ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
11 березня 2025 року
м. Київ
справа № 199/2784/22
провадження № 51-6658км23
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1,
суддів ОСОБА_2, ОСОБА_3,
за участю:
судового секретаря ОСОБА_4,
засудженого ОСОБА_5 (в режимі відеоконференції),
захисника ОСОБА_6 (в режимі відеоконференції),
потерпілого ОСОБА_7 (в режимі відеоконференції),
представника потерпілого ОСОБА_8 (в режимі відеоконференції),
прокурора ОСОБА_9,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 на вирок Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 15 грудня 2023 року та ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 14 серпня 2024 року у кримінальному провадженні № 12018040660000327 за обвинуваченням
ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1, уродженця м. Североморська Російської Федерації та мешканця м. Дніпра,
у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 27 - ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 382Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст оскарженого судового рішення і встановлені судами обставини
За вироком Амур-Нижньодніпровського районного суду м Дніпропетровська від 15 грудня 2023 року ОСОБА_5 визнано винуватим та засуджено:
- за ч. 3 ст. 382 КК - у виді позбавлення волі на строк 4 роки зпозбавленням права обіймати посади пов`язані з адміністративно - господарськими та організаційно - розпорядчими функціями на строк 3 роки;
- за ч. 5 ст. 27 - ч. 5 ст. 191 КК - у виді позбавлення волі на строк 7 років з позбавленням права обіймати посади пов`язані з адміністративно -господарськими та організаційно - розпорядчими функціями на строк 3 роки з конфіскацією майна.
На підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю злочинів остаточно визначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років з позбавленням права обіймати посади пов`язані з адміністративно - господарськими та організаційно -розпорядчими функціями на строк 3 роки з конфіскацією майна.
Частково задоволено цивільний позов потерпілого ОСОБА_7, стягнуто з ОСОБА_5 на його користь у відшкодування суми інфляційних втрат та трьох відсотків річних 344 099, 88 грн та на відшкодування завданої моральної шкоди 100 000 грн.
Вирішено питання про долю речових доказів і процесуальні витрати.
Місцевий суд установив, що ці злочини були вчинені за наступних обставин.
Рішенням засновника Приватної комерційно-виробничої фірми "Люсер" (далі -ПКВФ "Люсер") ОСОБА_10 від 18 вересня 1992 року ОСОБУ було призначено на посаду директора фірми, яка була наділена адміністративно -господарськими та організаційно - розпорядчими функціями і відповідно до ч. 3 ст. 18 КК являлась службовою особою (кримінальне провадження щодо неї за обвинуваченням у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 191 та ч. 1 ст. 366 КК закрито ухвалою Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 19.08.2022 на підставі п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК та звільнено її від кримінальної відповідальності на підставі п. 2 ч. 1 ст. 49 КК у зв`язку з закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності,
01 липня 2004 року в невстановлений час та в невстановленому місці вказана ОСОБА, як директор ПКВФ "Люсер", уклала з потерпілим ОСОБА_7 (далі - потерпілий) Договір доручення № 1 про закупівлю пічного мазуту марки М-100 у кількості 1776 т на суму не більше 959 040 грн, після чого потерпілим на її ім`я було надано Доручення, видано довіреність для виконання умов Договору та передано останній кошти в сумі 959 040 грн. На підтвердження надходження цих коштів до каси фірми ОСОБА надала ОСОБА_7 квитанцію до прибуткового касового ордеру № 41 від 01 липня 2004 року.
Після отримання коштів ОСОБА дізналася про різке збільшення ринкових цін на мазут та дійшла висновку про неможливість виконання умов угоди, а тому вирішила їх привласнити, для чого розробила план відповідно до якого ці кошти не були оприбутковані в касі фірми і залишились у її володінні та розпорядженні. При цьому нею було прийнято рішення не виконувати умов Договору доручення, відповідно до яких у разі неможливості виконання умов договору повірена особа зобов`язана письмово звернутись упродовж 2-х днів до Довірителя для прийняття ним рішення про зміну або припинення договору чи передачу коштів третій особі, яка має забезпечити їх утримання (переховування), з подальшою можливістю володіти та розпоряджатися цими коштами. Згідно з положеннями Договору у випадку умисного невиконання його умов відповідальність за це покладалась на фірму "Люсер", яку за задумом ОСОБИ вподальшому планувалось ліквідувати шляхом проведення процедури банкрутства (ліквідації підприємства) через штучне створення незадовільного фінансового стану, внаслідок чого заборгованість перед ОСОБА_7 була би визнана безнадійною і неповернута останньому.
