ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 березня 2025 року
м. Київ
справа № 454/3192/23
провадження № 61-7277св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Пархоменка П. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Приватне підприємство "Новітній Двір",
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Сокальського районного суду Львівської області від 30 листопада 2023 року у складі судді Струс Т. В. та постанову Львівського апеляційного суду від 08 квітня 2024 року у складі колегії суддів: Ванівського О. М., Цяцяка Р. П., Шеремети Н. О.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ПП "Новітній Двір" про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати та зобов`язання вчинити дії.
Позов мотивований тим, що з 24 грудня 2014 року вона працювала у ПП "Новітній Двір" на посаді продавця у магазині, що розташований у с. Реклинець Сокальського району Львівської області та отримувала мінімальну заробітну плату у розмірі 1 300,00 грн. У період з грудня 2014 року по 10 жовтня 2018 року заробітну плату їй виплачували в конверті. Страхові внески за неї стали нараховувати з грудня 2018 року після офіційного працевлаштування, однак відповідний запис про початок трудових відносинах в її трудовій книжці неправильний, оскільки фактично трудові відносини з відповідачем виникли ще з грудня 2014 року. Запис про її працевлаштування, зі слів керівника підприємства ОСОБА_2, був внесений ним особисто.
31 грудня 2020 року її було звільнено з роботи згідно з наказу № 8 від 31 грудня 2018 року на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України. Роботодавець спровокував скандал та безпідставно звинуватив її у недостачі товару. Вона не подавала заяву про звільнення. Трудову книжку вона отримала лише в лютому 2021 року. На момент подання нею заяви про звільнення за угодою сторін, а також видачі відповідного наказу про звільнення не було її волевиявлення на звільнення за угодою сторін, а волевиявлення відповідача як роботодавця, мало лише форму видачі наказу про звільнення із датою наказу 31 грудня 2020 року, в якому не зазначено бажану дату звільнення, що свідчить про відсутність її згоди на припинення трудових відносин.
Вважає дії відповідача щодо її звільнення з роботи незаконними та такими, що суперечать закону.
ОСОБА_1 просила суд:
поновити її на роботі на посаді продавця ПП "Новітній Двір" з дати набрання рішенням у справі законної сили;
стягнути з ПП "Новітній Двір" на її користь компенсацію за невикористані відпустки за період 2015-2020 року в сумі 23 600,64 грн, за затримку виплати компенсації відпускних - 29 200,00 грн, за затримку видачі трудової книжки - 9 733,32 грн та середній заробіток за час вимушеного прогулу з 01 січня 2021 року по 01 січня 2023 року - 116 800,00 грн;
зобов`язати ПП "Новітній Двір" внести правильний запис в її трудову книжку про початок трудових відносин з ПП "Новітній Двір", датуючи цей запис 24 грудня 2014 року;
стягнути із відповідача судові витрати.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 30 листопада 2023 року у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у позовній заяві та під час розгляду справи позивач стверджувала, що строк на звернення до суду не пропустила, однак подала клопотання про його поновлення. Клопотання про поновлення строку на звернення до суду мотивовано тим, що такий строк слід обчислювати з моменту отримання нею на запит адвоката копії наказу про звільнення та повідомлення про суми, що нараховані та виплачені їй при звільнені. Позивач зазначала, що трудову книжку із записом про її звільнення вона отримала в лютому 2021 року. Водночас з акта ПП "Новітній Двір" від 31 грудня 2020 року встановлено, що ОСОБА_1 31 грудня 2020 року отримала трудову книжку та наказ про звільнення від 31 грудня 2020 року, однак від підпису про їх отримання відмовилася. Під час розгляду справи ОСОБА_1 вказані обставини не спростувала.
Аналіз обставин справи, встановлених з пояснень учасників та наданих доказів, свідчать про те, що позивач 31 грудня 2020 року була ознайомленою з наказом про її звільнення та отримала трудову книжку, тобто з цієї дати знала про порушення свого права, проте звернулася до суду лише 24 липня 2023 року, що свідчить про порушення вимог статті 233 КЗпП України. Після 31 грудня 2020 року ОСОБА_1 на роботу не виходила, тобто достеменно була обізнана про звільнення.
ОСОБА_1 стверджує, що з підставами звільнення ознайомилася в лютому 2021 року при отриманні трудової книжки, однак і з цієї дати сплив строк, визначений статтею 233 КЗпП України. Відповідно клопотання щодо поновлення позивачу пропущеного строку для звернення із позовом до суду задоволенню не підлягає.
Таким чином у задоволенні позову слід відмовити у зв`язку з пропуском строку на звернення до суду, а тому суд не аналізував обґрунтування позивача щодо дотримання роботодавцем вимог законодавства при її звільненні.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Львівського апеляційного суду від 08 квітня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Сокальського районного суду Львівської області від 30 листопада 2023 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що колегія суддів не погоджується із висновком суду про наявність підстав для відмови у задоволенні позову з причин пропуску позивачем строку на звернення до суду, оскільки запровадження на всій території України карантину законодавець визначив безумовною правовою підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину. Особа не несе обов`язку доводити конкретні причини пропуску строку звернення до суду, окрім дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19). Встановивши, що оспорюваний наказ прийнято 31 грудня 2020 року, а позов було подано ОСОБА_1 24 липня 2023 року, колегія суддів приходить до висновку, що позивач не пропустила строк звернення до суду, визначений статтею 233 КЗпП України, оскільки цей строк був продовжений на строк дії такого карантину.
Чинним законодавством не передбачено обов`язкової письмової форми угоди сторін про припинення трудового договору. Така угода була оформлена між сторонами шляхом подання позивачем заяви про звільнення за угодою сторін із зазначенням конкретної дати звільнення ? 31 грудня 2020 року. При домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.
Виходячи зі встановлених обставин справи, колегія суддів приходить до висновку про доведеність існування домовленості між працівником та роботодавцем про звільнення за угодою сторін. Ураховуючи те, що анулювання такої домовленості може мати місце виключно при взаємній згоді на це власника або уповноваженого ним органу і працівника, за відсутності належних та допустимих доказів існування такої згоди відповідача, слід вважати, що звільнення ОСОБА_1 проведено з дотриманням вимог КЗпП України.
Посилання в апеляційній скарзі на показання свідків, а саме: ОСОБА_3 ? чоловік позивача, ОСОБА_4 ? син позивача щодо обставин справи, колегія не може прийняти до уваги, оскільки вказані свідки є близькими родичами позивача, а тому суд критично ставиться до таких показів. Доказів того, що ОСОБА_1 працювала з грудня 2014 року на посаді продавця у магазині відповідача та отримувала мінімальну заробітну плату, позивачем не надано, а судом не здобуто. Крім того, судом першої інстанції було допитано свідка ОСОБА_5, яка пояснила, що працює продавцем у магазині відповідача. Разом з нею протягом біля двох років працювала позивач, їх було лише двоє продавців. В магазині виникла недостача і ОСОБА_1 не вийшла на роботу.
У зв`язку з цим рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволення позовних вимог з наведених апеляційним судом підстав.
Аргументи учасників справи
У травні 2024 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила судові рішення скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що вона не подавала жодних заяв про звільнення, в тому числі на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України, та строків щодо свого звільнення також не визначала.
Суди не звернули увагу на необхідність встановлення обставин, пов`язаних з проведенням повного розрахунку працедавця при звільненні працівника, передбаченого статтями 116, 117 КЗпП України.
Судом першої інстанції не дотримано форми судового рішення, зокрема описова частина не містить інформації щодо клопотань про витребування доказів щодо табелювання працівників, штатного розпису, відомості про нарахування заробітної плати тощо, які можуть підтвердити чи спростувати період реального перебування з відповідачем у трудових відносинах тощо. У мотивувальній частині цього рішення не визначено: фактичні обставини, встановлені судом; докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення; мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасником справи, тощо.
Апеляційний суд протиправно зазначив, що її оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких вона звернулася, не порушено, не зважаючи, принаймні, на заявлену вимогу про виплату компенсації за невикористані відпустки з період з 2018 року по 2020 рік. Також безпідставно, нехтуючи пояснення свідків, суд зробив висновок про недоведеність позовних вимог виключно щодо звільнення, тоді як доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність/відсутність певних фактів. Суди не звернули увагу, що директор ПП "Новітній двір" не заявив клопотання про допит його у якості свідка, тоді як зневажили пояснення інших свідків.
Наказ про звільнення та акт про відмову від підпису про отримання трудової книжки на момент пред`явлення позову не існувало, в іншому випадку такі були б їй вручено під час зустрічі з ОСОБА_2, що передувала зверненню до суду.
У порушення вимог статті 367 ЦПК апеляційний суд не дослідив всі докази та належно їх не спростував, зокрема тих, що стосується фактів, на які вона посилалась в апеляційній скарзі, та надав перевагу доказам відповідача. Вказане суперечить ухвалі Червоноградського міського суду Львівської області від 15 січня 2024 року про внесення злочинів скоєних ОСОБА_2 в Єдиний реєстр досудових розслідувань за статтями 358, 366 КК України .
Апеляційний суд недостовірно зазначив про те, що угода була оформлена між сторонами шляхом подання позивачем заяви про звільнення за угодою сторін із зазначенням конкретної дати звільнення - 31 грудня 2020 року. Цієї заяви, тим більше із зазначенням дня звільнення і причин вона ніколи не подавала і доказів щодо цього немає. Крім того, сам же ОСОБА_2 пояснив суду, що вона начебто допустила нестачу матеріальних цінностей. Конфліктна ситуація аж ніяк не могла призвести до будь-яких згод на звільнення.
Суди не врахували, що власник в день звільнення не видав їй належним оформлену трудову книжку і не провів розрахунок у строки, зазначенні в статті 116 КЗпП України. У присутності адвоката ОСОБА_2. пояснив, що запис в трудовій книжці та підпис йому не належать. При цьому свідок ОСОБА_5 не підтвердила факт вручення трудової книжки та наказу про звільнення.
Суди не надали оцінку пункту 2 наказу № 8 про необхідність здійснення нарахування та виплати бухгалтером коштів за фактично відпрацьований час та компенсацію за 24 календарні дні. Вказаний припис суд сприйняв як доведений факт таких виплат без його підтвердження належними платіжними документами. Апеляційний суд не з`ясував чи було проведено з нею розрахунок та чи була затримка видачі трудової книжки. На підтвердження своїх вимог вона не могла подати більше доказів, оскільки такі докази були в розпорядженні тільки відповідача, який на адвокатські запити не реагував, а суд відмовляв їй у витребуванні необхідних доказів від відповідача.
Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 07 червня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі.
В ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підставу, передбачену пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1269цс16, постановах Верховного Суду від 17 січня 2019 року у справі № 2-1579/11, від 22 січня 2020 року у справі № 521/18227/18, від 21 вересня 2022 року у справі № 645/5557/16-ц).
Ухвалою Верховного Суду від 06 лютого 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини
Суди встановили, що в трудовій книжки ОСОБА_6 наявний запис від 10 жовтня 2018 року, згідно з яким ОСОБА_6 прийнято на посаду продавця у ПП "Новітній Двір" (підстава наказ №6 від 04 жовтня 2018 року). Відповідно до запису від 31 грудня 2020 року ОСОБА_6 звільнено з роботи на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України (підстава наказ № 8 від 31 грудня 2020 року).
Відповідно до відповіді ГУ ПФУ у Львівській області від 23 травня 2023 року, наданої на адвокатський запит, ПП "Новітній Двір" сплачено ЄСВ за ОСОБА_1 за період з грудня 2018 року по грудень 2020 року.
Згідно з наказом № 8 від 31 грудня 2020 року ОСОБА_1 звільнено з посади продавця ПП "Новий Світ" за згодою сторін відповідності до пункту 1 статті 36 КЗпП України з 31 грудня 2020 року. Зобов`язано бухгалтера нарахувати та виплатити ОСОБА_1 розрахунок за фактично відпрацьований час та компенсацію за 24 календарних днів невикористаної щорічної відпустки.
Відповідно до акта заступника керівника ПП "Новітній Двір" від 31 грудня 2020 року ОСОБА_1 31 грудня 2020 року отримала трудову книжку та наказ про звільнення від 31 грудня 2020 року, від підпису в акті про їх отримання відмовилася.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Згідно з частиною першою статті 21 КЗпП України трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.
Підставою припинення трудового договору є, зокрема, угода сторін (пункт 1 частини першої статті 36 КЗпП України).
Відповідно до частин першої-другої статті 47 КЗпП України (у редакції, чинній на момент звільнення) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу. У разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу він зобов`язаний також у день звільнення видати йому копію наказу про звільнення з роботи. В інших випадках звільнення копія наказу видається на вимогу працівника.
При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму (стаття 116 КЗпП України).
