ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 березня 2025 року
м. Київ
справа № 359/10101/20
провадження № 61-9577св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач: Військова частина НОМЕР_1 Міністерства оборони України,
відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2 ОСОБА_3, в інтересах якого діє ОСОБА_1,
треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Київське квартирно-експлуатаційне управління, Служба у справах дітей Бориспільської міської ради Київської області, Реєстраційна служба Бориспільської міської ради Київської області, ОСОБА_4,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2022 року у складі судді Муранової-Лесів І. В. та постанову Київського апеляційного суду від 24 травня 2023 року у складі колегії суддів Фінагеєва В. О., Кашперської Т. Ц., Яворського М. А.,
ВСТАНОВИВ:
ОПИСОВА ЧАСТИНА
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2020 року Військова частина НОМЕР_1 Міністерства оборони України (далі -Військова частина НОМЕР_1 ) звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2, в інтересах якого діє ОСОБА_1, треті особи: Київське квартирно-експлуатаційне управління, Служба у справах дітей Бориспільської міської ради Київської області, реєстраційна служба Бориспільської міської ради Київської області, ОСОБА_4, про визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням.
Позов мотивовано тим, що військовослужбовець ОСОБА_4 проходить військову службу в військовій частині НОМЕР_1 на посаді заступника командира військової частини з повітряного спостереження.
30 грудня 2015 року ОСОБА_4 на підставі ордеру, виданого Виконавчим комітетом Бориспільської міської ради, за № 9 з фонду Міністерства оборони України надано службову двокімнатну квартиру у АДРЕСА_1, площею 44,3 кв.м (загальна площа 85,1 кв. м) на склад сім`ї 4 особи: ОСОБА_4, його дружина ОСОБА_1, син ОСОБА_2, 2004 року народження та син ОСОБА_2, 2012 року народження.
Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області по справі
№ 359/4352/20 від 01 липня 2020 року шлюб між військовослужбовцем військової частини НОМЕР_1 підполковником ОСОБА_4 та ОСОБА_1 розірвано.
Позивач вказував, що відповідно до вимог пункту 25 розділу IV Інструкції з організації забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 31 липня 2018 року № 380, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 06 вересня 2018 року за № 1020/32472, що набрала чинності 16 жовтня 2018 року, відповідачі підлягають виселенню із службового житлого приміщення (зі службової жилої площі) без надання іншого жилого приміщення як колишні члени сім`ї військовослужбовця, які залишилися проживати у ньому.
Військова частина НОМЕР_1 зверталася до Київського квартирно-експлуатаційного управління Збройних Сил України листом від 07 жовтня 2020 року вих. № 0/133/47/710/пс з проханням прийняти рішення про виселення зі службового жилого приміщення ОСОБА_1 разом з дітьми з наданням іншого жилого приміщення, яке б відповідало передбаченим житловим законодавством нормам. На дату звернення з позовом до суду відповідь на адресу Військової частини НОМЕР_1 не надходила.
Позивач вважає, що відповідачі, які в добровільному порядку не звільнили займане службове приміщення, є такими, що втратили право на користування вказаним житловим приміщенням. Посилаючись на вимоги статті 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні", вказує, що самовільно позивач не може зняти відповідачів з реєстрації, внаслідок чого змушений звернутися до суду.
На підставі викладеного, уточнивши позовні вимоги в лютому 2021 році, Військова частина НОМЕР_1 просила суд:
? визнати ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, за адресою: АДРЕСА_1 ;
- визнати неповнолітнього ОСОБА_2 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, за адресою: АДРЕСА_1 ;
- визнати малолітнього ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, за адресою: АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2022 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 24 травня 2023 року, відмовлено у задоволенні позовних вимог Військової частини НОМЕР_1 .
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, рішення мотивував тим, що у розумінні статті 64 ЖК України неповнолітні сини третьої особи ОСОБА_4, який є військовослужбовцем та проходить військову службу у Військовій частині НОМЕР_1, залишаються членами його сім`ї. В силу вимог статті 29 ЦК України службова квартира, в якій зареєстровані колишня дружина військовослужбовця ОСОБА_1 та її сини ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, разом із батьками та постійно проживають у ній з 2016 року, є їхнім місцем проживання.
