ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 березня 2025 року
м. Київ
справа № 760/17880/21
провадження № 61-1982св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М. (судді-доповідача), Петрова Є. В., Сердюка В. В., Ситнік О. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - директор виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України Михайленко Тетяна Олександрівна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Балюра Андрій Станіславович, на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 26 червня 2023 року у склад судді Ішуніної Л. М. та постанову Київського апеляційного суду від 18 січня 2024 року у складі колегії суддів: Мережко М. В., Поліщук Н. В., Соколової В. В.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (далі - ГУ ПФУ в м. Києві), третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - директор виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України Михайленко Т. О., про розірвання трудового договору, видання наказу про звільнення, стягнення вихідної допомоги та невиплаченої страхової суми по листкам непрацездатності.
Позов обґрунтований тим, що починаючи з 13 липня 2001 року вона працювала на посаді начальника управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України в місті Києві (далі - Управління), правонаступником якого є Фонд соціального страхування України.
На посаду першого заступника начальника Управління за переведенням її призначено 01 серпня 2017 року.
Наказом відповідача від 03 квітня 2020 року № 215к ОСОБА_1 звільнено із займаної посади відповідно до пункту 1 частини першої статті 41 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 04 лютого 2021 року у справі № 761/13112/20 позов ОСОБА_1 про скасування наказу про звільнення та поновлення на роботі задоволено. Наказ від 03 квітня 2020 року № 215к визнано протиправним та скасовано, поновлено ОСОБА_1 на посаді першого заступника начальника Управління та стягнено з Управління на її користь 364 241,02 грн в рахунок відшкодування середнього заробітку за час вимушеного прогулу та 27 364,50 грн, понесених позивачем на професійну правничу допомогу. Постановою Київського апеляційного суду від 20 квітня 2021 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Таким чином, зазначеним рішенням суду, яке набрало законної сили, встановлено, що відповідач порушив щодо позивача трудове законодавство.
Крім того, позивач вказує, що її було поновлено на посаді 11 лютого 2021 року, тобто проігноровано приписи рішення суду щодо негайного поновлення позивача на посаді.
Після поновлення на посаді, її не було ознайомлено з колективним договором та з правилами внутрішнього трудового розпорядку в частині видання наказу від 01 жовтня 2020 року № 871к, згідно з яким в Управлінні було запроваджено в період карантину дистанційну роботу працівників у черговому режимі, проте відповідачем було доведено до її відома про необхідність виконувати трудові обов`язки в адміністративній будівлі Управління та дотримуватися звичайного робочого графіку.
Внаслідок необхідності бути присутньою на робочому місці вона інфікувалася коронавірусом від колеги з роботи та з 26 квітня 2021 року до 24 травня 2021 року перебувала на лікарняному.
Листом від 03 червня 2021 року відповідач її повідомив про залишення без оплати періоду перебування на лікарняному, у зв`язку з виявленням Комісією соціального страхування недоліків в оформленні листків непрацездатності, які відсутні у вичерпному переліку підстав для відмови в наданні допомоги по тимчасовій непрацездатності, тобто відмова відповідача є незаконною.
Відповідач систематично порушував принцип обов`язковості рішення суду, оскільки вже після поновлення її на посаді, Управлінням було перераховано частину стягненого судом на її користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу в сумі 34 368,47 грн, будь-яких інших виплат згідно з вказаним рішенням суду відповідач тривалий час не здійснював.
17 травня 2021 року вона звернулася із письмовою вимогою виплатити всі суми стягнені за рішенням суду, яка була залишена без відповіді.
25 травня 2021 року відповідачем було виплачено залишок суми у розмірі 316 022,26 грн, проте сума двох здійснених відрахувань дорівнює 350 390,73 грн, а не 364 241,02 грн, як зазначено в рішенні суду, тому рішення суду в частині стягнення середньої заробітної плати не було виконане в повному обсязі, а також не було виплачено витрати на правничу допомогу, що є порушенням відносно неї трудового законодавства.
З огляду на викладене, 21 травня 2021 року вона звернулася до відповідача із заявою про її звільнення з 24 травня 2021 року із займаної посади на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, яку надіслала цінним листом з описом вкладення .
На початку робочого дня 24 травня 2021 року позивач подала ідентичну заяву під розписку уповноваженій особі відповідача. Проте відповідач не оформив належним чином її звільнення і до кінця робочого дня 24 травня 2021 року наказ про звільнення не підготував, розрахунок з нею не провів, трудову книжку не видав.
25 травня 2021 року відповідачу було направлено заяву про видачу трудової книжки та виплату розрахунку при звільненні, яка була проігнорована.
26 травня 2021 року на її електронну пошту надійшов лист відповідача за № 3694-12, у якому їй було запропоновано повідомити причини відсутності на робочому місці та зазначено про правові наслідки невиконання нею трудових обов`язків за укладеним трудовим договором.
