ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
20 березня 2025 року
м. Київ
справа № 759/15880/23
провадження № 61-15853св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Луспеника Д. Д.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Чернецької Ганни Миколаївни на постанову Київського апеляційного суду від 22 жовтня 2024 року, прийняту у складі колегії суддів: Крижанівської Г. В., Оніщука М. І., Шебуєвої В. А.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.
Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що18 липня 2019 року між ним та ОСОБА_2 укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іванченком В. Ю., відповідно до якого він передав ОСОБА_2 у власність грошові кошті у розмірі 641 328,00 грн, що за курсом Національного банку України (далі - НБУ) на момент укладання договору становило 24 800,00 дол. США, а ОСОБА_2 зобов`язалася повернути отримані кошти до 18 липня 2020 року.
Однак ОСОБА_2 повернула йому лише суму позики, яка еквівалентна 4 800,00 дол. США.
Таким чином, станом на 12 серпня 2023 року основна сума боргу за договором позики становить 20 000,00 дол. США, що за курсом НБУ становить 748 000,00 грн. Також відповідно до умов договору позики ОСОБА_2 зобов`язана сплатити на його користь 3 % річних та пеню.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив суд стягнути з ОСОБА_2 заборгованість за договором позики у загальному розмірі 5 159 737,60 грн, з яких 748 000,00 грн - сума основного боргу, 4 375 800,00 грн - пеня за період з 19 липня 2020 року до 23 лютого 2022 року та 35 937,60 грн - 3 % річних за вказаний період.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 13 березня 2024 року, ухваленим у складі судді Ул`яновської О. В., у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не довів наявності обставин, на які посилався, як на підставу своїх вимог, не довів факт укладення договору позики, оскільки у нього відсутній оригінал цього договору та не пояснив підстав його відсутності.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 22 жовтня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.
Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 13 березня 2024 року скасовано та ухвалено нове судове рішення.
Позов ОСОБА_1 задоволено.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 748 000,00 грн - суми основного боргу, 4 375 800,00 грн - пені за період з 19 липня 2020 року до 23 лютого 2022 року та 35 937,60 грн - три проценти річних за період з 19 липня 2020 року до 23 лютого 2022 року, а всього 5 159 737,60 грн.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 13 420,00 грн судового збору, сплаченого за подання позовної заяви, 20 130,00 грн судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги, а всього 33 550,00 грн судового збору.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції виходив із того, що на підтвердження укладеного з ОСОБА_2 договору позики та передачу їй грошових коштів ОСОБА_1 надав до суду першої інстанції копію договору позики від 18 липня 2019 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іванченком В. Ю. та зареєстрованого в реєстрі за № 2912, та вказав про наявність у нього оригіналу цього договору, що є свідченням як укладення між сторонами договору позики, так і невиконання ОСОБА_2 умов договору позики.
При цьому, вказуючи про ненадання суду оригіналу договору позики, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що ОСОБА_2 не ставила під сумнів відповідність наданої суду копії договору та не спростовувала наявність між нею та ОСОБА_1 договірних відносин за цим договором позики.
З наданого ОСОБА_2 відзиву на позовну заяву випливає, що вона заперечувала проти задоволення позову ОСОБА_1 з підстав пропуску ним строку позовної давності, а в подальшому подала до суду клопотання про закриття провадження у справі у зв`язку з виконанням всіх зобов`язань за договором позики.
Таким чином, ОСОБА_2 не оспорювала наявність договору позики від 18 липня 2019 року, укладеного між нею та ОСОБА_1 .
Заперечуючи проти позову, ОСОБА_2 зазначала, що зобов`язання за договором позики від 18 липня 2019 року нею виконано в повному обсязі.
