ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12 березня 2025 року
м. Київ
справа № 521/16782/13-к
провадження № 51-4892км24
Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1,
суддів ОСОБА_2, ОСОБА_3,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4,
прокурора ОСОБА_5,
засудженої ОСОБА_6 (у режимі відеоконференції),
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу засудженої ОСОБА_6 на вирок Малиновського районного суду м. Одеси від 03 травня 2024 року та вирок Одеського апеляційного суду від 30 вересня 2024 року щодо
ОСОБА_6,
ІНФОРМАЦІЯ_1, громадянки України, уродженки та жительки АДРЕСА_1, раніше не судимої,
засудженої за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 135, ст. 166 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Зміст оскаржених судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
За вироком Малиновського районного суду м. Одеси від 03 травня 2024 року ОСОБА_6 визнано винуватою і засуджено за вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 135, ст. 166 КК, та призначено їй покарання у виді позбавлення: за ч. 1 ст. 135 КК на строк 1 рік; за ст. 166 КК - на 3 роки.
Відповідно до ст. 70 КК, шляхом поглинання менш суворого покарання більш суворим, остаточно призначено ОСОБА_6 покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки.
На підставі ст. 75 КК ОСОБА_6 звільнено від відбування покарання з випробуванням на строк 3 роки та покладено на неї обов`язки, передбачені ст. 76 цього Кодексу.
Керуючись пунктами 2, 3 ч. 1 ст. 49 КК ОСОБА_6 звільнено від призначеного їй покарання в силу вимог ч. 4 ст. 74 цього Кодексу, у зв`язку із закінченням строків давності.
Згідно з вироком ОСОБА_6 засуджено за те, що вона в порушення вимог статей 150, 180 Сімейного Кодексу України, статей 6, 8, 11, 12 Закону України "Про охорону дитинства" від 26 квітня 2001 року (із змінами і доповненнями), які визначають обов`язки батьків по забезпеченню і реалізації прав дитини на життя, здоров`я, освіту, соціальний захист і всебічний розвиток, злісно не виконуючи свої батьківські обов`язки, протягом тривалого часу, у період 2011 - 2012 роки (більш точного часу не надалось можливим встановити), за місцем свого проживання в квартирі АДРЕСА_2, не забезпечувала догляд та створення належних житлово-побутових умов для своїх малолітніх дітей: ОСОБА_7 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ), ОСОБА_8 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ) та ОСОБА_9 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ).
У вказаний проміжок часу, ОСОБА_6 вела аморальний та паразитичний спосіб життя, що призвело до ухилення її від виконання передбачених законом обов`язків, щодо забезпечення необхідних умов життя, навчання та виховання малолітніх дітей, за що притягувалась до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 184 Кодексу України про адміністративну відповідальність (далі - КУпАП), що підтверджується постановою Малиновського районного суду м. Одеси від 12 січня 2011 року.
Діючи умисно, свідомо, ОСОБА_6 не створила належних умов для захисту життя і здоров`я своїх малолітніх дітей, не займалась розвитком мовленнєвого рівня дітей, розвитком пізнавальної сфери, що призвело до невідповідності рівня соціального та інтелектуального розвитку малолітнього ОСОБА_9 нормам дошкільного віку, що зумовлено з існуючими в колишньому досвіді психотравмуючими ситуаціями сімейної депривації і агресивного ставлення батьків до дитини.
В результаті проявленої ОСОБА_6 бездіяльності у формі злісного невиконання встановленого законом обов`язку по догляду за дитиною, малолітньому ОСОБА_9 були спричинені тяжкі наслідки у вигляді затримки психічного розвитку (з одночасною дисгармонією, дизритмічністю і спотворенням розвитку) у виді дезадаптаційного синдрому.