Місцевий суд вказав, що ані Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" ані ЖК України не містять такої самостійної підстави для визнання осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, або для виселення, колишніх членів сім`ї військовослужбовця (зокрема, у разі розірвання шлюбу), які постійно проживають у такому приміщенні.
Суд апеляційної інстанції також зазначив, що навіть якщо припустити, що позивач діє з метою задоволення інтересів військовослужбовців і членів їх сімей, які згідно з абзацом третім частини першої статті 12 Закону України "Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей" мають право бути забезпеченими службовими житловими приміщеннями, а відповідачка втратила право на користування службовим приміщенням у зв`язку з розірванням шлюбу з військовослужбовцем, членом сім`ї якого вона була, то пропорційність такої мети виселення відповідачки, наявність в якої іншого житла не встановлено, без надання іншого житлового приміщення викликає обґрунтовані сумніви.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У червні 2023 року Військова частина НОМЕР_1 із використанням засобів поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 травня 2023 року, та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
У касаційній скарзі заявник посилається на:
- пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема, зазначає, що суди першої та апеляційної інстанцій не застосували норми права без урахування правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, за змістом яких право користування службовим жилим приміщенням члена сім`ї (або колишнього члена сім`ї) наймача є похідним від такого права останнього.
Зазначає, що відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальним принципами міжнародного права. Звертає увагу, що службовий житловий фонд Міністерства оборони України призначений для задоволення потреб військовослужбовців та членів їх сімей, за відсутності в них за місцем проходження служби житлового приміщення. Цільове призначення зазначеного фонду визначає особливий порядок надання житлових приміщень.
Доводи відзиву на касаційну скаргу
У відзиві на касаційну скаргу Київське квартирно-експлуатаційне управління просить касаційну скаргу задовольнити рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 24 травня 2023 року скасувати, та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю.
Інші учасники справи не скористалися правом на подання до Верховного Суду відзиву на касаційну скаргу.
Провадження у суді касаційної інстанції
12 вересня 2023 року ухвалою Верховного Суду відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою.
Підставами відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
У вересні 2023 року справа надійшла на адресу Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ОСОБА_4 є військовослужбовцем та проходить військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 на посаді заступника командира військової частини НОМЕР_1 з повітряного спостереження, що підтверджується довідкою, виданою командиром військової частини НОМЕР_1 .
30 грудня 2015 року на підставі рішення виконавчого комітету Бориспільської міської ради від 29 грудня 2015 року № 803 ОСОБА_4 виданий службовий ордер № 9 на право зайняття службового приміщення, двокімнатної квартири у АДРЕСА_1 площею 44,3 кв. м (загальна площа 85,1 кв. м) на склад сім`ї 4 особи: він, дружина ОСОБА_1, син ОСОБА_2, 2004 року народження, та син ОСОБА_2, 2012 року народження.
Згідно з даними Реєстраційної служби Бориспільської міської ради ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3, та ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, і ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, з 12 січня 2016 року постійно зареєстровані та згідно з актом обстеження житлово-побутових умов від 06 травня 2021 року № 93 постійно проживають за вказаною у позовній заяві адресою: АДРЕСА_1 .
Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області у справі
№ 359/4352/20 від 01 липня 2020 року шлюб між ОСОБА_4 та
ОСОБА_1 розірвано.
МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пункту першого частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити
у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених
у частині третій цієї статті.
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до положень статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За частиною першою статті 16 ЦК України, частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду
за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод
чи законних інтересів.
Суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав
та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим
є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним критеріям оскаржувані судові рішення відповідають з огляду на таке.
Частиною першою статті 43 Конституції України визначено, що кожен має право
на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
Відповідно до частини першої статті 31 ЖК України) громадяни, які потребують поліпшення житлових умов, мають право на одержання у користування жилого приміщення в будинках державного або громадського житлового фонду в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими актами законодавства України. Жилі приміщення надаються зазначеним громадянам, які постійно проживають у даному населеному пункті (якщо інше не встановлено законодавством України), як правило, у вигляді окремої квартири на сім`ю.
У частині першій статті 58 ЖК України визначено, що на підставі рішення
про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.
