скарг стягувача чи боржника на дії органу державної виконавчої служби, пов`язані з арештом і вилученням майна та його оцінкою, суд перевіряє відповідність цих дій приписам статей 57, 58 Закону України "Про виконавче провадження". Вимоги інших осіб щодо належності саме їм, а не боржникові майна, на яке накладено арешт, реалізуються шляхом подання ними з додержанням правил юрисдикційності позову до боржника та особи, в інтересах якої накладено арешт, про визнання права власності на майно і звільнення його з-під арешту. У такому ж порядку розглядаються вимоги осіб, які не є власниками майна, але володіють ним з підстав, передбачених законом. Орган державної виконавчої служби у відповідних випадках може залучатися судом до участі у справах як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.

Відповідачем у справах за позовами про звільнення з-під арешту майна є боржник або особа, в інтересах якої накладено арешт на майно у виконавчих провадженнях, оскільки задоволення такого позову може безпосередньо вплинути на права та законні інтереси сторін спірних відносин щодо такого майна. Такі справи підлягають розгляду за правилами цивільного або господарського судочинства, якщо вони виникають у цивільних чи господарських правовідносинах і суб`єктний склад сторін у них відповідає вимогам статті 4 ЦПК України / статті 4 ГПК України. При цьому орган державної виконавчої служби у відповідних випадках може залучатися судом до участі у справах як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.

Наведеним спростовуються доводи касаційної скарги про допущені позивачем порушення частини третьої статті 175 ЦПК України.

Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд безпідставно не врахував правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2019 року у справі № 917/2267/14, від 03 липня 2019 року у справі № 826/14603/17, від 20 листопада 2019 року у справі № 805/4199/16-а, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

У справах № 826/14603/17 і № 805/4199/16-а позивач, який не був стороною виконавчого провадження, звернувся до адміністративного суду з позовом про визнання незаконною та скасування постанови державного виконавця про арешт майна боржника, вважаючи, що виконавець не мав права накладати арешт на майно, яке боржник передав в іпотеку позивачу, оскільки за законом іпотекодержатель має переважне право на задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна.

Натомість у справі, яка переглядається, спірні правовідносини стосуються зняття арешту з майна і з позовом звернулася особа, яка вважає, що майно, на яке накладено арешт, належить на праві власності їй, а не боржникові.

У справі № 917/2267/14 Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що оскільки ГПК України не врегульовано порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця особами, які не є сторонами такого виконавчого провадження, то відповідно до частини першої статті 287 КАС України такі спори належать до юрисдикції адміністративних судів та підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Водночас необхідно зауважити, що ці висновки зроблені за суттєво інакших фактичних обставин справи, позаяк у них був відсутній спір про право, враховуючи, що скаржник, який не був стороною виконавчого провадження, просив скасувати постанову приватного виконавця про накладення арешту на грошові кошти боржника, розміщені на рахунку скаржника та сплачені боржником як передоплата за договором про постачання електричної енергії.

Натомість у справі, яка розглядається, спір стосується порушеного речового права позивача на майно, тому суд апеляційної інстанції правильно визначив, що цей спір має приватноправовий характер.

Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення.

Посилання на загальні висновки у постановах Верховного Суду щодо застосування норм права не підтверджують доводів касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального права чи порушив норми процесуального права під час ухвалення оскаржуваного рішення, оскільки фактичні обставини у наведених як приклад справах відрізняються від тих, що установлені судами у розглядуваній справі.

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року в справі № 154/3029/14 (провадження № 14-43цс22)).

На предмет подібності належить оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).

Обставини у наведених постановах Верховного Суду відрізняються від обставин у цій справі, що переглядається у касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що суд апеляційної інстанції ухвалив рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах. У кожній із наведених справ суди керувалися конкретними обставинами справи та фактично-доказовою базою з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваній постанові, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Враховуючи викладене, доводи касаційної скарги не спростовують висновків апеляційного суду щодо наявності підстав для направлення цієї справи до суду першої інстанції для продовження розгляду, а отже, й не дають підстав вважати неправильним застосування апеляційним судом норм процесуального права під час ухвалення оскаржуваного судового рішення.

................

Перейти до повного тексту