ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26 лютого 2025 року
м. Київ
справа № 947/8866/21
провадження № 61-789св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
суддів: Ігнатенка В. М., Литвиненко І. В., Сердюка В. В., Ситнік О. М.,
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство "Альфа-Банк", яке змінило назву на Акціонерне товариство "Сенс Банк",
відповідач - ОСОБА_1,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Нан Дмитро Миколайович, на постанову Одеського апеляційного суду від 16 листопада 2023 року у складі колегії суддів Дришлюка А. І., Громіка Р. Д., Сегеди С. М.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2021 року Акціонерне товариство "Альфа-Банк" (змінило назву на Акціонерне товариство "Сенс Банк", далі - банк, АТ "Сенс Банк") звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - ОСОБА_2, про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Позов мотивовано тим, що 20 вересня 2006 року Акціонерно-комерційний банк соціального розвитку "Укрсоцбанк", правонаступником якого з 15 жовтня 2019 року є АТ "Сенс Банк", та ОСОБА_2 уклали договір кредиту № 2006/13-2.06/799.
З метою забезпечення належного виконання зобов`язання за кредитним договором від 20 вересня 2006 року № 2006/13-2.06/799 між банком та ОСОБА_1 укладено іпотечний договір від 20 вересня 2006 року, предметом якого є земельна ділянка для будівництва та обслуговування житлового будинку, площею 0,10 га, що розташована на АДРЕСА_1 .
ОСОБА_2 зобов`язання за кредитним договором № 2006/13-2.06/799 належним чином не виконала, в результаті чого станом на 03 березня 2021 року існує заборгованість за кредитом - 191 136,46 доларів США, за відсотками - 31 819,57 доларів США.
Банк просив суд:
звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме на земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, площею 0,10 га, що розташована на АДРЕСА_1 та належить на праві власності ОСОБА_1, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 20 вересня 2006 року № 2006/13-2.06/799, розмір заборгованості - 509 324,21 доларів США.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Київський районний суд м. Одеси рішенням від 21 грудня 2022 року у задоволенні позову банку відмовив.
Суд першої інстанції, відмовивши в позові, керувався тим, що банк у 2010 році пред`явив вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплату процентів за його користування та пені шляхом звернення до суду з відповідною позовною заявою, тому відповідно до частини другої статті 1050 ЦК України банк змінив строк виконання основного зобов`язання і мав пред`явити позов до майнового поручителя (іпотекодавця) ОСОБА_1 протягом трьох років від дати порушення боржником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту.
Отже, право на звернення стягнення на предмет іпотеки в іпотекодержателя виникло з моменту невиконання основного зобов`язання за зміненим строком виконання основного зобов`язання, а саме з початку 2010 року.
Оскільки в договорі іпотеки сторони не передбачили умов про збільшення позовної давності, то підлягає застосуванню загальний строк, визначений статтею 257 ЦК України.
З огляду на те, що позовна давність за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки спливла на початку 2013 року, місцевий суд дійшов висновку про відмову в позові.
Банк подав апеляційну скаргу на вказане рішення суду першої інстанції, просив його скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Апеляційну скаргу мотивовано тим, що суд першої інстанції помилково застосував позовну давність, оскільки 17 червня 2020 року ОСОБА_2 звернулась із заявою до АТ "Альфа-Банк" про врегулювання заборгованості та підтвердженням, що претензій до банку не має, також подала заяву про розподіл грошових коштів у розмірі 20 000,00 доларів США. Між банком і ОСОБА_2 укладено додаткову угоду до кредитного договору від 20 вересня 2006 року.
Підписання додаткової угоди від 17 червня 2020 року, добровільне внесення коштів на виконання додаткової угоди підтверджує, яка ОСОБА_2 визнала заборгованість перед банком, тому позовна давність відраховується з дати порушення зобов`язань за додатковою угодою.
Одеський апеляційний суд постановою від 16 листопада 2023 року рішення Київського районного суду м. Одеси від 21 грудня 2022 року скасував, ухвалив нове рішення про часткове задоволення позову.