Усвідомлюючи неможливість реалізувати цей план одноосібно ОСОБА залучила до його вчинення в якості пособника засновника ПКВФ "Люсер" ОСОБА_5, якому в невстановлений час, однак не пізніше 01 липня 2004 року, в невстановленому місці довела його зміст і запропонувала посприяти у привласненні вказаних коштів шляхом їх переховування.
Останній, з метою незаконного збагачення, будучи переконаний ОСОБОЮ у можливості реалізації цього плану, в невстановлений час, однак не пізніше 01 липня 2004 року, в невстановленому місці погодився посприяти їй у вчиненні цього злочину.
У подальшому ОСОБА,діючи у співучасті з ОСОБА_5, з метою привласнення коштів ОСОБА_7 в особливо великому розмірі, 01 липня 2004 року в порушення Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні не оприбуткувала отримані кошти до каси ПКВФ "Люсер" та залишила їх у своєму володінні, після чого в порушення Статуту підприємства, зловживаючи службовим становищем з метою збагачення, в порушення умов Договору доручення №1 та Доручення (яке є додатком до цього Договору), не повідомивши потерпілого про неможливість виконання умов Договору та свої наміри передати кошти іншій особі, за відсутності законних підстав та дозволу потерпілого, уклала від імені ПКВФ "Люсер" удаваний правочин з ОСОБА_5, а саме - Договір зберігання № 01-X грошових коштів ОСОБА_7 .
Відповідно до акту приймання - передачі цінностей на зберігання від 01 липня 2004 року, який є додатком № l до Договору зберігання № 01-X від 01 липня 2004 року, ОСОБА_5 нібито отримав від ОСОБИна зберігання кошти потерпілого в сумі 959 040 грн, унаслідок чого останні отримали можливість розпоряджатися ними на власний розсуд.
У подальшому, впродовж серпня - жовтня 2004 року ОСОБА повернула ОСОБА_7 частину коштів в сумі 442 000 грн.
Інша частина коштів у сумі 516 970, 81 грн, що є особливо великим розміром, залишилась у володінні ОСОБА_5, які він потерпілому не повернув і розпорядився ними на власний розсуд.
Окрім того, ОСОБА_5 умисно не виконав рішення суду, яке набрало законної сили, що заподіяло істотної шкоди охоронюваним законом правам і свободам потерпілого.
Так, рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 20 червня 2011 року у справі №60417/2-154/11, яке набрало законної сили 30 червня 2011 року, було частково задоволено цивільний позов ОСОБА_7 та витребувано з незаконного володіння ОСОБА_5 на його користь 516 970, 81 грн. При цьому судом було встановлено, що ці кошти перебувають у володінні ОСОБА_5, який у судовому засіданні запевнив суд про свій намір повернути їх потерпілому за рішенням суду.
Із вказаним судовим рішенням ОСОБА_5 був ознайомлений 20 вересня 2011 року, що підтверджується його власноручною заявою в матеріалах справи.
На виконання цього рішення в Індустріальному відділі державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції впродовж 2011-2016 років перебували виконавчі провадження № НОМЕР_1, НОМЕР_2, НОМЕР_3.
За результатами виконавчих дій у вказаних виконавчих провадженнях 17 червня 2013 року, 24 грудня 2014 року та 29 серпня 2016 року державними виконавцями винесено постанови про повернення виконавчого документа стягувачеві в зв`язку з тим, що ОСОБА_5 приховав ці кошти і вимоги державного виконавця щодо їх витребування та видачі виконувати відмовився.
08 вересня 2016 року державним виконавцем Індустріального відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції на підставі виконавчого листа Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 08 серпня 2016 року вчергове було відкрито виконавче провадження №52161992 з метою витребування коштів з незаконного володіння ОСОБА_5 та встановлено йому строк для добровільного виконання рішення суду до 15 вересня 2016 року.
У зазначений строк ОСОБА_5 рішення суду не виконав.
13 листопада 2017 року державний виконавець попередив ОСОБА_5 про кримінальну відповідальність за умисне невиконання рішення суду та пред`явив йому письмову вимогу про необхідність виконання цього рішення і надання державному виконавцю відомостей про конкретне місцезнаходження коштів ОСОБА_7 в сумі 516 970, 81 грн витребуваних судом з його незаконного володіння, однак ОСОБА_5 відкрито відмовився виконувати рішення суду.
