ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06 березня 2025 року
м. Київ
справа № 183/1223/22
провадження № 61-13814св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Зайцева А. Ю., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - Акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк",
відповідачі: ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_2, ОСОБА_3,
третя особа - Перещепинська міська рада,
розглянув при попередньому розгляді справи у порядку письмового провадження касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк "ПриватБанк" на заочне рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 16 травня 2024 року у складі судді Городецького Д. І. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 серпня 2024 року у складі колегії суддів: Петешенкової М. Ю., Городничої В. С., Красвітної Т. П.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2022 року Акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк") звернулось до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_1, яка діє в своїх інтересах та в інтересах малолітньої ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, про виселення.
В обґрунтування позовних вимог посилалось на те, що 03 жовтня 2008 року між Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк"), правонаступником якого АТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № DNDZGK00000980, відповідно до умов якого банк надав останній кредит в сумі 52 055,32 доларів США, а відповідачка, в свою чергу, зобов`язалася повернути суму кредиту, виплатити за користування кредитними коштами 15% річних на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення - 03 жовтня 2018 року.
В забезпечення виконання кредитного договору, 03 жовтня 2008 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки № DNDZGK00000980, відповідно до якого, остання надала в іпотеку нерухоме майно - будинок загальною площею 209,50 кв.м, житловою площею 71,30 кв.м, який розташований за адресою: АДРЕСА_1, який належить відповідачці на праві власності на підставі договору купівлі-продажу.
АТ КБ "ПриватБанк" свої зобов`язання за кредитним договором виконало у повному обсязі, надавши ОСОБА_1 кредит у розмірі, передбаченому кредитним договором.
Позивач вказував, що пунктом 20.21 договору іпотеки визначено обов`язок іпотекодавця не передавати документи у відповідні державні органи з метою реєстрації будь-яких осіб у предметі іпотеки без згоди на це іпотекодержателя.
Зазначений обов`язок було порушено відповідачем ОСОБА_1, а саме: ІНФОРМАЦІЯ_2 в житловому будинку, розташованому за адресою: АДРЕСА_1, було зареєстровано ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3, а 11 вересня 2012 року - ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1
Оскільки банк не надавав згоду на відповідну реєстрацію за адресою предмета іпотеки, тому реєстрація у вказаній квартирі інших осіб є порушенням умов цивільно-правового договору та статті 629 Цивільного кодексу України і зняття таких осіб з реєстраційного обліку є захистом прав іпотекодержателя та здійснюється за рішенням суду.
У зв`язку з наведеним, посилаючись на вимоги статті 6, частини першої статті 7 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні", АТ КБ "ПриватБанк" просило виселити ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_4, ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3, з житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .
Короткий зміст рішень суду першої інстанції
Заочним рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 16 травня 2024 року у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, зокрема виходив з того, що позивачем не доведено порушення його прав внаслідок реєстрації відповідачів у належному на праві власності ОСОБА_1 будинку, який є предметом іпотеки.
Також суд зазначив, що позивачем не заявлялися вимоги про виселення відповідачів з підстав, визначених частиною третьою статті 109 Житлового кодексу України (виселення у зв`язку зі зверненням стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення).
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, АТ КБ "ПриватБанк" звернулося до суду з апеляційною скаргою.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 18 серпня 2024 року апеляційну скаргу АТ КБ "ПриватБанк" залишено без задоволення, а заочне рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 16 травня 2024 року - без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, а передбачених законом підстав для скасування рішення місцевого суду при апеляційному розгляді не встановлено.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
11 жовтня 2024 року АТ КБ "ПриватБанк" через засоби поштового зв`язку звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою на заочне рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 16 травня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 серпня 2024 року.
У касаційній скарзі заявник просить суд касаційної інстанції скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове, яким позов задовольнити.
Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, та без урахування правових висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Доводи інших учасників справи
Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 29 жовтня 2024 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.
21 листопада 2024 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Встановлено, що 03 жовтня 2008 року між ПАТ КБ "ПриватБанк", правонаступником якого є АТ КБ "ПриватБанк", та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № DNDZGK00000980, за умовами якого банк надав ОСОБА_1 кредит у розмірі 52 055,32 доларів США, а відповідачка, в свою чергу, зобов`язалася повернути суму кредиту, виплатити за користування кредитними коштами 15% річних на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення - 03 жовтня 2018 року.
В забезпечення виконання кредитного договору, 03 жовтня 2008 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки № DNDZGK00000980, за умовами якого остання надала в іпотеку нерухоме майно - будинок загальною площею 209,50 кв.м, житловою площею 71,30 кв.м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, який належить відповідачці на праві власності на підставі договору купівлі-продажу.
Пунктом 16 договору іпотеки передбачено, що з моменту набрання чинності цього договору іпотекодавець має право відчужувати, передавати в оренду, лізинг, наступну іпотеку, у спільну діяльність, у позичку, іншим особам майно та/або земельну ділянку, або іншим чином розпоряджатися предметом іпотеки тільки за письмовою згодою іпотекодержателя.
Умовами договору іпотеки також визначено обов`язок іпотекодавця не надавати документи у відповідні державні органи з метою реєстрації будь-яких осіб у предметі іпотеки без згоди на це іпотекодержателя (пункт 20.12).
Встановлено, що у грудні 2012 року ПАТ КБ "ПриватБанк" звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на нерухоме майно та виселення.
Заочним рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 01 листопада 2013 року позов ПАТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки та виселення задоволено частково.
В рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № DNDZGK00000980 від 03 жовтня 2008 року у розмірі 147 78,65 доларів США, що за курсом НБУ станом на 03 грудня 2012 року за курсом 7,99 грн за 1 долар США складає 1 181 550,41 грн, що складається з: заборгованості за кредитом - 52 390,99 доларів США; заборгованості по процентах за користування кредитом - 28 915,94 доларів США; заборгованості по комісії - 10 120,25 доларів США; пені за несвоєчасне виконання зобов`язань за договором - 49 379,83 доларів США; штрафу (фіксована частина - 31,29 долара США; штрафу (процентна складова) - 7 040,35 долара США., звернуто стягнення на предмет іпотеки-будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1, що складається з житлового будинку - літ. Б, загальною площею 209,50 кв.м, житловою площею 71,30 кв.м, літньої кухні - літ. А; гаражу - літ. В; вбиральні - літ. Г; сараю (тимч.) - літ. Д; навісу (тимч.) - літ. Е; колодязя - літ. К; огорожі - № 3-9; замощення - І, що належить на праві власності ОСОБА_1, шляхом продажу зазначеного предмета іпотеки ПАТ КБ "ПриватБанк" з укладанням від імені ОСОБА_1 договору купівлі-продажу будь-яким способом з іншою особою-покупцем, з отриманням витягу з Державного реєстру прав власності, а також наданням ПАТ КБ "ПриватБанк" всіх повноважень, необхідних для здійснення продажу.
Виселено ОСОБА_1 з жилого приміщення - будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 (справа № 0427/9952/2012).
Ухвалою Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 27 квітня 2015 року заочне рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 01 листопада 2013 року у справі за позовом ПАТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про звернення стягнення на нерухоме майно та виселення скасовано, справу призначено до розгляду (справа № 0427/9952/2012).
Ухвалою Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 10 березня 2017 року первісний позов ПАТ КБ "ПриватБанк" до ОСОБА_1 про звернення стягнення на нерухоме майно та виселення залишено без розгляду, оскільки представник позивача повторно не з`явився в судове засідання та від нього не надходило заяв про розгляд справи у його відсутність (пункт 3 частини першої статті 207 ЦПК України).
Згідно наявної довідки Перещепинської міської ради від 15 грудня 2021 року, в будинку, розташованому за адресою: АДРЕСА_1, зареєстровані: ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_4, - з 04 грудня 2009 року; ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1, - з 11 вересня 2012 року; ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_3,- з 29 січня 2009 року.
Згідно висновку органу опіки та піклування Перещепинської міської ради Новомосковського району Дніпропетровської області, затвердженого рішенням виконавчого комітету Перещепинської міської ради 28 лютого 2023 № 25, орган опіки та піклування вважає, що виселення малолітньої ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_1 з житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 є недоцільним.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону судові рішення судів попередніх інстанцій відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За змістом частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Таким чином, правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.
Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Відсутність порушеного права чи безпосереднього інтересупозивачає самостійною підставою для відмови в позові (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2019 року у справі N 916/2084/17 (провадження № 12-77гс19), від 07 липня 2020 року у справі N 910/10647/18 (провадження № 12-175гс19).
Предметом спору у цій справі є виселення відповідачів з будинку, який за умовами договору іпотеки є іпотечним майном.
Згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Частиною другою статті 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником негативного зобов`язання кредитор незалежно від сплати неустойки та (або) відшкодування збитків і моральної шкоди має право вимагати припинення дії, від вчинення якої боржник зобов`язався утриматися, якщо це не суперечить змісту зобов`язання. Така вимога може бути пред`явлена кредитором і в разі виникнення реальної загрози порушення такого зобов`язання.
Згідно з частиною першою статті 317 ЦК України власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Відповідно до частини першої статті 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном (неподільним об`єктом незавершеного будівництва, майбутнім об`єктом нерухомості), що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами такого боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Згідно з частинами першою, третьою статті 9 Закону України "Про іпотеку" іпотекодавець має право володіти та користуватись предметом іпотеки відповідно до його цільового призначення, якщо інше не встановлено цим Законом. При користуванні предметом іпотеки іпотекодавець повинен не допускати погіршення стану предмета іпотеки та зменшення його вартості понад норми його звичайної амортизації (зносу). Іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя: зводити, знищувати або проводити капітальний ремонт будівлі (споруди), розташованої на земельній ділянці, що є предметом іпотеки, чи здійснювати істотні поліпшення цієї земельної ділянки; передавати предмет іпотеки у наступну іпотеку; відчужувати предмет іпотеки; передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування.
У разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом (частина перша статті 33 Закону України "Про іпотеку").
У відповідності до статті 40 Закону України "Про іпотеку" звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Частинами першою, третьою статті 109 Житлового кодексу України (далі - ЖК України) встановлено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Допускається виселення в адміністративному порядку з санкції прокурора лише осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення або проживають у будинках, що загрожують обвалом.
Звернення стягнення на передане в іпотеку жиле приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють жиле приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Системний аналіз вказаних норм права дозволяє дійти висновку, що виселення з іпотечного майна відбувається при реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення на іпотечне майно.
Звертаючись до суду з позовом, АТ КБ "ПриватБанк" обґрунтовувало свої позовні вимоги виключно тим, що в порушення пункту 20.12. договору іпотеки іпотекодавець зареєстрував у будинку, який є предметом іпотеки, членів своєї сім`ї.
Наявність правових підстав для виселення відповідачів із спірного житлового будинку зверненням стягнення на предмет іпотеки АТ КБ "ПриватБанк" не обґрунтовував.
При цьому Верховний Суд зауважує, що ні положеннями ЦК України, ні положеннями Закону України "Про іпотеку" не передбачено обмежень прав членів сім`ї власника житла на користування жилим приміщенням у разі передання його в іпотеку.
Схожий за змістом висновок викладено у постановах Верховного Суду від 03 серпня 2022 року у справі № 205/1964/21, від 11 вересня 2023 року у справі № 175/17/23.
Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до частини четвертої статті 9, частин першої, четвертої статті 156 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу.
Згідно з частинами третьою, четвертою статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає.
Право дитини на проживання в сім`ї разом з батьками передбачене також статтею 11 Закону України "Про охорону дитинства".
Відповідно до частини першої статті 6 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" встановлено обов`язок батьків або інших законних представників зареєструвати місце проживання новонародженої дитини протягом трьох місяців з дня державної реєстрації її народження.
За згодою власника будинку (квартири) член його сім`ї вправі вселяти в займане ним жиле приміщення інших членів сім`ї. На вселення до батьків їх неповнолітніх дітей згоди власника не потрібно (частина друга статті 156 ЖК України).
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Встановивши, що ні умови договору іпотеки, ні норми законів не передбачають такої самостійної підстави для виселення, як порушення іпотекодавцем пункту договору щодо отримання згоди іпотекодержателя на реєстрацію в предметі іпотеки інших осіб, з огляду на недоведеність позивачем порушення його прав внаслідок реєстрації відповідачів у належному на праві власності ОСОБА_1 будинку, який є предметом іпотеки, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій правильно визначились з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.
Доводи касаційної скарги про неврахування судами висновків про застосування норм права у подібних спірних правовідносинах, які викладені у наведених постановах Верховного Суду є необгрунтованими, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, та встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Саме по собі посилання на справи з подібними правовідносинами, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм процесуального права. При цьому, питання щодо подібних правовідносин вирішується у кожному конкретному випадку, з урахуванням встановлених обставин справи.
Інші наведені в касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки цим судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії", заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії", заява № 49684/99).