Позивач вважала, що з 25 травня 2021 року між сторонами існує спір з припинення трудових відносин. Оскільки їй не видали трудову книжки і наказу про звільнення, вона не може влаштуватись на іншу роботу, стати на облік до Центру зайнятості та позбавлена можливості фінансово себе забезпечувати, чим порушено основоположне право на працю, яке гарантоване статтею 43 Конституції України.
Уточнивши позовні вимоги, просила:
визнати трудові правовідносини між нею та відповідачем припиненими, шляхом розірвання трудового договору на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, починаючи з 24 травня 2021 року;
зобов`язати відповідача належним чином оформити звільнення ОСОБА_1 з посади першого заступника начальника Управління з 24 травня 2021 року на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, внести відповідний запис про звільнення до її трудової книжки та видати їй наказ (розпорядження) про звільнення;
стягнути з відповідача на її користь невиплачену тримісячну вихідну допомогу у розмірі 107 180,97 грн;
стягнути з відповідача на її користь невиплачені страхові суми по листкам непрацездатності від 26 квітня 2021 року серії АЛД № 529937 та від 06 травня 2021 року серії АЛД № 442833 на загальну суму 33 087,55 грн.
Короткий зміст судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Солом`янського районного суду міста Києва від 26 червня 2023 року, яке залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 18 січня 2024 року, в позові відмовлено.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, керувався тим, що позивач не довела порушення відповідачем норм чинного трудового законодавства по відношенню до неї та наявності підстав для припинення між ними трудових правовідносин на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, а також не встановлено підстав для стягнення коштів у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності позивачем.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У лютому 2024 року ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Балюра А. С., звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Солом`янського районного суду міста Києва від 26 червня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 січня 2024 року, просить їх скасуватита ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не застосували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 569/10189/16-ц, від 06 грудня 2018 року у справі № 465/4679/16, від 24 січня 2019 року у справі № 760/9521/15, від 26 лютого 2020 року у справі № 702/725/17, від 17 червня 2020 року у справі № 521/1892/18, від 19 серпня 2020 року у справі № 754/14783/17, від 26 травня 2021 року у справі № 127/1703/19, від 10 травня 2022 року у справі № 369/3013/20, від 15 червня 2022 року у справі № 209/1944/18, від 06 листопада 2023 року у справі № 938/466/21, від 06 жовтня 2021 року у справі № 209/1944/18, від 29 вересня 2021 року у справі № 511/1284/19, від 20 квітня 2022 року у справі № 212/9107/19, від 23 січня 2018 року у справі № 227/5686/14-ц, від 01 лютого 2018 року у справі № 757/25503/15-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 161/10759/16-ц, від 15 листопада 2018 року у справі № 761/18805/17, від 13 березня 2019 року у справі № 754/1936/16-ц, від 10 липня 2019 року у справі № 644/8881/16, від 22 квітня 2020 року у справі № 199/8766/18, від 05 лютого 2020 року у справі № 569/249/18-ц, від 15 квітня 2020 року у справі № 681/1629/18, від 17 квітня 2019 року у справі № 216/7189/14-ц, від 17 березня 2021 року у справі № 686/10718/17, від 09 листопада 2021 року у справі № 712/513/20, від 09 лютого 2022 року у справі № 569/1159/20-ц, від 13 квітня 2022 року у справі № 344/1017/20, від 16 червня 2022 року у справі № 211/5625/19, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2019 року у справі № 711/8138/18, від 13 березня 2019 року у справі № 711/8446/16-ц, у постановах Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-435цс15, від 22 травня 2013 року у справі
№ 6-34цс13.
Управління проігнорувало її заяву від 04 лютого 2021 року, як у частині негайного виконання рішення суду, видавши наказ про її поновлення на роботі лише 09 лютого 2021 року та виплативши їй один середній заробіток 11 лютого 2021 року, так і в частині її допуску до виконання службових обов`язків, які покладалися на неї на день незаконного звільнення. Таким чином, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що відповідач повністю виконав рішення суду у справі № 761/13112/20.
На час звернення позивача із заявою про звільнення за частиною третьою статті 38 КЗпП України їй не були виплачені Управлінням середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 264 453,77 грн (після відрахування податків і зборів) та суми витрат на професійну правничу допомогу понесених нею у судах першої та апеляційної інстанцій в розмірі 27 364,50 грн і 7 661,50 грн, тому це є окремою законною і достатньою підставою стверджувати про порушення відповідачем трудового законодавства відносно ОСОБА_1 .
Відповідач не надав доказів ознайомлення позивача з колективним договором.
В оскаржуваних судових рішеннях зазначено, що наказ від 01 жовтня 2020 року № 871к не є частиною правил внутрішнього трудового розпорядку, а позивача, не зважаючи на її заперечення, таки було ознайомлено відповідачем зі змістом цього наказу належним чином, що підтверджується сукупністю досліджених в судовому засіданні доказів. Що стосується твердження позивача про порушення відповідачем пункту 2 частини першої статті 29 КЗпП України, то вони визнані судами необґрунтованими та безпідставними.
