ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
13 березня 2025 року
м. Київ
cправа № 910/5875/24
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Баранця О. М. (головуючий), Мамалуя О. О., Студенця В. І.,
за участю секретаря судового засідання Москалика О. В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ТАН-2001"
на рішення Господарського суду міста Києва
у складі судді Мудрого С. М.
від 12 вересня 2024 року
та на постанову Північного апеляційного господарського суду
у складі колегії суддів: Яценко О. В., Кравчука Г. А., Хрипуна О. О.
від 25 грудня 2024 року (повний текст складений 25 грудня 2024 року),
у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ТАН-2001"
до: 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "ТОПАЗ",
2) Товариства з обмеженою відповідальністю "ДОСТУПНІ ФІНАНСИ"
про визнання недійсними договорів про відступлення права вимоги,
за участю представників:
від позивача: Мухітдінов Р. Д.
від відповідача-1: не з`явилися
від відповідача-2: не з`явилися
ВСТАНОВИВ:
1. Короткий зміст позовних вимог.
У травні 2024 року Товариство з обмеженою відповідальністю "ТАН-2001" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ТОПАЗ" та Товариства з обмеженою відповідальністю "ДОСТУПНІ ФІНАНСИ" про:
- визнання недійсним договору від 31 січня 2024 року про відступлення права вимоги за договором про надання банківських послуг №16-015/28-2 від 14 січня 2016 року, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "ТОПАЗ" та Товариством з обмеженою відповідальністю "ДОСТУПНІ ФІНАНСИ";
- визнання недійсним договору від 31 січня 2024 року про відступлення права вимоги за договором поруки № SR 16-008/28-2 від 14 січня 2016 року, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "ТОПАЗ" та Товариством з обмеженою відповідальністю "ДОСТУПНІ ФІНАНСИ".
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірний договір про відступлення права вимоги за договором про надання банківських послуг за своєю правовою природою фактично є договором факторингу, оскільки сума відступлених за цим договором вимог перевищує ціну, за яку були придбані ці вимоги, що є достатньою визначальною ознакою договору факторингу. Зазначений спірний договір в частині суб`єктного складу сторін суперечить положенням статті, 1079 Цивільного кодексу України, оскільки новий кредитор - відповідач-1, який за договором є фактором, не мав станом на дату укладення договору та не має спеціального статусу фінансової установи та ліцензії на здійснення фінансових послуг, у зв`язку з чим не має права надавати фінансові послуги та бути фактором у спірному договорі. За твердженням позивача визнанню недійсним підлягає і договір про відступлення права вимоги за договором поруки, як похідний від договору про відступлення права вимоги за договором про надання банківських послуг.
Господарський суд міста Києва ухвалою від 31 травня 2024 року прийняв зазначену позовну заяву до розгляду та відкрив провадження у справі № 910/5875/24.
2. Короткий виклад обставин справи, встановлених судами попередніх інстанцій.
Господарський суд міста Києва ухвалою від 08 березня 2023 року у справі № 910/7369/22 про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю "ТАН-2001" визнав Акціонерне товариство "ОТП Банк" кредитором по відношенню до боржника - Товариства з обмеженою відповідальністю "ТАН-2001" на суму 19 218 662,39 грн, з яких: 4 962,00 грн - перша черга; 19 213 700,39 грн - четверта черга.
Зазначені кредиторські вимоги Акціонерного товариства "ОТП Банк" виникли з кредитного договору про надання банківських послуг №16-015/28-2 від 14 січня 2016 року, який був укладений між Акціонерним товариством "ОТП Банк" та Товариством з обмеженою відповідальністю "ТАН-2001".
При цьому, в забезпечення виконання зобов`язань позичальника (Товариства з обмеженою відповідальністю "ТАН-2001") за зазначеним кредитним договором № CR 16-015/28-2 від 14 січня 2016 року між Акціонерним товариством "ОТП Банк" та ОСОБА_1 (колишній керівник ТОВ "ТАН-2001") був укладений договір поруки № SR 16-008/28-2 від 14 січня 2016 року.
Господарський суд міста Києва постановою від 29 березня 2023 року у справі № 910/7369/22 визнав Товариство з обмеженою відповідальністю "ТАН-2001" банкрутом та відкрив ліквідаційну процедуру, призначив ліквідатором Товариства з обмеженою відповідальністю "ТАН-2001" арбітражного керуючого Мухітдінова Рустама Джурайовича.
31 січня 2024 року між Акціонерним товариством "ОТП Банк" (первісний кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю "ДОСТУПНІ ФІНАНСИ" (новий кредитор) були укладені: договір про відступлення прав вимоги за договором про надання банківських послуг № CR 16-015/28-2 від 14 січня 2016 року та договір про відступлення прав вимоги за договором поруки № SR 16-008/28-2 від 14 січня 2016 року.
Також 31 січня 2024 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "ДОСТУПНІ ФІНАНСИ" (первісний кредитор) та Товариством з обмеженою відповідальністю "ТОПАЗ" (новий кредитор) були укладені:
- договір про відступлення прав вимоги за договором про надання банківських послуг №16-015/28-2 від 14 січня 2016 року (далі по тексту - договір про відступлення прав вимоги за договором про надання банківських послуг)
- договір про відступлення прав вимоги за договором поруки № SR 16-008/28-2 від 14 січня 2016 року (далі по тексту - договір про відступлення прав вимоги за договором поруки).
Відповідно до пункту 1 договору про відступлення прав вимоги за договором про надання банківських послуг Первісний кредитор передає у повному обсязі, а Новий кредитор приймає на себе у повному обсязі право вимоги, що належить Первісному кредитору за договором про надання банківських послуг № CR 16- 015/28-2 від 14 січня 2016 року (далі за текстом - кредитний договір), укладеним між Акціонерним товариством "ОТП Банк" та Товариством з обмеженою відповідальністю "ТАН-2001" (далі за текстом - боржник), а саме: Первісний кредитор передає Новому кредитору право вимоги виконання боржником боргових зобов`язань за кредитним договором в розмірі 20 737 047,85 грн залишку заборгованості, яка складається з 18 682 162,50 грн залишку заборгованості по основній сумі кредиту та 2 054 885,35 грн залишку заборгованості по відсоткам за користування кредитом (далі - право вимоги), за ціну, встановлену в пункті 3 цього договору.
Згідно з пунктом 3 договору про відступлення прав вимоги за договором про надання банківських послуг Новий кредитор в день підписання цього договору зобов`язується сплатити Первісному кредитору за відступлення права вимоги за кредитним договором суму у розмірі 10 000 000,00 грн шляхом перерахування на рахунок Первісного кредитора. Право вимоги за кредитним договором переходить до Нового кредитора після сплати в повному обсязі суми грошових коштів, передбаченої в пункті 3 цього договору.
Цей договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами, скріплення їх печатками і діє до повного виконання сторонами своїх зобов`язань за цим договором (пункт 13 договору про відступлення прав вимоги за договором про надання банківських послуг).
На виконання умов договору про відступлення прав вимоги за договором про надання банківських послуг Товариство з обмеженою відповідальністю "ТОПАЗ" 31 січня 2024 року перерахувало Товариству з обмеженою відповідальністю "ДОСТУПНІ ФІНАНСИ" кошти в розмірі 10 000 000,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 2 від 31 січня 2024 року.
Відповідно до умов договору про відступлення прав вимоги за договором поруки у зв`язку з укладенням договору про відступлення права вимоги за договором про надання банківських послуг, що забезпечений порукою за договором поруки № SR 16-008/28-2 від 14 січня 2016 року (далі - договір забезпечення), укладеним між Акціонерним товариством "ОТП БАНК" та ОСОБА_1 (поручитель), сторони домовились про наступне: Первісний кредитор передає та відступає Новому кредитору сукупність прав, належних Первісному кредитору за договором забезпечення; Новому кредитору переходять всі права Первісного кредитора, як сторони за договором забезпечення, в обсягах та на умовах, що існують на момент набрання чинності цим договором та відповідно до норм чинного законодавства.
У травні 2024 року Товариство з обмеженою відповідальністю "ТАН-2001" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ТОПАЗ" та Товариства з обмеженою відповідальністю "ДОСТУПНІ ФІНАНСИ" про:
- визнання недійсним договору від 31 січня 2024 року про відступлення права вимоги за договором про надання банківських послуг №16-015/28-2 від 14 січня 2016 року, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "ТОПАЗ" та Товариством з обмеженою відповідальністю "ДОСТУПНІ ФІНАНСИ";
- визнання недійсним договору від 31 січня 2024 року про відступлення права вимоги за договором поруки № SR 16-008/28-2 від 14 січня 2016 року, укладеного між Товариством з обмеженою відповідальністю "ТОПАЗ" та Товариством з обмеженою відповідальністю "ДОСТУПНІ ФІНАНСИ".
3. Короткий зміст рішення місцевого та постанови апеляційного господарських судів, мотиви їх ухвалення.
Господарський суд міста Києва рішенням від 12 вересня 2024 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 25 грудня 2024 року, в позові відмовив повністю.
Суди попередніх інстанцій, врахувавши правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/16 (910/13492/21), щодо характерних ознак договору факторингу, виходили з того, що спірний договір про відступлення прав вимоги за договором про надання банківських послуг не містить ознак договору факторингу, оскільки його предметом та метою його укладення є відступлення права вимоги, а не надання фінансових послуг, докази, що підтверджують надання Новим кредитором Попередньому кредитору фінансової послуги (надання грошових коштів за плату, тобто позики або кредиту) в матеріалах справи відсутні. З огляду на викладене суди дійшли висновку про відсутність правових підстав для визнання недійсним спірного договору про відступлення прав вимоги за договором про надання банківських послуг та, як наслідок, і про відсутність підстав для визнання недійсним похідного від нього договору про відступлення права вимоги за договором поруки.
4. Короткий зміст вимог касаційної скарги.
У касаційній скарзі позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю "ТАН-2001" просить скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 12 вересня 2024 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 25 грудня 2024 року, ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю.
5. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу.
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень позивач послався на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України та зазначив про те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки Верховного Суду викладені у постановах:
- Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 206/4841/20 та від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18;
- Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 серпня 2021 року у справі № 639/6370/18, від 19 січня 2022 року у справі № 766/10404/19, від 26 січня 2022 року у справі № 761/41749/19;
- Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16;
- Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11;
- Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02 грудня 2022 року у справі № 910/12184/20, від 12 вересня 2023 року у справі № 904/1513/22;
- Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц.
6. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи.
Відповідачі відзивів на касаційну скаргу не надали.
Позиція Верховного Суду
7. Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій.
Верховний Суд, обговоривши доводи касаційної скарги позивача, перевіривши правильність застосування та дотримання судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.
Згідно з частинами першою та другою статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Відповідно до частини першої статті 227 Цивільного кодексу України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 512 Цивільного кодексу України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
За частиною першою статті 513 Цивільного кодексу України правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.
Відповідно до статті 514 Цивільного кодексу України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги).
Згідно зі статтею 1077 Цивільного кодексу України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.
Предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається (стаття 1078 Цивільного кодексу України).
Відповідно до статті 1079 Цивільного кодексу України сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт. Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.
За змістом статті 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" та пункту 5 частини першої статті 4 Закону України "Про фінансові послуги та фінансові компанії" факторинг є фінансовою послугою, а в розумінні статті 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" є кредитною операцією.
За змістом пункту 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг № 352 від 06.02.2014 "Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231" до фінансової послуги факторингу відносяться сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів), які здійснюються в порядку та в межах, встановлених Законом України "Про інститути спільного інвестування" та нормативно-правовими актами Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку, що регламентують питання діяльності ІСІ): фінансування клієнтів - суб`єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.
Отже, аналіз наведених вище норм права свідчить про те, що чинне законодавство розмежовує правочини, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: 1) договори з відступлення права вимоги (договори цесії) та 2) договори факторингу.
Зазначені правочини не є аналогічними та різняться за певними критеріями.
Так, зокрема, договору відступлення права вимоги притаманні такі ознаки: 1) предметом договору є відступлення права вимоги виконання обов`язку у конкретному зобов`язанні; 2) зобов`язання, у якому відступлене право вимоги, може бути як грошовим, так і не грошовим (передача товарів, робіт, послуг тощо); 3) відступлення права вимоги може бути оплатним чи безоплатним; 4) форма договору відступлення права вимоги має відповідати формі договору, у якому виникло відповідне зобов`язання; 5) наслідком договору відступлення права вимоги є заміна кредитора у зобов`язанні.
