ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 березня 2025 року
м. Київ
справа № 463/8617/22
провадження № 61-13581св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Ситнік О. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Личаківського районного суду м. Львова від 26 березня 2024 року у складі судді Нора Н. В. та постанову Львівського апеляційного суду від 15 серпня 2024 року у складі колегії суддів Шеремети Н. О., Ванівського О. М., Цяцяка Р. П.,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовної заяви
У грудні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом
до ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3 про стягнення пені
за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання та компенсації на відшкодування моральної шкоди.
Позов мотивовано тим, що на підставі договору про відступлення прав вимоги, укладеного між ОСОБА_1 та Кредитною спілкою "Либідь" в особі Львівської філії від 29 березня 2013 року, до позивача перейшло право вимоги за кредитним
договором від 04 квітня 2008 року № 22/2008ЛФ, боржником за яким є ОСОБА_2, а також договором поруки, укладеним на забезпечення виконання умов кредитного договору між Кредитною спілкою "Либідь" (далі - КС "Либідь") в особі Львівської філії, ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .
Заочним рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 07 жовтня 2014 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області
від 12 лютого 2015 року, стягнено з ОСОБА_2, ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 за договором про надання кредиту від 04 квітня 2008 року
№ 22/2008ЛФ 12 500,00 грн - тіла кредиту, 20 972,25 грн - процентів
за користування кредитом та 12 500,00 грн - пені за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання, а всього стягнуто 45 972,25 грн.
Стягнено з ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 за договором про надання кредиту від 04 квітня 2008 року № 22/2008ЛФ 12 500,00 грн - тіла кредиту, 20 972,25 грн - процентів за користування кредитом та 12 500,00 грн - пені за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання, а всього стягнуто 45 972,25 грн.
Стверджував, що Личаківським відділом державної виконавчої служби м. Львова Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) (далі - Личаківський ВДВС) відкрито виконавчі провадження № НОМЕР_1, № НОМЕР_2 та № НОМЕР_3 з виконання зазначеного вище рішення суду, однак відповідачі ухиляються від виконання судового рішення і кошти йому не повертають.
Зазначав, що зобов`язання повинно виконуватися належним чином, а наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржник не виконав,
не припиняє правовідносини сторін кредитного договору, не звільняє боржника
та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання
і не позбавляє кредитодавця права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами кредитного договору та цивільного законодавства.
Звертав увагу, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема, зміна умов зобов`язання, сплата неустойки, відшкодування збитків та моральної шкоди.
Вказував, що умовами кредитного договору передбачено, що в разі виникнення заборгованості зі сплати кредиту чи процентів за користування кредитом через чотирнадцять днів з дня обумовленої дати сплати позичальник сплачує додаткові проценти за користування коштами кредитодавця в розмірі 3 % від суми залишку кредиту за кожен день користування кредитом, що за своєю правовою природою є неустойкою. Наголошував, що пеня може нараховуватися на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов`язання протягом усього періоду прострочення, починаючи з першого дня прострочення та доти, поки зобов`язання не буде виконане. Вважав, що на його користь підлягає стягненню пеня за користування кредитними коштами за договором про надання кредиту від 04 квітня 2008 року
№22/2008ЛФ за грудень 2021 року в розмірі 11 625,00 грн.
Крім того, неможливість домогтися виконання судового рішення, ухваленого
на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, яким він не може вільно розпоряджатися, чим йому завдано моральну шкоду, яку він оцінює у розмірі 977 531,00 грн, що полягає у фізичному болі та стражданнях, які він відчуває у зв`язку з погіршенням стану здоров`я через неможливість використати на оперативне лікування свої власні кошти, які він заощаджував для проведення операції, внаслідок неправомірних дій відповідачів, а під дією переживань у нього з`являється головний біль, стійке безсоння, пригнічений психічний стан, відчуття страху та розгубленість.
Виходячи з наведеного, позивач просив суд:
? стягнути солідарно з ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3 пеню за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання за грудень 2021 року за договором про надання кредиту від 04 квітня 2008 року у розмірі 11 625,00 грн;
? стягнути солідарно з ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3 моральну шкоду за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання за договором про надання кредиту від 04 квітня 2008 року № 22/2008 у розмірі 977 531,00 грн.
? стягнути солідарно з ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3 судові витрати у розмірі 3 000,00 грн.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Заочним рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 26 березня 2024 року відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні позову.
Постановою Львівського апеляційного суду від 15 серпня 2024 року заочне рішення Личаківського районного суду м. Львова від 26 березня 2024 року - скасовано та ухвалено постанову, якою в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.
Скасовуючи рішення першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції вказав, що у суду першої інстанції були відсутні правові підстави для розгляду цієї справи у порядку спрощеного позовного провадження, оскільки позивач пред`явив до суду вимоги про стягнення пені за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання за грудень 2021 року у розмірі 11 625,00 грн та відшкодування моральної шкоди в розмірі 977 531,00 грн, тому ціна позову у цій справі складає 989 156,00 грн, який перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (2 684,00 грн х 250 =
671 000,00 грн), що відповідно до пункту 7 частини 3 статті 376 ЦПК України є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог у частині стягнення пені за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання за грудень 2021 року за договором про надання кредиту від 04 квітня 2008 року у розмірі 11 625,00 грн, суд апеляційної інстанції
керувався тим, що право кредитодавця нараховувати передбачені договором
проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку
кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у частині стягнення моральної шкоди, апеляційний суд виходив з того, що в матеріалах справи відсутні докази того, що внаслідок невиконання відповідачами зобов`язань за кредитним договором стан здоров`я позивача погіршився, а також відсутні докази самого факту погіршення стану здоров`я позивача.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
30 вересня 2024 року ОСОБА_1, засобами поштового зв`язку, звернувся
до Верховного Суду із касаційною скаргою на заочне рішення Личаківського районного суду м. Львова від 26 березня 2024 року та постанову Львівського апеляційного суду від 15 вересня 2024 року, у якій заявник, посилаючись
на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі підставою касаційного оскарження ОСОБА_1 зазначає
пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, що суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без врахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц, від 10 квітня 2019 року у справі № 464/3789/17, від 01 вересня 2020 року у справі № 216/3521/16-ц, від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц, від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц, від 05 квітня 2023 року у справі № 910/4518/16.
Також підставою касаційного оскарження ОСОБА_1 зазначає пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме те, що суди встановили обставини, що мають
значення на підставі недопустимих доказів, яке полягає в тому, що рішення Личаківського районного суду м. Львова від 07 жовтня 2014 року у справі № 463/3808/15-ц не містить належних та допустимих доказів про дострокове розірвання договору кредиту.
Касаційна скарга мотивована також тим, що:
- подана ним у 2013 році позовна заява про стягнення заборгованості
не містила вимог про дострокове повернення частини кредиту, а відповідно
до пункту 9.1 кредитного договору строк його дії продовжується до моменту остаточного виконання сторонами взятих на себе зобов`язань, при цьому
сам кредитний договір достроково не розірвано;
- пеня, яку він просить стягнути у цій справі, є мірою відповідальності
за порушення зобов`язання, і її розмір (3 %) погоджений сторонами в договорі. Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржники
не виконали, не припиняє правовідносини сторін кредитного договору,
не звільняє боржників від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання і не позбавляє кредитора права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України;
- неповернення відповідачами коштів є протиправним та спричинило йому моральну шкоду, а тому безпідставною є відмова в задоволенні позову щодо відшкодування моральної шкоди, яка може бути відшкодована навіть у тих випадках, коли умовами договору право на її компенсацію не передбачено.
? суди встановили обставини, що мають значення для справи, на підставі недопустимих доказів, а саме те, що звернення до суду з позовом про стягнення кредитної заборгованості незалежно від способу стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору;
? суди не дослідили зібрані у справі докази, а саме договір кредиту від 04 квітня 2008 року № 22/2008 ЛФ, відповідно до пункту 4.3 якого сторони визначили, що поза межами строку дії цього договору позичальник сплачує додаткові проценти за користування коштами кредитодавця в розмірі 3% від суми залишку кредиту за кожен день користування кредитом.
Провадження у суді касаційної інстанції
05 листопада 2024 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою.
Підставами відкриття касаційного провадження є пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.
У грудні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 06 лютого 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Інші учасники справи не скористалася правом на подання до Верховного Суду відзиву на касаційну скаргу.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
04 грудня 2008 року між КС "Либідь" в особі Львівської філії
та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № 22/2008 ЛФ, згідно з яким відповідачу надано кредит на суму 20 000,00 грн на строк до 04 квітня 2010 року зі сплатою за користування кредитними коштами 0,13699% від суми залишку кредиту за кожен день користування.
Відповідно до п. 4.3 кредитного договору в разі виникнення заборгованості
в погашенні кредиту та/або процентів за користування кредитом, через 14 днів
з дня обумовленої дати сплати наведеної в п. 5.1 даного договору, позичальник сплачує додаткові проценти за користування коштами кредитодавця в розмірі 3 % від суми залишку кредиту за кожен день користування кредитом.
На забезпечення виконання за кредитним договором від 04 грудня 2008 року № 22/2008 ЛФ між КС "Либідь" в особі Львівської філії та ОСОБА_4 і ОСОБА_3 укладені договори поруки № 22/2008 ЛФ/1 та № 22/2008 ЛФ/2 відповідно, за умовами яких поручителі зобов`язалися відповідати перед кредитором у повному обсязі за виконання позичальником зобов`язань, що випливають із кредитного договору. В разі невиконання позичальником зобов`язань за договором позичальник та поручителі відповідають перед кредитодавцем як солідарні боржники.
Згідно з договором про відступлення права вимоги внаслідок прощення боргу
від 29 березня 2013 року до ОСОБА_1 перейшло право вимоги за кредитним договором від 04 квітня 2008 року № 22/2008ЛФ, укладеним між відповідачами і КС "Либідь". У пункті 1.2 договору про відступлення права вимоги від 29 березня 2013 року внаслідок прощення боргу зазначено, що до нового кредитора переходять всі права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, які існували на момент переходу цих прав (12 500,00 грн тіла кредиту та 11 453,53 грн процентів), а також ті, які в подальшому будуть виникати на підставі основного договору.
Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 07 жовтня 2014 року у справі № 463/3808/14-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 12 лютого 2015 року стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_4, а також солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 заборгованість за договором про надання кредиту від 04 квітня 2008 року № 22/2008 ЛФ, що складалася з 12 500,00 грн тіла кредиту, 20 972,25 грн процентів за користування кредитом та 12 500,00 пені за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання, а всього в сумі 45 972,25 грн.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пункту першого частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до положень статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Касаційне провадження у цій справі відкрито за касаційної скаргою, яка подана на заочне рішення Личаківського районного суду м. Львова від 26 березня 2024 року та постанову Львівського апеляційного суду від 15 серпня 2024 року.
Водночас постановою Львівського апеляційного суду від 15 серпня 2024 року заочне рішення Личаківського районного суду м. Львова від 26 березня 2024 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Таким чином, касаційне провадження у частині оскарження заочного рішення Личаківського районного суду м. Львова від 26 березня 2024 року підлягає закриттю, оскільки предмет оскарження в означеній частині відсутній.
Отже, перегляду у касаційному порядку підлягає лише постанова Львівського апеляційного суду від 26 березня 2024 року, в іншій частині предмет касаційного перегляду відсутній.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначено частиною другою вказаної статті.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (частина перша статті 598 ЦК України).
Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття
Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 "Позика. Кредит. Банківський вклад" ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.
Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).
Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
За статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).
У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).
Під час вибору і застосування норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі
№ 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), на яку посилається заявник
в касаційній скарзі, зазначено, що: "здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту. Забезпечувальне зобов`язання має додатковий (акцесорний) характер, а не альтернативний основному. Велика Палата Верховного Суду вважає, що в разі задоволення не в повному обсязі вимог кредитора за рахунок забезпечувального обтяження основне зобов`язання сторін не припиняється, однак змінюється щодо предмета та строків виконання, встановлених кредитором, при зверненні до суду, що надає кредитору право вимоги до боржника, у тому числі й шляхом стягнення решти заборгованості за основним зобов`язанням (тілом кредиту) в повному обсязі та процентів і неустойки згідно з договором, нарахованих на час звернення до суду з вимогою про дострокове виконання кредитного договору, на погашення яких виявилася недостатньою сума коштів, отримана від реалізації заставного майна під час виконання судового рішення. Звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред`явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Якщо за рішенням про звернення стягнення на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів".
До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 28 жовтня
2020 року у справі № 362/3054/14-ц (провадження № 61-17992св19), від 05 листопада 2020 року у справі № 711/5482/18 (провадження № 61-22738св19).
Таким чином, у кредитодавця/позикодавця відсутні правові підстави нараховувати передбачені договором проценти та пеню після закінчення строку його дії, чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України.
У справі, яка переглядається, суди установили, що рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 07 жовтня 2014 року у справі № 463/3808/14-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 12 лютого 2015 року, які набрали законної сили, частково задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про стягнення заборгованості.
Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_4, а також солідарно
з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 заборгованість за договором про надання кредиту від 04 квітня 2008 року № 22/2008ЛФ, що складалася
з 12 500,00 грн тіла кредиту, 20972,25 грн процентів за користування кредитом
та 12 500,00 грн пені за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання, а всього
в сумі 45 972,25 грн.
Отже, суд апеляційної інстанції, відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 у частині стягнення пені за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання за грудень 2021 року за договором про надання кредиту від 04 квітня 2008 року у розмірі 11 625,00 грн, правильно виснував, що позивач використав право вимоги дострокового повернення заборгованості за кредитним договором, звернувшись до суду з відповідним позовом, чим змінив умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом, неустойки та інших платежів за договором, тому його вимоги не підлягають задоволенню.
Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року в справі
№ 444/9519/12-ц (провадження № 14-10цс18) викладено висновок, що "після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання".
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі
№ 912/1120/16 (провадження № 12-141гс19) викладено правовий висновок про те, що цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, так і випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно. Зокрема, відносини щодо сплати процентів
за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною першою статті 1048 ЦК України. Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов`язань, а не у випадку їх порушення. Натомість наслідки прострочення грошового зобов`язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством. У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов`язання, за частиною першою статті 1050 ЦК України застосуванню у таких правовідносинах підлягає положення статті 625 цього Кодексу. За наведеним у цій статті регулюванням відповідальності за прострочення грошового зобов`язання на боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання покладається обов`язок сплатити кредитору на його вимогу суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Проценти, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов`язання. Тобто, проценти, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов`язання за частиною другою статті 625 ЦК України є спеціальним видом відповідальності за таке порушення зобов`язання. На відміну від процентів, які є звичайною платою за користування грошима, зокрема за договором позики, до них застосовуються загальні норми про цивільно-правову відповідальність. Оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно. Тому за період до прострочення боржника підлягають стягненню проценти від суми позики (кредиту) відповідно до умов договору та частини першої статті 1048 ЦК України як плата за надану позику (кредит), а за період після такого прострочення підлягають стягненню річні проценти відповідно до частини другої статті 625 ЦК України як грошова сума, яку боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання, тобто як міра відповідальності за порушення грошового зобов`язання.
Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України договір може встановлювати проценти за неправомірне користування боржником грошовими коштами
як наслідок прострочення боржником виконання грошового зобов`язання. І такі проценти можуть бути стягнуті кредитодавцем й після спливу визначеного кредитним договором строку кредитування чи у разі пред`явлення
до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України (постанова
Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 910/1238/17, провадження № 12-83гс18; ухвала Великої Палати Верховного Суду від 24 січня 2019 року у справі №5017/1987/2012, провадження №12-289гс18).
Можливість нарахування процентів поза межами строку кредитування чи після пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту та розмір таких процентів залежать від підстави їх нарахування згідно з частиною другою статті 625 ЦК України. У подібних спорах судам необхідно здійснити тлумачення умов відповідних договорів та дійти висновку, чи мали на увазі сторони встановити нарахування процентів як міри відповідальності у певному розмірі за період після закінчення строку кредитування або після пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту, чи у відповідному розділі договору передбачили тільки проценти за правомірну поведінку позичальника (за користування кредитом).
З аналізу наведених постанов Верховного Суду вбачається, що сторони кредитного договору можуть встановити проценти за неправомірне користування грошовими коштами, іншими словами у випадку неповернення грошових коштів, у визначений кредитним договором строк, та такі проценти можуть нараховуватись й після спливу визначеного кредитним договору строку згідно статті 625 ЦК України.
У справі, що переглядається, сторони кредитного договору у пункті 4.3 кредитного договору від 04 квітня 2008 року № 22/2008ЛФ визначили, що в разі виникнення заборгованості в погашенні кредиту та/або процентів за користування кредитом, через 14 днів з дня обумовленої дати сплати наведеної в пункті 5.1 цього договору, позичальник сплачує проценти за користування коштами кредитодавця в розмірі 3 % від суми залишку кредиту, за кожен день користування кредитом.
Пунктом 5.1 кредитного договору сторони погодили графік погашення кредиту, згідно з яким кредит погашається кожного місяця ануїтентними платежами у розмірі 833,33 грн, починаючи 04 травня 2008 року до 04 квітня 2020 року.
Отже, пунктом 4.3 кредитного договору передбачена відповідальність боржника, яка застосовується через 14 днів після несплати позичальником чергового платежу,
в межах строку дії кредитного договору, та є ні що іншим як пенею.
Разом із тим, апеляційний суд правильно вказав, що ОСОБА_1 позовних вимог до відповідачів про стягнення коштів, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, не заявляв.
Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 25 листопада
2020 року у справі № 463/4501/18 (провадження № 61-14778св19), від 08 січня 2025 року у справі № 463/7183/22 (провадження № 61-17598св23) за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3 про стягнення пені за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання.
Крім того, у постанові Верховного Суду від 09 вересня 2024 року у справі
№ 463/2517/22 (провадження № 61-5646св24) за позовом ОСОБА_1
до ОСОБА_2, ОСОБА_4, ОСОБА_3 про стягнення пені
за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання колегія суддів погодилася
з висновками судів про відсутність правових підстав для задоволення позову, та вказала, що позивач по суті тлумачить норми матеріального права на власний розсуд, а наведені ним у касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів про відмову в позові.
Отже, практика суду касаційної інстанції у цій категорії справ є незмінною.