Разом з тим, ОСОБА_2 не було надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження вказаної обставини. Зокрема, примірника договору позики, належного позикодавцю з його власноручною розпискою на ньому про одержання коштів, або нотаріально посвідченої заяви позикодавця про виконання позичальником своїх зобов`язань та повернення позики у повному обсязі, та відсутності будь-яких претензій матеріального характеру до позичальника, складання яких передбачено пунктом 12 цього договору позики за умови виконання ОСОБА_2 зобов`язання в повному обсязі.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів
У листопаді 2024 року представник ОСОБА_2 - адвокат Чернецька Г. М. через підсистему "Електронний суд" подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального й процесуального права, просила суд скасувати постанову Київського апеляційного суду від 22 жовтня 2024 року і направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував наданих ОСОБА_2 документів на підтвердження виконання нею зобов`язань перед ОСОБА_1 за договором позики від 18 липня 2019 року, а саме: заяви ОСОБА_1 від 15 вересня 2021 року до нотаріуса про припинення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про іпотеку № 32458987, вчиненого 18 липня 2019 року на підставі договору іпотеки, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, який укладався в забезпечення зобов`язань за договором позики від 18 липня 2019 року, відповідно до якого було накладено заборону відчуження нежитлового приміщення - офісу на АДРЕСА_1, приміщення АДРЕСА_1, та запису про заборону відчуження нерухомого майна № 32459002 щодо зазначеного нерухомого майна; договір купівлі-продажу нежитлового приміщення від 20 вересня 2021 року, зокрема приміщення АДРЕСА_1, яке до 15 вересня 2021 року перебувало в іпотеці ОСОБА_1 та з якого відповідно до його заяви було знято заборону відчуження та припинено іпотеку. Зазначені документи підтверджують повернення ОСОБА_2 ОСОБА_1 коштів за договором позики у повному обсязі.
Також суд апеляційної інстанції не навів мотивів відхилення доказів ОСОБА_2 про те, що ОСОБА_1, який одночасно був іпотекодержателем приміщення № 1 на АДРЕСА_1, була подана заява про зняття заборони відчуження та вилучення запису про іпотеку, чим фактично підтверджено отримання ним грошових коштів від продажу даного майна ОСОБА_2 .
Крім того, суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що розмір боргу майже в шість разів менший за розмір штрафних санкцій - пені, тому відповідно до частини третьої статті 551 ЦК України може бути зменшений.
Підставою касаційного оскарження постанови Київського апеляційного суду від 22 жовтня 2024 року заявник зазначає неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, а саме застосування норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18) та у постановах Верховного Суду від 10 серпня 2022 року у справі № 754/16771/17 (провадження № 61-12636св21), від 02 серпня 2023 року у справі № 758/13264/19 (провадження № 61-42св22).
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У лютому 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Столяр О. І. подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначила, що на забезпечення виконання зобов`язань за договором позики між сторонами 18 липня 2019 року укладено та нотаріально посвідчено договір іпотеки, відповідно до якого ОСОБА_2 передала в іпотеку ОСОБА_1 нежиле приміщення № 1, загальною площею 64,8 кв. м, за адресою: АДРЕСА_1 . У зв`язку із невиконанням ОСОБА_2 станом на 18 липня 2020 року зобов`язань щодо повернення залишку боргу в розмірі 20 000,00 дол. США, між сторонами досягнуто згоди щодо припинення обтяження та подальшого продажу предмета іпотеки, внаслідок чого ОСОБА_2 мала передати ОСОБА_1 виручені від реалізації приміщення кошти на погашення боргових зобов`язань.
На виконання вказаних обставин ОСОБА_1 15 вересня 2021 року подано до нотаріуса заяву про припинення обтяження (запису про іпотеку та запису про обтяження). У подальшому, 20 вересня 2021 року між ОСОБА_2, як продавцем, та ОСОБА_3, як покупцем, укладено договір купівлі-продажу нежитлового приміщення, відповідно до якого продаж вказаного приміщення вчинено за 529 620,00 грн, однак вказані кошти за продаж предмета іпотеки ОСОБА_2 так і не передала ОСОБА_1, що і стало підставою для звернення до суду з позовом.
Щодо посилання ОСОБА_2 на те, що суд апеляційної інстанції мав зменшити розмір пені, то зменшення цього розміру є не обов`язком суду, а правом тільки за встановлених судом обставин, які є підтвердженими та обґрунтованими як підстави для зменшення неустойки, що прямо передбачені законом.
Таким чином, просила суд залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін, як таку, що ухвалена з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 02 грудня 2024 року касаційну скаргу залишено без руху та надано строк для усунення недоліків касаційної скарги.
У грудні 2024 року заявником у встановлений судом строк усунуто недоліки касаційної скарги.
Ухвалою Верховного Суду від 16 грудня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі, зупинено виконання постанови Київського апеляційного суду від 22 жовтня 2024 року до закінчення перегляду справи у касаційному порядку та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
У грудні 2024 року до Верховного Суду надійшли матеріали справи.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
18 липня 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, від імені та в інтересах якої на підставі довіреності від 13 травня 2019 року діяв ОСОБА_4, укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іванченком В. Ю. та зареєстрований в реєстрі за № 2912.