Аналогічні висновки Верховного Суду щодо ознак договору відступлення права вимоги викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (пункт 38) та від 08 серпня 20233 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21) (пункт 48).
У свою чергу договір факторингу, як правочин, характеризується наступним: а) йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові, операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором); б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника; г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату; д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватися у твердій сумі, у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальної вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; е) вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону про фінансові послуги.
Договір факторингу має такі ознаки: 1) його предметом є надання фінансової послуги за плату; 2) зобов`язання, в якому клієнтом відступається право вимоги, може бути тільки грошовим; 3) договір має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 4) договір укладається тільки в письмовій формі та має містити визначені Законом про фінансові послуги умови; 5) мета договору полягає у наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги.
Аналогічні висновки Верховного Суду щодо ознак договору факторингу викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 та від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 та в подальшому були закріплені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 серпня 20233 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21).
Крім того, відповідно до висновків Верховного Суду щодо застосування статей 512 - 518, 1077, 1084 Цивільного кодексу України, частини першої статті 4 Закону України "Про фінансові послуги та фінансові компанії", викладених у пунктах 61 - 67 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21), за договором факторингу фактором має надаватися фінансова послуга, яка полягає в наданні коштів у позику, в тому числі і на умовах фінансового кредиту, тобто грошові кошти мають передаватися клієнту в розпорядження і клієнт має сплатити фактору за відповідну послугу з фінансування (надання позики або кредиту).
Плата за надану фактором послугу може бути встановлена у твердій сумі, у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається, у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної в договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю. При цьому сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатися як плата за надану фактором фінансову послугу (позику чи кредит). Натомість грошова вимога, яку клієнт передає фактору, може відступатися клієнтом фактору у зв`язку з її продажем останньому (частина перша статті 1084 Цивільного кодексу України) або з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором, оскільки за змістом частини другої статті 1084 Цивільного кодексу України фактор має право у разі невиконання клієнтом зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок заставленої грошової вимоги до боржника.
Таким чином, договір факторингу є змішаним договором, який обов`язково поєднує у собі елементи договору позики або кредитного договору та елементи договору купівлі-продажу грошової вимоги або договору застави грошової вимоги.
Виходячи з цього правочин, який не відповідає ознакам, притаманним договору факторингу, є не договором факторингу, а правочином з відступлення права вимоги. При цьому якщо предметом та метою укладеного договору є відступлення права вимоги, а інші умови договору притаманні як договору відступлення права вимоги, так і договору факторингу, то за відсутності доказів, що підтверджують надання новим кредитором фінансової послуги (надання грошових коштів за плату, тобто позики або кредиту) попередньому кредитору, відсутні й підстави вважати такий правочин договором факторингу, а не договором відступлення права вимоги.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 серпня 20233 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21) (пункти 76 - 83) сформувала також висновки і щодо ціни продажу права вимоги. Відповідно до цих висновків Верховного Суду право вимоги, яка відступається (продається), може мати так звану номінальну вартість та реальну вартість.
Номінальною вартістю права вимоги в такому разі є розмір самої вимоги, що відступається (продається) за відповідним договором відступлення.
Реальна вартість права вимоги, як і будь-якого майна, формується з урахуванням ринкових умов, а саме попиту на такий вид вимоги, ліквідності такої вимоги, що залежить від імовірності її задоволення, зокрема, через наявність спору щодо вимоги або складний фінансовий стан боржника, а в процедурах банкрутства - через запровадження мораторію на задоволення вимог кредиторів, черговість задоволення таких вимог, недостатній обсяг ліквідної маси боржника для їх повного задоволення.
Реальна вартість права вимоги має динамічний характер (може змінюватися в будь-який момент залежно від низки обставин), на відміну від номінальної вартості, яка визначається лише розміром самої вимоги кредитора до боржника.
Відступлення права вимоги може відбуватись, зокрема, на підставі договору купівлі-продажу, дарування, міни. Якщо право вимоги відступається за плату (так званий продаж боргів), то сторони у відповідному договорі мають визначити ціну продажу цього майнового права. Можлива різниця між вартістю права вимоги та ціною його продажу може бути обумовлена ліквідністю цього майнового права та сама по собі (за відсутності інших ознак) не свідчить про наявність фінансової послуги, яка надається новим кредитором попередньому.
З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду зазначила про те, що сторони договору відступлення права вимоги, зокрема договору купівлі-продажу права вимоги, мають право на власний розсуд визначити ціну, за якою право вимоги продається, з огляду на реальну вартість права вимоги, що відступається (продається), яка може бути як більшою, так і меншою за номінальну вартість такої вимоги.
Тобто сторони договору відступлення права вимоги, зокрема договору купівлі-продажу права вимоги, не обмежені номінальною вартістю права вимоги та встановлюють ціну, за якою таке право вимоги продається, з огляду на реальну вартість права грошової вимоги, яка залежить від попиту на такий вид грошової вимоги та ліквідності конкретної вимоги, що відступається (продається).
Оскільки сторони договору відступлення права вимоги не обмежені номінальною вартістю права вимоги, сама по собі різниця між номінальною вартістю права вимоги, що відступається, та ціною продажу такої вимоги, визначеною сторонами в договорі купівлі-продажу права вимоги, не може вважатися платою за договором факторингу.
Відповідно до частини четвертої статті 236 Господарського процесуального кодексу України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.
Як вбачається з оскаржуваних судових рішень у цій справі, суди попередніх інстанцій врахували зазначенні вище правові висновки Верховного Суду, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21), та з їх урахуванням встановили, що умови спірного договору про відступлення прав вимоги за договором про надання банківських послуг не передбачають надання новим кредитором (відповідачем-1) попередньому кредитору (відповідачу-2) фінансової послуги (надання грошових коштів за плату, тобто позики або кредиту), в матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували надання відповідачем-1 відповідачу-2 фінансових послуг за цим договором.
Суди попередніх інстанцій, дослідивши умови спірного договору про відступлення прав вимоги за договором про надання банківських послуг з метою встановлення його правової природи, встановили, що його предметом та метою його укладеного є саме відступлення права вимоги до Товариства з обмеженою відповідальністю "ТАН-2001" за договором про надання банківських послуг, а не надання фінансової послуги. Докази, що підтверджують надання Новим кредитором Попередньому кредитору фінансової послуги (надання грошових коштів за плату, тобто позики або кредиту) в матеріалах справи відсутні. За умовами цього договору у відповідача-1 (нового кредитора) виникло лише право вимагати від боржника (позивача) виконання сформованих зобов`язань за договором про надання банківських послуг, що вже виникли, без права утворювати нові зобов`язання шляхом збільшення існуючих, що було б притаманно фінансовій послузі, а також без права майбутніх вимог, які ще не виникли.
Крім того, суди встановили, що спірний договір про відступлення прав вимоги за договором про надання банківських послуг є змішаним, містить елементи різних договорів, зокрема, договору купівлі-продажу права вимоги (за умовами якого продавець продав, а покупець придбав право вимоги) та договору відступлення права вимоги (цесії) (предметом якого є відступлення права вимоги, а не надання фінансової послуги). При цьому, цей спірний договір не містить елементів договору позики або кредитного договору, що, як правильно зазначили суди попередніх інстанцій, унеможливлює кваліфікацію цього спірного договору як договору факторингу.
Встановивши зазначені обставини, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про те, що спірний договір про відступлення прав вимоги за договором про надання банківських послуг не містить ознак, притаманних договору факторингу, зокрема фінансування новим кредитором первісного кредитора (надання позики або кредиту).
При цьому, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що та обставина, що вартість відступленого за спірним договором права вимоги перевищує встановлену в договорі ціну продажу не свідчить про те, що цей спірний договір є договором факторингу, оскільки відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21), різниця між номінальною вартістю права вимоги, що відступається, та ціною продажу такої вимоги, визначеною сторонами в договорі купівлі-продажу права вимоги, не може вважатися платою за договором факторингу.
З огляду на ці встановлені судами попередніх інстанцій обставини Верховний Суд погоджується з висновками судів про відсутність правових підстав для визнання недійсним спірного договору від 31 січня 2024 року про відступлення прав вимоги за договором про надання банківських послуг та, як наслідок, і про відсутність підстав для визнання недійсним похідного від нього договору від 31 січня 2024 року про відступлення права вимоги за договором поруки.