Позивач не погоджується з вказаними висновками судів першої та апеляційної інстанцій.
Суд першої інстанції створив умови, за яких позивач була позбавлена можливості зібрати докази наявності причинно-наслідкового зв`язку інфікування її коронавірусом на робочому місці від ОСОБА_2 . Про вказані порушення норм процесуального права позивач зазначила в апеляційній скарзі. Проте суд апеляційної інстанції залишив їх без належної оцінки та погодився з процесуальними рішеннями суду першої інстанції, визнавши їх законними.
Суди першої та апеляційної інстанцій зробили висновок, що надані позивачем листки непрацездатності містили помилки в їх заповненні, що свідчить про те, що вони видані не у встановленому законом порядку та не відповідають вимогам Закону України від 23 вересня 1999 року № 1105-ХІV "Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування" (далі - Закон № 1105-ХІV), Положенню про комісію (уповноваженого) із страхування у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності, затвердженого постановою правління Фонду соціального страхування України від 19 липня 2018 року № 13 (далі - Положення № 13), Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, затвердженої наказом від 13 листопада 2001 року № 455 Міністерства охорони здоров`я України (далі - Інструкція № 455) та Інструкції про порядок заповнення листка непрацездатності, затвердженої наказом від 03 листопада 2004 року № 532 Міністерства охорони здоров`я України (тут і далі - Інструкція № 532, чинній на час видачі листків непрацездатності). Проте, суди першої та апеляційної інстанцій не досліджували наявні в матеріалах справи копії листків непрацездатності від 26 квітня 2021 року серії АЛД № 529937 та від 06 травня 2021 року серії АЛД № 442833.
Таким чином, невиплата страхових сум за листками непрацездатності, є підставою для розірвання трудового договору на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України.
Аргументи інших учасників справи
У червні 2024 року до Верховного Суду надійшов відзив ГУ ПФУ в м. Києві на касаційну скаргу, у якому відповідач просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.
Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що з метою виконання судового рішення 09 лютого 2021 року Управлінням видано наказ № 76-к "Про поновлення ОСОБА_1" на посаді першого заступника начальника Управління з 03 квітня 2020 року. 11 лютого 2021 року, в день фактичного прибуття позивача на роботу, платіжним дорученням № 169 на користь ОСОБА_1 було перераховано середній заробіток за час вимушеного прогулу за один місяць у розмірі 28 760,23 грн. Таким чином, рішення суду в частині допущення до негайного виконання було виконано в повному обсязі. Інші суми були виплачені, після набрання рішення законної сили, а саме 20 квітня 2021 року. Платіжним дорученням від 24 травня 2021 року № 672 перераховано 264 453,77 грн залишку середнього заробітку за час вимушеного прогулу, судові витрати та витрати на професійну правничу допомогу були перераховані платіжними дорученнями від 08 червня 2021 року № 763 та № 764.
Суди дійшли правильного висновку, що обставини щодо порушення трудового законодавства при звільненні позивача наказом від 03 квітня 2020 року № 215к вже були вирішені в судовому порядку, тому ці самі наведені позивачем обставини порушення Управлінням вимог законодавства про працю не можуть бути самостійною підставою для звільнення позивача на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, оскільки не є такими, що мають місце на день подання позивачем відповідної заяви про звільнення і вже були вирішені.
Протоколом конференції представників трудового колективу Управління від 03 квітня 2018 року був затверджений колективний договір між адміністрацією та трудовим колективом. На день укладення колективного договору ОСОБА_1 перебувала в трудових відносинах з Управлінням. За період з дати звільнення та поновлення позивача на роботі, зміни або доповнення до умов колективного договору не вносились. З 03 квітня 2020 року ОСОБА_1 поновлено на посаді першого заступника начальника Управління, з дати звільнення. Отже, трудовий договір між Управлінням та позивачем не вважається розірваним, оскільки поновлення на посаді за своєю правовою природою є продовженням раніше укладеного трудового договору.
Враховуючи викладене, підстав для повторного ознайомлення позивача з колективним договором після поновлення на роботі не було.
Наказ Управління від 01 жовтня 2020 року № 871-к "Про організацію роботи управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування у м. Києві в період карантину" не є частиною правил внутрішнього трудового розпорядку Управління та не вносив змін чи доповнень до них. Зазначений наказ був доведений ОСОБА_1 11 лютого 2021 року, в день фактичного виходу на роботу, про це також свідчать посилання позивача на зміст наказу в позові. Після безпосереднього ознайомлення із зазначеним наказом позивач звернулася до начальника відділу по роботі з персоналом Управління з проханням надати копію наказу виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України від 22 червня 2020 року № 282-од "Про організацію роботи виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України та її робочих органів в період карантину та етапів послаблення протиепідемічних заходів", на який є посилання в наказі від 01 жовтня 2020 року
№ 871-к, яка особисто в руки надала позивачу зазначений наказ. Жодних зауважень, заперечень чи питань щодо змісту наказів, зокрема, в частині переліку осіб щодо яких запроваджувався черговий режим роботи в період карантину, до якого не відносилось керівництво Управління, з боку позивача не було. Факт ознайомлення з наказами від 22 червня 2020 року № 282-од та від 01 жовтня 2020 року № 871-к позивач сама підтверджує в позові.
Факт інфікування в Управлінні, внаслідок контактування з хворими на коронавірус працівниками, позивач не може належним чином довести, оскільки в період пандемії ризик зараження на "COVID-19" існував в усіх громадських місцях: у закладах торгівлі, у громадському транспорті, при спілкуванні з родичами, сусідами тощо. ОСОБА_1 не надано жодних доказів, які б підтверджували факт її інфікування під час виконання функціональних обов`язків на робочому місці в Управлінні. Звинувачення позивача в інфікуванні коронавірусною хворобою на роботі є не більше ніж її припущенням, хоча в силу приписів частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. З огляду на викладене, зв`язок між діями Управління та можливим інфікуванням позивача на роботі відсутній.
Прийняття рішення щодо відмови у призначенні допомоги з тимчасової непрацездатності є правом Комісії, факт прийняття відповідного рішення не свідчить про порушення трудових прав позивача. Водночас ОСОБА_1 було повідомлено про можливість повторного розгляду комісією із соціального страхування Управління згаданих листків непрацездатності після усунення наведених недоліків, однак позивачем недоліки усунуті не були.
Відмова роботодавця у розірванні трудового договору за вказаними підставами не є порушенням КЗпП України та інших актів трудового законодавства, оскільки відповідні нормативно-правові акти не містять імперативних норм щодо обов`язку роботодавця розірвати трудові відносини за відповідних обставин. З урахуванням викладеного, зазначені твердження позивача щодо порушення її права на розірвання трудового договору є безпідставними та такими, що не ґрунтуються на нормах чинного законодавства.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 08 квітня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.
У квітні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 13 лютого 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду
Підстави відкриття касаційного провадження та межі розгляду справи
Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Касаційне провадження відкрито з підстави, передбаченоїпунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з таких підстав.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
З 13 липня 2001 року до 03 квітня 2020 року ОСОБА_1 працювала у відповідача на посадах начальника Управління та першого заступника начальника Управління.
03 квітня 2020 року її було звільнено за одноразове грубе порушення трудових обов`язків на підставі пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України.
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 04 лютого 2021 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 20 квітня 2021 року, визнано протиправним та скасовано наказ від 03 квітня 2020 року № 215к "Про звільнення ОСОБА_1". Поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді першого заступника начальника Управління. Стягнено з Управління на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, починаючи з 04 квітня 2020 року до 04 лютого 2021 року у сумі 364 241,02 грн, а також судові витрати у сумі 27 364,50 грн та 4 483,21 грн.
Наказом від 09 лютого 2021 року № 76к ОСОБА_1 поновлено на посаді першого заступника начальника Управління з 03 квітня 2020 року.
21 травня 2021 року позивач направила відповідачу засобами поштового зв`язку заяву про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України. У заяві просила звільнити її 24 травня 2021 року у зв`язку з невиконанням відносно неї законодавства про працю, умов колективного договору і трудового договору, що виразилося у наступному:
рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 04 лютого 2021 року у справі № 716/13112/20, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 20 квітня 2021 року, визнано незаконним і скасовано наказ керівника Управління від 03 квітня 2020 року № 215к про її звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 41 КЗпП України за одноразове грубе порушення трудових обов`язків та поновлено її на роботі;
всупереч вимогам пункту 2 частини першої статті 29 КЗпП України, керівник Управління не виконав свій обов`язок i вслід за поновленням на роботі, не ознайомив її з правилами внутрішнього трудового розпорядку (стосовно видання наказу від 01 жовтня 2020 року № 871к, згідно з яким в Управлінні запроваджено дистанційну роботу працівників у черговому режимі та колективним договором;
внаслідок недотримання керівником Управління Ксьондз С. М. порядку дистанційної роботи на дому відповідно до наказу від 01 жовтня 2020 року № 871к та вимог статті 60-2 КЗпП України, вона систематично контактувала на роботі з хворими на коронавірус працівниками Управління, внаслідок чого була інфікована, захворіла на коронавірус і тимчасово втратила працездатність у зв`язку з цією хворобою;
керівництво Управління в особі Ксьондза С.М., всупереч рішення суду про поновлення її на роботі, яке набуло законної сили, не виконало покладений на нього обов`язок здійснити виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу протягом часу з 20 квітня 2021 року по дату звернення з даною заявою, чим порушило вимоги законодавства України. Крім того, аналогічну заяву вона подала уповноваженій особі відповідача 24 травня 2021 року, що підтверджується штампом вхідної кореспонденції.
25 травня 2021 року засобами поштового зв`язку позивач надіслала на адресу відповідача заяву про видачу трудової книжки та виплату розрахунку при звільненні, в якій вона пред`явила вимогу негайно ознайомити її з наказом про звільнення на підставі її заяви від 21 травня 2021 року, видати їй належним чином оформлену трудову книжку, здійснити з нею розрахунок при звільненні, зокрема, виплатити вихідну допомогу у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.
Листом від 25 травня 2021 року за № 3640-12 відповідач повідомив позивачу, що 24 травня 2021 року керівником Управління було розглянуто її заяву про звільнення та приблизно о 16 годині 30 хвилин заступником начальника відділу по роботі з персоналом Управління Омельченко Ю. М. позивачу було повідомлено рішення керівника про те, що в задоволенні заяви від 24 травня 2021 року відмовлено. Отже, 24 травня 2021 року трудовий договір укладений з позивачем на невизначений строк, не розірвано, а продовжує свою дію. Однак, 25 травня 2021 року станом на 12:00 год з нез`ясованих причин ОСОБА_1 не з`явилась на робочому місці. Управління просило ОСОБА_1 прибути до адміністративного приміщення Управління за адресою: м. Київ, пр-т. Перемоги, 92/2 або повідомити про причини відсутності на робочому місці у зручний спосіб (засобами телефонного, факсимiльного зв`язку тощо).
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Предметом спору у цій справі є трудовий спір щодо дотримання роботодавцем законодавства при відмові в розірванні трудового договору з ініціативи працівника на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України.
Згідно з частиною третьою статті 38 КЗпП України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
За статтею 38 КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи працівника і його правові підстави залежать від причин, які спонукають працівника до розірвання цього договору і які працівник визначає самостійно. У разі якщо вказані працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства (частина третя статті 38 КЗпП України) - не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, останній не вправі самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору.
При незгоді роботодавця звільнити працівника з підстав, передбачених частиною третьою статті 38 КЗпП України, останній може відмовити у розірванні трудового договору, але не вправі розірвати цей договір з інших підстав, які працівником не зазначалися.
Аналогічний висновок зазначений у постанові Верховного Суду України від 22 травня 2013 року в справі № 6-34цс13, у постановах Верховного Суду від 13 березня 2019 року в справі № 754/1936/16-ц, від 13 квітня 2022 року у справі № 344/1017/20, на які посилається заявник у касаційній скарзі.
Верховний Суд у постанові від 03 серпня 2021 року у справі № 508/1190/17 зазначив, що заборона роботодавцеві самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору виникає за умови непідтвердження або невизнання роботодавцем порушень трудового законодавства, вказаних працівником, як на підставу звільнення за частиною третьою статті 38 КЗпП України. Тобто, підставою для застосування вказаної норми КЗпП України є факт порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, умов колективного чи трудового договору, що спонукало працівника до розірвання трудового договору з власної ініціативи.
Зазначення працівником конкретних випадків порушення трудового законодавства має наслідком у подальшому підтвердження даних фактів роботодавцем та звільнення працівника на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, або ж невизнання власником зазначених порушень та відмову у розірванні трудового договору відповідно до даної норми.
Із заяви про звільнення на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, поданої позивачем, вбачається, що нею визначені такі підстави порушення роботодавцем трудового законодавства по відношенню до неї:
незаконне звільнення з роботи, що підтверджується рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 04 лютого 2021 року, яке набрало законної сили;
порушення вимог пункту 2 частини першої статті 29 КЗпП України, у зв`язку з неознайомленням позивача з колективним договором та наказом від 01 жовтня 2020 року № 871к, яким було запроваджено дистанційну роботу працівників на дому у черговому режимі;
порушення вимог щодо забезпечення безпечних умов праці, внаслідок чого позивач була інфікована на робочому місці коронавірусною хворобою і перебувала на лікарняному;
систематичне невиконання відповідачем вимог законодавства щодо виплати заробітної плати.
Суди першої та апеляційної інстанцій вказували, що обставини порушення відповідачем вимог законодавства про працю при прийнятті наказу від 03 квітня 2020 року № 215к про звільнення ОСОБА_1 з посади, на які посилається позивач, були предметом окремого судового розгляду у справі № 761/13112/20. За результатами розгляду судом вжито заходи судового захисту порушених прав позивача - скасовано наказ та поновлено ОСОБА_1 на роботі. Відповідачем рішення суду виконано. Таким чином, правовідносини, що виникли між позивачем та відповідачем у зв`язку з прийняттям наказу про звільнення від 03 квітня 2020 року № 215к, є такими, що припинили свою дію.
Враховуючи, що обставини щодо порушення трудового законодавства при звільненні позивача наказом від 03 квітня 2020 року № 215к вже були вирішені в судовому порядку, порушені права позивача в цій частині були захищені, тому ці самі наведені позивачем обставини порушення відповідачем вимог законодавства про працю не можуть бути самостійною підставою для звільнення позивача на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, оскільки не є такими, що мають місце на час подання позивачем відповідної заяви про звільнення, і вже були вирішені.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 29 КЗпП України до початку роботи працівника за укладеним трудовим договором (крім трудового договору про дистанційну роботу) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний ознайомити працівника з правилами внутрішнього трудового розпорядку та колективним договором.
Згідно з матеріалами справи, протоколом конференції представників трудового колективу Управління від 03 квітня 2018 року був затверджений колективний договір між адміністрацією і трудовим колективом Управління. На час укладення колективного договору ОСОБА_1 перебувала в трудових відносинах з Управлінням. За період з дати звільнення та поновлення позивача на роботі, зміни, доповнення до умов колективного договору не вносились. Діючі правила внутрішнього трудового розпорядку працівників Управління затверджені загальними зборами працівників Управління від 15 серпня 2017 року, тобто в період перебування позивача в трудових відносинах з Управлінням. Вказані обставини визнані позивачем і не заперечувались.
Відповідно до резолютивної частини рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 04 лютого 2021 року наказ Управління від 03 квітня 2019 року № 215-к "Про звільнення ОСОБА_1" визнано протиправним та скасовано, позивача поновлено на посаді першого заступника начальника Управління з дати звільнення. Отже, трудовий договір між Управлінням та позивачем не вважається розірваним або укладеним з іншої дати.
Враховуючи викладене, суди дійшли висновку, що відсутні підстави передбачені пунктом 2 частиною першою статті 29 КЗпП України для ознайомлення позивача з колективним договором між адміністрацією і трудовим колективом Управління внаслідок поновлення ОСОБА_1 на роботі, оскільки між сторонами не укладався новий трудовий договір, а поновлення на роботі за рішенням суду передбачає, що раніше укладений трудовий договір є продовженим.
Правила внутрішнього трудового розпорядку працівників Управління затверджені загальними зборами працівників Управління від 15 серпня 2017 року (є дійсними і діючими), тобто прийняті в період перебування позивача в трудових відносинах з Управлінням.
Після поновлення на посаді, ОСОБА_1 було доведено наказ Управління від 01 жовтня 2020 року № 871к в день її фактичного виходу на роботу - 11 лютого 2021 року. Позивач у позовній заяві стверджувала, що до неї було доведено необхідність виконання трудових обов`язків за звичайним робочим графіком, оскільки відповідно до наказу від 01 жовтня 2020 року № 871к "Про організацію роботи управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м. Києві в період карантину" з 05 жовтня 2020 року до окремого рішення запроваджено дистанційну роботу на дому у черговому режимі працівникам Управління за списком згідно з додатком. Відповідно до додатку до наказу позивач не входила до переліку осіб, для яких запроваджено режим дистанційної роботи, тому повинна була виконувати трудові обов`язки за звичайним робочим графіком.
Враховуючи, що наказ від 01 жовтня 2020 року № 871к "Про організацію роботи управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у м. Києві в період карантину" не є частиною правил внутрішнього трудового розпорядку та з його змістом позивача було ознайомлено, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку, що посилання позивача на порушення відповідачем пункту 2 частини першої статті 29 КЗпП України є необґрунтованим.
Відповідно до статей 76-81 ЦПК України позивач не надала належних і допустимих доказів на підтвердження порушення відповідачем вимог щодо забезпечення безпечних умов праці, внаслідок чого позивач була інфікована на робочому місці коронавірусною хворобою і перебувала на лікарняному. Надані до суду документи не свідчать про причинно-наслідковий зв`язок між перебуванням позивача на робочому місці та інфікуванням її коронавірусом. Крім того, з наданих позивачем листків непрацездатності не вбачається, що їй було діагностовано коронавірус. Таким чином, зазначене твердження ґрунтується виключно на припущеннях позивача, що є порушенням вимог процесуального законодавства.
09 лютого 2021 року на виконання рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 04 лютого 2021 року відповідач видав наказ № 76к про поновлення ОСОБА_1 на посаді, а згідно з платіжними дорученнями від 11 лютого 2021 року № 167, № 168, № 169 позивачу було перераховано 35 726,99 грн заробітної плати за час вимушеного прогулу за один місяць.
Таким чином, відповідач виконав рішення суду щодо негайного виконання в частині поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу за один місяць.
Що стосується виплати іншої частини заробітку за час вимушеного прогулу та витрат на правничу допомогу, то з наявних в матеріалах справи платіжних доручень вбачається, що вся сума присудженого заробітку за час вимушеного прогулу була виплачена позивачу 24 травня 2021 року після перегляду рішення апеляційним судом, а 08 червня 2021 року позивачу було перераховано кошти на відшкодування витрат на правничу допомогу за рішенням Шевченківського районного суду міста Києва та Київського апеляційного суду, тобто ще до відкриття виконавчих проваджень з примусового виконання рішень суду, які були відкриті 10 червня 2021 року.
Відмовляючи у задоволенні позову в частині стягнення невиплаченої страхової суми по листкам непрацездатності, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, керувався тим, що надані позивачем листки непрацездатності містили помилки в їх заповненні, що свідчить про те, що вони видані не у встановленому порядку, зазначені комісією помилки позивачем виправлені не були. Крім того, позивач рішення про відмову у призначенні матеріального забезпечення не оскаржувала ні в судовому порядку, ані в позасудовому порядку.
Враховуючи вищевикладене, суди дійшли висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
З таким висновком судів повністю погодитися не можна з огляду на таке.
Відповідно до частини першої статті 31 Закону України "Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) підставою для призначення допомоги по тимчасовій непрацездатності, по вагітності та пологах є виданий у встановленому порядку листок непрацездатності. Порядок і умови видачі, продовження та обліку листків непрацездатності, здійснення контролю за правильністю їх видачі встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, за погодженням з Фондом.
Згідно з частиною третьої статті 30 Закону України "Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) рішення про призначення матеріального забезпечення та надання соціальних послуг приймається комісією (уповноваженим) із соціального страхування, що створюється (обирається) на підприємстві, в установі, організації, до складу якої входять представники адміністрації підприємства, установи, організації та застрахованих осіб (виборних органів первинної профспілкової організації (профспілкового представника) або інших органів, які представляють інтереси застрахованих осіб), або фізичною особою - підприємцем, особою, яка провадить незалежну професійну діяльність.
Комісія (уповноважений) із соціального страхування здійснює контроль за правильним нарахуванням і своєчасною виплатою матеріального забезпечення, приймає рішення про відмову в його призначенні, про припинення виплати матеріального забезпечення (повністю або частково), розглядає підставу і правильність видачі листків непрацездатності та інших документів, які є підставою для надання матеріального забезпечення та соціальних послуг.
Комісія (уповноважений) із соціального страхування виконує свої функції відповідно до положення про комісію (уповноваженого) із страхування у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності, яке затверджується правлінням Фонду.
Згідно з пунктом 2.2 розділу ІІ Положення № 13 комісія (уповноважений) із соціального страхування підприємства зобов`язана, зокрема, приймати рішення про відмову в призначенні матеріального забезпечення, про припинення його виплати (повністю або частково), розглядати підставу і правильність видачі та заповнення листків непрацездатності та інших документів, які є підставою для надання матеріального забезпечення.
Відповідно до підпункту 3.1.1 пункту 3.1 розділу ІІІ Положення № 13 комісія (уповноважений) із соціального страхування підприємства приймає рішення про призначення або відмову в призначенні матеріального забезпечення (допомоги по тимчасовій непрацездатності (включаючи догляд за хворою дитиною), вагітності та пологах, на поховання) і передає його роботодавцю для проведення виплат, здійснення розрахунків тощо. Приймає рішення про припинення виплати матеріального забезпечення (повністю або частково). Перевіряє правильність видачі та заповнення документів, які є підставою для надання матеріального забезпечення.
Згідно з пунктом 4.3 розділу ІV Положення № 13 рішення комісії (уповноваженого) із соціального страхування підприємства оформлюються протоколом в день їх прийняття згідно з додатком до цього Положення.
Відповідно до розділу V Положення № 13 рішення комісії (уповноваженого) із соціального страхування підприємства про призначення або відмову у призначенні матеріального забезпечення може бути оскарженим застрахованою особою до відділення робочого органу виконавчої дирекції Фонду, де перебуває на обліку підприємство, протягом 5 днів з моменту отримання повідомлення про таке призначення або відмову, що не позбавляє права застрахованої особи звернутися з цих питань до суду.
Порядок і умови видачі, порядок заповнення, продовження та обліку документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, контролю за правильністю їх видачі визначені Інструкцією № 455 та Інструкцією № 532.
03 червня 2021 року заступником голови комісії із соціального страхування Управління Захаріною Н. В. позивачу було направлено лист у якому зазначено, що комісія прийняла рішення про відмову в призначенні матеріального забезпечення за листками непрацездатності від 26 квітня 2021 року серії АЛД № 529937 та від 06 травня 2021 року серії АЛД № 442833, у зв`язку з виявленням у них помилок, в порушення вимог Інструкції № 532, зокрема неправильно зазначена назва закладу охорони здоров`я (пункт 3.1 Інструкції № 532), не зазначена адреса місцезнаходження підприємства (установи, організації) (т. 1, а. с. 80).
Відповідно до пункту 1 Інструкції № 532 листок непрацездатності (далі - ЛН) - це багатофункціональний документ, який є підставою для звільнення від роботи у зв`язку з непрацездатністю та з матеріальним забезпеченням застрахованої особи в разі тимчасової непрацездатності, вагітності та пологів. Лицьовий бік бланка ЛН заповнюється лікуючим лікарем або молодшим медичним працівником з медичною освітою. Зворотний бік бланка ЛН заповнюється за місцем роботи застрахованої особи. Записи в ЛН здійснюються розбірливим почерком, без помарок, синім, фіолетовим або чорним чорнилом.
