ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 березня 2025 року
м. Київ
справа № 522/12996/17
провадження № 61-16370 св 24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),
суддів: Гулейкова І. Ю., Гулька Б. І., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 (відповідач за зустрічним позовом),
відповідачі: ОСОБА_2 (позивач за зустрічним позовом), ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7, ОСОБА_8, правонаступником якої є ОСОБА_9 (відповідач за зустрічним позовом),
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси
від 30 вересня 2020 року у складі судді Бескровного Я. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 24 жовтня 2024 року у складі колегії суддів:
Драгомерецького М. М., Дришлюка А. І., Громіка Р. Д.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст первісних, зустрічних позовних вимог та судових рішень
У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Приморського районного суду
м. Одеси суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_8, в якому просив суд
у порядку виконання зобов`язання за договором позики від 21 липня 2013 року передати йому право власності ОСОБА_2 на наступні об`єкти нерухомого майна: нежиле приміщення (магазин), загальною площею 96,00 кв. м, що знаходиться
за адресою: АДРЕСА_1 ; нежилі приміщення магазину, загальною площею 30,10 кв. м, що розташовані за адресою:
АДРЕСА_1 ; нежиле приміщення салон-магазину, загальною площею 88,90 кв. м, що розташоване за адресою:
АДРЕСА_2 ; домоволодіння, яке складається з одного жилого будинку під літ. "А", загальною площею 346,50 кв. м, житловою площею 73,70 кв. м, що розташоване
за адресою: АДРЕСА_3 ; земельну ділянку, загальною
площею 0,992 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_3 ; житловий будинок з господарчими будівлями, який складається
з "А" - жилого черепашкового будинку, житловою площею 16,80 кв. м, загальною площею 42,00 кв. м, "Б", "В" - сарай, 1-3 - огорода, И - цистерна, розташований
на земельній ділянці, площею 1 125,00 кв. м, що розташований за адресою:
АДРЕСА_4 .
Позов обґрунтовано тим, що 21 липня 2013 року він позичив ОСОБА_2 грошову суму, еквівалентну 600 000,00 Євро, на строк до 20 лютого 2015 року, за договором позики.
Взяті на себе зобов`язання щодо повернення коштів ОСОБА_2 не виконала.
ОСОБА_2 на забезпечення виконання зобов`язання передала йому у заставу вищевказане нерухоме майно, що вказано в самому договорі позики (пункт 5 договору позики). Виконання договору позики було забезпечено також порукою ОСОБА_8 (договір поруки від 21 липня 2013 року).
Посилаючись на вищевказані обставини, ОСОБА_1 просив суд перевести
на його ім`я право власності на вказане належне ОСОБА_2 нерухоме майно.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 24 липня 2017 року відкрито провадження у справі (справа № 522/12996/17).
У липні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до Приморського районного суду
м. Одеси з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_8 про стягнення з останніх солідарно суми боргу за договором позики від 21 липня 2013 року
в розмірі 18 684 000,00 грн (еквівалент 600 000,00 Євро).
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 08 серпня 2017 року відкрито провадження у цій справі (справа № 522/13846/17).
У серпні 2017 року ОСОБА_1 збільшив свої позовні вимоги у справі
№ 522/13846/17, зокрема щодо солідарного стягнення з ОСОБА_2
та ОСОБА_8 суми боргу за договором позики, а також просив суд визнати недійсними: договір купівлі-продажу від 31 липня 2017 року, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу (далі - приватний нотаріус) Луняченко Н. В. за № 2198, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_6 ; договір купівлі-продажу від 02 серпня 2017 року, посвідчений приватним нотаріусом Адамець О. І. за № 1258, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 ; договір купівлі-продажу від 02 серпня 2017 року, посвідчений приватним нотаріусом Адамець О. І. за № 1260, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 ; договір купівлі-продажу від 02 серпня 2017 року, посвідчений приватним нотаріусом Іллічовою Н. А. за № 4188, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_7 .
У жовтні 2017 року ОСОБА_2 звернулася до Приморського районного суду
м. Одеси із зустрічною позовною заявою до ОСОБА_1 та ОСОБА_8
про визнання недійсним договору позики від 21 липня 2013 року, який укладено
між нею та ОСОБА_1 (справа № 522/13846/17).
В обґрунтування зустрічних вимог зазначала, що вона не укладала
із ОСОБА_1 договір позики від 21 липня 2013 року, не підписувала цей договір. Із цих підстав договір може бути визнано недійсним (статті 203, 215 ЦК України).
При цьому вона не отримувала від ОСОБА_1 грошові кошти за вказаним договором позики від 21 липня 2013 року, еквівалентні 600 000,00 Євро.
Статтею 1051 ЦК України закріплено право позичальника оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані
від позикодавця.
З урахуванням наведеного, ОСОБА_2 просила суд визнати недійсним вищевказаний договір позики.
Заочним рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 13 грудня 2017 року у складі судді Загороднюка В. І. позов ОСОБА_1 у справі № 522/12996/17 задоволено частково.
Передано ОСОБА_1 право власності від ОСОБА_2 на наступні об`єкти нерухомого майна:
нежиле приміщення (магазин), загальною площею 96 кв. м, що знаходиться
за адресою: АДРЕСА_1, та належить позичальнику на підставі свідоцтва про право власності від 22 грудня 2011 року НОМЕР_1, виданого виконавчим комітетом Одеської міської ради (далі - Одеська МР);
нежилі приміщення магазина, загальною площею 30,1 кв. м, що розташовані
за адресою: АДРЕСА_1, та належить позичальнику
на підставі договору купівлі-продажу від 25 травня 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Юрченко І. П. за № 738;
нежиле приміщення салону-магазину, загальною площею 88,9 кв. м,
що розташоване за адресою: АДРЕСА_2,
та належить позичальнику на підставі договору купівлі-продажу від 11 вересня
2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Луняченко Н. В. за № 1805;
домоволодіння, яке складається з одного жилого будинку під літ. "А", загальною площею 346,5 кв. м, житловою площею 73,7 кв. м, що розташоване за адресою:
АДРЕСА_3, яке належить позичальнику на підставі свідоцтва про право власності від 09 лютого 2005 року НОМЕР_2, виданого виконавчим комітетом Одеської МР;
земельну ділянку, загальною площею 0,992 га, яка розташована за адресою:
АДРЕСА_3, яка належить позичальнику на підставі державного акту про право власності на землю серії Р1 №470786, виданого 03 липня 2001 року, зареєстрованого в книзі записів державних актів про право приватної власності на землю під № 646/5447;
житловий будинок із господарчими будівлями, який складається із "А" -
жилого черепашкового будинку, житловою площею 16,8 кв. м, загальною
площею 42,0 кв. м, "Б","В" - сарай, 1-3 - огорода, И - цистерна, розташований
на земельній ділянці, площею 1 125 кв. м, що розташований за адресою: АДРЕСА_4, який належить позичальнику на підставі договору
купівлі-продажу від 23 жовтня 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Юрченко І. П за № 1505.
В іншій частині позову ОСОБА_1 відмовлено.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 08 лютого 2018 року заяву ОСОБА_2 задоволено, вищевказане заочне рішення суду першої інстанції скасовано.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 16 травня 2018 року справи
№ 522/12996/17 та № 522/13846/17 об`єднано в одне провадження. Присвоєно об`єднаній цивільній справі № 522/12996/17.
Ухвалою Приморського районного суду м. Одеси від 20 червня 2019 року справу
№ 522/12996/17 передано на розгляд до Київського районного суду м. Одеси.
Ухвалою Київського районного суду м. Одеси від 05 листопада 2019 року прийнято до провадження заяву про зміну предмету позову (уточнена позовна заява)
від ОСОБА_1 . Залучено до участі у справі в якості співвідповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2020 року
у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 відмовлено.
Зустрічний позов ОСОБА_2 задоволено.
Визнано недійсним договір позики від 21 липня 2013 року, укладений
між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що у спірних правовідносинах відсутні підстави для задоволення первісного позову ОСОБА_1, так як наявна
у матеріалах справи фотокопія договору позики від 21 липня 2013 року не може вважатися належним доказом, оскільки оригінал договору ОСОБА_1
не наданий, а ОСОБА_2 заперечує факт укладення цього договору (стаття 95 ЦПК України). Фотокопія договору позики, надана позивачем за первісним позовом, належним чином не засвідчена.
Районний суд не врахував висновок комісійної криміналістичної експертизи
від 20 жовтня 2017 року № 4836, проведений за заявою ОСОБА_1 експертами Львівського науково-дослідного інституту наукових експертиз Міністерства юстиції (далі - висновок комісійної криміналістичної експертизи), оскільки експертиза проводилася на основі копій документів. При цьому неможливо встановити,
які саме документи надавалися експертам.
Крім того, на підставі проведеної експертизи районним судом 13 грудня 2017 року було ухвалене заочне рішення, проте воно було скасовано ухвалою суду
від 08 лютого 2018 року.
У подальшому, у грудні 2019 року, судом було призначено у справі судову-почеркознавчу експертизу, проведення якої доручено експертам Одеського науково-дослідницького інституту судових експертиз Міністерства юстиції України. Проте, експертами повідомлено про неможливість надання висновку судово-почеркознавчої експертизи за матеріалами цивільної справи № 522/12996/17, оскільки вимоги, заявлені експертом у клопотанні про надання оригіналу договору позики від 21 липня 2013 року, не виконані, а тому проведення експертизи
не є можливим.
Вирішуючи вимоги зустрічного позову ОСОБА_2, суд першої інстанції виходив
із того, що на підставі договору позики від 21 липня 2013 року між сторонами виникли правовідносини із застави нерухомого майна, яке належить ОСОБА_2 . Разом із цим, указаний договір позики ОСОБА_2 не укладала, свій підпис у ньому не ставила, грошові кошти на його виконання не отримувала й вона не мала наміру переведення права власності спірного нерухомого майна на іншу особу. Тому договір позики є недійсним.
Суд першої інстанції застосував відповідні норми ЦК України, у тому числі,
які регулюють питання правочинів і виконання зобов`язань.
Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції
ОСОБА_1 оскаржив рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 11 лютого 2021 року відкрито апеляційне провадження у справі.
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 11 лютого 2021 року задоволено заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову, заборонено органам державної реєстрації, будь-яким іншим особам, які мають право проводити державну реєстрацію прав
та обтяжень на нерухоме майно, вчиняти дії щодо внесення змін до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відносно вищевказаних об`єктів нерухомого майна.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,
від 07 червня 2021 року відмовлено у відкритті касаційного провадження
за касаційною скаргою ОСОБА_2 на вказану ухвалу Одеського апеляційного суду
від 11 лютого 2021 року про забезпечення позову (провадження № 61-6870ск21).
Під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_8 (відповідач за первісним та зустрічним позовами).
Ухвалою Одеського апеляційного суду від 07 вересня 2023 року залучено
ОСОБА_9 до участі у справі № 522/12996/17 за первісним позовом
ОСОБА_1 та за зустрічним позовом ОСОБА_2, як правонаступника відповідача - ОСОБА_8 .
Постановою Одеського апеляційного суду від 24 жовтня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Рішення Київського районного суду м. Одеси від 30 вересня 2020 року залишено
без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що районний суд зробив вірні висновки по суті вирішення спору, так як оригінал договору позики ОСОБА_1 до суду не надано, а ОСОБА_2 заперечує факт укладення договору
з ОСОБА_1, його підписання та отримання грошових коштів на його виконання. Фотокопія договору, яка не посвідчена, не може бути належним і достатнім доказом
для задоволення первісних позовних вимог. ОСОБА_1 не довів, що між ним
і ОСОБА_2 було укладено договір позики.
Районний суд обґрунтовано не врахував висновок комісійної криміналістичної експертизи, наданий ОСОБА_1, оскільки експертиза проведена на підставі фотокопій документів. При цьому судову-почеркознавчу експертизу, призначену судом, не було проведено у зв`язку з ненаданням оригіналу договору.
Зустрічні позовні вимоги обґрунтовані, так як ОСОБА_2 заперечує факт підписання договору позики з ОСОБА_1 й вона не отримувала грошові кошти за вказаним договором позики. Оригінал договору ОСОБА_1 суду не надав.
Суд апеляційної інстанції застосував норми ЦК України, врахував прецедентну практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), відповідну судову практику Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її надходження до Верховного Суду
У грудні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду,
в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення його позову.
Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених
у постановах Верховного Суду; судами належним чином не досліджено зібрані
у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 06 січня 2025 року відкрито касаційне провадження
у справі, після усунення недоліків касаційної скарги, вказаних в ухвалі Верховного Суду від 12 грудня 2024 року. Витребувано справу з суду першої інстанції. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу, надано строк для його подання.
У лютому 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 03 березня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди зробили помилкові висновки по суті спору, не врахували всі обставини справи, не надали правову оцінку наявним у справі доказам, не врахували судову практику Верховного Суду.
Судами не враховано, що після того, як між ним та ОСОБА_2 було укладено договір позики, на забезпечення виконання якого остання зобов`язалася передати йому право власності на належне їй майно, а також після того, як він звернувся
до суду з позовом до ОСОБА_2 про передачу права власності на нерухоме майно в порядку виконання зобов`язання за вказаним договором позики (справа
№ 522/12996/17), ОСОБА_2 почала відчужувати належне їй на праві власності нерухоме майно (на підставі відповідних договорів купівлі-продажу та дарування), яким було забезпечено виконання договору позики.
Відповідні договори укладені з метою уникнення звернення стягнення на майно ОСОБА_2 .
У зв`язку з цим він уточнював свої позовні вимоги і просив суд стягнути на свою користь з ОСОБА_2 16 666 800,00 грн, що еквівалентно 600 000,00 Євро.
У справі є висновки судових експертиз, які підтверджують факт підписання ОСОБА_2 договору позики, які судами безпідставно не враховано. Суди помилково вважали, що він не довів свої вимоги й безпідставно послалися
на відсутність оригіналу договору (розписки). При цьому у спірних правовідносинах необхідно надавати оцінку не лише факту укладення договору, а й факту передачі грошових коштів.
Вказує, що оригінал договору позики надався експерту при проведенні Одеським науково-дослідним інститутом судових експертиз судової почеркознавчої експертизи у рамках відповідного кримінального провадження. Висновком експертизи від 27 жовтня 2015 року № 5842/02 встановлено, що саме ОСОБА_2 підписала договір позики. Цей факт підтверджено в подальшому й іншою експертизою.
При цьому факт того, що ОСОБА_2 не повернула грошові кошти підтверджується наявністю у нього оригіналу договору позики. Оригінал договору, на якому містяться відмітки Одеського науково-дослідного інституту судових експертиз
та Львівського науково-дослідного інституту судових експертиз, було оглянуто судом апеляційної інстанції.
ОСОБА_2 заперечує, що підписувала договір позики, проте не заявляла клопотань про призначення судової почеркознавчої експертизи, а лише висновок такої експертизи, призначеної за її клопотанням, зможе підтвердити її доводи.
Посилається на відповідну судову практику Великої Палати Верховного Суду
та Верховного Суду.
Доводи осіб, які подали відзиви на касаційну скаргу
У січні 2025 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу
від ОСОБА_7, в якому зазначається, що доводи касаційної скарги в частині приміщення магазину по АДРЕСА_1, який їй належить на праві власності, є необґрунтованими. Вона є добросовісним набувачем вказаного майна.
У січні 2025 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу
від представника ОСОБА_2 - адвоката Корнілової Л. І., в якому зазначається, що судами вірно вирішено спір, а доводи касаційної скарги є необґрунтованими.
Висновки судів узгоджуються з висновками щодо застосування норм права
у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду.
Заявник касаційної скарги посилається на судову практику Верховного Суду,
яка не є релевантною.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Згідно з договором позики від 21 липня 2013 року, фотокопію якого додано ОСОБА_1 до матеріалів справи, ОСОБА_1 позичив ОСОБА_2 грошову суму, еквівалентну 600 000,00 Євро, на строк до 20 лютого 2015 року.
На забезпечення виконання умов цього договору ОСОБА_2 надала
ОСОБА_1 у заставу спірне нерухоме майно, про що вказано у тексті самого договору.
ОСОБА_2 заперечувала факт укладення цього договору, його підписання
та отримання грошових коштів на його виконання.
На підтвердження первісних позовних вимог ОСОБА_1 надав висновок комісійної криміналістичної експертизи від 20 жовтня 2017 року № 4836,
яку проведено за його заявою.
Судами відхилено вказаний висновок, у тому числі, з підстав, що експертиза проведена на підставі копій документів.
Ухвалою суду першої інстанції від 03 серпня 2018 року витребувано у ОСОБА_1 оригінал указаного договору позики.
16 грудня 2019 року ухвалою Київського районного суду м. Одеси призначено судову-почеркознавчу експертизу, проведення експертизи доручено експертам Одеського науково-дослідницького інституту судових експертиз Міністерства юстиції України.
06 квітня 2020 року експертом надіслано до суду клопотання, у якому ставилося питання, зокрема, про надання оригіналу договору позики від 21 липня 2013 року.
Із даним клопотанням був ознайомлений представник ОСОБА_1
16 червня 2020 року з Одеського науково дослідного інституту судових експертиз отримано повідомлення № 20-332, яке складено 05 червня 2020 року,
про неможливість надання висновку судово-почеркознавчої експертизи
за матеріалами цивільної справи № 522/12996/17, оскільки вимоги, заявлені експертом у клопотанні про надання оригіналу договору позики від 21 липня
2013 року, не виконанні, проведення експертизи не є можливим.
Станом на 30 вересня 2020 року, тобто на день ухвалення судом першої інстанції рішення, оригінал зазначеного договору позики суду не було надано.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій
статті 389 ЦПК України.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414
цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним
і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права
із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних
або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні
та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася
до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно
до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода
на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує
при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
У справі, яка переглядається Верховним Судом, з урахуванням усіх поданих позовів та уточнень до них, ОСОБА_1 звернувся до суду з первісним позовом
про стягнення грошових коштів за договором позики та визнання недійсними договорів, а ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом про визнання недійсним договору позики.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, відмовив у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 і задовольнив зустрічний позов ОСОБА_2 .
Щодо первісного позову ОСОБА_10 .
Колегія суддів ураховує, що спір стосується факту укладення договору позики між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, його змісту та виконання/невиконання сторонами.
Відповідно до частин першої та другої статті 509 ЦК України зобов`язанням
є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити
на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11
цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Згідно зі статтею 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання
або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Тлумачення вказаної статті ЦК України свідчить про те, що цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно
до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних,
так і недоговірних зобов`язань. Недотримання умов виконання призводить
до порушення зобов`язання.
За положеннями статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
У частині першій статті 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними
в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору
з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частина перша статті 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови,
які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої
ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 1047 ЦК України договір позики укладається
у письмовій формі, якщо його сума не менше як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян,
а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язується повернути позикодавцю позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовим ознаками у такій самій кількості, такого самого роду
та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку,
які встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
За своїми правовими характеристиками договір позики є реальним, оплатним
чи безоплатним договором, на підтвердження якого могла бути надана розписка.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом,
який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником
від кредитора певної грошової суми або речей.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
Такий правовий висновок викладено Верховним Судом України у постановах
від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15.
У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання.
З метою забезпечення правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин
за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа,
на підставі якого доказувався факт укладення договору позики і його умови.
Такі правові висновки щодо застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені
у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі
№ 6-996цс17.
Відповідно до частин першої, другої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.
Вимогами частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України установлено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень,
крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення
для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування
(стаття 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку
про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
За змістом статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному
та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81
ЦПК України).
Первісні позовні вимоги ОСОБА_1 мотивовані тим, що між ним і ОСОБА_2
21 липня 2013 року було укладено договір позики, фотокопію якого він додав
до матеріалів справи, за яким він позичив ОСОБА_2 грошову суму, еквівалентну 600 000,00 Євро, на строк до 20 лютого 2015 року. На забезпечення виконання умов цього договору ОСОБА_2 надала ОСОБА_1 у заставу спірне нерухоме майно, про що вказано у тексті самого договору.
Вирішуючи вимоги первісного позову ОСОБА_1, суди вказали, що оригінал зазначеного договору позики суду не надано.
ОСОБА_2 заперечувала факт укладення цього договору, його підписання, отримання грошових коштів на виконання договору, а також указувала
у зустрічному позові, що вона не мала наміру переведення права власності спірного нерухомого майна на іншу особу.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 виходив
із того, що останній не довів факт наявності між ним і ОСОБА_2 правовідносин за договором позики. ОСОБА_1 не надав суду оригінал договору позики
від 21 липня 2013 року на підтвердження його укладення з ОСОБА_2, як і докази отримання ОСОБА_2 від нього 600 000,00 Євро на виконання цього договору (розписки).
При цьому суди послалися на те, що ОСОБА_2 заперечувала факт укладення договору позики з ОСОБА_1 і ставила під сумнів надану ним фотокопію відповідного договору.
З урахуванням статті 95 ЦПК України, якою регламентовано питання письмових доказів, оскільки ОСОБА_1 не надав суду оригінал договору позики,
а ОСОБА_2 заперечувала проти наданої ним фотокопії письмового доказу, судами не взято до уваги відповідний доказ.
Верховний Суд ураховує, що відповідно до частини другої статті 78 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
У матеріалах справи наявна фотокопія договору позики, яка ставиться
під сумнів іншою стороною договору.
Судами надано правову оцінку наданому ОСОБА_1 висновку комісійної криміналістичної експертизи від 20 жовтня 2017 року № 4836 і відхилено його, у тому числі, з тих підстав, що експертиза проведена на підставі копій документів.
Висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89
цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване
в судовому рішенні (стаття 110 ЦПК України).
З урахуванням сумнівності цього висновку та фактичних обставин справи, районним судом було призначено у справі судову-почеркознавчу експертизу (ухвала
від 16 грудня 2019 року), яку не було проведено у зв`язку з невиконанням клопотання експерта про надання оригіналу договору позики від 21 липня
2013 року.
Із цих підстав суди попередніх інстанцій не знайшов підстав для задоволення первісного позову ОСОБА_1 .
Роблячи висновок про те, що ОСОБА_1 не надав суду оригінал договору позики, суд не зʼясував причини його не надання, у кого саме він знаходиться та інші питання, які мають значення для правильного вирішення справи.
Разом із цим, касаційна скарга мітить доводи про те, що ОСОБА_1 надавав
суду для огляду оригінал договору позики.
В оскаржуваній постанові суду апеляційної інстанції зазначено про те,
що представник ОСОБА_1 надавав у судовому засіданні 06 червня 2020 року для огляду оригінал договору позики.
Отже, оригінал договору позики наявний і суд це не спростував.
Судами не надано належної правової оцінки вказаному. Апеляційний суд указав лише про те, що після надання оригіналу договору для огляду ОСОБА_1
не заявляв клопотання про проведення відповідної судової експертизи.
Такі висновки не узгоджуються з нормами ЦПК України, які регулюють питання доказування та оцінки судом доказів. У силу положень статті 89 ЦПК України суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу
(групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення
або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суди попередніх інстанцій, вирішуючи спір у частині первісного позову,
не встановили належним чином фактичні обставини справи, не надали належну оцінку доводам сторін та поданим ними доказам, не вирішили спір відповідно
до заявлених вимог, а тому висновки судів є передчасними.
Доводи касаційної скарги у відповідній частині є обґрунтованими.
Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти та об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин
та наданих доказів і забезпечує, як наслідок, постановлення законного
і обґрунтованого рішення.
У пунктах 8, 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 "Про судове рішення у цивільній справі" судам роз`яснено, що ухвалене
у справі рішення має бути гранично повним, ясним, чітким, викладеним
у послідовності, встановленій статтею 215 ЦПК України, і обов`язково містити вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини. Разом із тим, рішення
не повинно містити зайвої деталізації, яка не має правового значення в даній справі, а також незрозумілих словосполучень, занадто довгих речень, через які викладення фактичних обставин важко сприймається.
У мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати
та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду, що є обов`язковим елементом справедливого судового розгляду (стаття 6 Конвенції про захист прав людини
і основоположних свобод).
Створення судом необґрунтованих переваг в поданні та оцінці доказів на етапі розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій може порушувати принцип рівності прав сторін у процесі. Вибіркова оцінка окремих доказів та залишення поза увагою інших доказів, які мають суттєве значення для встановлення фактичних обставин справи, можуть мати наслідком порушення обох зазначених принципів.
Отже, висновки судів у частині вирішення первісних позовних вимог ОСОБА_1
є передчасними.