Одеський апеляційний суд вироком від 30 вересня 2024 року скасував вирок суду першої інстанції в частині призначеного покарання та ухвалив у цій частині новий, яким призначив ОСОБА_6 покарання: - за ч. 1 ст. 135 КК у виді позбавлення волі на строк 1 рік. На підставі ч. 5 ст. 74 КК звільнив ОСОБА_6 від призначеного їй покарання у виді позбавлення волі на строк 1 рік, у зв`язку із закінченням строків давності, передбачених п. 2 ч. 1 ст. 49 цього Кодексу; за ст. 166 КК у виді позбавлення волі на строк 3 роки. На підставі ч. 5 ст. 74 КК звільнив ОСОБА_6 від призначеного їй покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки, у зв`язку із закінченням строків давності, передбачених п. 3 ч. 1 ст. 49 цього Кодексу. Виключив із мотивувальної та резолютивної частини вироку суду посилання на призначення ОСОБА_6 покарання на підставі ст. 70 КК та звільнення її від відбування покарання з випробуванням на підставі статей 75, 76 цього Кодексу. В іншій частині вирок суду першої інстанції залишив без змін.
Вимоги, викладені у касаційній скарзі та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі засуджена ОСОБА_6 просить скасувати оскаржувані судові рішення та призначити новий розгляд кримінального провадження щодо неї в суді першої або апеляційної інстанції.
В обґрунтування своєї позиції наполягає, що за фактом залишення своїх дітей без догляду протягом 4 діб вона вже була притягнута до адміністративної відповідальності постановою Малиновського райсуду м. Одеси від 17липня 2012 року, що виключало її засудження за інкримінованими статтями, оскільки, на її думку, відповідно до ст. 61 Конституції України, вона не може бути двічі притягнута до юридичної відповідальності за одне й те саме правопорушення.
Запевняє, що посилання суду на те, що вона тривалий час злісно не виконувала своїх батьківських обов`язків та вела аморальний, паразитичний спосіб життя, залишаючи своїх дітей на тривалий час без нагляду протягом 2011-2012 років, не відповідає дійсності та спростовується численними рішеннями судів, оскільки в 2011 році діти ОСОБА_7 та ОСОБА_8 перебували зі своїм батьком та були повернуті на виховання матері за рішенням апеляційного суду від 22 грудня 2011 року.
Зазначає, що свідок ОСОБА_10, попри норми закону, вилучив її дітей за відсутності представників служби у справах дітей. Крім того діяв з особистої неприязні до неї з огляду на її скарги на його неправомірні дії. Також висловлює сумнів щодо показань свідка ОСОБА_11, оскільки вона в судовому засіданні підтвердила своє неприязне ставлення до ОСОБА_6 .
Вважає, що апеляційний суд повинен був у підготовчому засіданні роз`яснити їй, що закінчились строки давності притягнення до кримінальної відповідальності, а не лише звільняти її від покарання.
Крім іншого засуджена стверджує про порушення права на захист в судах попередніх інстанцій, оскільки, на її думку, суди повинні були забезпечити її захисником задля справедливого судового розгляду.
Позиції інших учасників судового провадження
До початку касаційного розгляду прокурор Малиновської окружної прокуратури м. Одеси ОСОБА_12 подав письмові заперечення на касаційну скаргу, вважаючи її необґрунтованою.
У судовому засіданні засуджена ОСОБА_6 просила скасувати судові рішення, кримінальне провадження закрити у зв`язку із закінченням строків давності, а її звільнити від кримінальної відповідальності, прокурор ОСОБА_5 заперечив проти задоволення скарги, оскаржувані судові рішення просив залишити без змін.
Мотиви Суду
Згідно зі ст. 433 КПКсуд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому він перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правову оцінку обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Під час перевірки доводів, наведених у касаційній скарзі, колегія суддів виходить із фактичних обставин, установлених місцевим та апеляційним судами.
Підставами для скасування або зміни судових рішень судом касаційної інстанції згідно зі ст. 438 КПК є істотне порушення кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого. Вирішуючи питання про наявність зазначених підстав, суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу.
Таким чином, касаційний суд не перевіряє судових рішень у частині неповноти судового розгляду, а також невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, оскільки є судом права, а не факту.
