ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 березня 2025 року
м. Київ
справа № 442/1932/23
провадження № 61-15634св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа-приватний нотаріус Дрогобицького районного нотаріального округу Петрів ВіолетаЯнівна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 22 жовтня 2024 року у складі колегії суддів: Шандри М. М., Крайник Н. П., Левика Я. А.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2, у якому просила визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, посвідчений 30 серпня 2019 року приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Петрів В. Я., зареєстрований за № 2897.
На обґрунтування позовних вимог зазначила, що їй на праві приватної власності належала квартира АДРЕСА_1 . У зазначеній квартирі вона постійно проживає з 1991 року, іншого житла у неї немає і ніколи не було.
Також вказувала, що вона є особою з інвалідністю ІІІ групи загального захворювання з 2003 року. Хворіє багато років на гіпертонічну хворобу ІІ ступеню, захворювання щитоподібної залози, цукровий діабет ІІ типу, що підтверджується довідкою МСЕК серія ЛВА-1 № 229787 та численними виписками з історії хвороби.
У зв`язку із загостренням захворювань, мізерною пенсією, яка повністю витрачається нею на ліки, а також через похилий вік вона у 2019 році звернулася за допомогою до свого сина ОСОБА_2, який також проживає у м. Дрогобичі. Син запропонував укласти відповідний договір, за яким він набуває у власність її квартиру, а вона отримує від нього догляд та матеріальну підтримку. Будучи впевненим, що йдеться про договір довічного утримання, вона погодилась на його умови.
Перші два роки після укладення договору відповідач сумлінно виконував свої зобов`язання, регулярно відвідував її, турбувався про стан її здоров`я, оплачував комунальні послуги тощо. Але в подальшому син все рідше став навідувати її та здійснювати догляд, припинив сплачувати комунальні послуги.
У січні 2023 року їй стало відомо, що загальна сума заборгованості по оплаті комунальних послуг становить близько 16 000 грн.
Звернувшись у зв`язку із цим до нотаріуса, дізналася, що договір, який вона підписала та вважала договором довічного утримання, є договором дарування.
Зазначає, що в силу свого похилого віку, хворобливого, безпорадного стану вона не розуміла, який насправді документ підписала, у зв`язку із чим помилилася щодо правової природи правочину. Насправді ж вона мала намір укласти договір довічного утримання, адже потребує постійної сторонньої допомоги та підтримки, додаткових матеріальних коштів на ліки та її утримання. Крім цього, ця квартира є її єдиним житлом.
При цьому фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування так і не відбулося, вона і надалі продовжує проживати там одна.
У відзиві на позовну заяву представник відповідача - адвокат Тунський А. Р. просив суд першої інстанції відмовити у задоволенні позову, пославшись на пропуск строку позовної давності.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 28 листопада 2023 року позов задоволено.
Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, посвідчений 30 серпня 2019 року приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Петрів В. Я. та зареєстрований за № 2897.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка не мала вільного і свідомого волевиявлення під час укладення оспорюваного договору дарування та передачу у власність відповідачу квартири, яка є її єдиним житлом, що свідчить про те, що позивач не мала наміру дарувати дану квартиру, і що вона будучи людиною похилого віку, із незадовільним станом здоров`я, у зв`язку з чим потребує стороннього догляду та матеріальної допомоги, погоджувалася на передачу нерухомого майна у власність відповідача лише на підставі договору довічного утримання, укладаючи спірний договір, помилилася щодо правової природи правочину, прав та обов`язків, які виникнуть після його укладення між нею та відповідачем.
Відмовляючи у задоволенні клопотання про застосування строку позовної давності, суд першої інстанції вважав, що про дійсну природу оскаржуваного договору позивачці стало відомо лише в 2023 році.
Не погоджуючись з таким рішенням суду, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Львівського апеляційного суду від 22 жовтня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.
Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 28 листопада 2023 року скасовано, ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що правових підстав для визнання спірного договору дарування недійсним на підставі статті 229 Цивільного кодексу України немає, оскільки позивачка не довела, що на момент укладення оспорюваного договору дарування вона помилялася стосовно правової природи укладеного нею правочину та існували обставини, які зумовлюють визнання договору дарування недійсним.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
20 листопада 2024 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Львівського апеляційного суду від 22 жовтня 2024 року.
В касаційній скарзі заявниця просить суд скасувати вказану постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 28 листопада 2023 року.
Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржуване судове рішення ухвалено судом апеляційної інстанції з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Доводи інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу від 30 грудня 2024 року представник відповідача- адвокат Тунський А. Р. просить суд касаційну скаргу залишити без задоволення, постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 02 грудня 2024 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.
16 грудня 2024 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 25 лютого 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені апеляційним судом
Судом встановлено, що ОСОБА_1 з 12 лютого 1991 року зареєстрована у квартирі АДРЕСА_1, яка з 24 травня 2008 року належала їй на праві власності на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії САВ № 894914, виданого 24 травня 2008 року виконавчим комітетом Дрогобицької міської ради Львівської області.
30 серпня 2019 року між позивачкою ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, та відповідачем ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, укладено договір дарування квартири, який був посвідчений приватним нотаріусом Дрогобицького районного нотаріального округу Львівської області Петрів В. Я. за реєстровим № 2897 (далі - Договір).
У преамбулі Договору зазначено, що укладаючи його сторони засвідчили, що попередньо ознайомлені з правовими наслідками недодержання вимог закону при вчиненні правочинів, усвідомлюють природу цього правочину та значення своїх дій, перебувають при здоровому розумі та ясній пам`яті, діють добровільно, за відсутності будь-якого примусу як фізичного, так і психологічного, мають необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Відповідно до пункту 1 Договору на умовах, передбачених цим договором дарувальник дарує, тобто передає безоплатно у власність обдарованому належну йому квартиру АДРЕСА_1 .
Відповідно до пункту 10 Договору сторони розуміють, що за своєю природою договір дарування є безоплатним, а тому дарувальник не має права вимагати від обдаровуваного вчинення на його користь будь-яких дій майнового або немайнового характеру.
Після укладення договору дарування від 30 серпня 2019 року ОСОБА_1, 1951 року народження, продовжує проживати у спірній квартирі АДРЕСА_1, з реєстрації за вказаною адресою не знята.
Докази наявності у ОСОБА_1 іншого житла в матеріалах справи відсутні.
Згідно посвідчення № НОМЕР_2 від 04 листопада 2002 року ОСОБА_1 є особою з інвалідністю ІІІ групи, що також підтверджується довідкою МСЕК № 229787 від 17 вересня 2004 року.
Згідно історії хвороби (виписки з історії хвороби № 06000, 03586,05503) ОСОБА_1 має діагноз: ішемічна хвороба серця. Стенокардія П ф.кл. Гіпертонічна хвороба П ст ступінь 3. Гіпертензивне серце. СН П А ст, зі зниженою систолічною функцією лівого шлуночка, ризик 4, дуже високий; ІХС. Нестабільна стенокардія, прогресуюча від 5.05.12 р. Гіпертонічна хвороба П ст ступінь 3, ризик 4, дуже високий, СН П А ст, з дещо зниженою систолічною функцією лівого шлуночка; ІХС. Стенокардія напруги, стабільна форма Ш ф.кл., Гіпертонічна хвороба П ст ступінь 3, ризик 4, дуже високий, СН П А ст, зі збереженою зниженою систолічною функцією лівого шлуночка. Супутні: Метаболічний синдром. Аліментарно-конституційне ожиріння. Гепатоз. Хронічний бронхіт-загострення; Аліментарно-конституційне ожиріння Ш. Жировий гепатоз. ХХН П. Гіпертензивна нефропатія. Хронічний пієлонефрит. Солевийй діатез. Киста лівої нирки. Двобічний нефроптоз І ст.; Цукровий діабет П тип, середньої важкості, ст. субкомпенсації Аліментарно-конституційне ожиріння Ш.ХХН П. Діабетична нефропатія. Люмбоішалгія. Хронічний пієлонефрит. Солевийй діатез. Киста лівої нирки. Двобічний нефроптоз І ст. Ліпма шиї великих розмірів.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції відповідає не у повному обсязі.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною першою статті 202 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта статті 202 ЦК України).
