ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 березня 2025 року
м. Київ
cправа № 904/2319/22
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Міщенка І.С. - головуючого, Берднік І.С., Зуєва В.А.,
за участю секретаря судового засідання - Кравченко О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1
на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 03.10.2024 (головуючий - Мороз В. Ф., судді: Іванов О. Г., Чередко А. Є.) у справі
за позовом заступника керівника Дніпропетровської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради
до Компанії "СІВІЛКОМ ЛІМІТЕД",
за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: (1) ОСОБА_2, (2) ОСОБА_3, (3) ОСОБА_1, (4) ОСОБА_4, (5) Товариства з обмеженою відповідальністю "Баострейт"
про скасування державної реєстрації прав власності на нерухоме майно
(за участю представників: прокурор - Цимбалістий Т.О., позивача - Михайлюк Т.О., скаржника - Дідик А.О.)
Узагальнений зміст позовних вимог та підстав позову
1. Заступник керівника Дніпропетровської обласної прокуратури (далі - прокурор) звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради (далі - Рада, позивач) до Компанії "СІВІЛКОМ ЛІМІТЕД" (далі - Компанія, відповідач) про касування державної реєстрації права власності Компанії на квартиру АДРЕСА_1 (далі - спірна квартира) з припиненням речового права та закриттям розділу у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (далі - Реєстр).
2. Позов мотивований тим, що спірна квартира є самовільно переобладнаним та незаконно зареєстрованим об`єктом нерухомого майна, який у дійсності є нежитловим приміщенням АДРЕСА_2 (далі - спірне нежитлове приміщення), яке вибуло з комунальної власності територіальної громади поза волею власника на підставі судового рішення про визнання права власності на це майно за ТОВ "Правовий центр "Феміда", яке у подальшому було скасовано. У подальшому вже в якості спірної квартири за ланцюгом правочинів, укладених у тому числі фізичними особами (залученими до участі у справі в якості третіх осіб), спірне майно було набуто відповідачем.
3. Станом на момент звернення прокурора з позовом у Реєстрі наявні два розділи щодо одного й того ж об`єкта нерухомості, який одночасно зареєстрований за різними особами як спірна квартира і як спірне нежитлове приміщення, проте його дійсний власник - Рада фактично позбавлений права розпорядження цим майном.
Узагальнений зміст та обґрунтування рішення суду першої інстанції
4. Господарський суд Дніпропетровської області рішенням від 23.01.2024 у позові відмовив.
5. Суд першої інстанції встановив обставину наявності в Реєстрі двох реєстраційних записів щодо спірної квартири та щодо спірного нежитлового приміщення. Проте зазначив, що прокурор не довів нікчемності правочинів, укладених між ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_1, ОСОБА_4, ТОВ "Лайн-М", Компанією щодо ланцюга відчуження спірної квартири, як і не звертався з позовними вимогами щодо визнання недійсними відповідних правочинів. Отже, прокурор не спростував законність набуття відповідачем права власності на спірне майно.
Узагальнений зміст та обґрунтування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції
6. Центральний апеляційний господарський суд постановою від 03.10.2024 рішення суду першої інстанції змінив, виклавши його мотивувальну частину в редакції постанови суду апеляційної інстанції.
7. Дослідивши наявні у справі докази, а також зміст численних судових рішень, прийнятих щодо спірного нерухомого майна, суд апеляційної інстанції встановив, що спірна квартира є переобладнаним та реконструйованим спірним нежитловим приміщенням, а саме: нежитлове приміщення АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 109451112101) увійшло до складу квартири АДРЕСА_1, яка має іншу конфігурацію та більшу площу (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 5071012101).
8. Право власності територіальної громади м. Дніпропетровська на спірне нежитлове приміщення було порушено внаслідок незаконних дій та правочинів з відчуження спірного майна та проведення численних реєстраційних дій щодо нього, внаслідок яких спірне майно вибуло з комунальної власності поза волею власника.
9. Суд установив, що первинно спірне майно в статусі нежитлових приміщень вибуло з володіння територіальної громади внаслідок визнання за ТОВ "Правовий центр "Феміда" (бенефіціарним власником якого була ОСОБА_4 ) права власності на це майно на підставі рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 14.10.2011 у справі №2-6646-/11, яке було скасовано ухвалою Апеляційного суду м. Дніпропетровська 26.07.2012.
10. В якості спірної квартири вперше спірне майно було зареєстровано за ОСОБА_2 за рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 23.07.2012 у справі №0418/4650/2012, яке також було скасовано рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 07.02.2013. Не зважаючи на це, спірне майно в якості квартири було відчужено за ланцюгом правочинів на користь ряду фізичних та юридичних осіб, його кінцевим набувачем є Компанія.
11. Суд апеляційної інстанції зазначив, що: (1) спірне майно вибуло з володіння законного власника - Ради не з його волі на підставі судового рішення, яке було скасовано; (2) ОСОБА_2 не мав права відчужувати спірне майно, що виключає можливість правомірного його набуття ОСОБА_3, ОСОБА_1, ОСОБА_4, ТОВ "Лайн-М" та кінцевим набувачем - Компанією; (3) спірний об`єкт нерухомого майна був переобладнаний, реконструйований та на час звернення прокурора з позовом зареєстрований як житлове приміщення за відповідачем.
12. Отже, оскільки спірне майно перебуває у фактичному володінні відповідача, то належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача буде подання віндикаційного позову. Судове рішення про витребування майна у незаконного володільця на користь Ради буде підставою для внесення відповідного запису до Реєстру про державну реєстрацію за позивачем права власності на спірне нерухоме майно, що дозволить позивачу ефективно захистити його порушене право власності без необхідності нових звернень до суду з іншими вимогами.
13. Пред`явлення ж власником вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на спірне нерухоме майно за незаконним володільцем (відповідачем) не призведе до ефективного відновлення права власності територіальної громади, оскільки виконання такого судового рішення призведе до прогалини в Реєстрі в частині належності права власності на спірне майно. Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин.
Касаційна скарга
14. Не погоджуючись із постановою суду апеляційної інстанції, ОСОБА_1 (далі - скаржник) звернувся з касаційною скаргою з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 ГПК України. Просить змінити постанову суду апеляційної інстанції шляхом виключення з її мотивувальної частини висновків, наведених у прохальній частині касаційної скарги, а також включення до мотивувальної частини постанови доводів, викладених в касаційній скарзі.
Аргументи учасників справи
Узагальнені доводи касаційної скарги
15. Суд апеляційної інстанції не врахував положення статті 330 ЦК України, зокрема якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього, без урахування висновків Великої Палати Верховного Суду про застосування цих норм права в постанові від 04.07.2018 у справі № 569/1221/16-ц.
16. Відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме:
- частини 1 статті 14 ГПК України, коли суд вирішуючи спір щодо державної реєстрації, чи може він надати оцінку добросовісності ланцюгу набувачів такого майна та визнати незаконними переходи права власності, за відсутності вимог про витребування майна, та доводів і доказів що такі попередні власники були недобросовісними набувачами;
- частини 3 статті 203, частини 1 статті 328, частини 1 статті 717, частини 2 статті 719 ЦК України, коли акт прийому-передачі нерухомого майна, який за своєю правовою природою є правочином дарування, складений між юридичними особами, є нікчемним правочином через недотримання сторонами вимоги щодо обов`язковості нотаріального посвідчення такого правочину.
17. 05.03.2025 скаржник подав письмові пояснення, які по суті є доповненням до касаційної скарги.
18. Відповідно до частини 1 статті 298 ГПК України особа, яка подала касаційну скаргу, має право доповнити чи змінити її протягом строку на касаційне оскарження.