Відповідно до пункту 1 цього договору ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 у власність грошові кошти в розмірі 641 328,00 грн, що за курсом НБУ на момент укладання договору еквівалентно 24 800,00 дол. США, а позичальник зобов`язалася повернути отримані кошти до 18 липня 2020 року включно.
Згідно з підпунктом 2.2 пункту 2 договору позики позика повертається у строки та в порядку, визначеному пунктом 2.6 цього договору в гривнях за середнім курсом продажу долара США комерційними банками на день кожної передачі грошових коштів в рахунок повернення позики.
Відповідно до підпункту 2.4 пункту 2 цього договору про кожен факт повернення позики або її частини у готівковій формі позикодавець або уповноважена ним особа надає позичальнику власноручно підписану ним розписку про отримання грошових коштів.
Пунктом 3 договору позики встановлено, що при неповерненні чи несвоєчасному поверненні суми позики або її частини, у строки, визначені пунктом 2.6 цього договору, позичальник сплачує позикодавцеві пеню в розмірі 1 % від суми простроченого платежу за кожен день прострочки сплати боргу.
Відповідно до пункту 12 договору позики позикодавець зобов`язується повернути позичальнику цей договір з відповідною власноручною розпискою на ньому про одержання коштів, зазначених у пункті 1 цього договору. У разі неможливості повернення примірника цього договору позикодавець повинен вказати про це у відповідній нотаріально посвідченій заяві щодо виконання позичальником своїх зобов`язань та повернення позики у повному обсязі та відсутності будь-яких претензій матеріального характеру до позичальника.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга представника ОСОБА_2 - адвоката Чернецької Г. М. не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Статтею 400 ЦПК України встановлено межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Так, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частин першої, другої, четвертої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що постанова суду апеляційної інстанції ухвалена з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Згідно з частиною першою статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно з частиною першою статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менше як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язується повернути позикодавцю позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовим ознаками у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, які встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лишефакту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
За своїми правовими характеристиками договір позики є реальним, оплатним чи безоплатним договором, на підтвердження якого могла бути надана розписка.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Такий правовий висновок викладено Верховним Судом України у постановах від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15.
У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання.
З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказувався факт укладення договору позики і його умови. Такі правові висновки щодо застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17.
У справі, яка переглядається у касаційному порядку, судом апеляційної інстанції встановлено, що 18 липня 2019 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, від імені та в інтересах якої на підставі довіреності від 13 травня 2019 року діяв ОСОБА_4, укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Іванченком В. Ю. та зареєстрований в реєстрі за № 2912.
Відповідно до пункту 1 цього договору ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 у власність грошові кошти в розмірі 641 328,00 грн, що за курсом НБУ на момент укладання договору еквівалентно 24 800,00 дол. США, а позичальник зобов`язалася повернути отримані кошти до 18 липня 2020 року включно.
Згідно з протоколом судового засідання суду апеляційної інстанції від 22 жовтня 2024 року судом апеляційної інстанції було оглянуто оригінал договору позики від 18 липня 2019 року, який знаходиться в ОСОБА_1 (а. с. 217, 218).
Ураховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що нотаріально посвідчений договір позики від 18 липня 2019 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є належним доказом укладення сторонами договору позики та отримання останньою грошових коштів у розмірі 641 328,00 грн, що за курсом НБУ на момент укладання договору еквівалентно 24 800,00 дол. США.
Колегія суддів Верховного Суду не приймає до уваги доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 виконала свої зобов`язання за договором позики від 18 липня 2019 року, що підтверджується заявою ОСОБА_1 від 15 вересня 2021 року до нотаріуса про припинення обтяження (запису про іпотеку та запису про обтяження) та договором купівлі-продажу нежитлового приміщення від 20 вересня 2021 року, з огляду на таке.
Відповідно до пункту 12 договору позики позикодавець зобов`язується повернути позичальнику цей договір з відповідною власноручною розпискою на ньому про одержання коштів, зазначених у пункті 1 цього договору. У разі неможливості повернення примірника цього договору позикодавець повинен вказати про це у відповідній нотаріально посвідченій заяві щодо виконання позичальником своїх зобов`язань та повернення позики у повному обсязі та відсутності будь-яких претензій матеріального характеру до позичальника.
ОСОБА_2 не надала суду належних та допустимих доказів на підтвердження виконання договору позики від 18 липня 2019 року, оскільки матеріали справи не містять відповідної власноручної розписки ОСОБА_1 про одержання ним коштів або відповідної нотаріально посвідченої заяви ОСОБА_1 щодо виконання ОСОБА_2 своїх зобов`язань та повернення нею позики у повному обсязі та відсутності будь-яких претензій матеріального характеру до позичальника, як це передбачено пунктом 12 договору позики.
Також відсутні докази передачі ОСОБА_1 грошових коштів за продане ОСОБА_2 нежитлове приміщення № 1 на АДРЕСА_1 про, що була усна домовленість між сторонами.
Відповідно до статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений законом або договором.
Пунктом 3 договору позики встановлено, що при неповерненні чи несвоєчасному поверненні суми позики або її частини, у строки, визначені пунктом 2.6 цього договору, позичальник сплачує позикодавцеві пеню в розмірі 1 % від суми простроченого платежу за кожен день прострочки сплати боргу.
Враховуючи викладене, колегія суддів Верховного Суду погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_5 підлягає стягненню заборгованість за договором позики від 18 липня 2019 року пеня та три проценти річних у загальному розмірі 5 159 737,60 грн, з яких 748 000,00 грн - сума основного боргу, 4 375 800,00 грн - пеня за період з 19 липня 2020 року до 23 лютого 2022 року та 35 937,60 грн три проценти річних за вказаний період.
Колегія суддів Верховного Суду не приймає до уваги доводи касаційної скарги про незастосування судом апеляційної інстанції вимог частини третьої статті 551 ЦК України, з таких підстав.
Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір установлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі (частини перша, друга статті 551 ЦК України).
У разі, якщо розмір неустойки перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення, суд може його зменшити (частина третя статті 551 ЦК України).
Отже, частина третя статті 551 ЦК України з урахуванням наведених норм процесуального права щодо загальних засад цивільного судочинства дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків.
Судова практика щодо зменшення розміру неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків, є сталою і послідовно застосовується судами. Велика Палата Верховного Суду у постановах від 28 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18) та від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19), також зазначила про зменшення розміру неустойки, якщо він є завищеним порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити.
Однак указані критерії є загальними і не спрямовують сторони на звернення уваги та надання доказів щодо існування інших обставин, а суд - на можливість обґрунтувати зменшення розміру неустойки.
Тобто перелік для застосування зазначеної норми не вичерпний і не конкретизований. При застосуванні частини третьої статті 551 ЦК України суди в основному керуються обставинами конкретної ситуації, внутрішнім переконанням, а також принципами розумності, справедливості і пропорційності у цивільному судочинстві.
При розгляді питання про зменшення розміру неустойки (штрафу, пені), яка підлягає стягненню зі сторони, що порушила зобов`язання, суди мають об`єктивно оцінити, чи є такий випадок винятковим у конкретний справі, з огляду на: інтереси сторін, які заслуговують на увагу; ступінь виконання зобов`язання; причину (причини) неналежного виконання або невиконання зобов`язання; незначність прострочення виконання; наслідки порушення зобов`язання; невідповідність розміру стягуваної неустойки (штрафу, пені) таким наслідкам; поведінку винної сторони (в тому числі вжиття чи невжиття нею заходів до виконання зобов`язання, негайне добровільне усунення нею порушення та його наслідків); інші обставини, які притаманні конкретній справі.
При цьому потрібно взяти до уваги: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, але й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу.
За практикою судів загальної юрисдикції України істотними обставинами в розумінні вказаних положень ЦК України вважаються, зокрема: ступінь виконання зобов`язання боржником; майновий стан сторін, які беруть участь у зобов`язанні; не лише майнові, а й інші інтереси сторін, що заслуговують на увагу (наприклад, відсутність негативних наслідків для позивача через прострочення виконання зобов`язання).
Тобто залежно від виду зобов`язання різняться й критерії застосування норми про можливість зменшення судом розміру неустойки.
Також необхідно звернути увагу на те, що ОСОБА_2 не зверталася до судів першої та апеляційної інстанцій із клопотанням про зменшення розміру пені, не надавала доказів на обґрунтування наявності обставин, які мають істотне значення для зменшення розміру неустойки.
Таким чином, суд апеляційної інстанції дослідив всі наявні у справі докази у їх сукупності та співставленні, надав їм належну оцінку, правильно визначив характер спірних правовідносин і норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, і дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову.
Висновки суду апеляційної інстанції, з урахуванням встановлених у цій справі обставин, не суперечать висновку Верховного Суду, на який містяться посилання в касаційній скарзі.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).