У статті 117 КЗпП України передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.
При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу (частина друга статті 235 КЗпП).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 серпня 2020 року по справі № 359/5905/18 (провадження № 61-22851св19) зазначено, що:
"згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП підставами припинення трудового договору є угода сторін. У випадку, коли працівник вимагає достроково розірвати укладений з ним трудовий договір, а роботодавець не заперечує щодо припинення з цим працівником трудових відносин, такий договір може бути припинено за угодою сторін згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП. Необхідно зазначити, що законодавством не встановлено відповідного порядку чи строків припинення трудового договору за угодою сторін, у зв`язку з чим вони визначаються працівником і власником або уповноваженим ним органом у кожному конкретному випадку.
Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП застосовується у випадку взаємної згоди сторін трудового договору, пропозиція (ініціатива) про припинення трудового договору за цією підставою може виходити як від працівника, так і від власника або уповноваженого ним органу. За угодою сторін може бути припинено як трудовий договір, укладений на невизначений строк, так і строковий трудовий договір. Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України не передбачає попередження про звільнення ні від працівника, ні від власника або уповноваженого ним органу. День закінчення роботи визначається сторонами за взаємною згодою.
Пропозиція (ініціатива) і сама угода сторін про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП можуть бути викладені як в письмовій, так і в усній формі. Якщо працівник подає письмову заяву про припинення трудового договору, то в ній мають бути зазначені прохання звільнити його за угодою сторін і дата звільнення. Саме ж оформлення припинення трудового договору за угодою сторін має здійснюватися лише в письмовій формі. У наказі (розпорядженні) і трудовій книжці зазначаються підстава звільнення за угодою сторін з посиланням на пункт 1 частини першої статті 36 КЗпП і раніше домовлена дата звільнення.
Таким чином, передбачена пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП угода сторін є самостійною підставою припинення трудового договору, яка відрізняється від розірвання трудового договору з ініціативи працівника та з ініціативи власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу тим, що в цьому разі потрібне спільне волевиявлення сторін, спрямоване на припинення трудових відносин в обумовлений строк і саме з цих підстав".
У постанові Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року у справі №1340/6082/18 вказано, що:
"основними умовами угоди про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України щодо яких сторони трудового договору повинні дійти згоди, є підстава припинення угоди сторін та строк, з якого договір припиняється. Визначення дати звільнення за згодою сторін є обов`язковою умовою такого звільнення, оскільки сприяє свідомому волевиявленню працівника щодо звільнення з підстав передбачених п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України. Відсутність належного волевиявлення не дає підстави вважати наявність наміру працівника звільнитись саме за згодою сторін, а сама по собі згода роботодавця задовольнити прохання працівника про звільнення також не означає наявність угоди про припинення трудового договору за п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України (за угодою сторін).
Угода - це дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків і розуміє під собою вільне волевиявлення обох сторін. Волевиявлення - це засіб, яким особа має намір досягти певних юридичних результатів і пов`язується із вчиненням фактичних дій. Дія - це зовнішнє вираження волі і свідомості людей.
Разом з тим, як встановлено судами попередніх інстанцій, заява позивача про звільнення із займаної посади за угодою сторін не містить волевиявлення (пропозиції) позивача та визначення строку, з якого трудовий договір пропонується розірвати за угодою сторін".
У постанові Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі
№ 6-1269цс16, на яку посилається скаржник, вказано, що "розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України (за угодою сторін), суди повинні з`ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін".
Порушення строку звернення до суду при визнанні судом зазначених позивачем причин пропуску неповажними є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. Разом із тим, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позивач з неповажних причин пропустив строк звернення до суду, суд відмовляє в позові у зв`язку з пропуском строку звернення до суду (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 вересня 2021 року в справі № 414/2586/20).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).
Згідно зі статями 76, 77, 79 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують, і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Згідно з пунктом 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України, пунктом 3 частини першої статті 382 ЦПК України у мотивувальній частині судового рішення зазначаються, зокрема, мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (частина перша статті 264 ЦПК України).
Отже, вимогами процесуального закону визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.