Верховний Суд не бере до уваги посилання позивача у касаційній скарзі на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 та від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18, оскільки відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду, з огляду на що суди попередніх інстанцій при вирішення спору у цій справі правильно керувалися висновками Верховного Суду, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21).
Верховний Суд не бере до уваги і посилання скаржника на окрему думку судді Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі№ 909/968/16, оскільки окрема думка судді не є судовим рішенням в розмінні статті 232 Господарського процесуального кодексу України, з огляду на що окрема думка судді Верховного Суду не має статусу рішення Верховного Суду та висновки судді, викладені в такій окремій думці, не є висновками Верховного Суду, які підлягають врахуванню судами відповідно до частини четвертої статті 236 Господарського процесуального кодексу України.
Верховний Суд також не бере до уваги посилання позивача у касаційній скарзі на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 серпня 2021 року у справі № 639/6370/18, від 19 січня 2022 року у справі № 766/10404/19 та від 21 січня 2022 року у справі № 761/41749/19, оскільки висновки Великої Палати Верховного Суду мають перевагу над висновками об`єднаної палати, палати й колегії суддів Касаційного господарського суду (постанова Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19 квітня 2021 року у справі № 910/11131/19). У контексті наведеного суд касаційної інстанції зазначає про те, що висновки Верховного Суду, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 серпня 2023 року у справі № 910/8115/19 (910/13492/21), мають перевагу над висновками колегій суддів Касаційного цивільного суду, викладеними, зокрема у постановах від 06 серпня 2021 року у справі № 639/6370/18, від 19 січня 2022 року у справі № 766/10404/19 та від 21 січня 2022 року у справі № 761/41749/19, на неврахування яких послався скаржник.
Щодо доводів скаржника про неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 206/4841/20, від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц та у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02 грудня 2022 року у справі № 910/12184/20 та від 12 вересня 2023 року у справі № 904/1513/22, Верховний Суд виходить з такого.
За змістом пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Для цілей застосування норм процесуального права, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, таку подібність слід оцінювати за певними критеріями, а саме: змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями, з яких: змістовий є основним, а два інші (суб`єктний та об`єктний) - додатковими. У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних положень процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).
На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
Аналогічні висновки Верховного Суду викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19.
Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, на які послався скаржник, з правовідносинами у справі, яка переглядається. При цьому така подібність оцінюється з урахуванням зазначених вище критеріїв та висновків Верховного Суду щодо застосування таких критеріїв подібності.
Посилання скаржника на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження не можуть бути взяті до уваги судом касаційної інстанції, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.
Проаналізувавши висновки Верховного Суду, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 206/4841/20, від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц та у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02 грудня 2022 року у справі № 910/12184/20 та від 12 вересня 2023 року у справі № 904/1513/22, суд касаційної інстанції вважає, що правовідносини у зазначених справах, в якій Верховний Суд сформував висновки, на які послався скаржник, є неподібними до правовідносин, які склалися між сторонами у цій справі № 910/5875/24, з огляду на таке.
Позивач у касаційній скарзі послався на неврахування судами попередніх інстанцій висновків Верховного Суду, викладених у пунктах 6.26. - 6.28. постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 206/4841/20, а саме: " 6.26. Велика Палата Верховного Суду вкотре наголошує на сформульованій правовій позиції, що фізична особа у будь-якому статусі не наділена правом надавати фінансові послуги, зокрема за кредитним договором, оскільки такі надаються лише спеціалізованими установами, якими є банки, або інші установи, які мають право на здійснення фінансових операцій та внесені до реєстру фінансових установ. Відступлення права вимоги за кредитним договором на користь фізичної особи суперечить положенням частини третьої статті 512 та статті 1054 Цивільного кодексу України, оскільки для зобов`язань, які виникли на підставі кредитного договору, характерним є спеціальний суб`єкт, а саме кредитор - банк або інша фінансова установа.
6.27. Це ж саме стосується переуступки права іпотеки, у тому випадку, коли вона забезпечує виконання кредитних зобов`язань.
6.28. У постанові від 16 березня 2021 року у справі № 906/1174/18 (провадження № 12-1гс21) Велика Палата Верховного Суду також висловилась, щодо можливості відступлення права вимоги за кредитним і забезпечувальним договорами не тільки на користь фінансових установ, але й фізичних осіб лише за обставин, коли попередній кредитор (банк) був позбавлений банківської ліцензії та перебуває у процедурі ліквідації."
Як вбачається у справі № 206/4841/20 спірні правовідносини стосувалися відступлення прав вимоги за кредитним та іпотечним договорами на користь фізичної особи, з огляду на що наведені вище висновки Верховного Суду, викладені у пунктах 6.26. - 6.28. постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 206/4841/20, стосуються безпосередньо можливості відступлення права вимоги за кредитним договором на користь саме фізичної особи, тобто зроблені, виходячи з тих фактичних обставин, що склалися у зазначеній конкретній справі № 206/4841/20. Натомість у цій справі № 910/5875/24, що розглядається, фізичні особи не є учасниками спірних правовідносин, права вимоги за спірними договорами були відступлені на користь юридичної, а не фізичної особи. З огляду на викладене наведені вище висновки Верховного Суду є нерелевантними для цієї справи, оскільки були зроблені за інших, ніж у цій справі, фактичних обставин справи.
У справах № 465/646/11, № 910/12184/20, №904/1513/22 та № 487/10128/14-ц, на висновки Верховного Суд в яких послався скаржник, спірні правовідносини не стосувалися недійсності договору відступлення права вимоги та розмежування договору відступлення від договору факторингу. Так, зокрема, у справі № 465/646/11 спірні правовідносини стосувалися стягнення коштів та звернення стягнення на предмет іпотеки, у справі № 910/12184/20 предметом спору було стягнення збитків, а предметом касаційного перегляду, наслідком якого є постанова від 02 грудня 2022 року, на яку послався скаржник, було питання відшкодування відповідачу судових витрат у зв`язку із залишенням позову без розгляду на підставі пункту 4 частини першої статті 226 Господарського процесуального кодексу України. У справі № 904/1513/22 спірні правовідносини стосувалися визнання недійсними односторонніх правочинів про розірвання договору передоручення та договорів доручення на виконання страхових агентських послуг, а також тлумачення змісту окремих пунктів договорів доручення на виконання страхових агентських послуг. У справі № 487/10128/14-ц предметом спору було визнання незаконним і скасувати рішення міської ради в частині надання у власність земельної ділянки, визнання недійсним договору купівлі продажу земельної ділянки, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку і скасування його державної реєстрації, а також повернення земельної ділянки до комунальної власності.
Наведене суттєво відрізняє спірні правовідносини у справах № 465/646/11, № 910/12184/20, №904/1513/22 та № 487/10128/14-ц від правовідносин у цій справі № 910/5875/24, що розглядається. З огляду на викладене Верховний Суд зазначає про те, що за суб`єктним складом, за об`єктом захисту порушених прав та / або інтересів, а також за своїм змістом (змістовний критерій) правовідносини у порівнюваних справах № 465/646/11, № 910/12184/20, №904/1513/22 та № 487/10128/14-ц, є різними та неподібними до правовідносин у цій справі, що виключає можливість та необхідність врахування при вирішенні цієї справи № 910/5875/24 висновків Верховного Суду, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 465/646/11, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц та у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02 грудня 2022 року у справі № 910/12184/20 та від 12 вересня 2023 року у справі № 904/1513/229, на які послався скаржник.
Верховний Суд зазначає про те, що аргументи касаційної скарги (в межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження) не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, касаційна скарга за своїм змістом фактично зводиться до незгоди з наданою судами попередніх інстанцій оцінкою встановлених фактичних обставин справи та наявних в матеріалах справи доказів, до необхідності здійснення судом касаційної інстанції їх переоцінки, що є неможливим з огляду на визначені статтею 300 Господарського процесуального кодексу України межі розгляду справи судом касаційної інстанції.
Верховний Суд зазначає про те, що, переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", а не "факту", отже, відповідно до статті 300 Господарського процесуального кодексу України перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи.
Незгода скаржника з рішеннями судів попередніх інстанцій або з правовою оцінкою та правовими висновками, які містяться в рішеннях, не свідчить про їх незаконність.