19. Керуючись приписами частини 2 статті 118 ГПК України, Верховний Суд залишає без розгляду подані скаржником письмові пояснення, як такі, що подані поза визначеними процесуальним законом строками на касаційне оскарження.
Позиція у інших учасників справи у відзивах на касаційну скаргу
20. Прокурор вважає висновки суду апеляційної інстанції законними та обґрунтованими та такими що узгоджуються з висновками Верховного Суду у подібних правовідносинах, а касаційна скарга задоволенню не підлягає, як безпідставна.
21. Позивач не погоджується з доводами касаційної скарги, вважає їх необґрунтованими, а постанову суду апеляційної інстанції такою, що прийнята з дотриманням норм матеріального і процесуального права.
Позиція Верховного Суду
22. Відповідно до положень частини 1 статті 300 ГПК України Верховний Суд розглядає доводи касаційної скарги тільки в частині, що стала підставою для відкриття касаційного провадження.
23. Розглянувши доводи та аргументи касаційної скарги в частині підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, які відповідають вимогам абзацу 2 пункту 5 частини 2 статті 290 ГПК України, Верховний Суд приходить до висновку про необхідність закриття касаційного провадження за поданою касаційною скаргою у цій частині на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України.
24. Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.
25. Проте наведена скаржником підстава касаційного оскарження не отримала підтвердження під час касаційного провадження, оскільки висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у наведених скаржником постановах викладені не у подібних правовідносинах.
26. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де є схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.
27. При цьому, на предмет подібності слід оцінити саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін у справі та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їх змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним і об`єктним критерієм відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
28. Слід виходити також із того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
29. Відповідно неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.
30. Такий правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі №696/1693/15-ц та від 12.10.2021 у справі №233/2021/19.
31. Таким чином, подібність правовідносин означає, зокрема, схожість суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).
32. Разом з тим, зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.
33. Так, скаржник стверджує про неврахування судом апеляційної інстанції висновків Великої Палати Верховного Суду в постанові від 04.07.2018 у справі № 569/1221/16-ц про застосування положень статей 330, 388 ЦК України. У наведеній справі суд задовольнив позов про витребування майна з незаконного володіння відповідача з тієї підстави, що спірне нерухоме майно вибуло з володіння власника (позивача) не з його волі, а висновки суду касаційної інстанції у цій справі стосувались застосування статей 387, 388 ЦК України.
34. Натомість у справі, що переглядається, предметом судового розгляду був позов прокурора про касування державної реєстрації права власності відповідача на нерухоме майно, а підставою для відмови в задоволенні такого позову став висновок суду апеляційної інстанції про обрання прокурором неналежного та неефективного способу захисту речового права держави на нерухоме майно.
35. За вказаних обставин спірні правовідносини, які були предметом розгляду у наведеній скаржником справі, очевидно не є подібними за характером урегульованих нормами права прав і обов`язків учасників таких відносин, а також за нормативно-правовим регулюванням правовідносин, що виникли між їх учасниками, ураховуючи контекст даної справи.
36. Верховний Суд також наголошує, що положення ГПК України покладають обов`язок з визначення та доведення того, якого висновку Верховного Суду не було враховано при прийнятті оскаржуваного рішення, саме на скаржника, що, з урахуванням положень статті 290 ГПК України, зобов`язує останнього, а не суд, у скарзі повно викласти та детально описати невідповідність оскаржуваного судового рішення практиці Верховного Суду із застосування конкретної норми. Верховний Суд не наділений повноваженнями за скаржника доповнювати касаційну скаргу міркуваннями та обґрунтуванням підстав касаційного оскарження, яких не виклав сам скаржник. В іншому випадку вказане би призводило до порушення таких принципів господарського процесу, як змагальність та диспозитивність.
37. Таким чином визначений скаржником виключний випадок для касаційного перегляду судового рішення не підтвердився.