Згідно із статтею 61 ЖК України користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення. Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордера на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім`я якого видано ордер.
Конституція України у частині третій статті 47 проголошує, зокрема, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
За змістом статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) констатував, що "згідно з Конвенцією поняття "житло" не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання "житлом", яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем" (рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька і Кривіцький проти України", заява № 30856/03, § 40).
Суди встановили, що 30 грудня 2015 року на підставі рішення виконавчого комітету Бориспільської міської ради від 29 грудня 2015 року № 803 ОСОБА_4 виданий службовий ордер № 9 на право зайняття службового приміщення, двокімнатної квартири у АДРЕСА_1 площею 44,3 кв. м (загальна площа 85,1 кв. м) на склад сім`ї 4 особи: він, дружина ОСОБА_1, син ОСОБА_2, 2004 року народження, син ОСОБА_2, 2012 року народження.
Відомості про інше житлове приміщення, в яке могли б вселитися ОСОБА_1, ОСОБА_2, та ОСОБА_2, в матеріалах справи відсутні.
Згідно з даними Реєстраційної служби Бориспільської міської ради ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3, ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, з 12 січня 2016 року постійно зареєстровані та згідно з актом обстеження житлово-побутових умов від 06 травня 2021 року № 93 постійно проживають за вказаною в позовній заяві адресою: АДРЕСА_1 .
Суди встановили, що рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 01 липня 2020 року у справі № 359/4352/20 шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 розірвано.
Статус ОСОБА_4 як військовослужбовця дозволив сім`ї відповідно до статті 12 Закону України "Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей" отримати право користування службовим житловим приміщенням.
Також встановлено, що ОСОБА_4 на час звернення Військової частини НОМЕР_1 з позовом до суду не припинив користування спірною квартирою, продовжує проходити військову службу на займаній посаді, яка надавала йому змогу отримати квартиру як службове житлове приміщення.
Відповідно до частин першої, другої статті 64 ЖК України члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки.
За змістом статті 65 ЖК України наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. У такому випадку особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім`ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.
Право користування службовим приміщенням члена сім`ї (або колишнього члена сім`ї) є похідним від права особи, якій у встановленому законом порядку виданий спеціальний ордер для проживання на період її роботи.
Отже, оскільки відповідачі вселилися у квартиру на підставі спеціального ордера, постійно проживають і зареєстровані там, не мали іншого житла на момент подання позову про визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням, є підстави стверджувати, що вони мають достатні та триваючі зв`язки з конкретним місцем проживання, а зазначена квартира є їхнім "житлом" у розумінні статті 8 Конвенції.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, Військова частина НОМЕР_1 посилалася на пункту 25 Розділу IV Інструкції з організації забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей жилими приміщеннями, затвердженої наказом Міністерства оборони України 31 липня 2018 року № 380 (далі - Інструкція), відповідно до якого підлягають виселенню із службового жилого приміщення (зі службової жилої площі) без надання іншого жилого приміщення:
? військовослужбовці та члени їх сімей, які порушують умови утримання жилих приміщень, систематично його руйнують чи використовують його не за призначенням, або створюють умови, які унеможливлюють проживання інших осіб;
особи, звільнені з військової служби, які мають вислугу менше ніж 10 років, крім випадків, передбачених законодавством;
? особи, які самоправно зайняли службове житлове приміщення (службову житлову площу);
? колишні члени сім`ї військовослужбовця, які залишилися проживати у ньому після розірвання шлюбу (у двомісячний строк з дня розірвання шлюбу);
? інші особи у випадках, встановлених законодавством.
Той факт, що абзац четвертий пункту 25 Розділу IV Інструкції передбачає, що підлягають виселенню із службового жилого приміщення (зі службової жилої площі) без надання іншого жилого приміщення "колишні члени сім`ї військовослужбовця, які залишилися проживати у ньому після розірвання шлюбу (у двомісячний строк з дня розірвання шлюбу)", не може бути беззаперечним аргументом на користь припинення права на повагу до житла відповідачки та її дітей у формі такого втручання держави як визнання їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням, з квартири, де ОСОБА_1 проживає з її синами.