Звернув стягнення на предмет іпотеки, а саме на земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, площею 0,10 га, що розташована на АДРЕСА_1, що належить на праві власності ОСОБА_1, в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором від 20 вересня 2006 року № 2006/13-2,06/799 в розмірі 509 324,21 доларів США, на користь АТ "Сенс Банк" шляхом проведення прилюдних торгів згідно із Законом України "Про виконавче провадження" за початковою ціною, встановленою на рівні не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб`єктом оціночної діяльності - незалежним експертом, у розмірі 5 245 474,00 грн.
Зупинив виконання постанови на період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування.
Апеляційний суд керувався тим, що кредитний договір укладений між сторонами на строк до 2026 року, кредитор звернувся до суду з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки під час дії кредитного договору, відповідач визнала свій борг за кредитним договором, оскільки 17 червня 2020 року сторони уклали додаткову угоду про сплату заборгованості за кредитом у розмірі 509 324,21 доларів США.
При цьому апеляційний суд урахував, що відповідно до пункту 5-2 Прикінцевих положень Закону України "Про іпотеку" у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування щодо нерухомого майна (нерухомості), що належить фізичним особам та перебуває в іпотеці за споживчими кредитами, зупинено дію статті 37 (у частині реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки), статті 38 (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки), статті 40 (у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об`єкти), статей 41, 47 (у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах) цього Закону.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги
У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Як на підставу касаційного оскарження посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку), зазначає, що апеляційний суд не врахував висновків, викладених у постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 6-1996цс16, постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 червня 2023 року у справі № 755/13805/16-ц (провадження № 14-208цс21), постановах Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі № 522/31199/13-ц (провадження № 61-3872св18), від 10 жовтня 2019 року у справі № 357/9126/17-ц (провадження № 61-36495св18), від 13 листопада 2019 року у справі № 148/1923/16-ц (провадження № 61-21009св18), від 26 жовтня 2022 року у справі № 752/10864/19
Касаційну скаргу мотивовано тим, що спливла позовна давність за вимогою банку за іпотечними зобов`язаннями відповідачки.
Аргументи інших учасників справи
Відзиви на касаційну скаргу до Верховного Суду не надійшли.
Рух справи у суді касаційної інстанції
04 січня 2024 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Нан Д. М., на постанову Одеського апеляційного суду від 16 листопада 2023 року.
Ухвалою Верховного Суду від 29 січня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали.
У лютому 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 21 лютого 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, що встановили суди
Суд першої інстанції встановив, що 20 вересня 2006 року між банком та ОСОБА_2 укладено договір про надання невідновлювальної кредитної лінії № 2006/13-2.06/799, відповідно до якого кредитор зобов`язався надати позичальнику кошти у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання, на умовах, визначених цим договором (т. 1, а. с. 5-7).
20 вересня 2006 року між банком та ОСОБА_1, яка є майновим поручителем ОСОБА_2, укладено іпотечний договір (з майновим поручителем), посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Поведьонковою І. І. (т. 1, а. с. 8, 9).
Відповідно до вказаного іпотечного договору іпотекодавець передає в іпотеку іпотекодержателю на забезпечення виконання позичальником основного зобов`язання земельну ділянку, площею 0,10 га, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована на АДРЕСА_1, що належить іпотекодавцю на праві приватної власності на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку, серія ЯБ, № 296173, виданого Біляївським районним відділом земельних ресурсів 25 січня 2006 року на підставі рішення Одеської міської ради від 21 квітня 2005 року № 3896-IV, зареєстрованого в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю за № 010650500058.
20 серпня 2020 року АТ "Сенс Банк"направило ОСОБА_2 та ОСОБА_1 вимогу про усунення порушень, вимогу про добровільне виселення, відповідно до якої неодноразові звернення банку з питань виконання зобов`язань з виплати кредиту проігноровані, питання реструктуризації не вирішено. Станом на 11 серпня 2020 року загальна сума заборгованості становить 616 892,21 доларів США, а саме: за кредитом - 191 139,46 доларів США, за відсотками - 318 184,75 доларів США, зі сплати пені за несвоєчасне повернення кредиту - 30 467,97 доларів США, зі сплати пені за несвоєчасне повернення відсотків - 77 100,03 доларів США. Цими письмовими вимогами банк вимагав від позичальника сплатити заборгованість за кредитом, відсотками за користування кредитом та нараховану неустойку. Також додатково було зазначено, що у разі невиконання цієї вимоги банк розпочне звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом звернення до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки або вчинення виконавчого напису нотаріуса (т. 1, а. с. 11-13).
Згідно з розрахунком вимог банку у зв`язку з неповерненням ОСОБА_2 кредитної заборгованості за кредитним договором від 20 вересня 2006 року № 2006/13-2.06/799 станом на 03 березня 2021 року загальна сума заборгованості становить 509 335,03 доларів США, що відповідає 14 227 255,39 грн, з яких: сума заборгованості за кредитом - 191139,46 доларів США, що відповідає 5 339 098,54 грн, сума заборгованості за відсотками - 318 195,57 доларів США, що відповідає 8 888 156,86 грн (т. 1, а. с. 14, 15).
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 09 листопада 2010 року у справі № 2-963/2010 задоволено позов банку до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором та стягнено з ОСОБА_2 на користь банку заборгованість за договором кредиту в сумі 2 058 226,29 грн та витрати, пов`язані зі зверненням до суду. Рішення суду не виконано.
У справі № 2-963/2010 встановлено, що заборгованість за кредитом станом на 12 березня 2010 року становить 2 058 226,39 грн. Суд врахував, що позивач надсилав на адресу боржника лист-претензію, який залишився без уваги зі сторони боржника та не був ним виконаний без поважних причин. Суд дійшов висновку, що ОСОБА_2 не виконала умови кредитного договору.
16 квітня 2019 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Вегера Л. О. вчинив виконавчий напис № 678, яким за рахунок коштів, отриманих від реалізації предмета іпотеки, а саме земельної ділянки, площею 0,10 га, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована на АДРЕСА_1, кадастровий номер 5110136900:43:011:0014, що належить ОСОБА_1 на праві приватної власності, задовольнив вимоги банку зі стягнення заборгованості, що виникла внаслідок невиконання / неналежного виконання умов кредитного договору за період з 30 січня 2017 року до 30 січня 2019 року у загальному розмірі 489 182,03 доларів США, зокрема: строкова заборгованість у розмірі 77 760,00 доларів США, прострочена заборгованість - 113 379,46 доларів США, строкова заборгованість за нарахованими відсотками - 3 161,21 доларів США, прострочена заборгованість за нарахованими відсотками - 294 881,36 доларів США.
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 22 грудня 2020 року у справі № 947/19366/20 визнано виконавчий напис, вчинений 16 квітня 2019 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Вегерою Л. О. та зареєстрований у реєстрі за № 678, таким, що не підлягає виконанню. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постановою Одеського апеляційного суду від 17 березня 2022 року у справі № 947/19366/20 апеляційну скаргу банку задоволено частково. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 22 грудня 2020 року скасовано, ухвалено нове рішення про задоволення позову. Визнано виконавчий напис від 16 квітня 2019 року № 678, вчинений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Вегерою Л. О., таким, що не підлягає виконанню. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Суд апеляційної інстанції встановив, що 17 червня 2020 року ОСОБА_2 звернулась до АТ "Альфа Банк" із заявою, якою повідомила, що через фінансову кризу втратила можливість сплачувати платежі за кредитним договором від 20 вересня 2006 року № 2006/13-2.06/799. Станом на 17 червня 2020 року її фінансовий стан залишається вкрай тяжким та вона не має жодних активів для погашення заборгованості. Просила розглянути питання щодо врегулювання кредитної заборгованості будь-яким чином на розсуд банку та зазначила, що будь-яких претензій до банку не має (т. 2, а. с. 219).
17 червня 2020 року між ОСОБА_2 та АТ "Альфа Банк" укладено додаткову угоду до кредитного договору від 20 вересня 2006 року № 2006/13-2.06/799, відповідно до якого загальна сума заборгованості позичальника за договором становить 509 321,00 доларів США, що відповідає 13 620 743,13 грн. Сторони домовилися про порядок повернення заборгованості (т. 1, а. с. 216, 217).
