ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 березня 2025 року
м. Київ
справа № 523/7801/19
провадження № 61-7226св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Грушицького А. І.,
суддів: Карпенко С. О., Литвиненко І. В., Петрова Є. В., Пророка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
треті особи: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Левчук Ольга Сергіївна, товариство з обмеженою відповідальністю "Консалт Солюшенс", орган опіки та піклування Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Суворовського районного суду міста Одеси від 05 листопада 2020 року у складі судді Малиновського О. М. та постанову Одеського апеляційного суду від 29 березня 2023 року у складі колегії суддів Сегеди С. М.,Громіка Р. Д.,Драгомерецького М. М.
у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Левчук Ольга Сергіївна, товариство з обмеженою відповідальністю "Консалт Солюшенс", орган опіки та піклування Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради, про визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна із чужого незаконного володіння.
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: приватний нотаріус Одеського міського нотаріального округу Левчук О. С., товариство з обмеженою відповідальністю "Консалт Солюшенс" (далі - ТОВ "Консалт Солюшенс"), орган опіки та піклування Суворовської районної адміністрації Одеської міської ради, про визнання недійсним договору купівлі-продажу та витребування майна з чужого незаконного володіння.
Позов мотивував тим, що перебуваючи в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4, він придбав за кредитні кошти квартиру АДРЕСА_1 . Вказана квартира була передана в іпотеку за договором іпотеки від 28 серпня 2008 року. У 2010 році шлюб між сторонами був розірваний.
У липні 2018 року позивачу стало відомо, що Суворовський районний суд м. Одеси заочним рішенням від 14 грудня 2017 року визнав за ОСОБА_2 право приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 .
Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 05 жовтня 2018 року за заявою позивача ОСОБА_1 заочне рішення від 14 грудня 2017 року було скасовано.
Проте, 28 вересня 2018 року ОСОБА_5 за договором купівлі-продажу продала спірну квартиру своїй дочці ОСОБА_3 .
На думку позивача договір купівлі-продажу є недійсним, оскільки квартира належала йому та ОСОБА_5 на праві спільної сумісної власності, а він, як співвласник не надавав згоди на її продаж.
Крім того, договір був укладений без дозволу органу опіки та піклування, так як в квартирі на час продажу був зареєстрований син позивача, малолітній ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідно до вказаного, позивач просив суд:
- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, який укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Левчук О. С., реєстровий номер 1802.
- витребувати у ОСОБА_3 на його користь квартиру АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Суворовський районний суд м. Одеси рішенням від 05 листопада 2020 року, яке Одеський апеляційний суд постановою від 29 березня 2023 року залишив без змін, позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнив частково.
Витребував у ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 .
Стягнув з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 768,40 грн.
В іншій частині позовних вимог відмовив.
Рішення місцевого суду, з яким погодився суд апеляційної інстанції, мотивовано тим, що визнання недійсним договору купівлі-продажу від 28 вересня 2018 року не є необхідним для вирішення питання про те, що квартира АДРЕСА_1 належить ОСОБА_1 на праві спільної сумісної власності та для її витребування від ОСОБА_3 .
Cпірне майно вибуло з володіння власника - ОСОБА_1 поза його волею, зокрема, у зв`язку з державною реєстрацією права власності на квартиру, вчиненою на виконання рішення суду, яке надалі було скасоване. Встановлення судом вказаних обставин є достатньою правовою підставою для задоволення позовних вимог ОСОБА_1, в силу пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України, в частині витребування майна з чужого незаконного володіння, зокрема від ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 .
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у травні 2023 року до Верховного Суду, ОСОБА_3, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.
Рух касаційної скарги в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 17 травня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано її із Суворовського районного суду м. Одеси.
14 червня 2023 року справу розподілено колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі суддів: Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.
На підставі ухвали Верховного Суду від 27 лютого 2025 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження колегією в складі п`яти суддів.
Згідно із протоколом автоматичного визначення складу колегії суддів від 27 лютого 2025 року визначено такий склад колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду для розгляду справи: Грушицький А. І. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Литвиненко І. В., Петров Є. В., Пророк В. В.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
В касаційній скарзі скаржник посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема вказує, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 03 травня 2018 року у справі № 755/20923/14-ц, від 23 жовтня 2018 року у справі № 923/1107/17, від 30 травня 2020 року у справі № 658/1379/18 та інших.
У касаційній скарзі зазначається, що позивач не надав доказів, що йому належить квартира на праві особистої приватної власності, натомість, надав докази про те, що позивач є співвласником квартири, оскільки вона перебуває у спільній сумісній власності колишнього подружжя.
Позивач обрав неефективний спосіб захисту (витребування з незаконного володіння).
Суди першої та апеляційної інстанцій не звернули увагу на те, що у спірній квартирі зареєстровані та проживають неповнолітні особи. Вказана квартира є єдиним житлом ОСОБА_3 та її сина.
ОСОБА_2 не була належним чином повідомлена про розгляд цієї справи в судах першої та апеляційної інстанцій.
Суд першої інстанції проігнорував клопотання ОСОБА_3 про зупинення провадження у справі.
Задоволення позовних вимог про витребування спірної квартири призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Доводи інших учасників справи
У червні 2023 року ОСОБА_1 надіслав відзив на касаційну скаргу у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Фактичні обставини справи
Суд встановив, що ОСОБА_1 та ОСОБА_7 з 09 серпня 2008 року перебували у зареєстрованому шлюбі. Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 03 вересня 2010 року у справі № 2-4475/10 шлюб між ними було розірвано та встановлено, що фактичні шлюбні відносини припинилися з липня 2010 року. Указане рішення набрало законної сили 14 вересня 2010 року (т. 1 а. с. 14, 15).
За час перебування у зареєстрованому шлюбі ОСОБА_1 та ОСОБА_8 набули майно, у тому числі квартиру АДРЕСА_1 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 28 серпня 2008 року, реєстровий номер 1500, яка була оформлена на ім`я позивача ОСОБА_1 (т. 1 а. с. 9).
Вказана квартира була придбана за кредитні кошти, які ОСОБА_1 отримав відповідно до кредитного договору від 28 серпня 2008 року № 642-013/ФКВІП-08, укладеного між ним та ТОВ "Український промисловий банк" (право вимоги за яким перейшло до АТ "Дельта Банк", а згодом до ТОВ "Консалт Солюшенс").
За договором іпотеки від 28 серпня 2008 року, з метою належного виконання зобов`язань за кредитним договором, ОСОБА_1 за згодою ОСОБА_8 передав вказану квартиру в іпотеку.
Суворовський районний суд м. Одеси заочним рішенням від 14 грудня 2017 року у справі № 523/16787/17) визнав за ОСОБА_8 право особистої приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 .
28 вересня 2018 року ОСОБА_8, від імені якої на підставі нотаріально посвідченої довіреності діяла ОСОБА_9, та дочка ОСОБА_8 - ОСОБА_3 уклали договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, який був посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Левчук О. С., реєстровий номер 1802.
Суворовський районний суд м. Одеси ухвалою від 05 жовтня 2018 року у справі № 523/16787/17 заочне рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 14 грудня 2017 року скасував.
Позиція Верховного Суду
Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права
і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Стаття 41 Конституції України гарантує кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21).
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина друга статті 328 ЦК України).
За змістом статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати майно з чужого незаконного володіння.
Ефективним способом захисту права неволодіючого власника майна до володіючого, на його думку, невласника є звернення з віндикаційним позовом, тобто з позовом про витребування майна (пункт 6.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340).
Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його в особи, яка не мала права відчужувати це майно.
При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна.
Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).
Такі правові висновки Велика Палата Верховного Суду зробила в постанові від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19.
У постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 Велика Палата Верховного Суду вказала, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).
Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем.
З матеріалів справи відомо, що відповідач ОСОБА_2 набула право особистої приватної власності на спірну квартиру на підставі заочного рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 14 грудня 2017 року у справі № 523/16787/17.
Однак зазначене заочне рішення було скасовано ухвалою того ж суду від 05 жовтня 2018 року, яка набрала законної сили в день її постановлення та не підлягає оскарженню.
Попри це, ще до скасування рішення, а саме 28 вересня 2018 року, ОСОБА_2, посилаючись на нього як на правову підставу набуття права власності, здійснила відчуження спірної квартири своїй дочці шляхом укладення договору купівлі-продажу. Отже, єдиним документом, що підтверджував її право власності на момент укладення угоди, було заочне рішення суду, яке згодом було скасоване.
ОСОБА_3 як набувач могла знати про наявність перешкод до вчинення правочину купівлі-продажу нерухомого майна у ОСОБА_2, у тому числі й те, що продавець не мала права відчужувати це майно.
При цьому, спірне майно вибуло з володіння власника поза його волею внаслідок державної реєстрації права власності на квартиру на підставі судового рішення, яке згодом було скасоване.
Встановлення цих обставин судом є достатньою правовою підставою для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України. Це, зокрема, стосується витребування майна з чужого незаконного володіння - повернення спірної квартири від ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 .
Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку, що витребування квартири на користь законного власника є правомірним, оскільки спірне майно вибуло з його володіння без належних правових підстав, а договір купівлі-продажу був укладений на підставі рішення суду, яке втратило юридичну силу.
Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що позивачу належить лише 1/2 частина спірної квартири, а суд витребував квартиру в цілому, оскільки саме позивач був її титульним власником, а особа, у шлюбі з якою було це майно набуте, судові рішення у справі не оскаржує.
При цьому позов про витребування майна є належним способом захисту у цьому спорі, оскільки набуте у шлюбі майно було відчужене не його титульним власником без згоди іншого з подружжя (коли зазвичай порушені права суд захищає шляхом визнання недійсним договору відчуження), а на підставі рішення суду, яке в подальшому було скасоване.
Доводи скаржника про те, що ОСОБА_2 не була належним чином повідомлена про розгляд справи в судах першої та апеляційної інстанцій є безпідставними, оскільки ОСОБА_2, як було вже зазначено, судові рішення у цій справі не оскаржує.
Доводи скаржника про те, що суд першої інстанції проігнорував клопотання ОСОБА_3 про зупинення провадження у справі на увагу не заслуговують враховуючи наступне.
Зупинення провадження у справі - це тимчасове припинення судом вчинення процесуальних дій під час судового розгляду із визначених в законі об`єктивних підстав, які перешкоджають подальшому розгляду справи і щодо яких неможливо передбачити їх усунення.
Пунктом 6 частини першої статті 251 ЦПК України передбачено обов`язок суду зупинити провадження у справі у разі об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі.
Суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.
Єдиною підставою для зупинення провадження у справі до вирішення іншої судової справи є неможливість її розгляду без встановлення певних обставин в іншому провадженні.
Оскільки зібрані у справі докази дозволяли встановити та оцінити обставини, які є предметом судового розгляду, колегія суддів Верховного Суду відхиляє означений аргумент касаційної скарги.
Доводи скаржника про те, що задоволення позовних вимог про витребування спірної квартири призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є безпідставними з огляду на наступне.
Захист права власності гарантовано Першим протоколом до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до статті 1 якого передбачено право кожної фізичної або юридичної особи мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Попередні положення, однак, ніяким чином не обмежують право держави запроваджувати такі закони, які на її думку необхідні для здійснення контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків або інших зборів чи штрафів.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві". Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним легітимній меті.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 зазначено, що "перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинне забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть.
Прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач усупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а отже, втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів з нерухомим майном, крім випадків, передбачених у статті 388 ЦК України".
Верховний Суд уважає, що у цьому конкретному випадку та за встановлених обставин справи, яка переглядається касаційним судом, витребування майна є законним, пропорційним та виправданим заходом, який переслідує легітимну мету та необхідний у демократичному суспільстві, а тому не порушує статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.
Разом із цим, відповідач не позбавлений можливості на захист його прав відповідно до статей 22, 390, 661 ЦК України.
Посилання в касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції розглянув справу без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 03 травня 2018 року у справі № 755/20923/14-ц, від 23 жовтня 2018 року у справі № 923/1107/17, від 30 травня 2020 року у справі № 658/1379/18 та інших є безпідставними, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Отже, доводи касаційної скарги не спростовують зроблені у справі висновки, які обґрунтовано викладені у мотивувальних частинах оскаржуваних судових рішень.