У справі, що переглядається:
звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 заперечувала факт того, що у неї з ПП "Новітній Двір" існувала домовленість про припинення трудового договору за взаємною згодою, трудову книжку їй було видано несвоєчасно, належні їй виплати відповідач не нарахував і не виплатив, у зв`язку з чим вона має право на компенсацію. Крім того, запис в трудовій книжці про її працевлаштування не відповідає дійсності, оскільки фактично вона перебувала з відповідачем у трудових відносинах, починаючи з грудня 2014 року, а не з 10 жовтня 2018 року, як вказано у трудовій книжці;
заперечуючи проти позовних вимог, відповідач вказував, що позивач пропустила строк на звернення до суду. ОСОБА_1 прийнято на роботу згідно з наказом від 04 жовтня 2018 року, а звільнення відбулося за згодою сторін на підставі наказу від 31 грудня 2020 року. В день звільнення позивач отримала трудову книжку і наказ про звільнення, однак від підпису про отримання таких вона відмовилася, що підтверджується відповідним актом;
суд першої інстанції вважав, що у задоволенні позову слід відмовити з причин пропуску позивачем строку на звернення до суду, передбаченого статтею 233 КЗпП України, підстави для поновлення якого відсутні, у зв`язку з чим зробив висновок про відсутність необхідності аналізувати обґрунтування позивача щодо дотримання роботодавцем вимог законодавства при її звільненні;
апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції з тих підстав, що з 12 березня 2020 року по 30 червня 2023 року на всій території України встановлено карантин, який є безумовною правовою підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину, тоді як позивача звільнено 31 грудня 2020 року, а з позовом звернулась 24 липня 2023 року. Таким чином, строк на звернення до суду ОСОБА_1 не пропустила. Разом з тим, апеляційний суд вважав, що оскільки відсутні належні та допустимі докази існування домовленості між працівником та роботодавцем щодо анулювання домовленості про звільнення за угодою сторін, наявні підстави вважати звільнення ОСОБА_7 законним;
суди не звернули увагу, що порушення строку звернення до суду при визнанні судом зазначених позивачем причин пропуску неповажними є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову. Разом із тим, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позивач з неповажних причин пропустив строк звернення до суду, суд відмовляє в позові у зв`язку з пропуском строку звернення до суду;
суд першої інстанції помилково вважав, що пропуск позивачем строку на звернення до суду, встановленого статтею 233 КЗпП України, є підставою для відмови в задоволенні позову без необхідності аналізувати обґрунтованість вимог позивача, тому позов ОСОБА_1 по суті не розглянув. Разом з тим, апеляційний суд відмовив у позові за необґрунтованістю, що не потребувало оцінки додержання позивачем відповідних строків;
апеляційний суд не врахував, що сама по собі згода роботодавця задовольнити прохання працівника про звільнення не означає наявність угоди про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України (за угодою сторін);
суди не встановили, чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою, чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення, з урахуванням того, що у матеріалах справи відсутня письмова заява позивача про звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП України, із визначенням строку, з якого трудовий договір пропонується розірвати, на відповідні докази не послались;
апеляційний суд на підставі акта засновника ПП "Новітній Двір" ОСОБА_2 від 31 грудня 2020 року встановив, що ОСОБА_1 31 грудня 2020 року отримала трудову книжку НОМЕР_1 та наказ про звільнення від 31 грудня 2020 року, проте від підпису в акті про їх отримання відмовилася (а. с. 54), однак не врахував, що цей акт складено одноособово ОСОБА_2, тоді як на інші докази про видачу трудової книжки саме 31 грудня 2020 року, так само як і проведення розрахунку з позивачем, зокрема в частині, що не оспорювалась відповідачем відповідно до пункту 2 наказу про звільнення від 31 грудня 2020 року, не вказав;
суди не звернули увагу на те, що про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум, та не надали оцінки доводам позивача в частині нездійснення відповідачем повного розрахунку при звільненні;
водночас колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про необґрунтованість позовної вимоги про зобов`язання ПП "Новітній Двір" внести правильний запис у трудову книжку позивача про початок трудових відносин з ПП "Новітній Двір", датуючи цей запис 24 грудня 2014 року, оскільки суди встановили, що належних доказів на підтвердження цих вимог позивач не надала. Самі по собі пояснення свідків (чоловіка та сина позивача) щодо перебування сторін у справі у трудових відносинах у спірний період такими доказами не є.
За таких обставин суди передчасно відмовили у задоволенні позовних вимог про поновлення на роботі та стягнення компенсації за невикористані відпустки, за затримку видачі трудової книжки та середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.