ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 березня 2025 року
м. Київ
справа № 441/2039/21
провадження № 61-6182св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача Литвиненко І. В.,
суддів: Грушицького А. І., Карпенко С. О., Петрова Є. В., Пророка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
третя особа - приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Гусак Роман Тадейович,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Городоцького районного суду Львівської області
від 17 листопада 2023 року під головуванням судді Перетятько О. В. та постанову Львівського апеляційного суду від 01 квітня 2024 року у складі колегії суддів: Ванівського О. М., Цяцяка Р. П., Шеремети Н. О. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Гусак Роман Тадейович, про визнання договору дарування договором купівлі-продажу та визнання права власності,
ВСТАНОВИВ
Короткий зміст позовних вимог
В вересні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом в якому просив:
- визнати договір дарування житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1, який був укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 та посвідчений 25 вересня 2015 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Гусаком Р. Т. за реєстраційним № 1118 договором купівлі-продажу;
- визнати договір дарування земельної ділянки, площею 0,1285 га, кадастровий номер 4620987700:12:013:0117 за адресою: АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 та посвідчений 25 вересня 2015 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Гусаком Р. Т. за реєстраційним № 1117 договором купівлі-продажу
- визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину житлового будинку з п`яти житлових кімнат, житловою площею 181,9 кв. м, загальною площею 292,6 кв. м за адресою:
АДРЕСА_1 ;
- визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину земельної ділянки з кадастровим номером 4620987700:12:013:0117, реєстраційний номер 180333246209, площею 0,1285 га, цільове призначення: для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд (присадибна ділянка), яка знаходиться за адресою:
АДРЕСА_1 .
Позовні вимоги мотивував тим, що він з 17 жовтня 2012 року перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 .
Під час спільного подружнього життя ОСОБА_2 та ОСОБА_3 25 вересня
2015 року уклали договори дарування житлового будинку та земельної ділянки, які розташовані на АДРЕСА_1 .
Право власності на вказане майно зареєстроване на ОСОБА_2 .
Зазначає, що це майно придбане за кошти позивача в інтересах сім`ї під час перебування у шлюбі, як доказ долучив розписку, власноручно написану
ОСОБА_3 про отримання ним від ОСОБА_1 57 400 доларів США за відчуження йому або іншим особам, визначеним на розсуд ОСОБА_1 у майбутньому житлового будинку та 9 400 доларів США за відчуження йому або іншим особам, визначеним на розсуд ОСОБА_1 у майбутньому земельної ділянки.
Стверджує, що зазначені кошти ОСОБА_3 передав, при укладенні договорів дарування присутнім не був, про існування таких дізнався під час поділу спільного майна подружжя.
Згоди щодо поділу спільного майна сторони не дійшли.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Городоцький районний суд Львівської області рішенням від 17 листопада 2023 року позов задовольнив.
Визнав договір дарування житлового будинку, який розташований на
АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, посвідчений 25 вересня 2015 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Гусаком Р. Т. та зареєстрований в реєстрі за номером № 1118 договором купівлі-продажу житлового будинку.
Визнав договір дарування земельної ділянки, площею 0,1285 га, кадастровий номер: 4620987700:12:013:0117, яка розташована на
АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, посвідчений 25 вересня 2015 року приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Гусаком Р. Т. та зареєстрований в реєстрі за номером № 1117, договором купівлі-продажу земельної ділянки.
Визнав за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину житлового будинку, який розташований на АДРЕСА_1 .
Визнав за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, площею 0,1285 га, кадастровий номер: 4620987700:12:013:0117, яка розташована на АДРЕСА_1 .
Львівський апеляційний суд постановою від 01 квітня 2024 року апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 залишив без задоволення, а рішення Городоцького районного суду Львівської області від 17 листопада 2023 року без змін.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову місцевий суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, вважав, що позовні вимоги обґрунтовані, оскільки оспорені договори дарування від 25 вересня 2015 року є удаваними, так як насправді приховують вчинення між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 договорів купівлі-продажу про що свідчить надана суду розписка від 24 вересня 2015 року, у якій зазначено, що за відчуження ОСОБА_1 чи іншим особам, визначеним ним на власний розсуд у майбутньому, вищевказаного житлового будинку та земельної ділянки, ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 57 400 доларів США та 9 400 доларів США відповідно.
Оскільки суди встановили, що спірне майно було набуте ОСОБА_2 під час перебування з позивачем у шлюбі, а тому вважали також обґрунтованими і вимоги про визнання за ОСОБА_1 права власності на 1/2 його частки.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги
У квітні 2024 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Городоцького районного суду Львівської області від 17 листопада
2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 01 квітня 2024 року в якій просить оскаржені судові рішення скасувати, а у справі ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.
Наведені в касаційній скарзі доводи містили підстави, передбачені пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження.
У поданій касаційній скарзі відповідач зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновків, щодо застосування норм права, які викладені Верховним Судом у постановах від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, від 19 березня 2021 року у справі № 904/2073/19, від 23 січня 2019 року у справі
№ 522/14890/16-ц, від 18 листопада 2020 року у справі № 357/3132/15-ц,
від 28 червня 2022 року у справі № 757/59416/19, від 25 липня 2018 року у справі
№ 454/2190/15.
ОСОБА_2 також зазначає, що суди припустились помилки, оскільки не зауважили, що воля сторін договорів дарування зафіксована у нотаріально посвідчених договорах, а докази наявності намірів сторін укласти інші договори відсутні.
Додатково зауважує, що розписка не може вважатись підтвердженням укладення саме договорів купівлі-продажу між відповідачами, а відтак і свідчити про удаваність спірних правочинів, адже не може підтверджувати оплатність таких.
Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У поданому у червні 2025 року до Верховного Суду відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_1 адвокат Крукеницька Т. М. касаційну скаргу просила залишити без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін.
Представник позивача вказує, що суди правильно встановили справжню природу оскаржених договорів та надали їм правильну оцінку.
Вказує, що доводи касаційної скарги відповідача не заслуговують на увагу, оскільки суди правильно встановили, що розписка, видана ОСОБА_3 є належним доказом, адже відповідач підтвердив отримання грошових коштів, що свідчить про укладення між сторонами саме договорів купівлі-продажу, а не дарування.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 14 травня 2024 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував справу із Городоцького районного суду Львівської області.
23 травня 2024 року цивільна справа № 441/2039/21 надійшла до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 26 лютого 2025 року справу призначив до розгляду колегією у складі п`яти суддів.
Фактичні обставини справи, з`ясовані судами
ОСОБА_1 з 17 жовтня 2012 року перебував з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі. Шлюб був розірваний 19 жовтня 2021 року.
25 вересня 2015 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклали нотаріально посвідчений договір дарування за реєстраційним № 1117, згідно умов якого ОСОБА_3 відчужив на користь ОСОБА_2 належну йому на праві приватної власності земельну ділянку площею 0,1285 га, кадастровий номер 4620987700:12:013:0117, яка розташована за адресою:
АДРЕСА_1 та нотаріально посвідчений договір дарування за реєстраційним № 1118, згідно умов якого ОСОБА_3 відчужив на користь ОСОБА_2 належний йому на праві приватної власності житловий будинок за адресою:
АДРЕСА_1 .
На підтвердження удаваності зазначеного договору дарування позивач ОСОБА_1 надав розписку від 24 вересня 2015 року, складену відповідачем ОСОБА_3, у якій зазначено, що за відчуження ОСОБА_1 чи іншим особам, визначеним ним на власний розсуд у майбутньому, вищевказаного житлового будинку та земельної ділянки, він отримав від ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 57 400 доларів США та
9 400 доларів США відповідно.
У відзиві на позовну заяву від 18 жовтня 2021 року ОСОБА_3 зазначав: "….Отримавши копію позовної заяви ОСОБА_1 в якій він покликався саме на розписку датовану 24 вересня 2015 року, яку отримав від мене, я не бажаючи вводити суд в оману та нести відповідальність за це, вважаю за необхідне повідомити суду наступні обставини, розписку, копію якої долучено до позовної заяви я писав, проте не в 2015 році, а в 2021 році".
У цьому ж відзиві на позовну заяву, ОСОБА_3 зазначив: "…також наголошую, я не знав, що ОСОБА_1 у позові надасть копію розписки до суду, оскільки вважав, що завдяки наявності в нього такої розписки, його дружина добровільно погодиться на поділ майна подружжя".
Апеляційний суд надав оцінку та зауважив, що ОСОБА_3 у судовому засіданні повідомив про те, що він писав розписку ОСОБА_1 про отримання від нього
66 800 доларів США, але коштів від нього не брав, при цьому бачив його вперше, познайомився з ним по телефону напередодні, суд першої інстанції такі відомості правомірно оцінив критично, взяв до уваги, що сума коштів за розпискою є значною, відповідач ОСОБА_3 є повнолітньою особою, з повною цивільною дієздатністю.
Суд апеляційної інстанції також встановив, що відомості надані апелянтами ОСОБА_3 та ОСОБА_2 про те, що ОСОБА_2 сприяла будь-яким чином у лікуванні членів сім`ї ОСОБА_3, за що він із вдячності подарував їй житловий будинок та земельну ділянку, жодними доказами ні ОСОБА_3, ні ОСОБА_2 не підтверджені.
ОСОБА_2 у судових засіданнях неодноразово стверджувала, що між нею та її колишнім чоловіком ОСОБА_1 існували важкі сімейні стосунки, вони часто сварились, вона була залежною від чоловіка, це стосувалось і періоду, коли
ОСОБА_3 здійснив на її користь дарунок спірного нерухомого майна.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до положень частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише у межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).
Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України під правочином розуміють дії, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.
Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України, зокрема, відповідно до частини 5 даної статті правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдарованому) безплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
Згідно із частиною першою статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Положеннями статті 235 ЦК України визначається, що удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.
Верховний Суд неодноразово зазначав, що за удаваним правочином сторони умисно оформлюють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. У такій ситуації існують два правочини: один - удаваний, а інший - той, який сторони дійсно мали на увазі. Отже, удаваний правочин своєю формою прикриває реальний правочин. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 07 лютого 2023 року у справі № 918/86/22, від 28 вересня
2022 року у справі № 906/494/20.
Таким чином, за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. За удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду
від 11 квітня 2023 року у справі № 916/508/22, від 21 березня 2023 року у справі
№ 917/1550/21, від 31 травня 2023 року у справі № 916/1272/22.
Специфіка удаваного правочину полягає в тому, що він, існуючи в парі з іншим правочином, який ним прикривається, є завжди таким, що не відповідає положенням Цивільного кодексу України, тобто є удаваним. Другий же правочин (прихований) може бути як дійсним, так і недійсним, залежно від того, наскільки він відповідає вимогам чинності правочинів, що містяться у статті 203 Цивільного кодексу України (аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 925/1199/18).
За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
Тобто, суттєвою відмінністю між договором дарування та договором купівлі-продажу є їх безоплатність та оплатність відповідно.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. (частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).
Згідно із частиною першою статті 202, частиною третьою статті 203 ЦК України головною вимогою для правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, отже основним юридичним фактом, який підлягає встановленню судами, є дійсна спрямованість волі сторін на укладення договору купівлі-продажу.
Суди встановили, що 25 вересня 2015 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклали нотаріально-посвідчені договори дарування належних ОСОБА_3 будинку та земельної ділянки.
На підтвердження удаваності зазначених договорів дарування ОСОБА_3 надав письмову розписку у якій зазначено, що 24 вересня 2015 року ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_1 57 400 доларів США, що у гривневому еквіваленті на день написання розписки згідно курсу НБУ становило 1 238 410,74 грн за відчуження житлового будинку АДРЕСА_1 . Відповідно до цієї розписки
ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_1 додаткові кошти у сумі 9 400 доларів США, що у гривневому еквіваленті на день написання розписки, згідно курсу НБУ становило 202 805,94 грн за відчуження ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,1285 га, кадастровий номер:4620987700:12:013:0117, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до письмової розписки ОСОБА_3 підтвердив при свідках, що були присутніми та анкетні дані яких зазначені в цій розписці, що зобов`язується відчужити житловий будинок та земельну ділянку, які належали йому на праві приватної власності до 30 вересня 2015 року.
Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується із висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що позовні вимоги в цій частині вимог підлягають задоволенню.
З матеріалів справи та змісту оскаржених судових рішень убачається, що суди оцінили розписку у сукупності із іншими зібраними у справі доказами, а тому доводи касаційної скарги про те, що дана розписка не є належним доказом у справі, у розумінні статті 77 ЦПК України та прийнята судом з порушенням процесуальних норм не заслуговують на увагу, оскільки розписка безпосередньо стосується обставин справи, підтверджує факт передачі коштів і, відповідно, встановлює, що істотною умовою договору, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 була ціна договору.
Суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що процесуальним документом у вигляді відзиву на позовну заяву, написаним та поданим до суду власноручно ОСОБА_3, який є доказом в рамках цієї справи, визнано умови написаної ним розписки, а саме, що сторонами мав бути здійснений продаж спірного нерухомого майна, за які ОСОБА_1 надав кошти.
Згідно із частиною першою статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.
Відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Оскільки на час укладення оспорюваних договорів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі, вели спільне господарство, тому згідно із частиною першою статті 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Встановивши факт перебування у шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 місцевий суд, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, правильно визнав за позивачем право власності на 1/2 частки будинку та земельної ділянки, які розташовані за адресою:
АДРЕСА_1
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Оскільки порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Щодо аргументу касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій не врахували висновків, щодо застосування норм права, які викладені Верховним Судом у постановах від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц,
від 19 березня 2021 року у справі № 904/2073/19, від 23 січня 2019 року у справі
№ 522/14890/16-ц, від 18 листопада 2020 року у справі № 357/3132/15-ц,
від 28 червня 2022 року у справі № 757/59416/19, від 25 липня 2018 року у справі
№ 454/2190/15 колегія суддів доходить таких висновків.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
На кожну із сторін, яка підписує договір, покладається обов`язок узгодження всіх спірних питань, які виникають під час укладення договору, до моменту його підписання, та самостійного аналізу можливих негативних наслідків при підписанні такого договору, а також кожна сторона не позбавлена права відмовитись від підписання договору, якщо його умови чи частина суперечить інтересам сторони або нормам чинного законодавства (постанова Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19 березня 2021 року у справі № 904/2073/19).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 січня 2019 року у справі
№ 522/14890/16-ц вказувала, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним.
Згідно з правовим висновком, який міститься у постанові Верховного Суду
від 18 листопада 2020 року у справі № 357/3132/15-ц, для визнання угоди удаваною позивачу необхідно надати відповідні докази, а суду встановити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії були направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників.
Верховний Суд у постанові від 28 червня 2022 року у справі № 757/59416/19-ц виклав правовий висновок, відповідно до якого заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, заявник має довести: факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.
У постанові від 25 липня 2018 року у справі № 454/2190/15-ц Верховний Суд зазначав, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Тобто, якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. В такому випадку застосовуються правила, які регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.
Оскільки за обставин цієї справи суди встановили, що ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 було здійснено саме продаж спірних об`єктів нерухомості за які
ОСОБА_1 були сплачені грошові кошти, що підтвердив сам відповідач
ОСОБА_3, колегія суддів відхиляє аргумент касаційної скарги про неврахування судами правових позицій, викладених Верховним Судом у наведених постановах.
Колегія суддів додатково зауважує, що позивач може доводити удаваність укладеного між сторонами договору дарування будь-якими доказами, зокрема відсутністю зрозумілого мотиву такого правочину за відсутності між сторонами дружніх, родинних чи інших особистих відносин. Укладений між сторонами договір (його зміст) має оцінюватися судом у сукупності з іншими доказами, адже сторони можуть навмисно укласти договір дарування для приховування факту купівлі-продажу майна.