Відповідно до пункту 4 додаткової угоди до кредитного договору від 20 вересня 2006 року № 2006/13-2.06/799 сторони погодились, що у випадку невиконання чи неналежного виконання ОСОБА_2 умов цієї угоди вона втрачає свою чинність і виконання позичальником умов договору повинно здійснюватися у порядку та на умовах, передбачених договором без врахування цієї додаткової угоди.
Відповідно до квитанції від 17 червня 2020 року ОСОБА_2 перерахувала банку 20 000,00 доларів США, що на дату платежу еквівалентно 534 848,00 грн, на сплату заборгованості за кредитним договором (т. 1, а. с. 218).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції не відповідає.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦК України, частина перша статті 4 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).
Приватноправовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року у справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина перша статті 526 ЦК України).
Тлумачення змісту статті 526 ЦК України свідчить про те, що цивільне законодавство містить загальні умови виконання зобов`язання, що полягають у його виконанні належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Це правило є універсальним і підлягає застосуванню як до виконання договірних, так і недоговірних зобов`язань. Недотримання умов виконання призводить до порушення зобов`язання.
Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у частині другій статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.
Згідно зі статтею 12 Закону України "Про іпотеку" (тут і далі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.
У разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі розпочати звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону (частина перша статті 35 Закону України "Про іпотеку").
У справі, що переглядається, суд апеляційної інстанції встановив, що строк дії кредитного договору від 20 вересня 2006 року № 2006/13-2.06/799 визначено до 2026 року.
У червні 2020 року ОСОБА_2 уклала додаткову угоду до кредитного договору, відповідно до якої зобов`язалась сплатити 110 000,00 доларів США на погашення заборгованості за кредитним договором шляхом здійснення щомісячних платежів у розмірі 27 500,00 доларів США, починаючи з липня 2020 року.
Також апеляційний суд встановив, що 17 червня 2020 року ОСОБА_2 здійснила разовий платіж у розмірі 20 000,00 доларів США на погашення заборгованості за кредитним договором.
Подальше виконання вказаної додаткової угоди матеріалами справи не підтверджується, банк посилається на відсутність будь-яких подальших платежів на погашення кредитної заборгованості за додатковою угодою.
З урахуванням наведеного суд апеляційної інстанції взяв до уваги доводи апеляційної скарги банку про те, що перебіг позовної давності за його позовною вимогою перервався і має відраховуватися від 17 червня 2020 року, та звернув стягнення на предмет іпотеки (зупинивши виконання судового рішення на час дії воєнного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування).
Отже, суд апеляційної інстанції, прийнявши нові докази у справі, зокрема заяву ОСОБА_2 від 17 червня 2020 року, додаткову угоду від 17 червня 2020 року до кредитного договору, квитанцію від 17 червня 2020 року про сплату ОСОБА_2 банку 20 000,00 доларів США на виконання зобов`язань за кредитним договором, вважав, що позовна давність за вимогою банку про звернення стягнення на іпотечне майно не спливла.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 як майновий поручитель (іпотекодавець) посилається на те, що банк звернувся до суду з позовною вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки з пропуском позовної давності, яка спливла саме за іпотечними зобов`язаннями ще у 2013 році.
Верховний Суд не погоджується з наведеними вище висновками апеляційного суду та вважає доводи касаційної скарги ОСОБА_1 прийнятними з огляду на таке.
Суд першої інстанції у справі, що переглядається, встановив, що 20 вересня 2006 року між банком та ОСОБА_2 укладено кредитний договір № 2006/13-2.06/799.
20 вересня 2006 року між банком та ОСОБА_1 як майновим поручителем ОСОБА_2 укладено іпотечний договір, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Поведьонковою І. І. Строк дії договору - до 19 вересня 2027 року.
Предметом договору іпотеки є земельна ділянка, площею 0,10 га, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), що розташована на АДРЕСА_1, що належить ОСОБА_1 на праві приватної власності.
На вказаній земельній ділянці побудовано будинок, загальною площею 318,86 кв. м.
Згідно з пунктом 1.15 іпотечного договору від 20 вересня 2006 року невід`ємною частиною предмета іпотеки вважаються всі об`єкти будівництва, які будуть збудовані на земельній ділянці, що передається в іпотеку, за термін обслуговування боргу за основним зобов`язанням.
Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 09 листопада 2010 року у справі № 2-963/2010 позов банку до ОСОБА_2 (пред`явлений 06 жовтня 2009 року) про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено та стягнено з ОСОБА_2 на користь банку заборгованість за договором кредиту в сумі 2 058 226,29 грн.
Розмір заборгованості в сумі 2 058 226,29 грн розраховано станом на 12 березня 2010 року.
Місцевий суд у справі № 2-963/2010 встановив, що банк надсилав на адресу ОСОБА_2 лист-претензію, яку остання проігнорувала, борг не погасила.
Вказане рішення у справі № 2-963/2010 набрало законної сили 22 листопада 2010 року.
У постанові Верховного Суду від 02 червня 2021 року у справі № 2-6460/11 (провадження № 61-14479св20) вказано: "Звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни".
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 червня 2023 року у справі № 755/13805/16-ц (провадження № 14-208цс21) викладено висновок про те, що з моменту настання строку виконання основного зобов`язання у кредитора виникло право на звернення до суду з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки.
У постанові Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 204/7787/21 (провадження № 61-5379св24) зазначено: "Пред`явлення вимоги про повне дострокове погашення заборгованості за кредитним договором обумовлює зміну строку виконання зобов`язання та початок перебігу позовної давності".
Отже, у справі, що переглядається, пред`явивши письмову вимогу про дострокове погашення заборгованості за кредитним договором, банк змінив строки виконання кредитного та іпотечного зобов`язань, що підтверджено судовим рішенням у справі № 2-963/2010, про що правильно виснував суд першої інстанції.
Згідно з матеріалами справи у суді першої інстанції представник ОСОБА_1 заявив про застосування позовної давності за пред`явленою банком позовною вимогою (т. 1, а. с. 140-144, 152-156).
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (відповідно до статті 256 ЦК України).
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Відповідно до частини п`ятої статті 261 ЦК України за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
У договорі іпотеки від 20 вересня 2006 року сторони не передбачили умов про збільшення строку позовної давності.
Отже, перебіг позовної давності за вимогами банку про звернення стягнення на предмет іпотеки почався не пізніше 06 жовтня 2009 року (день звернення банку до суду з позовом про стягнення кредитної заборгованості) та сплив на час звернення банку з позовом до майнового поручителя ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки (21 березня 2021 року), на що обґрунтовано посилався місцевий суд.
Верховний Суд зазначає, що, звернувши стягнення на предмет іпотеки, суд апеляційної інстанції помилково керувався тим, що здійсненням платежу на погашення кредитної заборгованості у червні 2020 року ОСОБА_2 перервала перебіг позовної давності за іпотечними зобов`язаннями ОСОБА_1, з огляду на таке.
У статті 264 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.
Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо є докази, що підтверджують факт такого переривання.
Тлумачення змісту статті 264 ЦК України свідчить, що переривання позовної давності можливе виключно в межах позовної давності.
Аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 29 березня 2017 року у справі № 6-1996цс16, на яку посилається заявниця у касаційній скарзі, у постановах Верховного Суду від 01 червня 2022 року у справі № 686/23170/19 (провадження № 61-13802св21), від 11 вересня 2024 року у справі № 204/7787/21 (провадження № 61-5379св24).
Водночас Велика Палата Верховного Суду у постанові 14 червня 2023 року у справі № 755/13805/16-ц (провадження № 14-208цс21), на яку посилається заявниця у касаційній скарзі, сформувала такий висновок: "…слід розмежовувати вимоги про стягнення боргу за основним зобов`язанням (actio in personam) та про звернення стягнення на предмет іпотеки (actio in rem). Переривання загальної позовної давності за вимогою про стягнення боргу за основним зобов`язанням не перериває перебігу загальної позовної давності за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки і навпаки (близький за змістом висновок див. у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 26 січня 2022 року у справі № 442/7773/17, від 28 вересня 2022 року у справі № 754/16764/17, Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 серпня 2021 року у справі № 201/15310/16, від 30 червня 2022 року у справі № 947/25785/19, від 19 жовтня 2022 року у справі № 712/19272/12, Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року у справі № 205/2480/19, від 2 листопада 2022 року у справі № 344/19567/19, від 1 лютого 2023 року у справі № 522/9497/14-ц)".