Оспорювання засудженою у касаційній скарзі установлених за результатами судового розгляду фактів із викладенням власної версії події, що зводиться до тверджень про невідповідність висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження та неповноту судового розгляду, з огляду на вимоги ст. 438 КПК не є предметом перевірки суду касаційної інстанції.
Водночас у касаційній скарзі ОСОБА_6 не порушує питання про недопустимість доказів з огляду на ст. 87 КПК, а зазначає про їх неправильну оцінку, недостовірність та недостатність для висновку про наявність в її діях складів інкримінованих правопорушень.
Натомість зазначені обставини, на які, зокрема, посилається у своїй касаційній скарзі засуджена, були предметом перевірки суду апеляційної інстанції. Під час перегляду судових рішень колегія суддів виходить із фактичних обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій.
Судові рішення свідчать, що суди ретельно перевіряли доводи, у тому числі аналогічні викладеним у касаційній скарзі засудженої. Зазначені в них мотиви про визнання цих доводів безпідставними колегія суддів уважає обґрунтованими й такими, що відповідають дослідженим у судовому засіданні доказам.
За правилами статей 370, 420 КПК суд апеляційної інстанції скасовує вирок суду першої інстанції та ухвалює свій вирок у разі необхідності застосувати закон про більш тяжке кримінальне правопорушення чи збільшення обсягу обвинувачення, необхідності застосувати більш суворе покарання, а також у разі скасування необґрунтованого виправдувального вироку суду першої інстанції або ж у разі неправильного звільнення обвинуваченого від відбування покарання. Таке рішення апеляційного суду має бути законним, обґрунтованим та вмотивованим.
За змістом ст. 94 КПК суд під час прийняття відповідного процесуального рішення за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінює кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - із точки зору достатності та взаємозв`язку.
Згідно зі ст. 91 КПК у кримінальному провадженні підлягають доказуванню, в тому числі, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини кримінального правопорушення), винуватість обвинуваченого у його вчиненні, форма вини, мотив і мета його вчинення.
У вироку суду в повній відповідності до вимог ч. 3 ст. 374 КПК наведено докази, на яких ґрунтується висновок суду про доведеність винуватості ОСОБА_6 саме у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 135, ст. 166 КК, які суд дослідив та оцінив із дотриманням положень ст. 94 КПК. В основу обвинувального вироку покладено виключно ті докази, що не викликають сумнівів у їхній достовірності. У мотивувальній частині вироку суд виклав формулювання обвинувачення, визнаного доведеним, з достатньою конкретизацією встановив і зазначив місце, час, спосіб вчинення злочину, його наслідки.
З позицією місцевого суду погодився і апеляційний суд, який зауважив про безпідставність доводів сторони захисту стосовно незаконності та необґрунтованості оскарженого вироку з мотивів невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження щодо доведеності вини обвинуваченої.
Так, за версією сторони захисту, ОСОБА_6 виконувала свої обов`язки як матері належним чином, зокрема, приділяла дітям достатньо уваги, створювала для них умови для виховання та їх освіти, не залишала їх у небезпеці.
Тобто, ОСОБА_6 фактично стверджувала про відсутність в її діях складів кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 135, ст. 166 КК, оскільки вважала, що за ухилення від виконання передбачених законодавством обов`язків щодо забезпечення необхідних умов життя, навчання та виховання дітей її вже було притягнуто до адміністративної відповідальності.
Однак Верховний Суд не погоджується з цією позицією, з огляду на таке.
З матеріалів провадження слідує, що орган досудового розслідування пред`явив ОСОБА_6 обвинувачення за ч. 1 ст. 135 КК (за епізодом щодо малолітніх ОСОБА_7, ОСОБА_8, та ОСОБА_9 - як залишення без допомоги особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через малолітство, якщо той, хто залишив без допомоги, зобов`язаний був піклуватися про цю особу і мав змогу надати їй допомогу) та за ст. 166 КК (за епізодом щодо малолітнього ОСОБА_9 - як злісне невиконання батьками встановлених законом обов`язків по догляду за дитиною, що спричинило тяжкі наслідки).
