ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 березня 2025 року
м. Київ
справа № 361/4027/22
провадження № 61-13139св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ;
відповідачі: військова частина НОМЕР_1 Міністерства оборони України, командир військової частини НОМЕР_1, начальник лікувально-діагностичного центру Міністерства оборони України;
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 11 квітня 2023 року у складі судді Василишина В. О. та постанову Київського апеляційного суду від 16 квітня 2024 року у складі колегії суддів: Рейнарт І. М., Кирилюк Г. М., Ящук Т. І.
ВСТАНОВИВ:
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до військової частини НОМЕР_1 Міністерства оборони України, командира військової частини НОМЕР_1, начальника лікувально-діагностичного центру Міністерства оборони України про визнання протиправним та скасування наказів, визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, перерахунок заробітної плати, визнання протиправними дій та бездіяльності.
Позов ОСОБА_1 мотивований тим, що з 01 серпня 2008 року вона перебувала у трудових відносинах з військовою частиною НОМЕР_1 та на підставі наказу від 11 листопада 2014 року № 149 була звільнена з роботи за пунктом 3 статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 04 січня 2016 року у справі № 758/14732/14 її було поновлено на посаді начальника клінічної лабораторії лікаря-лаборанта, про що видано наказ командира військової частини НОМЕР_1 від 16 травня 2022 року № 71, однак вже 01 червня 2022 року командир військової частини НОМЕР_1 повідомив їй про наступне звільнення у зв`язку зі скороченням штату працівників.
Позивачка стверджувала, що одночасно з попередженням про звільнення, командир не повідомив їй про всі наявні вільні посади, які вона може обіймати відповідно до своєї кваліфікації. При цьому наказом від 11 липня 2022 року № 107 внесено зміни до наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 16 травня 2022 року, а наказом від 28 липня 2022 року № 119 її звільнено з роботи з 29 липня 2022 року на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України.
Позивачка посилалася на те, що підставою для скорочення стала відсутність посади начальника лабораторії лікар-лаборант у штатному розписі військової частини НОМЕР_1, хоча до її звільнення у 2014 році посада була у штатному розписі, тому після її поновлення на роботі на підставі рішення суду ця посада повинна була бути внесена до штатного розпису.
Також позивачка зазначала, що їй не була виплачена заробітна плата за час вимушеного прогулу з 2021 року по 16 травня 2022 року, її фактично не було допущено до роботи, що свідчить про невиконання рішення суду та є підставою для виплати заробітної плати.
Крім того, позивачка вважала, що має право на отримання вихідної допомоги у розмірі тримісячного заробітку, так як звільнена не за власним бажанням.
Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила скасувати накази командира військової частини НОМЕР_1 від 11 липня 2022 року № 107 та від 28 липня 2022 року № 119, визнати її звільнення незаконним, визнати незаконність дій з боку уповноважених осіб військової частини НОМЕР_1 та лікувально-діагностичного центру на виконання наказу "Про поновлення на роботі" від 04 січня 2016 року № 758/14732/14, стягнути заробітну плату за час вимушеного прогулу, недоплачену заробітну плату, компенсацію за затримку заробітної плати, а також вихідну допомогу у розмірі тримісячного заробітку.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області від 11 квітня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, щона момент постановлення наказу про поновлення позивачки на посаді відповідно до рішення Подільського районного суду міста Києва від 04 січня 2016 року посада начальника клінічної лабораторії - лікаря-лаборанта виведена зі штатного розпису. У зв`язку із організаційно-штатними змінами з 16 травня 2022 року позивачку переведено на рівнозначну посаду начальника лабораторії військової частини НОМЕР_1 .
Відповідно до наказу начальника Головного управління розвідки Міністерства оброни України від 18 травня 2022 року № 4дск (Перелік змін до штату № 222/2/77дск від 31 травня 2022 року) у військовій частині НОМЕР_1 були проведені організаційно-штатні заходи, внаслідок чого скорочено посаду начальника лабораторії військової частини НОМЕР_1 .
Судом також враховано, що лікувально-діагностичний центр є юридичною особою публічного права, створюється розпорядним актом органу державної влади, діє у межах та у спосіб визначений для нього, таким чином введення переліку змін до штату наказом начальника є лише реалізацією рішення, яке прийнято уповноваженим суб`єктом, а не прийняття рішення на власний розсуд.
01 червня 2022 року з ОСОБА_1 проведено бесіду, на якій обговорено питання щодо наказу Головного управління розвідки Міністерства оброни України від 18 травня 2022 року № 4дск (Перелік змін до штату від 31 травня 2022 року № 222/2/77дск), згідно з яким у військовій частині НОМЕР_1 проводяться організаційно-штатні заходи, унаслідок яких передбачається скорочення посади, яку вона займає. За результатами бесіди складено відповідний аркуш, підписаний ОСОБА_1 .
Оскільки позивачка була повідомлена про наступне вивільнення за два місяці, а розірвання трудового договору, з підстав, передбачених пунктом 1 статті 40 КЗпП України, проведено відповідно вимог чинного законодавства, тому правові підстави для скасування наказу про внесення змін до наказу від 11 липня 2022 року № 107 та наказу про звільнення позивачки з роботи від 28 липня 2022 року № 119 відсутні.
Також, при звільненні з позивачкою проведено повний розрахунок по належних до виплати сумах, а саме по заробітній платі, вихідній допомозі та компенсації за невикористану відпустку. Вимоги щодо стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, компенсації за затримку заробітної плати є похідними від вимог про поновлення на роботі та відповідно задоволенню не підлягають.
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 16 квітня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 11 квітня 2023 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення недоплаченої заробітної плати та компенсації за затримку заробітної плати змінено, викладено мотивувальну частину рішення суду в цій частині у редакції цієї постанови. В іншій частині рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 11 квітня 2023 року залишено без змін.
Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права. Однак рішення суду першої інстанції не містить будь-якого обґрунтування та мотивів, з яких суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовних вимог про стягнення недоплаченої заробітної плати та компенсації за затримку заробітної плати. Тому мотивувальна частина рішення суду в цій частині підлягає викладенню у редакції цієї постанови.
Змінюючи мотивувальну частину рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що ОСОБА_1 до 16 травня 2022 року не працювала, тому відсутні правові підстави для стягнення з відповідача заробітної плати за вказаний нею період.
Також під час апеляційного розгляду було встановлено, що у листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернулася до Броварського міськрайонного суду Київської області з позовною заявою про стягнення з лікувально-діагностичного центра Міністерства оборони України середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 22 лютого 2021 року по 31 грудня 2021 року у зв`язку із невиконанням рішення суду про поновлення її на роботі. Позовна заява була прийнята судом до розгляду і на час апеляційного провадження її розгляд триває.
Враховуючи, що позивачка неодноразово зверталася до суду з позовними вимогами про стягнення з відповідача середнього заробітку за невиконання рішення суду про поновлення її на роботі на підставі статті 236 КЗпП України (справи №№ 361/4165/20, 361/9667/21, 361/9631/21), вона обізнана, що за невиконання рішення суду про поновлення особи на роботі відповідальність роботодавця наступає у вигляді сплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Дії учасників приватно-правових правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певним стандартам поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони відповідного правовідношення.
Поведінка позивачки, яка у листопаді 2021 року подала позовну заяву про стягнення з відповідача середнього заробітку на за час невиконання рішення суду, а звертаючись до суду з даним позовом та заявивши вимоги про стягнення заробітної плати за цей же період, не повідомивши про наявність у суді іншого спору, на думку апеляційного суду, вказаним стандартам не відповідає.
Крім того, позивачка вважала, що їй виплачена заробітна плата не у повному обсязі, так як постановою Кабінету Міністрів України від 12 січня 2022 року № 2 "Деякі питання оплати праці медичних працівників закладів охорони здоров`я" були збільшені розміри заробітної плати медичним працівникам. Однак позивачкою не було наведено будь-якого розрахунку, а також під час апеляційного перегляду вона не заперечувала, що не є лікарем і відповідної освіти не має. Також позивачкою не надано документів, які підтверджують її допуск до медичної діяльності в закладах охорони здоров`я на час поновлення на роботі, а наданий нею сертифікат лікаря-спеціаліста, спеціалізація: клінічна лабораторна діагностика, виданого Українською військово-медичною академією Міністерства оборони України 14 червня 2012 року, був дійсний до 14 червня 2017 року.
За таких обставин апеляційний суд дійшов висновку про недоведеність позовних вимог про стягнення недоплаченої заробітної плати, а також компенсації за затримку виплати заробітної плати.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
20 вересня 2024 року ОСОБА_1 подала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 11 квітня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 16 квітня 2024 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389, пункту 1 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що суди не врахували правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 17 червня 2020 року у справі № 521/1892/18, від 31 липня 2023 року у справі № 211/3476/23, а також - не дослідили зібрані у справі докази.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою ВерховногоСуду у складіколегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 грудня 2024 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Броварського міськрайонного суду Київської області.