Отже, факт переривання чи непереривання позовної давності за кредитними зобов`язаннями ОСОБА_2 не впливає на перебіг позовної давності за іпотечними зобов`язаннями ОСОБА_1 як майнового поручителя, яка спливла на час звернення банку з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Верховний Суд також зазначає, що виконання боржником зобов`язання після спливу позовної давності допускається та визнається таким, що має достатню правову підставу. Пропуск позовної давності також не породжує права боржника вимагати припинення зобов`язання в односторонньому порядку (частина друга статті 598 ЦК України), якщо таке його право не встановлено договором або законом окремо (постанова Верховного Суду України від 15 травня 2017 року у справі № 6-786цс17, постанова Верховного Суду від 17 червня 2021 року у справі № 299/529/19 (провадження № 61-12078св20)).
З урахуванням викладеного вище вчинення ОСОБА_2 після 2013 року (поза межами позовної давності за іпотечними зобов`язаннями) будь-яких дій щодо сплати боргу за кредитними зобов`язаннями або зміни порядку його сплати не є обставиною, з настанням якої перебіг позовної давності починається заново, та не є підставою для продовження перебігу позовної давності за вимогою банку до майнового поручителя (іпотекодавця) ОСОБА_1 про звернення стягнення на іпотечне майно.
Крім того, Верховний Суд звертає увагу, що відповідно до пункту 4 додаткової угоди до кредитного договору від 20 вересня 2006 року № 2006/13-2.06/799 сторони погодились, що у випадку невиконання чи неналежного виконання ОСОБА_2 умов цієї угоди вона втрачає свою чинність.
Ураховуючи, що на виконання вказаної додаткової угоди ОСОБА_2 здійснила лише один платіж у розмірі 20 000,00 доларів США (17 червня 2020 року), на час звернення банку з позовом у справі, що переглядається, ця угода втратила чинність, тому банк звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на майно, зазначивши підставою позову кредитний та іпотечні договори та рішення Київського районного суду м. Одеси від 09 листопада 2010 року у справі № 2-963/2010, яким з ОСОБА_2 стягнено кредитну заборгованості у розмірі 2 058 226,29 грн. Додаткова угода від 17 червня 2020 року до кредитного договору від 20 вересня 2006 року № 2006/13-2.06/799 не зазначена банком як підстава позову.
Верховний Суд зазначає, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позову. Тобто перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи порушено право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушено, суд відмовляє у задоволенні позову через його необґрунтованість.
І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушено, але позовна давність спливла, і про це зробила заяву інша сторона спору, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем.
Аналогічні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17, 14 червня 2023 року у справі № 755/13805/16-ц.
У справі, що переглядається, місцевий суд правильно встановив, що зобов`язання за кредитним договором не виконано, банк звернувся з вимогою про повне дострокове погашення заборгованості, тому є підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, водночас з таким позовом до іпотекодавця ОСОБА_1 АТ "Сенс Банк" звернулося з пропуском позовної давності, що є самостійною підставою для відмови в позові.
Верховний Суд також ураховує, що банк не спростував доводів, викладених стороною відповідача щодо спливу позовної давності, будь-яких заяв чи пояснень щодо поважності причин пропущення позовної давності за позовною вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки у матеріалах справи немає та до суду касаційної інстанції не подано.
З огляду на вказане суд апеляційної інстанції помилково вважав, що банк звернувся до суду з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки в межах строку позовної давності, водночас суд першої інстанції, встановивши наявність підстав для звернення стягнення на предмет іпотеки, правильно виснував про сплив позовної давності за вказаною позовною вимогою банку.
Ураховуючи викладене, Верховний Суд дійшов висновку про те, що суд першої інстанції з дотриманням норм матеріального та без порушень норм процесуального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, з урахуванням належної оцінки наданих сторонами доказів дійшов обґрунтованого висновку про відмову в позові банку.
З огляду на зазначене доводи касаційної скарги ОСОБА_1 підтвердилися, у результаті чого постанова апеляційного суду не може вважатися законною і обґрунтованою та підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції.