ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 березня 2025 року
м. Київ
справа № 336/1230/23
провадження № 61-872св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Петрова Є. В.,
суддів: Грушицького А. І., Карпенко С. О., Литвиненко І. В., Пророка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа - Районна адміністрація Запорізької міської ради по Шевченківському району як орган опіки та піклування,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Александров Олексій Олександрович, на заочне рішення Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 05 липня 2024 року у складі судді Дацюк О. І. та постанову Запорізького апеляційного суду від 04 грудня 2024 року у складі колегії суддів Гончар М. С., Кочеткової І. В., Подліянової Г. С. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - Районна адміністрація Запорізької міської ради по Шевченківському району як орган опіки та піклування, про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, третя особа - Районна адміністрація Запорізької міської ради по Шевченківському району як орган опіки та піклування, у якому з урахуванням уточнень просив:
- позбавити відповідача батьківських прав стосовно малолітнього сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
- стягнути з ОСОБА_2 на користь позивача аліменти на малолітню дитину ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, у розмірі 1/4 частки всіх видів заробітку (доходу) відповідача, але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з дати подання позовної заяви і до повноліття дитини;
- зобов`язати Орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Шевченківському району скласти та надати до суду висновок щодо доцільності позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав стосовно малолітньої дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та визначення постійного місця проживання малолітньої дитини з його батьком ОСОБА_1 за місцем його реєстрації або проживання.
Свої вимоги ОСОБА_1 мотивував тим, що він та ОСОБА_2 перебували у фактичних шлюбних стосунках, під час яких у них ІНФОРМАЦІЯ_2 народився син ОСОБА_3 .
Після того, як у 2020 році сторони стали проживати окремо, відповідач ухиляється від виконання свої батьківських обов`язків, не піклується про сина, не бере участі у його вихованні та не надає матеріальної допомоги.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Шевченківський районний суд міста Запоріжжя заочним рішенням від 05 липня 2024 року позов задовольнив частково.
Стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на дитину ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, у розмірі 1/4 частки всіх видів заробітку (доходу), але не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з 09 лютого 2023 року до досягнення дитиною повноліття.
У задоволенні позову ОСОБА_1 про позбавлення батьківських прав відмовив.
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що матеріали справи не містять беззаперечних доказів винної поведінки та свідомого нехтування своїми обов`язками відповідачем, які б свідчили про її ухилення від виховання дитини, а тому відсутні підстави, передбачені частиною першою статті 164 Сімейного кодексу України (далі - СК України), для застосування до ОСОБА_2 такого крайнього заходу, як позбавлення її батьківських прав.
Крім того, останнім відомим зареєстрованим місцем проживання відповідача є село Новоолександрівка Нижньосірогозького району Херсонської області, тобто тимчасово окупована територія України.
Враховуючи, що ОСОБА_1 звернувся до суду з цим позовом у лютому 2023 року, а з лютого 2022 року в Україні триває повномасштабна війна, то відсутність з боку відповідача участі у вихованні дитини може бути пов`язана саме з перебуванням матері дитини на тимчасово окупованій території України.
Суд не взяв до уваги висновок органу опіки та піклування про доцільність позбавлення відповідача батьківських прав щодо малолітнього сина та вважав його таким, що прийнятий без урахування якнайкращих інтересів дитини.
Водночас, посилаючись на положення статей 181-183 СК України, суд першої інстанції дійшов висновку про наявність підстав для стягнення аліментів на користь позивача, оскільки дитина проживає з батьком та перебуває на його утриманні.
Запорізький апеляційний суд постановою від 04 грудня 2024 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Александрова О. О. залишив без задоволення, а заочне рішення Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 05 липня 2024 року в оскаржуваній частині - без змін.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції про відсутність підстав для позбавлення відповідача батьківських прав є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Колегія суддів також зазначила, що під час розгляду справи судом першої інстанції відповідач ОСОБА_2 не подавала заяву про визнання позову та не висловлювала своєї позиції з приводу позбавлення її батьківських прав стосовно малолітнього сина, у зв`язку із чим суд ухвалив у справі заочне рішення.
Вперше відповідач висловила свою позицію апеляційному суду шляхом подання відзиву на апеляційну скаргу позивача у цій справі, за змістом якого просила визнати апеляційну скаргу обґрунтованою, а вимоги позивача задовольнити у повному обсязі.
Однак у розумінні приписів статті 206 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суд не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, якщо таке визнання суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб.
За приписами статті 155 СК України батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства.
Отже, апеляційний суд не приймає визнання відповідачем ОСОБА_2 позову в частині позбавлення її батьківських прав стосовно малолітнього сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, оскільки це суперечить закону та моральним засадам суспільства, а також порушує якнайкращі інтереси дитини.
Крім того, лише подання заяви про визнання позову у справі про позбавлення батьківських прав не може слугувати підставою для звільнення позивача від обов`язку надання інших доказів на підтвердження існування обставин, передбачених частиною першою статті 164 СК України, для позбавлення батьківських прав, що узгоджується із правовим висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 10 листопада 2023 року у справі № 401/1944/22.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У січні 2025 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати заочне рішення Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 05 липня 2024 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 04 грудня 2024 року в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про позбавлення батьківських прав і ухвалити у цій частині нове рішення, яким позбавити відповідача батьківських прав стосовно малолітньої дитини.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 23 листопада 2022 року у справі № 149/2510/21 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Касаційну скаргу ОСОБА_1 мотивував тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не надали належної оцінки висновку Органу опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Шевченківському району від 28 грудня 2023 року № 22.03/01-34-1002, яким визнано за доцільне позбавити ОСОБА_2 батьківських прав стосовно її малолітнього сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, з огляду на те, що мати ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків щодо виховання дитини.
Крім того, у листопаді 2024 року відповідач подала до апеляційного суду заяву про визнання позовних вимог, що також підтверджує обґрунтованість апеляційної скарги та необхідність задоволення позову.
Під час розгляду справи суди не допитали за участі дитячого психолога малолітнього ОСОБА_3, який міг би надати свої пояснення щодо змісту позовних вимог.
Суди не врахували докази, подані позивачем на підтвердження доводів про те, що поведінка відповідача не змінилася та вона продовжує ухилятися від виконання батьківських обов`язків і такі порушення є достатньою підставою для скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового про задоволення позову в частині вимоги про позбавлення батьківських прав, що відповідатиме найкращим інтересам дитини.
Відзиви на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходили.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 29 січня 2025 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Шевченківського районного суду міста Запоріжжя.
10 лютого 2025 справу № 336/1230/23 передано до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 19 лютого 2025 року призначив справу до судового розгляду.
Фактичні обставини, з`ясовані судами
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у фактичних шлюбних стосунках, під час яких у них ІНФОРМАЦІЯ_2 народився син ОСОБА_3 (том 1, а. с. 12).
ОСОБА_1 офіційно працевлаштований, зареєстрований та проживає разом з малолітнім сином ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, у житловому будинку на АДРЕСА_1, який належить на праві власності батьку позивача ОСОБА_5 (том 1, а. с. 9, 11, 14-16).
Місце проживання ОСОБА_2 зареєстровано за адресою: АДРЕСА_2 . Відповідач не перебуває на обліку як внутрішньопереміщена особа, про що свідчить відповідь Міністерства соціальної політики (том 1, а. с. 139, 154).
Висновком Органу опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Шевченківському району від 28 грудня 2024 року № 22.03/01-34-1002 визнано за доцільне позбавити ОСОБА_2 батьківських прав щодо її малолітнього сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 (том 1, а. с. 172, 173).
Із зазначеного висновку відомо, що батько дитини створив належні умови для проживання і розвитку малолітнього сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 . Зі слів ОСОБА_1 встановлено, що мати дитини повністю самоусунулася від виконання свої батьківських обов`язків, дитиною не цікавиться та не допомагає вже багато років. За допомогою додатку "Вайбер" ОСОБА_2 повідомила про те, що не заперечує проти позбавлення її батьківських прав.
У листопаді 2024 року ОСОБА_2 подала до суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Шевченківського районного суду міста Запоріжжя від 05 липня 2024 року, у якому просила суд: 1) визнати обґрунтованою та задовольнити апеляційну скаргу позивача; 2) задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 у повному обсязі (том 2, а. с. 34, 35).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
За змістом касаційної скарги рішення судів попередніх інстанцій у частині задоволення позовної вимоги про стягнення аліментів не оскаржуються, а тому на підставі положень частини першої статті 400 ЦПК України Верховний Суд не переглядає ці рішення в означеній частині.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
У статті 51 Конституції України визначено, що сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Згідно з частиною першою статті 8 Закону України "Про охорону дитинства" кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.
Відповідно до частин першої, другої статті 12 Закону України "Про охорону дитинства" виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Згідно з частиною першою статті 14 Закону України "Про охорону дитинства" діти та батьки не повинні розлучатися всупереч їх волі, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в інтересах дитини і цього вимагає рішення суду, що набрало законної сили.
Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов`язані брати участь у її вихованні і мають право спілкуватися з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини (частина друга статті 15 Закону України "Про охорону дитинства").
У частині сьомій статті 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України) передбачено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно з частинами першою - четвертою статті 150 СК України батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину.
У частинах першій, другій та четвертій статті 155 СК України передбачено, що здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.
Підстави позбавлення батьківських прав передбачені частиною першою статті 164 СК України. Зокрема, пунктом 2 частини першої статті 164 СК України визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини.
Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку, що ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.
Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.
У статті 165 СК України визначено, що право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
Згідно зі статтею 166 СК України позбавлення батьківських прав є винятковою мірою, яка тягне за собою надзвичайні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини.
Позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках за доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.
Під час вирішення такої категорії спорів судам необхідно мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку.
Таким чином, позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків. Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо і лише за наявності вини у діях батьків.
Аналогічний правовий висновок Верховний Суд виклав у постановах від 29 квітня 2020 року у справі № 522/10703/18 (провадження № 61-4014св20), від 23 грудня 2020 року у справі № 522/21914/14 (провадження № 61-8179св19), від 22 листопада 2023 року у справі № 1915/2789/12 (провадження № 61-14726св23), від 07 лютого 2024 року у справі № 455/307/22 (провадження № 61-16965св23).
Відповідно до частини першої статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді цієї категорії справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Стаття 9 Конвенції Організації Об`єднаних Націй про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Україною згідно із Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-ХІІ, зобов`язує держави-учасниці забезпечувати, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
У справі "Хант проти України" від 07 грудня 2006 року Європейський суд з прав людини наголосив, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків (пункт 54). Вирішення питання позбавлення батьківських прав має ґрунтуватися на оцінці особистості відповідача, його поведінки; факт заперечення відповідача проти позову про позбавлення його батьківських прав також може свідчити про його інтерес до дитини (пункт 58).
У справі "Мамчур проти України" від 16 липня 2015 року (заява № 10383/09) Європейський суд з прав людини зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. Під час визначення основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (§ 100).
У пунктах 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та інші), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування необхідно вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей. Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.
У постанові Верховного Суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 461/7387/16 (провадження № 61-29266св18) зазначено, що судам слід мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку. Самі собою встановлені судами факти, що батьки спілкуються з дитиною, забезпечують її матеріально, беруть участь у вихованні не достатньою мірою, не можуть бути підставою для позбавлення батьківських прав. Інтереси дитини полягають у тому, щоб забезпечити її право на потребу у любові, піклуванні та матеріальної забезпеченості (стаття 5 Декларації про соціальні та правові принципи, що стосуються захисту і благополуччя дітей, особливо у разі передачі дітей на виховання та їх усиновлення від 03 грудня 1986 року). Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків тощо. Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину та усвідомлення цього самою дитиною вже несе в собі негативний вплив на її свідомість та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини.
Верховний Суд у постанові від 11 березня 2020 року у справі № 638/16622/17 (провадження № 61-13752св19) зробив висновок, що позбавлення батьківських прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (стаття 166 СК України). Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках за доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків. Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків.
Необґрунтоване (за відсутності застосування гнучких заходів впливу для спонукання батька / матері до належного виконання своїх батьківських обов`язків) позбавлення батьківських прав (прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті кровної спорідненості з нею, не може вважатися таким, що відповідає інтересам дитини (постанова Верховного Суду від 23 жовтня 2024 року у справі № 464/2040/23).
Відповідно до частин п`ятої, шостої статті 19 СК України орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
Висновок органу опіки та піклування має рекомендаційний характер для суду та як доказ підлягає дослідженню й оцінці судом на основі всіх наявних у матеріалах справи доказів у їх сукупності та взаємозв`язку (постанови Верховного Суду від 26 липня 2021 року у справі № 638/15336/18, від 07 лютого 2022 року у справі № 759/3554/20, від 10 листопада 2023 року у справі № 401/1944/22, від 15 листопада 2023 року у справі № 932/2483/21, від 23 жовтня 2024 року у справі № 464/2040/23).
Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що зверненню до суду з позовом про позбавлення батьківських прав має передувати виважена та ґрунтовна підготовка, збір необхідної доказової бази, адже більшість чинників, які є підставою для прийняття позитивних рішень у вказаних категоріях справи, мають оціночний характер, залежать від конкретних обставин справи та особистості учасників цих правовідносин (постанови від 12 лютого 2024 року у справі № 202/1931/22, від 28 лютого 2024 року у справі № 303/4697/22, від 23 жовтня 2024 року у справі № 464/2040/23 та інші).
У спірних правовідносинах, які стосуються вкрай чутливої сфери та долі дитини, інтереси якої превалюють над формальним тлумаченням норм права, питання про застосування крайнього заходу впливу на батьків - позбавлення батьківських прав - слід вирішувати у контексті кожної конкретної справи без формального та уніфікованого підходу лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, що мають значення для вирішення спору, та вивчення і дослідження усіх доказів як у сукупності, так і кожного доказу окремо.
Тому, врахувавши те, що позивач не довів навмисного ухилення відповідача від виконання своїх обов`язків та її винної поведінки, суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків про відсутність підстав, передбачених частиною першою статті 164 СК України, для застосування до відповідача такого крайнього заходу, як позбавлення її батьківських прав.
При цьому суди обґрунтовано не взяли до уваги висновок органу опіки та піклування, оскільки такий висновок має рекомендаційний характер та не містить відомостей щодо наявності виключних обставин, підтверджених належними та допустимими доказами, які б свідчили про свідоме нехтування відповідачем своїми обов`язками.
Ані в суді першої інстанції, ані в суді апеляційної інстанції позивач не надав суду достатніх, належних і допустимих доказів на підтвердження винної поведінки відповідача та її свідомого нехтування своїми батьківськими обов`язками стосовно сина, що могли б бути підставою для позбавлення її батьківських прав.
Таким чином, з урахуванням якнайкращих інтересів дитини та з огляду на відсутність виключних підстав для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав, Верховний Суд у контексті конкретних обставин цієї справи погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність достатніх підстав для позбавлення відповідача батьківських прав, як і гострої соціальної необхідності у цьому.
У справі, яка є предметом касаційного перегляду, суди не встановили, що відповідач є особою, яка злісно ухиляється від виконання своїх батьківських обов`язків стосовно дитини.
Отже, встановивши відсутність фактів злісного нехтування відповідачем своїми батьківськими обов`язками щодо сина, суд першої інстанції, з рішенням якого у цій частині погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову про позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 стосовно малолітнього сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Суди попередніх інстанцій правильно керувалися тим, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу у разі доведеності винної поведінки одного із батьків, яка суперечить інтересам дитини, і неможливості змінити цю поведінку. Достатніх підстав для позбавлення відповідача батьківських прав суди не встановили.
Що стосується висновків суду апеляційної інстанції про відмову у прийнятті заяви відповідача про визнання нею позовних вимог та незаперечення проти позбавлення її батьківських прав (том 2, а. с. 34), то колегія суддів Верховного Суду з позицією апеляційного суду погоджується з огляду на таке.
Згідно з частинами першою, четвертою статті 206 ЦПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.
Таким чином, суди не вправі покласти в основу свого рішення лише факт визнання позову відповідачем, не дослідивши при цьому обставини справи. Тобто повинно мати місце не лише визнання позову, а й законні підстави для задоволення позову (постанова Верховного Суду від 25 травня 2022 року у справі № 675/2136/19 (провадження № 61-2251св22)).
Верховний Суд у постанові від 10 листопада 2023 року у справі № 401/1944/22 (провадження № 61-10115св23) зазначив, що в розумінні приписів статті 206 ЦПК України суд відмовляє у прийнятті визнання відповідачем позову, якщо це суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб. Відповідно до частин другої, третьої статті 155 СК України батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини; відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. З огляду на викладені норми права заяви відповідача від 26 липня та 27 жовтня 2022 року, в яких вона відмовлялася від батьківських прав на дитину та визнавала позов про позбавлення її батьківських прав, не можуть слугувати підставою для задоволення позову, оскільки відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства та не відповідає інтересам дитини. Отже, суд першої інстанції правильно відмовив у прийнятті визнання відповідачем позову, оскільки у цій категорії справ визнання позову суперечить закону, а саме частині третій статті 155 СК України, та порушує інтереси дитини. Верховний Суд наголосив, що саме лише подання заяви про визнання позову у справі про позбавлення батьківських прав не може бути підставою для звільнення позивача від обов`язку надання інших доказів на підтвердження існування обставин, передбачених частиною першою статті 164 СК України для позбавлення батьківських прав.
Отже, встановивши, що підстави для задоволення позову відсутні, суд апеляційної інстанції обґрунтовано не взяв до уваги факт визнання позову відповідачем, зазначивши про це у своїй постанові.
Схожих за змістом висновків у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постанові від 29 листопада 2023 року у справі № 607/15704/22 (провадження № 61-11993св23).
Доводи касаційної скарги про те, що під час розгляду справи суди не допитали за участі дитячого психолога малолітнього ОСОБА_3, який міг би надати свої пояснення щодо змісту позовних вимог, не заслуговують на увагу з огляду на таке.
Відповідно до частин першої та другої статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана під час вирішення між батьками, іншими особами спору щодо її виховання, місця проживання, у тому числі під час вирішення спору про позбавлення батьківських прав, поновлення батьківських прав, а також спору щодо управління її майном.
Таким чином, з досягненням десятирічного віку у дитини з`являється право не тільки бути вислуханою і почутою, але й право брати активну участь у вирішенні своєї долі. Лише в разі збігу волі трьох учасників переговорного процесу - матері, батька, дитини можна досягти миру і згоди.
Аналогічні положення закріплені у статті 12 Конвенції про права дитини, згідно з якою держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.
На час ухвалення оскаржуваних судових рішень малолітньому ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, виповнилося дев`ять років, тобто він не досяг десятирічного віку.
Крім того, озвучена в судовому засіданні думка дитини не є єдиною підставою, яка враховується під час вирішення питання про позбавлення батьківських прав, оскільки думка дитини не завжди може відповідати її інтересам, може бути висловлена під впливом певних зовнішніх факторів, яким вона через малолітній вік неспроможна надавати правильну оцінку, чи інших можливих факторів впливу на неї (постанова Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 705/3040/18 (провадження № 61-19878св21)).
З урахуванням наведеного доводи касаційної скарги про нез`ясування судами думки дитини щодо питань, які стосуються позбавлення її матері батьківських прав, є непереконливими з огляду на малолітній вік дитини та можливий психологічно-травматичний вплив на неї під час встановлення таких обставин за її участю. Якщо малолітня дитина не досягла десятирічного віку, судове рішення не може бути скасоване лише з тих підстав, що думка дитини не була з`ясована.
У рішеннях стосовно дітей їх найкращі інтереси повинні мати першочергове значення. При цьому найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків.
Аргументи касаційної скарги про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 23 листопада 2022 року у справі № 149/2510/21 (провадження № 61-7010св22), не заслуговують на увагу, оскільки у справі № 149/2510/21 суди встановили інші фактичні обставини, що формують зміст правовідносини, а саме, задовольняючи позовні вимоги в частині позбавлення батьківських прав, Верховний Суд керувався тим, що у правовій ситуації, коли є рішення суду, що набрало законної сили, за первинним зверненням одного із батьків про відмову у позбавленні батьківських прав другого із батьків з тих міркувань, що це є крайнім заходом впливу, то в разі повторного звернення з таким позовом під час його розгляду інакшим є розподіл тягаря доведення між сторонами. Тому саме другий із батьків дитини під час повторного звернення до нього з позовом про позбавлення його батьківських прав має доводити зміну свого ставлення до участі у вихованні своєї неповнолітньої дитини, заперечити і спростувати відповідними доказами факт нехтування ним своїми батьківськими обов`язками.
Отже, за обставинами справи № 149/2510/21 поведінка відповідача після ухвалення попереднього рішення про відмову в позові про позбавлення батьківських прав не змінилася та він продовжував ухилятися від виконання батьківських обов`язків і такі порушення Верховний Суд визнав достатньою підставою для скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового про задоволення позову в частині вимоги про позбавлення батьківських прав, що відповідатиме найкращим інтересам дитини.
Натомість у справі, яка переглядається, ОСОБА_1 вперше звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав стосовно малолітнього сина.
З огляду на зазначене висновки судів першої та апеляційної інстанцій про недоцільність позбавлення відповідача батьківських прав щодо її малолітнього сина з урахуванням встановлених у цій справі обставин слід визнати обґрунтованими та такими, що не суперечать правовим висновкам Верховного Суду, на які містяться посилання у касаційній скарзі.
Отже, доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів по суті вирішення спору в означеній частині, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.
Таким чином, наразі позбавлення батьківських прав ОСОБА_2 не буде ґрунтуватися на суттєвих і достатніх причинах у контексті національного законодавства та практики Європейського суду з прав людини.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.