30 грудня 2024 року справа № 361/4027/22 надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою ВерховногоСуду у складіколегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2025 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не досліджували питання про те, чому рішення Подільського районного суду міста Києва від 04 січня 2016 року у справі № 758/14732/14 про поновлення на роботі, яке підлягало негайному виконанню, було виконано відповідачем лише в 2022 році, а також не звернули увагу на те, що в разі негайного виконання цього рішення суду вона не втратила б право допуску до медичної діяльності в закладах охорони здоров`я.
Відповідно до правових висновків, викладених в постанові Верховного суду від 17 червня 2020 року у справі № 521/1892/18, належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі необхідно вважати видання власником наказу про це, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов`язків. Виконання рішення вважається закінченим із моменту фактичного допуску працівника, поновленого на роботі рішенням суду, до виконання попередніх обов`язків на підставі відповідного акта органу, який раніше прийняв незаконне рішення про звільнення працівника.
Оскільки для роботи на посаді начальника клінічної лабораторії лікар-лаборант, або, як зазначає відповідач, - рівнозначній посаді начальника лабораторії, потрібно мати спеціалізацію за відповідним фахом, про що видається сертифікат лікаря-спеціаліста з цієї спеціальності, то за відсутності зазначеного сертифіката її як поновленого на роботі рішенням суду працівника неможливо було допустити до виконання попередніх обов`язків.
Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 04 січня 2016 року у справі № 758/14732/14 її було поновлено на роботі на посаді начальника клінічної лабораторії - лікаря-лаборанта лікувально-діагностичного центру з 11 листопада 2014 року, однак станом з 20 січня 2022 року відбулося переформування лікувально-діагностичного центру у військову частину НОМЕР_1 .
При цьому за інформацією бухгалтерського обліку оплату праці ОСОБА_1 нараховувала військова частина НОМЕР_2 . Тому в цій справі суди попередніх інстанцій мали звернути увагу на те, що позовні вимоги пред`явлені до неналежного відповідача та змінити його, оскільки військова частина НОМЕР_1 не змогла б виконати рішення суду та виплатити кошти.
Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу
У січні 2025 року представник командира військової частини НОМЕР_1 - ОСОБА_2 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, зазначивши про їх законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
ОСОБА_1 з 01 листопада 2012 року займала посаду начальника клінічної лабораторії - лікаря-лаборанта військової частини НОМЕР_3, яку з 30 червня 2013 року було перейменовано на лікувально-діагностичний центр.
Наказом начальника лікувально-діагностичного центру від 11 листопада 2014 року № 149 ОСОБА_1 було звільнено з роботи на підставі пункту 3 статті 40 КЗпП України.
Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 04 січня 2016 року у справі № 758/14732/14 поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника клінічної лабораторії лікаря-лаборанта лікувально-діагностичного центру з 11 листопада 2014 року, стягнуто з лікувально-діагностичного центру на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 11 листопада 2014 року по 04 січня 2016 року у розмірі 57 609,36 грн.
Відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 20 січня 2022 року №3т лікувально-діагностичний центр переформовано у військову частину НОМЕР_1 .
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 16 травня 2022 року № 71 ОСОБА_1 поновлено 16 травня 2022 року на посаді начальника лабораторії військової частини НОМЕР_1 згідно рішення Подільського районного суду міста Києва від 04 січня 2016 року.
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 11 липня 2022 року № 107 внесено зміни до наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 16 травня 2022 року № 71, пункт 4 якого викладено у наступній редакції: Наказ начальника лікувально-діагностичного центру від 11 листопада 2014 року № 149 в частині звільнення з роботи ОСОБА_1 з посади начальника клінічної лабораторії - лікаря-лаборанта за систематичне невиконання без поважаних причин обов`язків, покладених трудовим договором, вважати скасованим. Поновити ОСОБА_1 на роботі на посаду начальника клінічної лабораторії - лікаря-лаборанта лікувально-діагностичного центру з 11 листопада 2014 року. Підстава: рішення Подільського районного суду міста Києва від 04 січня 2016 року у справі № 758/14732/14-ц.
На підставі статті 32 КЗпП України ОСОБА_1, поновлену рішенням Подільського районного суду міста Києва від 04 січня 2016 року на посаді начальника клінічної лабораторії - лікаря-лаборанта лікувально-діагностичного центру, у зв`язку із організаційно-штатними змінами з 16 травня 2022 року перевести на рівнозначну посаду начальника лабораторії військової частини НОМЕР_1 як таку, що фактично приступила до виконання обов`язків за посадою.
Наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 28 липня 2022 року № 119 начальника лабораторії військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_1 29 липня 2022 року звільнено з роботи за пунктом 1 статті 40 КЗпП України із виплатою грошової компенсації за невикористану основну відпустку (168 календарних днів) та додаткову відпустку за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (49 календарних днів) за період з 11 листопада 2014 року по 10 листопада 2021 року; грошової компенсації за невикористану основну відпустку за 18 календарних днів та додаткову відпустку за роботу із шкідливими та важкими умовами праці за 5 календарних днів за відпрацьований період з 11 листопада 2021 року по 29 липня 2022 року, та вихідної допомоги у розмірі середньомісячного заробітку відповідно до статті 44 КЗпП України.
За довідкою від 03 жовтня 2022 року № 222/4/168/239/323, виданою військовою частиною НОМЕР_2, заробітна плата ОСОБА_1 у військовій частині НОМЕР_1 за період 16 травня 2022 року по 29 липня 2022 року складала 201 490,51 грн.
Згідно з довідкою від 03 жовтня 2022 року № 222/4/168/239/324, виданою військовою частиною НОМЕР_2, при звільненні з роботи відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 28 липня 2022 року № 119 ОСОБА_1 була виплачена вихідна допомога у розмірі середньомісячного заробітку у розмірі 17 089,60 грн.
З довідки від 03 жовтня 2022 року № 222/4/168/239/325, виданої військовою частиною НОМЕР_2, вбачається, що ОСОБА_1 при звільненні з військової частини виплачено грошову компенсацію за невикористану основну відпустку (186 календарних днів) та додаткову відпустку за роботу зі шкідливими та важкими умовами праці (54 календарні дні) за період з 11 листопада 2014 року по 29 липня 2022 року у розмірі - 140 858,40 грн.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.
Касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що рішення суду першої інстанції в незміненій після апеляційного перегляду частині та судове рішення апеляційного суду ухвалені з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.
Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений змістом статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Процедура звільнення працівника у разі скорочення має відбуватися на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, відповідно до якого скорочення чисельності або штату працівників - одна з підстав для розірвання трудового договору.
Розірвання трудового договору за зазначеною підставою відбувається в разі реорганізації підприємства (через злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення), зміни його власника, ухвалення власником або уповноваженим ним органом рішення про скорочення чисельності або штату у зв`язку з перепрофілюванням, а також з інших причин, які супроводжуються змінами у складі працівників за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професією.
При виникненні спору між працівником і роботодавцем суд не вирішує питання про доцільність скорочення чисельності або штату працівників, а перевіряє наявність підстав для звільнення (чи відбулося скорочення штату або чисельності працівників) та дотримання відповідної процедури.
Згідно з правовими висновками Верховного Суду, викладеними в постановах від 16 січня 2018 року у справі № 519/160/16-ц (провадження № 61-312св17), від 06 лютого 2018 року у справі № 696/985/15-ц (провадження № 61-1214св18), від 12 червня 2019 року у справі № 297/868/18 (провадження № 61-393св19), від 28 квітня 2021 року у справі № 373/2133/17 (провадження № 61-8393св20), суд не може вдаватися до обговорення та оцінки питання про доцільність і правомірність скорочення штату та чисельності працівників. Право визначати чисельність і штат працівників належить винятково власнику або уповноваженому ним органу, суд зобов`язаний тільки з`ясувати наявність підстав для звільнення.
Відповідно до частини другої статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Згідно з частинами першою-четвертою статті 49-2 КЗпП України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.
При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.
Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці роботодавець пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, крім випадків, передбачених цим Кодексом. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України "Про зайнятість населення", роботодавець доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.
Вимоги частин першої - третьої цієї статті не застосовуються до працівників, які вивільняються у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, пов`язаними з виконанням заходів під час мобілізації, на особливий період.
Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.
Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.
Розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди мають з`ясувати питання про те, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за два місяці про наступне вивільнення.
Наведені правові висновки викладено в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 07 квітня 2021 року у справі № 444/2600/19 (провадження № 61-13999св20), від 22 липня 2021 року у справі № 456/57/20 (провадження № 61-6288св21), від 23 липня 2021 року у справі № 766/12805/19 (провадження № 61-7098св21), від 27 серпня 2021 року у справі № 712/10548/19 (провадження № 61-10299св21), від 09 грудня 2021 року у справі № 646/2661/20 (провадження № 61-7496св21), від 24 січня 2022 року у справі № 358/404/20 (провадження № 61-15621св21).
Пунктом 8 абзацу 5 Положення про Міністерство оборони України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 року № 671 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 19 жовтня 2016 року № 730), визначено, що з питань забезпечення організаційних заходів в апараті Міноборони Міністр видає директиви, а з питань реформування та розвитку Збройних Сил, їх бойових і мобілізаційних готовності, оперативної та бойової підготовки, здійснення організаційних заходів та інспектування - спільні з начальником Генерального штабу - Головнокомандувачем Збройних Сил накази і директиви.
У справі, яка переглядається, апеляційним судом було встановлено, що відповідно до наказу начальника лікувально-діагностичного центру від 31 липня 2015 року № 98 на підставі спільної директиви Міністерства оборони України та Генерального штабу Збройних Сил України від 13 березня 2015 року №Д-322/1/2т та Переліку змін до штату № 06/16 (штат лікувально-діагностичного центру Міністерства оборони України), 31 липня 2015 року проведено організаційно-штатні заходи, відповідно до яких посада начальника клінічної лабораторії лікаря-лаборанта лікувально-діагностичного центру з 31 липня 2015 року виведена із загального штату № 06/16 і введена в структуру штату діагностичного відділення лікувально-діагностичного центру Міністерства оборони України (завідувач лабораторією - лікар-лаборант (працівник Збройних Сил України).
На підставі наказу Міністерства оборони України від 22 червня 2016 року № 7т, наказу командира військової частини НОМЕР_2 від 24 червня 2016 року № 30т та наказу начальника лікувально-діагностичного центру Міністерства оборони України від 30 вересня 2016 року № 128 змінено штат № 6/016 з 01 жовтня 2016 року та виключено зі штату діагностичного відділення лікувально-діагностичного центру Міністерства оборони України посаду завідувача лабораторії - лікаря-лаборанта та введено посаду начальника лабораторії - старшого ординатора (штатна категорія військового звання - майор медичної служби).
У зв`язку із переформуванням лікувально-діагностичного центру Міністерства оборони України у військову частину НОМЕР_1, з 24 лютого 2022 року введено в дію штатний розпис військової частини № 6/097, у якому була наявна посада начальника лабораторії (працівник Збройних Сил України).
Отже, на час видання наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 16 травня 2022 року № 71 про поновлення ОСОБА_1 на роботі відповідно до рішення Подільського районного суду міста Києва від 04 січня 2016 року посада начальника клінічної лабораторії - лікаря-лаборанта виведена зі штатного розпису. У зв`язку із організаційно-штатними змінами з 16 травня 2022 року позивачку переведено на рівнозначну посаду начальника лабораторії військової частини НОМЕР_1 .
В цій справі ОСОБА_1 не оскаржувала вищевказаний наказ від 16 травня 2022 року № 71 та апеляційним судом було встановлено, що 16 травня 2022 року ОСОБА_1 подала заяву на ім`я командира військової частини НОМЕР_1 про поновлення її саме на посаді начальника лабораторії військової частини НОМЕР_1 .
У постанові Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 756/6746/16-ц (провадження № 61-17594св18) зазначено, що у разі скорочення посади, на якій працював незаконно звільнений працівник, для виконання рішення суду роботодавець повинен поновити працівника на рівнозначній посаді або внести відповідні зміни до штатного розпису, ввівши скорочену посаду.
Враховуючи викладене та з огляду на вищенаведені обставини, встановлені апеляційним судом, колегія суддів погоджується з висновками судів про те, що поновлення ОСОБА_1 на рівнозначній посаді начальника лабораторії військової частини НОМЕР_1, зокрема за її заявою, свідчить про належне виконання рішення Подільського районного суду міста Києва від 04 січня 2016 року у справі № 758/14732/14, оскільки посада начальника клінічної лабораторії лікаря-лаборанта лікувально-діагностичного центру у штатному розписі військової частини НОМЕР_1 не існувала.
Відповідно до наказу начальника Головного управління розвідки Міністерства оборони України № 4дск від 18 травня 2022 року у військовій частині НОМЕР_1 були проведені організаційно-штатні заходи, внаслідок яких внесені зміни до штату № 6/097, які затверджені 31 травня 2022 року та введені у дію 01 серпня 2022 року, згідно яких посада начальника лабораторії була виведена із загального штату військової частини НОМЕР_1 та введено нову посаду - начальник лабораторії (штатна категорія військового звання - майор медичної служби).
01 червня 2022 року з ОСОБА_1 проведено бесіду та повідомлено її про організаційно-штатні заходи, унаслідок яких передбачається скорочення посади, яку вона займає.
Судом першої інстанції було встановлено, що на час звільнення позивачки у військовій частині НОМЕР_1 була одна вакантна посада - діловода адміністративного відділу.
Перевіряючи доводи позивачки про її можливість зайняти вказану посаду, апеляційним судом витребувана посадова інструкція діловода адміністративного відділення військової частини НОМЕР_1, затверджена наказом командира військової частини від 24 лютого 2022 року № 2, якою визначено наявність у працівника, стажу роботи не менше 3 років у сфері діловодства та документообігу.
Позивачка під час апеляційного розгляду не заперечувала, що такого стажу або досвіду роботи не має.
Також апеляційним судом встановлено, що наказом командира військової частини НОМЕР_2 від 17 серпня 2022 року № 1673дск та наказу командира військової частини НОМЕР_1 від 22 серпня 2022 року № 134 на посаду начальника лабораторії військової частини НОМЕР_1 призначена особа, яка має військове звання майора медичної служби.
За таких обставин, під час апеляційного розгляду було підтверджено, що у військовій частині НОМЕР_1 відбулися організаційно-штатні зміни, у результаті яких посада, яку займала позивачка, була скорочена, а введена посада передбачала зміну штатної категорії, тобто її зайняття можливе особою, яка має військове звання. Позивачка не заперечувала, що на військовій службі не перебувала та військового звання не має.
При цьому апеляційний суд врахував, що вказані зміни відбувалися на час введення на території України воєнного стану у зв`язку із військовою агресією рф.
Під час апеляційного перегляду позивачкою не було зазначено, що у відповідача були наявні інші вакантні посади, на яких вона могла працювати за своїм фахом, досвідом та освітою.
Крім того, апеляційний суд належним чином оцінив наданий позивачкою сертифікат лікаря-спеціаліста, спеціалізація: клінічна лабораторна діагностика, виданий Українською військово-медичною академією Міністерства оборони України 14 червня 2012 року, який був дійсний до 14 червня 2017 року.
За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).
Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).
Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри.
Відмовляючи в задоволенні позову, суди попередніх інстанцій, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, обґрунтовано виходили з того, що у відповідача дійсно мали місце зміни в організації виробництва і праці, а саме посада начальника лабораторії, яку займала позивачка, була виведена із загального штату військової частини НОМЕР_1 та введено нову посаду, зайняття якої можливе особою, яка має військове звання, однак ОСОБА_1 на військовій службі не перебувала та військового звання не має, а також у неї відсутній стаж роботи у сфері діловодства та документообігу, необхідний для зайняття однієї вакантної посади діловода адміністративного відділу. Тобто при звільненні ОСОБА_1 відповідач не порушив вимог статті 49-2 КЗпП України та мав всі законні підстави для її звільнення на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України.
Згідно зі статтею 44 КЗпП України при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток.
Виплата ОСОБА_1 вихідної допомоги у розмірі середньо місячного заробітку підтверджена наявними в матеріалах справи та дослідженими судами довідками, натомість позивачкою не наведено і судами не встановлено правових підстав для виплати цієї допомоги у розмірі тримісячного заробітку. Тому суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні цих позовних вимог.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Крім того, оскільки місцевий суд зробив правильний висновок про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про стягнення недоплаченої заробітної плати та компенсації за затримку заробітної плати, однак у рішенні не навів мотивів відмови у їх задоволенні, то апеляційний суд обґрунтовано змінив мотивувальну частину рішення суду першої інстанції в цій частині.
З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, посилання заявника в касаційній скарзі на правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 17 червня 2020 року у справі № 521/1892/18, від 31 липня 2023 року у справі № 211/3476/23 є безпідставним, оскільки висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах, а відповідні аргументи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди із встановленими обставинами справи та необхідності переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.
З урахуванням того, що наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії").
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів.
Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції в незміненій після апеляційного перегляду частині та постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.
Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду