ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 березня 2025 року
м. Київ
справа № 201/11043/15-ц
провадження № 61-2829св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М. (суддя-доповідач),
Тітова М. Ю.,
учасники справи:
заявник (стягувач) - ОСОБА_1,
суб?єкт оскарження - державний виконавець Соборного відділу державної виконавчої служби у м. Дніпрі Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) Петрова Кристина Валеріївна,
заінтересована особа (боржник) - ОСОБА_2,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на ухвалу Жовтневого районного суду
м. Дніпропетровська від 03 жовтня 2023 року у складі судді Антонюка О. А. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 лютого 2024 року у складі колегії суддів: Городничої В. С., Петешенкової М. Ю., Красвітної Т. П.,
ВСТАНОВИВ:
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
29 грудня 2022 року ОСОБА_1 звернулась до суду із скаргою на дії державного виконавця Соборного відділу державної виконавчої служби
у місті Дніпрі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) (далі - державний виконавець) Петрової К. В.
Скарга мотивована тим, що 22 вересня 2015 року Жовтневий районний суд
м. Дніпропетровська у справі № 201/11043/15-ц ухвалив рішення, яким стягнув із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання дітей
у розмірі 1/3 частини усіх його доходів, але не менше 30 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 07 липня 2015 року і до досягнення дітьми повноліття.
22 жовтня 2015 року видано виконавчий лист, на підставі якого Соборний ВДВС відкрив виконавче провадження № НОМЕР_1.
Заявниця вказувала, що постановою державного виконавця Петрової К. В. від 31 серпня 2020 року виконавче провадження закінчено на підставі пункту 9 частини першої статті 39 Закону України "Про виконавче провадження". Підставою для закриття виконавчого провадження слугувало надіслання невідомою особою на електронну пошту ВДВС копії її паспорта з фрагментом документа "Заява про відмову від позовних вимог", в якому вона відмовляється від вимог та просить закрити виконавче провадження.
ОСОБА_1 вказувала, що ніколи не писала до ВДВС подібних заяв, це зроблено невідомою особою поза її волею та бажанням. Також зазначала, що
у вказаному документі немає найменування одержувача, а також підпису особи, яка його склала, а тому вважає, що такий документ взагалі не підлягав реєстрації.
На підставі викладеного ОСОБА_1 просила скасувати постанову державного виконавця Петрової К. В. від 31 серпня 2020 року про закриття виконавчого провадження і зобов`язати державного виконавця поновити виконавче провадження.
Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 16 січня
2023 року ОСОБА_1 відмовлено в поновленні строку для звернення до суду із скаргою.
Скаргу ОСОБА_1 залишено без розгляду та повернено заявнику.
Роз`яснено ОСОБА_1, що залишення скарги без розгляду не перешкоджає повторному зверненню, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для залишення її без розгляду.
Залишаючи скаргу ОСОБА_1 без розгляду та повертаючи заявнику, суд першої інстанції посилався на те, що заявник пропустила строк, встановлений статтею 449 ЦПК України.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 20 березня 2023 року ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 16 січня
2023 року скасовано, справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова мотивована тим, що підстави для залишення позовної заяви (заяви) без розгляду визначені у статті 257 ЦПК України, однак підстави, на які послався суд першої інстанції в оскаржуваній ухвалі, статтею 257 ЦПК України не передбачені.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Ухвалою Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 03 жовтня
2023 року в задоволенні скарги відмовлено.
Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 15 000,00 грн витрат на правову допомогу.
Ухвала мотивована відсутністю в діях державного виконавця щодо винесення постанови про закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_1 від
31 серпня 2020 року порушення норм закону, оскільки вони вчинені саме на підставі особистих дій ОСОБА_1 і її волевиявлення. Суд також зазначив, що оскільки заявник не довела поважності причини пропуску строку для звернення із скаргою на постанову державного виконавця про закінчення виконавчого провадження від 31 серпня 2020 року, то скарга ОСОБА_1 має бути залишена без розгляду.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 14 лютого 2024 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишено без задоволення.
Ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 03 жовтня
2023 року залишено без змін.
Залишаючи апеляційну скаргу без задоволення, апеляційний суд погодився
з висновком суду першої інстанції про відсутність у діях державного виконавця з винесення постанови про закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_1 від 31 серпня 2020 року порушення норм закону, оскільки такі дії вчинені саме на підставі особистих дій ОСОБА_1 і її волевиявлення.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
27 лютого 2024 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати ухвалу Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 03 жовтня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 14 лютого 2024 року
й ухвалити нове судове рішення про задоволення скарги.
Касаційна скарга мотивована тим, що в матеріалах справи немає доказів того, що між стягувачем і боржником існували будь-які домовленості, а тому висновок судів попередніх інстанцій ґрунтується на припущеннях. Рішення суду не було виконане, а тому державний виконавець не мала жодних підстав для закриття виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 Закону України "Про виконавче провадження". Вказує, що ОСОБА_1 ніколи не надсилала до виконавчої служби заяви про відмову від позовних вимог та закриття виконавчого провадження. У вказаному документі немає найменування одержувача, а також підпису особи, яка його склала, а тому вказаний документ взагалі не підлягав реєстрації.