Згідно з пунктом 3.3 Інструкції № 532 у графі "Причина непрацездатності:" необхідно обов`язково підкреслити відповідну причину звільнення від роботи. Пункти 2, 4 виправленню не підлягають.
Відповідно до пункту 4.5 Інструкції № 532 у разі помилок у тексті здійснюється виправлення тексту, що підтверджується записом "Виправленому вірити", підписом лікуючого лікаря та печаткою закладу охорони здоров`я "Для листків непрацездатності". На бланку ЛН дозволяється не більше двох виправлень.
У постанові від 18 червня 2020 року у справі № 802/2184/16-а Верховний Суд щодо застосування положень Інструкції № 455 та Інструкції № 532 дійшов висновку, що за відсутності відповідальності пацієнта стосовно правильності заповнення листків непрацездатності, а також враховуючи, що сам факт настання страхового випадку по досліджуваному листку непрацездатності не ставиться під сумнів органом Фонду, підстав для повернення коштів Фонду, які були виплачені відповідно до вказаного листка непрацездатності, не вбачається.
У постановах від 12 квітня 2019 року в справі № 265/563/17, від 05 серпня 2019 року в справі № 638/10227/17, від 24 лютого 2020 року в справі № 361/7197/16-ц, від 10 лютого 2021 року в справі № 758/2641/17 Верховний Суд зазначив, що неналежне виконання лікарем обов`язків щодо ведення документації не дає підстави для висновку, що виданий уповноваженою особою листок непрацездатності не може підтверджувати тимчасову непрацездатність працівника. Відповідальність за порушення лікарем обов`язків по веденню документації покладається безпосередньо на лікаря та не може ніяким чином впливати на працівника.
Суди першої та апеляційної інстанцій, ухвалюючи рішення про відмову в позові в цій частині, не врахували, що в матеріалах справи відсутній протокол яким оформлюється рішення комісії відповідно до пункту 4.3 розділу ІV Положення № 13, не здійснили належного дослідження ЛН, не врахували чи можливі виправлення, передбачені Інструкцією № 532. Внаслідок цього дійшли передчасного висновку про відсутність правових підстав для припинення трудових правовідносин між позивачем та відповідачем шляхом розірвання трудового договору на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України.
Доводи касаційної скарги про невиплату страхових сум за листкам непрацездатності підлягають перевірці, проте це виходить за межі повноважень Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду у своїх постановах від 04 вересня 2019 року у справі № 404/3447/17, від 07 квітня 2020 року у справі № 591/1079/19 виснував, що оскільки у статті 116 КЗпП України йдеться про виплату всіх сум, що належать працівнику від підприємства, установи, організації, що не обмежується лише заробітною платою, а включає в себе також інші нарахування, у тому числі й допомогу по тимчасовій непрацездатності за перші п`ять днів тимчасової непрацездатності, що здійснюється за рахунок коштів роботодавця, тому такі кошти відносяться до виплат, які належать працівнику при звільненні та у разі несплати яких настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
Враховуючи, що виплати за листками непрацездатності фактично є складовою заробітної плати за період непрацездатності, їх невиплата є порушенням обов`язку роботодавця щодо своєчасного розрахунку з працівником. Відповідно до частини третьої статті 38 КЗпП України, така заборгованість є підставою для розірвання трудового договору з ініціативи працівника у зв`язку з порушенням роботодавцем законодавства про оплату праці, що тягне за собою обов`язок виплатити всі належні суми при звільненні.
Всі інші вимоги позивача - зобов`язання відповідача належним чином оформити звільнення позивача на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України, внести відповідний запис про звільнення до трудової книжки, видати наказ про звільнення та стягнення з відповідача на користь позивача невиплаченої тримісячної вихідної допомоги в сумі 107 180,97 грн, є похідними від вимоги про визнання трудових правовідносин припиненими на підставі частини третьої статті 38 КЗпП України.
Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв`язку з цим суди повинні неухильно додержуватись вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі.
Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, ухвалення законного й обґрунтованого рішення.
На підставі приписів статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, та давати оцінку доказам, які суди не дослідили, а отже, не має можливості вирішити спір по суті та ухвалити нове рішення за результатами касаційного перегляду цієї справи.
Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Кузнєцов та інші проти російської федерації" зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах "Серявін та інші проти України", "Проніна проти України") і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
В судових рішеннях суди першої та апеляційної інстанцій достатньою мірою не виклали мотиви, на яких вони ґрунтуються, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді "заслухані", тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах "Мала проти України", "Суомінен проти Фінляндії").
Отже, не врахувавши зазначені вище обставини та вимоги процесуального законодавства, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли передчасних висновків про відмову в задоволенні позову.
З матеріалів справи вбачається, що посада заступника начальника Управління може бути віднесена до категорії посад державної служби. Таким чином, при новому розгляді справи суду першої інстанції необхідно встановити, чи відноситься посада заступника начальника Управління до категорії посад державної служби та перевірити чи не порушено правила юрисдикції при вирішення спору.