У цей же день, за невиконання вимог виконавчого документа державним виконавцем був складений акт та винесено постанову про накладення на ОСОБА_5 штрафу у розмірі 1700 грн і зобов`язано останнього виконати рішення суду впродовж 10 робочих днів.
Однак ОСОБА_5 21 листопада 2017 року, перебуваючи у приміщенні Індустріального відділу державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції відмовився виконувати вимогу державного виконавця про виконання судового рішення, не видав йому цих коштів і не надав інформацію про їх місце знаходження.
Зважаючи на це, за повторне невиконання вимог виконавчого документа державним виконавцем 27 листопада 2017 року був складений акт відносно ОСОБА_5 та винесено постанову про накладення на нього штрафу в розмірі 3400 грн і зобов`язано виконати судове рішення впродовж 10 робочих днів.
У подальшому, в зв`язку з невиконанням ОСОБА_5 судового рішення та вичерпанням можливостей, передбачених Законом України "Про виконавче провадження", державним виконавцем 29 січня 2018 року було винесено постанову про закінчення виконавчого провадження.
У цей же день, Індустріальним відділом державної виконавчої служби м. Дніпро Управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції у Дніпропетровській області було направлено повідомлення до Індустріального ВП ДВП ГУНП у Дніпропетровській області про вчинення ОСОБА_5 кримінального правопорушення пов`язаного з умисним невиконанням судового рішення.
Таким чином, починаючи із 20 вересня 2011 року і до 29 січня 2018 року ОСОБА_5 умисно не виконав рішення суду, внаслідок чого потерпілому ОСОБА_7 не було повернуто грошові кошти у сумі 516 970, 81 грн, яка більше ніж у 100 разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, чим заподіяно істотної шкоди охоронюваним законом правам і свободам потерпілого.
При апеляційному перегляді вироку Дніпровський апеляційний суд ухвалою від 14 серпня 2024 року скасував його в частині вирішення цивільного позову та призначив у цій частині новий розгляд в порядку цивільного судочинства. Також змінив вирок у частині вирішення долі речових доказів і виключив з його резолютивної частини рішення про повернення ОСОБА_12 коштів у сумі 54 500 грн. У решті залишив вирок без змін.
Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У поданій касаційній скарзі захисник ОСОБА_6, посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність судами першої та апеляційної інстанцій, просить скасувати оскаржувані судові рішення і призначити новий апеляційний розгляд.
На обґрунтування своїх вимог зазначає, що суд першої інстанції дав невірну оцінку показанням потерпілого, свідків та письмовим доказам у справі, які, на його думку, не підтверджують наявність у ОСОБИ умислу на заволодіння коштами потерпілого, її домовленість про це з ОСОБА_5, та співучасть останнього у вчиненні злочину, а суд апеляційної інстанції безпідставно погодився з висновками місцевого суду. Вказує на невідповідність висновків, викладених у судових рішеннях, фактичним обставинам кримінального провадження та вважає, що зібраними у справі доказами не доведено винуватість засудженого у вчиненні цих злочинів.
На переконання захисника, рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 20 червня 2011 року не є рішенням зобов`язального характеру, а тому ОСОБА_5 не був зобов`язаний його виконувати.
Стверджує, що останнього безпідставно притягнуто до кримінальної відповідальності за ч. 5 ст. 191 КК через сплив строку давності.
З урахуванням цих обставин вважає, що оскаржувані судові рішення не відповідають вимогам статей 370, 374 та 419 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК).
У поданих письмових запереченнях потерпілий ОСОБА_7 вказує про законність судових рішень і просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані вирок та ухвалу без зміни.
Позиція учасників судового провадження в суді касаційної інстанції
У судовому засіданні захисник та засуджений підтримали вимоги касаційної скарги.
Прокурор, потерпілий та його представник вважали, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованим і просили відмовити у задоволенні касаційної скарги.
Мотиви Суду
Заслухавши доповідь судді, пояснення сторін, перевіривши матеріали кримінального провадження та доводи, наведені в касаційній скарзі, колегія суддів (далі - Суд) дійшла висновку про таке.
За правилами ч. 1 ст. 433 КПК суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 438 КПК підставами для скасування або зміни касаційним судом судового рішення є істотне порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.