Доводи інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Рух касаційної скарги та матеріалів справи
Ухвалою Верховного Суду від 29 лютого 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська.
08 квітня 2024 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 24 лютого 2025 року справу призначено до судового розгляду.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи
у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволеннюз таких підстав.
Фактичні обставини справи
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 вересня
2015 року у справі № 201/11043/15-ц стягнено з ОСОБА_2 аліменти на утримання двох неповнолітніх дітей: дочки ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, і дочки ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_2, на користь матері ОСОБА_1 в розмірі 1/3 частини всіх видів його доходу щомісяця, але не менше 30 % прожиткового мінімуму на кожну дитину, встановленого для дітей відповідного віку, до досягнення ОСОБА_4 і ОСОБА_5 повноліття, починаючи стягнення з 07 липня 2015 року. Рішення набрало законної сили.
22 жовтня 2015 року у вказаній справі видано виконавчі листи, які були направлені для виконання за місцем знаходження боржника.
Державний виконавець Петрова К. В. відкрила виконавче провадження
№ НОМЕР_1 про стягнення аліментів на утримання неповнолітніх дітей згідно з рішенням суду від 22 вересня 2015 року.
15 серпня 2020 року до Соборного ВДВС надійшла заява ОСОБА_1 про закінчення виконавчого провадження у зв`язку з виїздом та відсутністю грошових претензій до ОСОБА_2 .
Постановою державного виконавця Петрової К. В. від 31 серпня 2020 року виконавче провадження № НОМЕР_1 закрито на підставі заяви ОСОБА_1 .
Суди також установили, що поданню заяви ОСОБА_1 про закінчення виконавчого провадження та винесенню постанови про закінчення виконавчого провадження № НОМЕР_1 від 31 серпня 2020 року передувала домовленість між ОСОБА_1 і ОСОБА_2, згідно з якою ОСОБА_1 подасть до виконавчої служби заяву про закінчення примусового виконання рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 22 вересня 2015 року
у справі № 201/11043/15 про стягнення аліментів, а ОСОБА_2 надасть дозвіл на перетин кордону для їх спільних дітей та в подальшому не буде переказувати грошові кошти на поточний рахунок ОСОБА_1, а надаватиме допомогу шляхом придбання необхідних для дітей речей (одяг, предмети необхідні для навчання, іграшки, планшети, телефони тощо).
На підтвердження цієї домовленості ОСОБА_2 надав заяву про надання згоди на виїзд дітей за кордон, а також платіжні інструкції на переказ
ОСОБА_1 коштів на утримання дітей, а також виписку з рахунка.
Факту наявності вказаних домовленостей заявниця в суді першої інстанції не заперечувала.
З моменту винесення державним виконавцем оскаржуваної постанови і до моменту звернення ОСОБА_1 із скаргою, тобто протягом більше 2 років, заявниця не вчиняла будь-яких дій на відновлення порушених, на її думку, прав щодо неотримання аліментів на дітей.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення апеляційного суду не відповідає.
Залишаючи апеляційну скаргу без задоволення, апеляційний суд зробив висновок про відсутність у діях державного виконавця порушення норм закону під час прийняття постанови про закриття виконавчого провадження, оскільки саме на підставі особистих дій ОСОБА_1 і її волевиявлення державний виконавець прийняв оскаржувану постанову.
Проте колегія судді не може погодитись із таким висновком апеляційного суду з таких підстав.
Стаття 129-1 Конституції України визначає, що суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.
Основними засадами судочинства є обов`язковість судового рішення (стаття 129 Конституції України).
Зазначене конституційне положення кореспондується з частиною першою статті 18 ЦПК України, згідно з якою судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України,
а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Відповідно до змісту рішення Конституційного Суду України від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013 у справі № 1-7/2013 виконання судовогорішення
є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист
і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом.
Згідно зі статтею 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією
або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
У частинах другій і третій статті 451 ЦПК України передбачено, що в разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону,
в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.
Звертаючись до суду із скаргою, ОСОБА_1 вказувала, що державний виконавець не мав права приймати постанову від 31 серпня 2020 року про закриття виконавчого провадження на підставі пункту 9 частини першої статті 39 Закону України "Про виконавче провадження", оскільки заяви про відмову від позовних вимог та закриття виконавчого провадження вона не подавала.
Таким чином, оцінці підлягають дії державного виконавця щодо прийняття постанови про закриття виконавчого провадження з підстав, передбачених пунктом 9 частини першої статті 39 Закону України "Про виконавче провадження" (тут і далі в редакції, чинній на час прийняття оскаржуваної постанови).
Згідно із статтею 1 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб)
(далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах,
у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад:
1) верховенства права; 2) обов`язковості виконання рішень; 3) законності;
4) диспозитивності; 5) справедливості, неупередженості та об`єктивності;
6) гласності та відкритості виконавчого провадження; 7) розумності строків виконавчого провадження; 8) співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями; 9) забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців (стаття 2 Закону України "Про виконавче провадження").
Відповідно до частини першої статті 13 Закону України "Про виконавче провадження" під час здійснення виконавчого провадження виконавець вчиняє виконавчі дії та приймає рішення шляхом винесення постанов, попереджень, внесення подань, складення актів та протоколів, надання доручень, розпоряджень, вимог, подання запитів, заяв, повідомлень або інших процесуальних документів у випадках, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.
Згідно з частиною першою і пунктом 1 частини другої статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії. Здійснювати заходи примусового виконання рішень у спосіб та в порядку, які встановлені виконавчим документом і цим Законом.
Підстави закінчення виконавчого провадження визначені у частині першій статті 39 Закону України "Про виконавче провадження". Зокрема, такими підставами є: 1) визнання судом відмови стягувача від примусового виконання судового рішення; 2) затвердження судом мирової угоди, укладеної сторонами у процесі виконання рішення; 3) припинення юридичної особи - сторони виконавчого провадження, якщо виконання її обов`язків чи вимог
у виконавчому провадженні не допускає правонаступництва, смерті, оголошення померлим або визнання безвісно відсутнім стягувача чи боржника; 4) прийняття Національним банком України рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника; 5) скасування або визнання нечинним рішення, на підставі якого виданий виконавчий документ, або визнання судом виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню; 6) письмової відмови стягувача від одержання предметів, вилучених у боржника під час виконання рішення про передачу їх стягувачу, або знищення речі, що має бути передана стягувачу в натурі або оплатно вилучена; 7) закінчення строку, передбаченого законом для відповідного виду стягнення, крім випадку, якщо існує заборгованість із стягнення відповідних платежів; 9) фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно
з виконавчим документом; 10) повернення виконавчого документа без виконання на вимогу суду або іншого органу (посадової особи), який видав виконавчий документ; 11) надіслання виконавчого документа до суду, який його видав, у випадку, передбаченому частиною третьою статті 63 цього Закону; 12) якщо рішення фактично виконано під час виконання рішення Європейського суду з прав людини; 13) непред`явлення виконавчого документа за відновленим виконавчим провадженням у строки, визначені статтею 41 цього Закону; 14) якщо стягнені з боржника в повному обсязі кошти не витребувані стягувачем протягом року та у зв`язку з цим перераховані до Державного бюджету України; 15) якщо коштів, що надійшли від реалізації заставленого майна (за виконавчим документом про звернення стягнення на заставлене майно), недостатньо для задоволення вимог стягувача - заставодержателя, а також якщо майно, яке є предметом іпотеки, передано іпотекодержателю або придбано ним відповідно до вимог Закону України "Про іпотеку" за виконавчим документом про звернення стягнення на майно, яке є предметом іпотеки; 16) погашення, списання згідно із Законом України "Про заходи, спрямовані на врегулювання заборгованості теплопостачальних та теплогенеруючих організацій та підприємств централізованого водопостачання і водовідведення за спожиті енергоносії" неустойки (штрафів, пені), інших штрафних, фінансових санкцій, а також інфляційних нарахувань і процентів річних, нарахованих на заборгованість теплопостачальних та теплогенеруючих організацій перед Національною акціонерною компанією "Нафтогаз України", її дочірньою компанією "Газ України", Публічним акціонерним товариством "Укртрансгаз" за спожитий природний газ, підприємств централізованого водопостачання та водовідведення, що надають послуги з централізованого водопостачання та водовідведення, послуги з постачання холодної води та послуги
з водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем), перед постачальниками електричної енергії за спожиту електричну енергію, що підлягали виконанню на підставі виконавчого документа за судовим рішенням.
Результат аналізу частини першої статті 39 Закону України "Про виконавче провадження" дозволяє зробити висновок, що закриття виконавчого провадження за ініціативою стягувача можливе лише у випадку передбаченому пунктом 1 вказаної норми, а саме у разі визнання судом відмови стягувача від примусового виконання судового рішення.
Водночас у пункті 9 частини першої статті 39 Закону України "Про виконавче провадження", що вказаний підставою для прийняття державним виконавцем оскаржуваної постанови, передбачено, що виконавче провадження підлягає закінченню у разі фактичного виконання в повному обсязі рішення згідно
з виконавчим документом.
Вирішуючи спір у цій справі, апеляційний суд на вказане уваги не звернув, не перевірив правильності винесення постанови державним виконавцем на підставі пункту 9 частини першої статті 39 Закону України "Про виконавче провадження", у зв?язку з чим дійшов передчасного висновку про відсутність у діях державного виконавця порушення норм закону, оскільки не встановив, чи є фактично виконаним у повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом.
Узагальнюючи наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що допущені судом апеляційної інстанції порушення норм процесуального права і неправильне застосування норм матеріального права унеможливили встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.
Суд касаційної інстанції немає процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.