Так, за злісне невиконання батьками, опікунами чи піклувальниками встановлених законом обов`язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування, що спричинило тяжкі наслідки, передбачена відповідальність за ст. 166 КК.
Суспільна небезпечність цього злочину полягає в посяганні на відносини, які забезпечують нормальний розвиток і виховання неповнолітніх, а також безпеку їх життя або здоров`я, особисту свободу, честь та гідність осіб, що підлягають опіці.
Об`єктивна сторона цього злочину полягає в діянні (дії або бездіяльності) і виявляється в злісному невиконанні обов`язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування, тобто: в залишенні дітей без нагляду, харчування, одягу, ухиленні від догляду і лікування тяжко хворого тощо, що призведе до тяжких наслідків.
Невиконання обов`язків по догляду за дитиною повинно мати злісний характер, тобто бути тривалим у часі, або систематичним, незважаючи на відповідні попередження з боку органів опіки і піклування, або місцевих органів влади.
Злочин вважається закінченим з моменту настання тяжких наслідків. Під тяжкими наслідками слід розуміти різні види фізичної або моральної шкоди, заподіяної неповнолітньому або підопічному: розлад здоров`я, психічне захворювання, інвалідність, самогубство потерпілого тощо. При цьому обов`язковою умовою кримінальної відповідальності батьків, опікунів чи піклувальників є наявність причинного зв`язку між вчиненим діянням і тяжкими наслідками, що настали.
Суб`єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом, на що вказує злісний характер діяння.
При цьому Декларацією прав дитини, прийнятою резолюцією 1386 (ХIV) Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 року, Конвенцією про права дитини, підписаною Україною 21 лютого 1990 року, встановлено, що дитина має право на здоровий зріст і розвиток, належне харчування, житло, розваги; дитина повинна рости під відповідальністю своїх батьків в атмосфері любові, морального та матеріального забезпечення; дитина повинна бути захищена від недбалого ставлення, жорстокості та експлуатації.
Також статтями 150, 180 Сімейного кодексу України регламентовано, що батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток та утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
З огляду на вказані правові норми, батьки зобов`язані не тільки забезпечувати дитину умовами для проживання, навчання, побуту, дозвілля, а й турбуватися про її фізичне, психологічне і соціальне благополуччя, так як найважливішою задачею батьків є здоровий розвиток дитини, який включає добре фізичне самопочуття, енергію, бадьорість; здатність витримувати фізичні навантаження, аналізувати проблеми та приймати зважені рішення, розуміти почуття свої та інших людей; уміння долати невдачі, керувати стресами, вчитися й отримувати задоволення від навчання; усвідомлення свого призначення і сенсу життя; сприйняття загальнолюдських цінностей; задоволення соціальним статусом і якістю стосунків із оточенням; ефективне спілкування та взаємодія з людьми тощо. Основною умовою розвитку дитини є здатність гармонійно жити у змінних умовах навколишнього середовища.
Тобто, навіть забезпечення дитини лише матеріальними засобами до існування не є свідченням виконання батьками своїх обов`язків.
Обставинами, які вказують на злісний характер невиконання обов`язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлена опіка чи піклування, можуть, зокрема, бути їх тривалість, системність, багаторазовість і так далі.
Суспільна небезпека злочину, передбаченого ст. 135 КК, полягає у поширенні аморальної поведінки, змістом якої є неповага до права людини на життя і безпеку, нехтування моральними і правовими нормами, що зобов`язують надавати допомогу людям, які перебувають у небезпечному для життя стані.
Потерпілим від цього злочину є особа, яка характеризується сукупністю двох ознак. Так, вона: а) перебуває в небезпечному для життя стані; б) позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через малолітство, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану.
Небезпечним для життя станом слід вважати такий стан, коли особа без сторонньої допомоги не має можливості вжити ефективних заходів для самозбереження внаслідок безпорадного стану, в тому числі і малолітства.
Суб`єктивна сторона злочину, передбаченого ст. 135 КК, завжди характеризується прямим умислом щодо самого діяння. Що стосується наслідків, ставлення суб`єкта злочину до них завжди характеризується необережністю (злочинною недбалістю чи злочинною самовпевненістю).
Із законодавчого визначення випливає, що моментом закінчення злочину є ухилення від надання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані. Для кваліфікації дій винного за цією нормою кримінального законуне має значення і те, що хтось інший надав чи намагався надати допомогу залишеному в небезпеці.
Повертаючись до матеріалів цього провадження, слід зазначити, що суд першої інстанції, спростовуючи версію ОСОБА_6 щодо належного виконання нею батьківських обов`язків, послався на: - показання свідків ОСОБА_10 (оперуповноваженого у справах неповнолітніх Хмельницького ВП Малиновського ВП ОМУ ГУМВС України в Одеській області, який здійснював вилучення дітей за місцем проживання останніх), ОСОБА_11 (сусідки ОСОБА_6, яка виявила замкнених у квартирі малолітніх дітей без нагляду батьків протягом декількох днів та викликала поліцію), неповнолітнього ОСОБА_9 (сина ОСОБА_6 ), а також окремо оцінив показання свідка ОСОБА_13, оскільки останній не був свідком подій.
Доводи засудженої про те, що свідки ОСОБА_10 та ОСОБА_11 діяли з підстав особистої неприязні до неї колегія суддів уважає голослівними, враховуючи, що їх показання узгоджуються із іншими дослідженими доказами, зокрема, висновками за результатами психологічного обстеження малолітніх дітей ОСОБА_6 - ОСОБА_7, ОСОБА_8 та ОСОБА_9 ; актами про покинутих дітей від 15 липня 2012 року, відповідно до яких малолітні діти ОСОБА_8 та ОСОБА_7 безпосередньо підтвердили факт того, що мати закрила їх самих вдома протягом чотирьох днів, не випускала їх та не годувала.
Між тим, Верховний Суд наголошує, що підстав не довіряти показанням цих свідків у судів попередніх інстанцій не було, з огляду на те, що вони допитувались в судовому засіданні за правилами ст. 352 КПК, будучи під присягою та попереджені про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання та відмову від надання показань, надавали послідовні, логічні та вільні пояснення, які узгодились з іншими письмовими доказами.
Що стосується тверджень засудженої ОСОБА_6 про те, що свідок ОСОБА_10 (співробітник поліції) вилучив її дітей за відсутності представників служби у справах дітей, то Суд погоджується з позицією апеляційного суду про те, що свідком ОСОБА_10 не було допущено істотних та грубих порушень вимог закону під час вилучення дітей, враховуючи, що після безпосереднього визволення дітей із квартири за допомогою співробітників ДСНС їх відразу було доставлено до дитячого будинку. Водночас Суд звертає увагу, що вимоги закону не встановлюють необхідності присутності представника служби у справах дітей у разі вилучення дітей за наявності прямої загрози їх життю.
Разом з тим факт злісного невиконання ОСОБА_6 своїх батьківських обов`язків, всупереч її тверджень, протягом 2011-2012 років підтверджується: - рішенням комісії з питань захисту прав дитини в м. Одесі від 23 листопада 2012 року, яким було встановлено ряд фактів та обставин, які свідчать про фактичне самоусунення від виконання ОСОБА_6 та батьками малолітніх дітей своїх батьківських обов`язків, був встановлений факт залишення дітей вдома без нагляду та їжі на тривалий час, тощо, внаслідок чого комісія дійшла висновку про доцільність позбавлення обвинуваченої ОСОБА_6 батьківських прав; - актами комісійного комплексного психолого-медико-педагогічного дослідження малолітніх ОСОБА_7, ОСОБА_8 та ОСОБА_9 від 05 листопада 2012 року, відповідно до яких у ОСОБА_8 та ОСОБА_7 було виявлено соціально-педагогічну занедбаність зі зниженням рівня знань та уявлень про навколишній світ, що є результатом невиконання матір`ю своїх батьківських обов`язків, а в ОСОБА_14 - затримка психічного розвитку зі зниженням рівня знань та уявлень про навколишній світ, що є результатом невиконання матір`ю своїх батьківських обов`язків; - актами амбулаторної комплексної судово-психіатричної експертизи, за результатами яких у ОСОБА_9 виявлено ознаки затримки психічного розвитку, що може бути пов`язане з наявними в минулому досвіді психотравмуючої ситуації сімейної депривації та агресивного ставлення батьків до дитини, в ОСОБА_8 виявлено низький рівень інтелектуального розвитку, а в ОСОБА_7 виявлено ознаки психо-соціальних особистісних розладів як проявів соціально-педагогічної занедбаності, прикордонного інтелектуального рівня, які, поряд із проявами соціально-педагогічної занедбаності, знаходяться у прямому причинному зв`язку з виховання на кшталт гіпоопіки, депривацією сімейного сценарію, жорстоко-агресивного ставлення батьків.
Також Верховний Суд погоджується з твердженням апеляційного суду, що посилання ОСОБА_6 на те, що в 2011 році її малолітні діти проживали разом із батьком та були відібрані нею лише на підставі рішення Приморського райсуду м. Одеси від 22 грудня 2011 року не спростовують висновків суду першої інстанції стосовно доведеності винуватості ОСОБА_6 у злісному невиконанні нею обов`язків по догляду за дітьми в період часу, інкримінованого їй оскаржуваним вироком суду, натомість, такі висновки повністю підтверджуються сукупністю доказів, зміст яких наведено у вироку.
Доводи засудженої ОСОБА_6 про те, що її двічі притягнули до юридичної відповідальності за одне й те ж правопорушення, Суд уважає неспроможними, з огляду на матеріали кримінального провадження.
Так, відповідно до постанови Малиновського районного суду м. Одеси від 17 липня 2012 року, на яку посилається засуджена, як на підставу для ствердження про її подвійне притягнення до юридичної відповідальності, ОСОБА_6 була притягнута до відповідальності за ч. 1 ст. 184 КУпАП, зокрема, за те, що вона 16 липня 2012 року близько 17:35 залишила своїх неповнолітніх дітей ОСОБА_7, ОСОБА_8 та ОСОБА_9 без догляду дорослих на тривалий час (т. 4, а. к. п. 17).
Натомість оскаржуваним вироком Малиновського районного суду м. Одеси від 03 травня 2024 року ОСОБА_6 визнано винуватою за те, що вона в період часу з 12 по 15 липня 2012 року завідомо залишила своїх малолітніх дітей без догляду та допомоги, у зв`язку із чим вони були позбавлені можливості вжити заходів до самозбереження через своє малолітство.
При цьому твердження засудженої про те, що суд в постанові від 17 липня 2012 року помилився в даті правопорушення не заслуговують на увагу, адже рішення набрало законної сили, нею в апеляційному порядку не оскаржувалось, а тому підстав стверджувати про будь-які помилки в датах, допущені районним судом, в колегії суддів немає.
Отже, з урахуванням викладеного вище, колегія суддів погоджується з судом апеляційної інстанції, що в цьому випадку адміністративне та кримінальне провадження стосовно ОСОБА_6 стосувалось її поведінки в різні дати та проміжки часу, мали різні наслідки, внаслідок чого відсутні підстави стверджувати про те, що ОСОБА_6 була двічі притягнута до юридичної відповідальності за одне й те ж діяння.
Також Верховний Суд уважає непереконливими аргументи засудженої про порушення її права на захист в судах попередніх інстанцій.
З матеріалів провадження вбачається, що під час досудового розслідування та в суді першої інстанції захист ОСОБА_6 здійснювали адвокати ОСОБА_15, ОСОБА_16, ОСОБА_17, ОСОБА_18, ОСОБА_19, ОСОБА_20, яких за клопотанням ОСОБА_6 суд призначав та замінював через центр безоплатної вторинної правничої допомоги.
Під час апеляційного перегляду цього кримінального провадження адвоката ОСОБА_20 замінено на адвоката ОСОБА_21 від якого ОСОБА_6 відмовилась 17 липня 2024 року та побажала самостійно здійснювати свій захист.
Так статтею 52 КПК визначено перелік обставин за яких участь захисника є обов`язковою, натомість ОСОБА_6 не обвинувачувалась у вчиненні злочинів, де участь захисника є обов`язковою. При цьому суди першої та апеляційної інстанцій ретельно забезпечували їй таке право, призначаючи та замінюючи захисників за клопотання обвинуваченої.
Таким чином, доводи засудженої зводяться лише до незгоди з прийнятим рішенням по суті. Водночас об`єктивних даних про неналежне виконання професійних обов`язків адвокатів, зазначених вище, не встановлено. А відповідно і немає підстав вважати, що було порушено права ОСОБА_6 на захист, справедливий судовий розгляд або існували перешкоди для реалізації нею інших передбачених законом прав.
Разом з тим доводи засудженої про неправильне застосування апеляційним судом закону України про кримінальну відповідальність (статей 49, 74 КК), оскільки суд їй не роз`яснив, що закінчились строки давності притягнення до кримінальної відповідальності, колегія суддів уважає обґрунтованими.
Особа звільняється від кримінальної відповідальності, якщо з дня вчинення нею кримінального правопорушення і до дня набрання вироком законної сили минули такі строки: три роки - у разі вчинення нетяжкого злочину, за який передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років (п. 2 ч. 1 ст. 49 КК);п`ять років - у разі вчинення нетяжкого злочину (п. 3 ч. 1 ст. 49 КК).
Відповідно до вимог п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК кримінальне провадження закривається судом у зв`язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності. Суд своєю ухвалою закриває кримінальне провадження та звільняє підозрюваного, обвинуваченого від кримінальної відповідальності у випадку встановлення підстав, передбачених законом України про кримінальну відповідальність (ч. 3 ст. 288 цього Кодексу).
За приписами ст. 285 КПК особі, яка підозрюється, обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення та щодо якої передбачена можливість звільнення від кримінальної відповідальності у разі здійснення передбачених законом України про кримінальну відповідальність дій, роз`яснюється право на таке звільнення. Підозрюваному, обвинуваченому, який може бути звільнений від кримінальної відповідальності, повинно бути роз`яснено суть підозри чи обвинувачення, підставу звільнення від кримінальної відповідальності і право заперечувати проти закриття кримінального провадження з цієї підстави. У разі якщо підозрюваний чи обвинувачений, щодо якого передбачене звільнення від кримінальної відповідальності, заперечує проти цього, досудове розслідування та судове провадження проводяться в повному обсязі в загальному порядку.
Відповідно до правового висновку, викладеного в постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 06 грудня 2021 року (справа № 521/8873/18, провадження № 51-413кмо21), за змістом п. 1 ч. 2 ст. 284, ч. 3 ст. 285, частин 1, 4 ст. 286, ч. 3 ст. 288 КПК суди першої та апеляційної інстанцій мають обов`язок роз`яснити особі, яка притягається до кримінальної відповідальності, те, що на момент судового розгляду чи апеляційного перегляду закінчилися строки давності притягнення цієї особи до кримінальної відповідальності, що є правовою підставою, передбаченою ст. 49 КК, для звільнення особи від кримінальної відповідальності в порядку, передбаченому КПК, і таке звільнення є підставою для закриття кримінального провадження за п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК, а також право заперечувати проти закриття кримінального провадження з цієї підстави та наслідки такого заперечення.
Нероз`яснення судом першої чи апеляційної інстанцій усупереч ст. 285 КПК зазначених обставин є порушенням вимог кримінального процесуального закону, що обумовлює неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, а саме незастосування закону, який підлягав застосуванню.
Апеляційний суд, розглянувши кримінальне провадження за апеляційними скаргами прокурора і обвинуваченої, задовольнив скаргу сторони обвинувачення, скасував вирок суду першої інстанції (в частині призначеного покарання) та ухвалив новий вирок, яким призначив ОСОБА_6 покарання у виді позбавлення волі: за ч. 1 ст. 135 КК на строк 1 рік; за ст. 166 КК - на 3 роки.
При цьому апеляційний суд дійшов висновку про необхідність звільнення ОСОБА_6 від відбування покарання на підставі ст. 49 КК (за кожен злочин окремо), оскільки з дня вчинення нею злочинів минуло понад 5 років.
Разом із тим, як обґрунтовано зазначила засуджена, апеляційний суд, порушуючи ч. 3 ст. 285 КПК, не роз`яснив їй, що на момент апеляційного перегляду закінчилися строки давності притягнення їх до кримінальної відповідальності, що згідно зі ст. 49 КК є підставою для звільнення від кримінальної відповідальності та закриття кримінального провадження за п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК, що вона має право бути звільненою від кримінальної відповідальності, а також право заперечувати проти закриття кримінального провадження з цієї підстави та наслідки такого звільнення чи заперечення.
Отже, апеляційний суд необґрунтовано застосував приписи ч. 5 ст. 74 КК, які стосуються тих випадків, коли суд не може звільнити особу від кримінальної відповідальності за ст. 49 КК, оскільки вона заперечує проти закриття справи за закінченням строків давності, з огляду на що суд, за наявності для цього підстав, визнає особу винуватою, ухвалює обвинувальний вирок і звільняє її від покарання, керуючись приписами як ст. 49, так і ч. 5 ст. 74 КК.
Статтею 440 КПК визначено, що суд касаційної інстанції, установивши обставини, передбачені ст. 284 цього Кодексу, скасовує обвинувальний вирок чи ухвалу і закриває кримінальне провадження.
Відповідно до вищевказаного правового висновку об`єднаної палати особа підлягає звільненню від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК у суді касаційної інстанції в порядку ст. 440 КПК за таких умов: до набрання вироком суду першої інстанції законної сили закінчилися строки давності притягнення особи до кримінальної відповідальності за вчинене кримінальне правопорушення; ця особа не подавала до апеляційного суду відповідного клопотання про звільнення від кримінальної відповідальності й суд апеляційної інстанції не роз`яснив за приписами ст. 285 КПК особі наявність зазначених підстав для звільнення від кримінальної відповідальності та не з`ясував її думки щодо згоди чи незгоди з таким звільненням; така особа висловила згоду в касаційному суді на звільнення її від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК у зв`язку із закінченням строків давності.
У цьому кримінальному провадженні до набрання вироком суду першої інстанції законної сили закінчилися строки давності притягнення ОСОБА_6 до кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 135, ст. 166 КК, при цьому апеляційний суд не дотримався приписів ч. 2 ст. 284, ч. 3 ст. 285, частин 1, 4 ст. 286, ч. 3 ст. 288 КПК, а в суді касаційної інстанції ОСОБА_6 заявила клопотання про звільнення її від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК, отже наявні підстави до звільнення засудженої від кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 135, ст. 166 КК у зв`язку з тим, що сплив відповідний строк давності, з огляду на що кримінальне провадження має бути закрите за п. 1 ч. 2 ст. 284 КПК.
Враховуючи викладене, колегія суддів уважає за необхідне частково задовольнити касаційну скаргу засудженої, скасувати судові рішення, звільнити ОСОБА_6 від кримінальної відповідальності на підставі пунктів 2, 3 ч. 1 ст. 49 КК, закрити кримінальне провадження за ч. 1 ст. 135, ст. 166 КК щодо неї відповідно до вимог п. 1 ч. 2 ст. 284, ст. 440 КПК.
Керуючись статтями 433, 434, 436, 438, 441, 442 КПК, Верховний Суд