Подібний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 20 жовтня 2021 року у справі № 154/127/21 (провадження № 61-9859св21).
Верховний Суд звертає увагу на те, що у разі невідповідності правового акта правовому акту вищої юридичної сили суд застосовує норми правового акта вищої юридичної сили (частина сьома статті 10 ЦПК України), а у разі невідповідності правового акта міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір України (частина восьма статті 10 ЦПК України). З огляду на вказане справа повинна бути проаналізована згідно з положеннями ЖК України, Конвенції та відповідної практики ЄСПЛ.
Як зазначає ЄСПЛ втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (справа "Кривіцька та Кривіцький проти України", заява № 30856/03, § 41, ЄСПЛ, від 02 грудня 2010 року).
Тому Верховний Суд повинен встановити, чи відповідатиме виселення відповідача з кімнати у гуртожитку, що є службовим житлом, без надання іншого житлового приміщення критеріям, що викладені у пункті другому статті 8 Конвенції. Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється "згідно із законом та не може розглядатись як необхідне в демократичному суспільстві.
У постанові Верховного Суду від 08 грудня 2021 року в справі № 569/5435/16-ц (провадження № 61-13080св21) вказано, що правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення ЄСПЛ у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року). Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності згідно з відповідними принципами статті 8 Конвенції. Будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись в судовому порядку. При вирішенні справи про наявність передбачених законом підстав для виселення особи чи визнання такою, що втратила право користування, що за своєю суттю є позбавленням права на житло, суд у кожній конкретній справі, виходячи із принципу верховенства права, повинен провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, а й "необхідним у демократичному суспільстві". Інакше кажучи, воно має відповідати "нагальній суспільній необхідності", зокрема бути співмірним із переслідуваною законною метою.
Таким чином, слід встановити, чи вважатиметься визнання відповідачів такими, що втратили право користування спірною квартирою, втручанням держави, що здійснюється "згідно із законом" у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції.
ЄСПЛ вважає, що вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування" (рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України", заява № 30856/03, § 41).
Отже, з`ясуванню підлягає, наскільки чітким і прогнозованим є чинне законодавство України щодо визнання такими, що втратили право користування житловим приміщенням, колишньої дружини військовослужбовця з квартири, що є службовим житлом, в якій вона проживає разом із синами, за відсутності у них іншого житла та без надання іншого житлового приміщення.
Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Згідно з частиною першою та другою статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.
Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Стаття 125 ЖК України визначає перелік осіб, які не можуть бути виселені зі службового житла у випадках, передбачених статтею 124 цього кодексу, без надання іншого жилого приміщення. Зокрема, не може бути виселено одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними (абзац сьомий статті 125 ЖК України).
Отже, у розумінні статті 125 ЖК України відповідачка вважається одинокою особою, яка на час звернення з позовом проживала з неповнолітніми синами (відповідно ІНФОРМАЦІЯ_1 та ІНФОРМАЦІЯ_2 ), не підлягає виселенню зі службового житла без надання їй іншого житлового приміщення.
Суди встановили, що з грудня 2015 року ОСОБА_1 проживає разом із малолітнім сином, 2012 року народження, у спірній квартирі, вважається одинокою особою, яка проживає разом з малолітньою дитиною.
Оскільки "функція пояснення та тлумачення положень національного закону належить насамперед національним судам" (рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі "Кривіцька та Кривіцький проти України", заява № 30856/03, § 43), Верховний Суд тлумачить положення абзацу сьомого статті 125 ЖК України як таке, що гарантує неможливість виселення без надання іншого житлового приміщення одиноких осіб, які проживають разом з їхніми малолітніми дітьми та не мають іншого житла.
З огляду на викладене колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що навіть якщо припустити, що позивач діє з метою задоволення інтересів військовослужбовців і членів їх сімей, які згідно з абзацом третім частини першої статті 12 Закону України "Про соціальний і правовий статус військовослужбовців та членів їх сімей" мають право бути забезпеченими службовими житловими приміщеннями, а відповідачка втратила право на користування службовим приміщенням у зв`язку з розірванням шлюбу з військовослужбовцем, членом сім`ї якого вона була, то пропорційність цій меті виселення відповідачки, наявність в якої іншого житла суди попередніх інстанцій не встановили, без надання іншого житлового приміщення викликає обґрунтовані сумніви.
Зазначений висновок відповідає висновку, викладеному у постанові Верховного Суду від 20 жовтня 2021 року у справі № 154/127/21 (провадження № 61-9859св21), у якій спірні правовідносини є подібними.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі
№ 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) на яку посилається заявник у касаційній скарзі, зроблено висновок, що "виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті. Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов`язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети. Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується. Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції".
У справі, яка переглядається, суди встановили, що ОСОБА_1 разом з дітьми ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, вселилися в спірне службове житлове приміщення на підставі спеціального ордера як члени сім`ї наймача цього житлового приміщення, постійно проживають у ньому та зареєстровані там, за ОСОБА_1 не зареєстровано на праві власності житлових приміщень, підстав для визнання вказаних осіб такими, що втратили право користування житловим приміщенням, судами не встановлено, а тому суди першої та апеляційної інстанцій обґрунтовано відмовили у задоволенні позову.
Колегія суддів відхиляє посилання заявника на неврахування судами попередніх інстанцій висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), оскільки у постанові, яка надана заявником для порівняння, Велика Палата Верховного Суду, повертаючи справу на новий розгляд зазначила, що суд першої інстанції, даючи оцінку відповідності виселення відповідачів критерію пропорційності, лише вказав, що ОСОБА_4 не надала жодних аргументів про неможливість її виселення без надання іншого житлового приміщення, та зазначив, що ОСОБА_3 визнав позовні вимоги. Суд апеляційної інстанції такі доводи відповідача, як і пропорційність виселення відповідачів меті цього обмеження права на повагу до житла, не оцінював. Хоча суди мають як надавати адекватне обґрунтування для відхилення аргументів стосовно застосування норм права, так і надавати оцінку виселення в контексті принципу пропорційності. Велика Палата Верховного Суду у цій постанові, повертаючи справу на новий розгляду до суду першої інстанції, формуючи правовий висновок, звернула увагу на необхідність надання судами оцінки пропорційності виселення відповідачів меті цього обмеження права на повагу до житла.
У справі, яка переглядається, суди за відсутності відомостей про наявність у власності відповідачки іншого житла в розумінні Конвенції, відмовивши в задоволенні позову про визнання ОСОБА_1 та її синів ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, такими, що втратили право користування житловим приміщенням, яке вони набули в установленому законом порядку, дотрималися принципу пропорційності та забезпечили баланс інтересів сторін у спірних правовідносинах.
Таким чином, наведені в касаційній скарзі доводи зводяться до помилкового тлумачення заявником норм права та незгоди із обставинами встановленими апеляційним судом, не спростовують висновків судів першої та апеляційної інстанцій та не дають підстав вважати, що цими судами неправильно застосовано норми матеріального права або допущено такі порушення норм процесуального права, які б могли бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень.
Інші доводи касаційної скарги висновків місцевого та апеляційного судів не спростовують, значною мірою зводяться до встановлення протилежних зазначеному обставин та переоцінки доказів.
Водночас встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц, провадження № 14-446цс18).
У справі, що розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли під час кваліфікації спірних правовідносин.
Наявність у заявника іншої точки зору на встановлені судом обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів не спростовує законності та обґрунтованості прийнятих судами попередніх інстанцій рішень та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь заявника.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника по суті спору та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вмотивованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, сторонам надано мотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих і правильних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.
Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони, хоча пункт 1 статті 6 і зобов`язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент (рішення від 09 грудня 1994 року у справі "RUIZ TORIYA v. SPAINE", заява № 18390/91, § 29). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення від 27 вересня 2001 року у справі "HIRVISAARI v. FINLAND", заява № 49684/99, § 2).
Враховуючи вимоги статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи судом касаційної інстанції, у Верховного Суду відсутні підстави для перегляду оскаржених судових рішень.
Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховним Судом не встановлено.
ЄСПЛ зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються.
Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (рішення від 21 жовтня 2010 року у справі "DIYA 97 v. UKRAINE", заява № 19164/04, пункт 47).