Відповідно до статті 203 ЦК загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину є: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Зокрема, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.
На відміну від договору дарування, за договором довічного утримання (догляду), який згідно із позовними вимогами мала на увазі позивачка, одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно, що унормовано статтею 744 ЦК України.
Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно із статтями 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним.
За змістом частини першої статті 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення.
Таким чином, для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Істотність помилки встановлює суд.
Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування (постанова Верховного Суду України від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16, постанови Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 645/10160/15-ц, від 03 травня 2018 року у справах № 465/826/13-ц та № 334/7904/15-ц, від 18 листопада 2020 року у справі № 202/2578/19).
Лише в разі встановлення цих обставин норми частини першої статті 229 та статей 203, 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.
Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилалася на те, що вона є особою похилого віку, за станом здоров`я потребує стороннього догляду і матеріальної допомоги, укладаючи з відповідачем договір дарування належної їй на праві власності квартири, вважала, що укладає договір довічного утримання, тому помилялася щодо правової природи правочину, прав та обов`язків, які виникнуть після його укладення між нею та ОСОБА_2 . Укладаючи договір, вона не мала наміру дарувати квартиру, яка була єдиним її житлом.
Встановлено, що після укладення договорів дарування від 30 серпня 2019 року ОСОБА_1, 1951 року народження, продовжувала проживати у спірному житлі, передача належної їй квартири фактично не відбулася.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 є особою похилого віку та має захворювання.
Доказів наявності у позивачки іншого житла, на яке вона мала би законне право, суду не надано.
З огляду на викладене, висновки апеляційного суду про відсутність підстав для визнання договору дарування недійсним не можна вважати обґрунтованими та такими, що відповідають завданням цивільного судочинства, яке полягає у справедливому та неупередженому вирішенні справ із метою ефективного захисту порушених прав.
Разом із цим, особа, яка вважає, що її права або інтереси порушені, може звернутися до суду за їх захистом лише в межах визначеного законодавством строку.
Так, за правилами статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Європейський суд з прав людини у справах "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства" та "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії" наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей: забезпечувати юридичну визначеність та остаточність, а також захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в тому випадку, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що відбувалися в далекому минулому, спираючись на докази, які вже могли втратити достовірність та повноту із плином часу.
Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності у здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість господарських відносин.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).
Відповідно до частин першої та п`ятої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Згідно із частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
Встановлено, що відповідачем про застосування строку позовної давності було заявлено в суді першої інстанції (том 1, а.с. 41-42).
Спірний нотаріально посвідчений правочин був укладений між сторонами 30 серпня 2019 року. Вказаний Договір особисто підписаний позивачкою, що нею не заперечується.
У преамбулі Договору, який містить назву "Договір дарування квартири", зазначено, що сторони попередньо ознайомлені з правовими наслідками недодержання вимог закону при вчиненні правочинів, усвідомлюють природу цього правочину та значення своїх дій, перебувають при здоровому розумі та ясній пам`яті, діють добровільно, за відсутності будь-якого примусу як фізичного, так і психологічного, мають необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Крім того, відповідно до пункту 10 Договору сторони розуміють, що за своєю природою договір дарування є безоплатним, а тому дарувальник не має права вимагати від обдаровуваного вчинення на його користь будь-яких дій майнового або немайнового характеру.
При таких обставинах колегія суддів Верховного Суду вважає, що оскільки договір дарування квартири підписаний ОСОБА_1 особисто, вона, з огляду на його зміст, могла довідатися про порушення свого права ще 30 серпня 2019 року.
Однак, за захистом своїх прав ОСОБА_1 звернулася до суду лише 24 березня 2023 року, тобто зі спливом більше ніж трьох років після його укладення.
Зазначені обставини є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.
Переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції зазначеного не врахував, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, проте помилився щодо мотивів такої відмови.