Тому, при перегляді судових рішень, колегія суддів виходить із фактичних обставин справи, встановлених судом.
Відповідно до ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу.
У касаційній скарзі захисник указує на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність судом першої інстанції.
Однак ці обставини були предметом перевірки суду апеляційної інстанції, який за наслідками перегляду рішення місцевого суду не виявив істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які, на думку сторони захисту, були допущені в кримінальному провадженні під час проведення досудового розслідування та розгляду справи в суді першої інстанції.
Зміст оскаржуваних судових рішень свідчить про те, що при розгляді кримінального провадження суди першої та апеляційної інстанцій ретельно перевіряли доводи, на які посилалася сторона захисту в судових засіданнях та які є аналогічними тим, що викладені захисником у касаційній скарзі. Зазначені в цих рішеннях мотиви суду про визнання вказаних доводів безпідставними є умотивованими і ґрунтуються на перевірених у судовому засіданні доказах.
Зокрема, свій висновок у вироку про винуватість ОСОБА_5 у вчиненні інкримінованих кримінальних правопорушень суд першої інстанції обґрунтував на підставі даних одержаних судом при дослідженні доказів, а саме: показань засудженого ОСОБА_5, потерпілго ОСОБА_7, свідків ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, копії рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 20 червня 2011 року, Договору доручення від 01 липня 2004 року укладеного між ОСОБА_7 та ПКВФ "Люсер", постановами та актами державного виконавця, протоколами слідчих дій та інших доказах.
Вказані докази були зібрані в кримінальному провадженні у встановленому законом порядку, є логічними та послідовними, узгоджуються між собою в цілому та в деталях, а тому не викликали у судів попередніх інстанцій сумнівів у їх достовірності. На підставі їх аналізу та оцінки суд першої інстанції дійшов переконливого висновку про доведеність винуватості ОСОБА_5 у вчиненні інкримінованих злочинів.
Наведені в касаційній скарзі захисника доводи про те, що зібрані в справі докази не доводять винуватості ОСОБА_5 у вчиненому, та про неправильне застосування судом закону України про кримінальну відповідальність,були предметом ретельної перевірки судів першої та апеляційної інстанцій і обґрунтовано визнані безпідставними.
Так, спростовуючи доводи сторони захисту в апеляційній скарзі про те, що дослідженими у суді доказами не доведено планування ОСОБОЮ конкретних дій для заволодіння коштами потерпілого, її домовленість із засудженим, та співучасть останнього у вчиненні цього злочину, апеляційний суд в ухвалі зазначив, що їхні дії з самого початку були узгодженими та послідовними. На час вчинення злочину ОСОБА_5 був засновником ПКВФ "Люсер" і перебував у шлюбі з вказаною ОСОБОЮ, яка була директором вказаної фірми, та обоє більше року були знайомі з ОСОБА_7 і в 2004 році вели перемовини щодо купівлі мазуту та ціни на нього. Спільність їхнього умислу, спрямованого на привласнення майна потерпілого шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем в особливо великому розмірі підтверджується взаємопов`язаністю та узгодженістю їхніх дій, оскільки ОСОБА розробила та реалізувала план, який передбачав привласнення коштів отриманих від ОСОБА_7, шляхом зловживання нею своїм службовим становищем, а ОСОБА_5, як засновник ПКВФ "Люсер", який відповідно до статуту підприємства є вищим органом і правомочний приймати рішення з будь-яких питань господарської діяльності, в тому числі розподілу прибутку та визначення порядку покриття збитків, будучи обізнаним про неможливість виконання підприємством договору укладеного з ОСОБА_7, а також з вимогами закону щодо порядку оприбуткування підприємством грошових коштів та процедурою їх повернення, не здійснив заходів спрямованих на оприбуткування в касі підприємства коштів отриманих від потерпілого, як це передбачено Положенням про ведення касових операцій у національній валюті в Україні, а уклав з ОСОБОЮ договір зберігання №01-х від 01 липня 2004 року про їх зберігання в сумі 959 040 грн, з подальшим неоприбуткуванням цих коштів службовими особами ПКВФ "Люсер", і на першу вимогу потерпілого їх не повернув та продовжує переховувати частину цих коштів у сумі 516 970, 81 грн, що свідчить про наявність у діях ОСОБИ та ОСОБА_5 спільної мети.
При цьому суди першої та апеляційної інстанцій критично оцінили показання свідка ОСОБА_19 про те, що метою укладання Договору зберігання №01-х від 01 липня 2004 року було те, що ПКВФ "Люсер" не встигало здати ці кошти у банк, а залишати їх на роботі в сейфі вона боялася, тому було прийнято рішення про укладення договору зберігання коштів із засновником ПКВФ "Люсер" ОСОБА_5, оскільки свідок не була позбавлена можливості повернути їх власнику. Водночас, ці суди у своїх рішеннях слушно зауважили на те, що вказані кошти під різними надуманими приводами не були передані посадовими особами фірми до банку чи повернуті потерпілому. Окрім того, апеляційний суд у своєму рішенні також вказав про те, що 28 січня 2005 року перед її звільненням з посади директора ПКВФ "Люсер" ОСОБА_19 без волевиявлення та відома потерпілого уклала з ОСОБА_5 додаткову угоду №2 до Договору зберігання №01-х від 01 липня 2004 року, про внесення змін до вказаного Договору, якою фактично було продовжено строк дії договору з 31 грудня 2005 року до 31 грудня 2007 року, що спростовує доводи захисника в апеляційній скарзі про те, що ОСОБА_5 мав на меті повернути ці кошти ОСОБА_7 .
Також ці суди у своїх рішеннях дали відповідну оцінку доводам сторони захисту про те, що потерпілий ОСОБА_7 відмовився від отримання залишку грошових коштів у сумі 516 970,81 грн, на спростування яких вказали, що дослідженими у судовому засіданні доказами беззаперечно встановлено, що потерпілий неодноразово звертався як до ОСОБИ, так і до ОСОБА_5 з вимогами повернути належні йому кошти, у тому числі і шляхом їх перерахування на банківські рахунки, однак цього зроблено не було.
При цьому, як убачається зі змісту рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 20 червня 2011 року, ці кошти могли бути повернуті на відомий ОСОБА_19 та ОСОБА_5 банківський рахунок ОСОБА_7 у АППБ "Аваль", на який ними раніше вже вносились інші грошові кошти, або шляхом відкриття банківського рахунку в будь-якому банку на ім`я ОСОБА_7, чи внесення їх на депозит нотаріуса в порядку ст. 537 ЦК України у разі його відсутності, або при особистих зверненнях ОСОБА_7, або на запропонований ОСОБА_7 інший банківський рахунок при зверненні ПКВФ "Люсер" до суду, чи повернути ці кошти замість ігнорування пропозиції ОСОБА_7 від 06 травня 2005 року не стягувати ПКВФ "Люсер" з самої себе грошові кошти ОСОБА_7 на його користь, а шляхом укладення мирової угоди повернути їх без подальших судових і правових розглядів.
Отже, ОСОБА_5 мав безліч можливостей для повернення коштів потерпілому, однак цього не зробив.
Також, предметом перевірки апеляційного суду були і доводи апеляційної скарги захисника про відсутність у діях ОСОБА_5 складу злочину, передбаченого ч. 3 ст. 382 КК, оскільки рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 20.06.2011 у справі №417/2-154/11 не є рішенням зобов`язального характеру, а тому, на думку захисника, засуджений не був зобов`язаний вчиняти дії зазначені у цьому рішенні.
Спростовуючи ці доводи суд апеляційної інстанції у своїй ухвалі вказав на те, що всупереч доводам сторони захисту вказане рішення носить зобов`язальний характер, оскільки за своїм змістом зобов`язує ОСОБА_5, який підтвердив у суді, що належні потерпілому кошти знаходяться в нього, повернути їх ОСОБА_7 .
При цьому Суд звертає увагу сторони захисту на те, що зобов`язальні рішення можуть мати як майновий, так і немайновий характер. Наприклад, зобов`язувати відповідача не вчиняти будь-яких дій чи перешкод, або повернути позивачу належне йому майно (техніку, коштовні цінності, інше рухоме чи нерухоме майно, кошти та інше).
Як убачається з матеріалів провадження, ОСОБА_5 погодився з рішенням Індустріального районного суду міста Дніпропетровська від 20 червня 2011 року та не оскаржував його.
Протягом 2011-2016 років на виконанні Індустріального відділу ДВС ДМУЮ перебували виконавчі провадження щодо виконання цього рішення суду.
08 вересня 2016 року державним виконавцем на підставі виконавчого листа Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 08 серпня 2016 року було відкрито виконавче провадження щодо витребування з незаконного володіння ОСОБА_5 на користь потерпілого ОСОБА_7 коштів у сумі 516 970, 81 грн та встановлено строк для добровільного виконання судового рішення до 15 вересня 2016 року.
Проте упродовж тривалого часу ОСОБА_5 умисно не виконував це рішення, хоча мав для цього реальну можливість. Під час проведення виконавчих дій у своїх письмових поясненнях та безпосередньо в судовому засіданні в суді першої інстанції останній заявляв, що вказані кошти знаходяться в нього, однак він відмовлявся повертати їх потерпілому. При цьому ОСОБА_5 мав реальну можливість виконати це судове рішення, в тому числі і за рахунок доходу отриманого ним у зазначений період під час роботи на різних посадах у ТОВ "РЕЗЕРВ-ОЙЛ" та ТОВ "Орхідея 2016".
Надаючи оцінку долученим стороною захисту в суді першої інстанції доказам, а саме: договору дарування від 26 січня 2005 року, за яким ОСОБА_5 подарував, а ОСОБА_20 прийняла в дар нежиле приміщення АДРЕСА_1 ; договору дарування квартири від 22 березня 2007 року, за яким ОСОБА_5 подарував, а ОСОБА_20 прийняв як дарунок квартиру в АДРЕСА_2 ; договору дарування житлового будинку від 08 липня 2006 року, за яким ОСОБА_5 подарував, а ОСОБА_21 прийняла у власність як дарунок житловий будинок АДРЕСА_3 ; договору дарування від 10 липня 2007 року укладеному між ОСОБА_5 та ОСОБА_21 про дарування останній земельних ділянок, розташованих у АДРЕСА_3, у своїй сукупності суд першої інстанції зазначив. що такі не спростовують, а навпаки підтверджують винуватість ОСОБА_5, оскільки свідчать про те, що він, усвідомлюючи факт незаконного утримання в своєму володінні коштів, які належать потерпілому ОСОБА_7, та необхідність їх повернення останньому, цього не зробив і з метою унеможливити стягнення цих коштів і виконання рішення суду уклав вказані правочини.
Перевірив апеляційний суд і доводи апеляційної скарги захисника про безпідставне притягнення ОСОБА_5 до кримінальної відповідальності за ч. 5 ст. 27 - ч. 5 ст. 191 КК у зв`язку зі спливом строку давності.
Спростовуючи ці доводи апеляційний суд в ухвалі зазначив, що відповідно до положень ст. 12 КК вчинені засудженим кримінальні правопорушення відносяться до особливо тяжких (ч. 5 ст. 27 - ч. 5 ст. 191 КК) та тяжких (ч. 3 ст. 382 КК) злочинів.
За правилами ч. 3 ст. 49 КК перебіг давності переривається, якщо до закінчення зазначених у частинах першій та другій цієї статті строків особа вчинила новий злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. Обчислення строку давності в цьому разі починається з дня вчинення нового злочину.
Зважаючи на ці вимоги закону апеляційний суд у своєму рішенні обґрунтовано вказав на те, що до закінчення строку давності притягнення до кримінальної відповідальності за злочин, передбачений ч. 5 ст. 27 - ч. 5 ст. 191 КК (15 років) ОСОБА_5 вчинив інший злочин, передбачений ч. 3 ст. 382 КК, а тому цей строк давності перервався та почав обчислюватися заново і до дня набрання вироком законної сили у справі не закінчився. У зв`язку з цим передбачені законом підстави для звільнення ОСОБА_5 від кримінальної відповідальності за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 27 - ч. 2 ст. 191 КК у кримінальному провадженні відсутні.
Наведені захисником у касаційній скарзі доводи є аналогічними тим, що були викладені ним в апеляційній скарзі, які суд апеляційної інстанції ретельно перевірив, дав на них у своєму рішенні обґрунтовані відповіді та навів відповідні мотиви і положення закону, якими він керувався, залишаючи цю апеляційну скаргу без задоволення.
Вирок місцевого суду та ухвала апеляційного суду є належним чином умотивованими та обґрунтованими і за змістом відповідають вимогам статей 370, 374, 419 КПК.
Під час перевірки оскаржуваних рішень судом касаційної інстанції не встановлено таких істотних порушень вимог кримінального процесуального закону чи закону України про кримінальну відповідальність, які би тягнули за собою їх зміну чи скасування, а тому підстав для задоволення касаційної скарги колегія суддів не вбачає.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд