ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 березня 2025 року
м. Київ
справа № 335/6029/22
провадження № 61-11495св3
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - судді Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Пророка В. В.,
Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Орджонікідзевського районного суду
м. Запоріжжя від 23 березня 2023 року, ухвалене у складі судді Стеценка А. В., та постанову Запорізького апеляційного суду від 5 липня 2023 року, прийняту колегією у складі суддів: Онищенка Е. А., Бєлки В. Ю., Трофимової Д. А.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2022 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про визнання дійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності.
В обґрунтування позову вказував, що 26 листопада 2002 року він уклав
з ОСОБА_2 договір купівлі-продажу квартири
АДРЕСА_1 . Зазначений договір зареєстровано Запорізькою товарною
біржою "Торг-Інвест". Умови договору сторонами виконано, грошові кошти за квартиру відповідач отримав. Проте, правочин не посвідчено нотаріально, що унеможливлює реєстрацію за позивачем права власності на квартиру.
За таких обставин просив визнати дійсним договір купівлі-продажу від 26 листопада 2002 року та визнати за ним право власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 23 березня
2023 року у задоволенні позову відмовлено.
Ухвалюючи рішення в частині вирішення позовних вимог про визнання дійсним договору купівлі-продажу, суд першої інстанції зазначив, що спірний договір на момент його укладення підлягав обов`язковому нотаріальному посвідченню відповідно до вимог статті 227 ЦК Української РСР та частини першої статті 55 Закону України "Про нотаріат", тому згідно з вимогами частини другої статті 47 ЦК Української РСР такий договір не може бути визнано дійсним. Також місцевий суд зазначив про ненадання доказів навмисного ухилення ОСОБА_2 від нотаріального посвідчення угоди.
Відмовляючи у задоволенні позову в частині визнання права власності, суд першої інстанції виходив з недоведення позивачем як існування у нього права власності на спірну квартиру, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права відповідачем.
Постановою Запорізького апеляційного суду від 5 липня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 23 березня 2023 року - без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову, зазначивши про відповідність таких висновків обставинам справи, нормам матеріального та процесуального права.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У серпні 2023 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 23 березня 2023 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 5 липня 2023 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована неврахуванням судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 29 березня 2018 року
у справі № 904/4573/16 та від 4 вересня 2019 року у справі № 903/729/16, про те, що чинне на момент укладення договору купівлі-продажу законодавство не передбачало обов`язку нотаріально посвідчувати договір купівлі-продажу квартири, у тому числі у випадку укладення договору, стороною якого є фізична особа, крім жилих будинків (стаття 227 ЦК Української РСР).
Крім того, заявник вважає, що суди першої та апеляційної інстанцій застосували статті 224, 227 ЦК Української РСР і статтю 15 Закону України "Про товарну біржу" без урахування висновків, викладених Верховним Судом у подібних правовідносинах у постановах від 1 квітня 2020 року у справі № 754/1466/15-ц (провадження № 61-11804св18), від 26 листопада 2018 року
у справі № 205/8493/16-ц (провадження № 61-40951св18) та від 23 листопада
2022 року в справі № 521/14551/19 (провадження № 61-10656св21).
Позиція інших учасників справи
У листопаді 2023 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду "підтримання касаційної скарги", яке за своїм змістом є відзивом на касаційну скаргу. Колегія суддів не враховує зазначену процесуальну заяву, оскільки ОСОБА_2 не надав доказів її направлення іншим учасникам справи.
Провадження у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 19 вересня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
Підставою відкриття касаційного провадження у справі були доводи заявника про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного
у постановах Верховного Суду від 1 квітня 2020 року у справі № 754/1466/15-ц (провадження № 61-11804св18), від 26 листопада 2018 року
у справі № 205/8493/16-ц (провадження № 61-40951св18), від 23 листопада
2022 року у справі № 521/14551/19 (провадження № 61-10656св21), від 29 березня 2018 року у справі № 904/4573/16, від 4 вересня 2019 року у справі № 903/729/16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).
Відповідно до розпорядження від 16 листопада 2023 року № 1473/0/226-23 "Про призначення повторного автоматизованого розподілу судової справи" у зв`язку зі звільненням у відставку судді ОСОБА_3, на підставі службової записки Голови Касаційного цивільного суду призначено повторний автоматизований розподіл судової справи.
Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи
між суддями від 16 листопада 2023 року справу призначено судді-доповідачеві Карпенко С. О.
Ухвалою Верховного Суду від 7 березня 2024 року справу призначено до судового розгляду.
Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій обставини справи
Судами встановлено, що на підставі розпорядження голови Орджонікідзевської районної адміністрації від 3 січня 2002 року № 11 ОСОБА_4 передано у приватну власність квартиру
АДРЕСА_1, що підтверджується копією свідоцтва на право власності на квартиру від 6 лютого 2002 року НОМЕР_1.
Право власності ОСОБА_4 на квартиру зареєстроване
Орендним підприємством Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації
6 лютого 2002 року.
Зі змісту інформації, наданої Товариством з обмеженою
відповідальністю "Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації" у листі
від 7 грудня 2022 року № 1389, суди встановили, що інші правовстановлюючі документи на зазначену квартиру в матеріалах інвентаризаційної справи на житловий будинок АДРЕСА_2 не містяться.
Суди встановили, що інформація щодо речових прав на квартиру
АДРЕСА_1 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі Іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна відсутня.
26 листопада 2002 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, який зареєстрували в Запорізькій товарній біржі "Торг-Інвест".
З копії договору купівлі-продажу від 26 листопада 2002 року суди встановили, що квартира належить продавцеві ОСОБА_2 на праві особистої приватної власності на підставі договору купівлі-продажу від 20 червня 2002 року, зареєстрованого Запорізькою товарною біржою "Торг-Інвест" за номером Н-2859.
З копії договору купівлі-продажу квартири від 20 червня 2002 року суди встановили, що ОСОБА_4 продала, а ОСОБА_2 придбав квартиру
АДРЕСА_1, яка до укладення договору належала
на праві особистої власності ОСОБА_4 на підставі свідоцтва Орджонікідзевської райадміністрації НОМЕР_1 від 6 лютого 2002 року.
Позиція Верховного Суду, мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши правильність застосування норм матеріального права і додержання процесуального права в межах вимог та доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, суд дійшов таких висновків.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Враховуючи, що правочин вчинено 26 листопада 2002 року, при вирішенні спору підлягають застосуванню положення ЦК Української РСР та Закону
України "Про товарну біржу".
Відповідно до статті 1 Закону України "Про товарну біржу" (тут і надалі в редакції Закону, чинній на час виникнення правовідносин) товарна біржа є організацією, що об`єднує юридичних і фізичних осіб, які здійснюють виробничу і комерційну діяльність, і має за мету надання послуг в укладенні біржових угод, виявлення товарних цін, попиту і пропозицій на товари, вивчення, упорядкування і полегшення товарообігу і пов`язаних з ним торговельних операцій. Крім того, статтею 2 Закону встановлено, що основними принципами діяльності товарної біржі є рівноправність учасників біржових торгів, застосування вільних (ринкових) цін, публічність проведення біржових торгів.
Набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти.
Згідно зі статтею 41 ЦК Української РСР (тут і надалі в редакції Кодексу, чинній на час виникнення спірних правовідносин) угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов`язків.
Відповідно до статті 42 ЦК Української РСР угоди можуть укладатися усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній).
Водночас згідно зі статтею 47 ЦК Української РСР нотаріальне посвідчення угод обов`язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди.
За змістом статей 128, 153 ЦК Української РСР право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Договір вважається укладеним, коли між сторонами в повній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.
Нотаріальне посвідчення угод обов`язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу. Якщо одна з сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. В цьому разі наступне нотаріальне оформлення угоди не вимагається (стаття 47 ЦК Української РСР).
Угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню (частина друга статті 15 Закону України "Про товарну біржу" в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).
У постанові від 25 березня 2024 року у справі № 336/6023/20
(провадження № 61-11523сво23) об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначила, що "у статті 227 ЦК Української РСР нотаріальне посвідчення угод було обов`язкове лише у випадках укладення договору купівлі-продажу жилого будинку. ЦК Української РСР не передбачалося обов`язку нотаріально посвідчувати договір купівлі-продажу квартири, у тому числі у випадку укладення договору, стороною якого є фізична особа (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 29 березня 2018 року в справі № 904/4573/16, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 4 вересня 2019 року в справі № 903/729/16, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2022 року
в справі № 183/900/17 (провадження № 61-9101св21))".
Крім того, у вказаній постанові об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду виклала висновок про те, що "на рівні ЦК Української РСР 1963 року не передбачалося правила про пріоритетність його норм над нормами інших законів. У частині другій статті 15 Закону України "Про товарну біржу" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) міститься спеціальна норма щодо положень статті 47 та 227 ЦК Української РСР 1963 року. Адже статті 47 і 227 ЦК Української РСР 1963 року внормовували форму угоди/договору купівлі-продажу жилого будинку, а частина друга статті 15 Закону України "Про товарну біржу" регулювала форму цього договору у вужчому розумінні - як укладеного на товарній біржі. Спеціальна норма (частина друга статті 15 Закону України "Про товарну біржу" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин)) має перевагу над загальними (статті 47 та
227 ЦК Української РСР 1963 року) нормами (lex specialis derogat generali). Прийнята пізніше в часі спеціальна норма (частина друга статті 15 Закону
України "Про товарну біржу" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин))) має перевагу над загальними (статті 47 та 227 ЦК Української РСР 1963 року) нормами (lex posterior derogat priori). Відповідно, укладення договору на товарній біржі унеможливлювало його нотаріальне посвідчення в силу прямої вказівки на це в законі".
Суд першої інстанції помилково ототожнив вжите у статті 227 ЦК Української РСР поняття "жилий будинок" з квартирою, яка була предметом договору, укладеного сторонами в цій справі, належним чином не врахував висновки Верховного
Суду, викладені у постановах від 29 березня 2018 року у справі № 904/4573/16 і
від 4 вересня 2019 року у справі № 903/729/16, та передчасно вважав обов`язковим нотаріальне посвідчення угоди купівлі-продажу квартири на час укладення сторонами у цій справі договору купівлі-продажу квартири.
Про неврахування зазначених висновків Верховного Суду ОСОБА_1 зазначає у касаційній скарзі.
Разом з тим, суд першої інстанції помилково застосував до спірних правовідносин статтю 220 ЦК України, оскільки зазначена норма набула чинності після укладення договору купівлі-продажу від 26 листопада 2002 року, тому не підлягає застосуванню до спірних правовідносин.
Колегія суддів звертає увагу судів на те, що частина друга статті 47 ЦК Української РСР вказує на можливість визнання дійсною угоди, що потребує нотаріального посвідчення, проте підстави для застосування цієї норми матеріального права у справі, яка переглядається, відсутні з огляду на те, що ЦК Української РСР не передбачав обов`язку нотаріально посвідчувати договір купівлі-продажу квартири.
Враховуючи, що за змістом статті 128 ЦК Української РСР право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором, суд першої інстанцій мав встановити, чи передавалася спірна квартира спочатку у власність ОСОБА_2 за договором купівлі-продажу від 20 червня 2002 року, укладеним останнім
з ОСОБА_4, а в подальшому - у власність ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу від 20 листопада 2002 року.
Дійшовши помилкового висновку про обов`язковість нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу квартири на час його укладення, суд першої інстанцій не перевірив обставини щодо передачі спірної квартири від ОСОБА_4
ОСОБА_2, а в подальшому - останнім ОСОБА_1 .
Місцевому суду необхідно врахувати встановлені судами в цій справі обставини,
а саме що:
- за змістом інформації, наданої Товариством з обмеженою відповідальністю "Запорізьке міжміське бюро технічної інвентаризації" у листі від 7 грудня
2022 року № 1389, право власності на спірну квартиру зареєстровано за ОСОБА_4 ; інших правовстановлюючих документів на квартиру матеріали інвентаризаційної справи на житловий будинок
АДРЕСА_2 не містять;
- інформація щодо речових прав на квартиру
АДРЕСА_1 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі Іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна відсутня.
Обставини щодо переходу права власності на спірну квартиру до ОСОБА_2 судами не встановлені.
У постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року
у справі № 523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 29 травня 2019 року
у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18), від 7 липня 2020 року
у справі № 712/8916/17 (провадження № 14-448цс19), від 9 лютого 2021 року
у справі № 635/4741/17 (провадження № 14-46цс20), від 5 липня 2023 року
у справі № 910/15792/20 (провадження № 12-31гс22), зазначено, що визначення відповідачів, предмета і підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. Поняття "сторона в спорі" може не бути тотожним за змістом поняттю "сторона в процесі": сторонами в процесі є такі її учасники як позивач і відповідач; тоді як сторонами в спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Отже, належним відповідачем є особа, яка є суб`єктом матеріального правовідношення, тобто особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача.
Суду першої інстанції необхідно перевірити, чи є ОСОБА_2, до якого звернута відповідна матеріально-правова вимога ОСОБА_1, належним відповідачем
у спірних правовідносинах.
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції належним чином не визначився з характером спірних правовідносин, нормами матеріального та процесуального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно не дослідив наявні у справі докази і надав їм неналежну правову оцінку, тому рішення місцевого суду не може вважатися законним та обґрунтованим.
Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.
Враховуючи, що внаслідок неправильного застосування норм матеріального права та неналежного дослідження і оцінки зібраних доказів судами попередніх інстанцій не встановлено фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалені ними судові рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, тому підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду судам належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дослідити і належним чином оцінити надані сторонами докази, надати правову оцінку доводам та запереченням сторін і ухвалити законні та справедливі судові рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.