38. Отже, після відкриття касаційного провадження суд касаційної інстанції встановив, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у наведеній скаржником постанові, стосуються правовідносин, які не є подібними.
39. За вказаних обставин касаційне провадження за касаційною скаргою у відповідній частині підлягає закриттю на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України.
Щодо оскарження судового рішення з підстави, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України.
40. У справі, що переглядається, спір виник щодо права власності на спірне нежитлове приміщення, яке вибуло з комунальної власності поза волею власника - Ради.
41. Звертаючись із даним позовом, прокурор вказував на те, що право власності Ради на спірне нежитлове приміщення порушено внаслідок наявності в Реєстрі двох розділів, відкритих щодо одного й того ж нерухомого майна комунальної власності, яке зареєстровано одночасно і як квартира, і як нежитлове приміщення.
42. Апеляційний господарський суд встановив, що спірне майно первинно в якості нежитлового приміщення вибуло з володіння законного власника - Ради не з його волі на підставі судового рішення, яке було скасовано. Відповідно особа, за якою спірне майно вперше було зареєстровано як квартира - ОСОБА_2, також не мав права відчужувати спірне майно в якості квартири, що виключає можливість набуття права власності на це майно його кінцевим набувачем - Компанією. Спірний об`єкт нерухомого майна після втрати власником володіння ним був незаконно переобладнаний та реконструйований, на час звернення прокурора з позовом зареєстрований як квартира за відповідачем.
43. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 38), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 04.06.2019 у справі № 916/3156/17 (пункт 72), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 13.10.2020 у справі № 369/10789/14-ц (пункт 7.37), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 42), від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 11.01.2022 у справі № 904/1448/20 (пункт 5.31), від 22.02.2022 у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21).
44. Володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння). Такі висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц і в подальшому системно впроваджені у практику Верховного Суду.
45. Відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 48/340, від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19).
46. Велика Палата Верховного Суду також неодноразово зазначала, що позивач з дотриманням правил статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння кінцевого набувача.
47. Для такого витребування не потрібно заявляти вимоги про визнання незаконними та недійсними рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, рішень, записів про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за незаконним володільцем, самої державної реєстрації цього права, договорів, інших правочинів щодо спірного майна, у тому числі документів (свідоцтв, державних актів тощо), що посвідчують відповідне право.
48. Такі вимоги є неналежними, зокрема неефективними, способами захисту права власника. Їхнє задоволення не відновить володіння позивачем його майном. Тому не допускається відмова у віндикаційному позові, наприклад, з тих мотивів, що рішення органу влади, певний документ, рішення, відомості чи запис про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно не визнані незаконними або що позивач їх не оскаржив (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (пункти 99, 100), від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (пункти 86, 94, 147), від 05.12.2018 у справі № 522/2202/15-ц (пункти 73-76), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (пункти 38-39), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 11.02.2020 у справі № 922/614/19 (пункт 50), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункти 148-151, 153, 154, 167, 168).
49. Отже, власник, майно якого вибуло з його законного володіння поза його волею, може захистити своє майнове право шляхом пред`явлення віндикаційного позову (про витребування майна із чужого незаконного володіння чи від добросовісного набувача (статті 387, 388 ЦК України) без оспорювання правочину (правочинів) щодо спірного майна та скасування рішення (рішень) про державну реєстрацію права власності на належне йому майно за іншою (іншими) особою (особами).
50. З урахуванням наведеного, встановлених апеляційним судом фактичних обставин цієї справи та змісту спірних правовідносин Верховний Суд підтримує висновок суду апеляційної інстанції про те, що належним та ефективним способом захисту права власності територіальної громади має бути вимога про витребування спірного нерухомого майна на користь дійсного власника - Ради.
51. У касаційній скарзі ОСОБА_1 наполягає на тому, що суд апеляційної інстанції допустив процесуальне порушення та вийшов за межі заявлених позовних вимог, оскільки не мав права при розгляді спору щодо державної реєстрації прав встановлювати обставину незаконності вибуття майна з власності позивача, за відсутності заявленої прокурором вимоги про витребування майна. Усуненням такого процесуального порушення, на думку скаржника, буде вилучення з тексту мотивувальної частини оскаржуваної постанови висновків цього суду щодо належності спірного майна позивачу та порушення права власності Ради внаслідок вибуття майна з комунальної власності.
52. Верховний Суд такі доводи скаржника відхиляє з огляду на таке.
53. Згідно з частиною 1 статті 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
54. Суд касаційної інстанції використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки правильності застосування норм матеріального і процесуального права судами першої та апеляційної інстанцій (частина 7 статті 301 ГПК України).
55. Отже, обсяг повноважень Верховного Суду під час касаційного перегляду рішень судів попередніх інстанцій зводиться виключно до перевірки правильності застосування норм матеріального і процесуального права.
56. Конституційний Суд України в рішенні від 22.11.2023 у справі № 10-р(ІІ)/2023 зазначив, що Верховний Суд як суд касаційної інстанції у справах із перегляду в касаційному порядку судових рішень, ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій, має виконувати повноваження щодо усунення порушень норм матеріального та/або процесуального права, виправлення судових помилок і недоліків, а не нового розгляду справи та нівелювання ролі судів першої та апеляційної інстанцій у чиненні правосуддя та розв`язанні цивільних спорів. Тому унормування процесуальних відносин у спосіб визначення процесуальним кодексом підстав для касаційного перегляду судових рішень, ухвалених судами першої та апеляційної інстанцій, можливе як виняток і лише у разі, коли це обумовлено потребами, що є значущими для дієвості та ефективності правосуддя, зокрема потребою розв`язання Верховним Судом як найвищим судом у системі судоустрою України складного юридичного питання, яке має фундаментальне значення для формування судами єдиної правозастосовної практики.
57. Верховний Суд констатує, що скаржник в касаційній скарзі лише декларативно посилається на допущення апеляційним судом помилки у застосуванні норми процесуального права, проте фактично заперечує фактичну встановлену судом апеляційної інстанції обставину вибуття з володіння Ради спірного майна.
58. Верховний Суд зазначає, що з огляду на положення статті 4 ГПК України, статей 15, 16 ЦК України підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення.
59. Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
60. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
61. Під ефективним способом необхідно розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
62. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом.
63. Водночас питання належності та ефективності обраного позивачем способу захисту порушеного права або законного інтересу підлягає вирішенню судами після встановлення фактичних обставин справи, а також після з`ясування того, чи існує у позивача право або законний інтерес та чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем (близька за змістом правова позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 17.06.2020 у справі № 922/2529/19, від 19.06.2024 у справі № 740/3262/20 ).
64. З урахуванням наведеного доводи скаржника про порушення судом апеляційної інстанції приписів частини 1 статті 14 ГПК України є безпідставними.
65. З огляду на те, що суд апеляційної інстанції відмовив в позові прокурора виключно з підстави обрання ним неефективного способу захисту прав держави, тобто не вирішував існуючий між сторонами спір про право по суті, Верховний Суд відхиляє доводи скаржника про порушення апеляційним судом положень частини 3 статті 203, частини 1 статті 328, частини 1 статті 717, частини 2 статті 719 ЦК України, як такі, що не мають жодного правового значення для розгляду даної справи.
66. Верховний Суд зауважує, що доводи касаційної скарги загалом зводяться до висловлення незгоди скаржника з встановленими в судовому рішенні фактичними обставинами, наведення власного бачення, як відповідні обставини мають бути викладені та є проханням про переоцінку встановлених судом обставин та доказів, що виходить за межі повноважень Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".
67. Отже, доводи касаційної скарги, що слугували підставою для відкриття касаційного провадження, не знайшли свого підтвердження під час касаційного розгляду справи.