ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26 лютого 2025 року
м. Київ
справа № 755/11523/23
провадження № 61-14076св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
третя особа- приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Гайдук Юлія Олександрівна,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справикасаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє його представник - адвокат Крупський Владислав Валерійович, на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 01 липня 2024 року у складі судді Галагана В. І. та постанову Київського апеляційного суду від 01 жовтня 2024 року у складі колегії суддів: Крижанівської Г. В., Оніщука М. І., Шебуєвої В. А.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Історія справи
01 серпня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Гайдук Ю. О., про визнання договору довічного утримання недійсним.
Позовні вимоги мотивував тим, що він є сином ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, та його спадкоємцем першої черги.
У липні 2023 року він дізнався про те, що 12 січня 2023 року ОСОБА_3 уклав договір довічного утримання (догляду) з ОСОБА_2, відповідно до якого передав у власність останньої квартиру АДРЕСА_1, в якій вони з батьком були зареєстровані. Разом з тим, ОСОБА_3 на час укладення вказаного договору був особою з інвалідністю І групи у зв`язку із вадами зору. Спірний договір за дорученням батька підписано ОСОБА_4, про що зазначено у пункті 17 договору. Отже у правочині підмінюється воля сторін правочину, зокрема воля ОСОБА_3 на волю ОСОБА_4 .
Позивач зазначає, що вади здоров`я позбавляли ОСОБА_3 здатності самостійно прочитати договір та вчинити на ньому підпис, що, на його думку, не дає підстав для висновку про доведеність свідомого волевиявлення батька та розуміння ним значення, умов договору, його природи та правових наслідків.
Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним договір довічного утримання від 12 січня 2023 року, укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гайдук Ю. О.
Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 09 серпня 2023 року відкрито провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Гайдук Ю. О., про визнання договору довічного утримання недійсним. Ухвалено розгляд справи проводити у порядку загального позовного провадження.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 помер.
10 жовтня 2023 року Дніпровський районний суд м. Києва постановив ухвалу, якою закрив провадження у даній справі на підставі пункту 7 частини першої статті 255 ЦПК України.
14 травня 2024 року Київський апеляційний суд своєю постановою скасував ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 10 жовтня 2023 року, справу направив для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Вказана постанова мотивована тим, що правовідносини, які виникли у даній справі допускають правонаступництво, у справі є другий відповідач ОСОБА_2, яка є правонаступником ОСОБА_3 та відповідно до заповіту від 15 серпня 2023 року прийняла спадщину після смерті ОСОБА_5, а відтак суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про закриття провадження з підстав, передбачених пунктом 7 частини першої статті 255 ЦПК України.
Дніпровський районний суд м. Києва ухвалою від 18 червня 2024 року вказану справу прийняв до свого провадження, зазначивши, що матеріальне правонаступництво у даному провадженні не змінює стан сторін спірних відносин.Також суд вирішив подальший розгляд справи проводити у порядку спрощеного позовного провадження без виклику/повідомлення сторін.
Короткий зміст оскаржуваних судових рішень
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 01 липня 2024 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 01 жовтня 2024 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Вказані судові рішення мотивовані тим, що відсутні правові підстави для визнання договору довічного утримання (догляду) від 12 січня 2023 року недійсним, оскільки волевиявлення ОСОБА_3 щодо відчуження квартири АДРЕСА_1 було вільним, підписання договору іншою особою відповідало волі відчужувача у зв`язку із фізичною неможливістю підписання правочину особисто самим ОСОБА_3 через вади зору. Спірний правочин в присутності сторін договору та свідків нотаріусом було прочитано в голос. При цьому слухові здібності батька позивачем не оспорюються, будь-яких заперечень щодо суті правочину, його природи та правових наслідків від відчужувача не надходило, договір підписано належними особами та свідками його укладення/посвідчення, будь-яких порушень укладення договору, процедури посвідчення судом не встановлено.
Крім того, судами зазначено, що оскільки позивач ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3, складеним за життя заповітом ОСОБА_3 позбавлений права на спадкування після смерті останнього, а відтак не претендує на набуття права власності на квартиру АДРЕСА_1 в порядку спадкування, його посилання на наявність у нього права на оспорювання договору довічного утримання від 12 січня 2023 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, є необґрунтованими.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
17 жовтня 2024 року ОСОБА_1, в інтересах якого діє представник - адвокат Крупський В. В., через засоби поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 01 липня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 жовтня 2024 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення ухвалені судами з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи.
Зокрема, заявник посилається на те, що Дніпровський районний суд м. Києва розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження, оскільки, на його думку, даний спір стосується спадкування.
Доводи інших учасників справи
14 листопада 2024 року ОСОБА_2 в особі представника - адвоката Пількевич Т. А. звернулася до Верховного Суду з відзивом на касаційну скаргу, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, посилаючись на їх законність та обґрунтованість.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Верховний Суд ухвалою від 25 жовтня 2024 року відкрив касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребував матеріали цивільної справи.
22 січня 2025 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
18 лютого 2025 року Верховний Суд своєю ухвалою призначив справу до судового розгляду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
Позивач ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3, є сином ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується свідоцтвом про народження НОМЕР_1 від 24 липня 1973 року.
ОСОБА_3 був власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу квартири від 10 березня 2000 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бузиновською Р.К., реєстровий номер № 668.
Згідно з довідкою Управління праці та соціального захисту населення від 20 вересня 2010 року № 3645, ОСОБА_3 мав інвалідність І групи, загальне захворювання.
12 січня 2023 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 в присутності свідків ОСОБА_6, ОСОБА_7 укладено договір довічного утримання (догляду), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гайдук Ю. О., за умовами якого відчужувач ОСОБА_3 передав у власність набувачеві ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1, взамін чого набувач ОСОБА_2 зобов`язалась забезпечувати відчужувача житлом, шляхом збереження за ним права на безоплатне довічне проживання в квартирі, яка відчужується за цим договором, з правом користування будь-якою її кімнатою та іншими приміщеннями, а також оплаті набувачем витрат щодо користування утримання та ремонту квартири; забезпечувати відчужувача харчуванням, одягом; відшкодовувати витрати, понесені на надання відчужувану допомоги послугами адвокатів та нотаріусів; здійснювати догляд (опікування) шляхом надання відчужувачу послуг побутового характеру, ремонту побутової техніки, надання догляду у разі хвороби із повним відшкодуванням вартості необхідних лікарських засобів. Набувач також зобов`язалась у разі смерті відчужувача поховати його та самостійно здійснити всі витрати на поховання.
Згідно з пунктом 17 вказаного Договору, сторони стверджують, що: вони однаково розуміють значення і умови цього договору та його правові наслідки; вони не обмежені в правах укладати правочини, не визнані у встановленому порядку недієздатними повністю або частково, не страждають на захворювання, що перешкоджають усвідомленню суті цього договору, на обліку в психоневрологічному диспансері не перебувають; укладення цього договору відповідає їх інтересам; волевиявлення є вільним, усвідомленим і відповідає їх внутрішній волі; умови цього договору зрозумілі і відповідають реальній домовленості сторін; володіють українською мовою, що дало їм можливість правильно розуміти сутність цього договору; цей договір не приховує іншого правочину (не є удаваним) і спрямований на реальне настання наслідків, що обумовлені ним (не є фіктивним); їм відомо про відповідальність кожного за надані документи та необхідну інформацію нотаріусу для укладення цього договору, про правові наслідки подання недійсних та/або підроблених документів та недостовірної інформації; цей договір, складений нотаріусом з урахуванням умов, визначених сторонами, та умов, які є обов`язковими. У зв`язку із вадами зору відчужувача договір прочитаний вголос набувачем, запрошеними відчужувачем свідками та нотаріусом. Договір зрозумілий та схвалений сторонами.
Відповідно до пункту 29 Договору, відчужував та набувач стверджують, що у них відсутні заперечення щодо кожної з умов правочину, вони однаково розуміють значення, умови цього правочину та його правові наслідки, про що свідчать особистий підпис набувача та підпис ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_4, яка підписала за дорученням відчужувача у його присутності, у присутності запрошених відчужувачем свідків, у присутності набувача та в присутності нотаріуса. Зміст цього договору та зміст вказаних в пункті 24 цього договору статей їм зрозумілий, питань, які б залишилися незрозумілими для них, немає. Зміст посвідчуваного правочину відповідає вимогам закону і дійсним намірам сторін.
Відповідно до пункту 32 Договору, цей договір прочитаний особисто ОСОБА_2, запрошеними свідками та нотаріусом уголос для ОСОБА_3 . Зміст договору сторонам зрозумілий та відповідає їх волі, в чому ОСОБА_2 розписується особисто, а підписання цього договору за ОСОБА_3 у зв`язку з вадами зору, за його дорученням у його присутності, у присутності запрошених відчужувачем свідків, у присутності набувача та в присутності нотаріуса здійснюється ОСОБА_4, яка ознайомлена нотаріусом з вимогами статті 8 Закону України "Про нотаріат", щодо поширення на неї обов`язку дотримання нотаріальної таємниці.
ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 помер.
З копії спадкової справи щодо майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 вбачається, що ОСОБА_1 17 листопада 2023 року звернувся до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 як спадкоємець першої черги за законом.
Водночас, за життя ОСОБА_3 склав заповіт на ім`я ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лещінер Ю. В. 15 серпня 2023 року, реєстрові номери № 725, 726, за яким він на випадок своєї смерті заповів все своє майно ОСОБА_2 . У вказаному заповіті також зазначено, що ОСОБА_3 на підставі частини другої статті 1235 ЦК України, без зазначення причин, позбавляє права на спадкування свого сина ОСОБА_1 .
05 жовтня 2023 року ОСОБА_2 подала нотаріусу заяву про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 на підставі заповіту, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лещінер Ю. В. 15 серпня 2023 року.
15 січня 2024 року дружина спадкодавця ОСОБА_3 - ОСОБА_8 подала нотаріусу заяву про відмову від прийняття спадщини після смерті чоловіка ОСОБА_3 .
Позиція Верховного Суду
Підстави відкриття касаційного провадження та межі розгляду справи
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною першою статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
За змістом частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Таким чином, правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення (можливого порушення), невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.
Відтак суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорювані права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968 сво 21)).
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.
За змістом пункту 2 частини другої статті 16 ЦК України способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання правочину недійсним.
Згідно зі статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.
Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
У частині першій статті 215 ЦК України визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Отже, вказані норми цивільного права свідчать про те, що правочин може бути визнано недійсним, якщо волевиявлення учасника правочину не є вільним, не відповідає його внутрішній волі.
Разом із тим, виходячи зі змісту статті 215 ЦК України, вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненим правочином.
При вирішенні позову про визнання недійсним договору враховуються загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний та ефективний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося (постанова Верховного Суду від 27 травня 2021 року у справі № 910/8072/20).
У постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16 жовтня 2020 року у справі № 910/12787/17 зазначено, що особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
Разом із тим, вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (вказаний правовий висновок узгоджується з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17).
Згідно зі статтею статті 744 ЦК України за договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов`язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.
Відчужувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути фізична особа незалежно від її віку та стану здоров`я. Набувачем у договорі довічного утримання (догляду) може бути повнолітня дієздатна фізична особа або юридична особа (частини перша-друга статті 746 ЦК України).
Згідно зі статтею 748 ЦК України набувач стає власником майна, переданого йому за договором довічного утримання (догляду), відповідно до статті 334 цього Кодексу.
У статті 749 ЦК України закріплено обов`язки набувача за договором довічного утримання (догляду), якими можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також усі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача (частина перша цієї статті). Якщо обов`язки набувача не були конкретно визначені або у разі виникнення потреби забезпечити відчужувача іншими видами матеріального забезпечення та догляду спір має вирішуватися відповідно до засад справедливості та розумності. Набувач зобов`язаний у разі смерті відчужувача поховати його, навіть якщо це не було передбачено договором довічного утримання (догляду). Якщо частина майна відчужувача перейшла до його спадкоємців, витрати на його поховання мають бути справедливо розподілені між ними та набувачем.
Договір довічного утримання (догляду) припиняється зі смертю відчужувача (частина друга статті 755 ЦК України).
Відповідно до статті 745 ЦК України договір довічного утримання (догляду) укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.
Якщо фізична особа у зв`язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа. Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє (частина четверта статті 207 ЦК України).
У постанові Верховного Суду від 09 червня 2021 року у справі № 755/8686/17 (провадження № 61-8444св19) зазначено, що аналіз абзацу 1 частини четвертої статті 207 ЦК України свідчить про те, що у певних випадках допускається підписання правочину іншою особою, якщо сторона правочину має різного роду вади, що заважають їй це зробити. У цьому разі порядок підписання іншою особою правочину регламентується частиною четвертою статті 207 ЦК України. Особа, яка підписує правочин (рукоприкладник), сама не є стороною правочину. Жодних прав і обов`язків щодо правочину, який нею підписується, в неї не виникає. Її роль зводиться виключно до заповнення певної вади особи, яка є стороною правочину.
Пунктами 5, 6 глави 9 розділу І Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5, передбачено, що якщо фізична особа внаслідок фізичної вади, хвороби або іншої причини (наприклад, неписьменна) не може власноручно підписати документ, то за її дорученням у її присутності та в присутності нотаріуса цей документ може підписати інша особа, яка визначається зазначеною фізичною особою. Про причини, з яких фізична особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, не мала змоги підписати документ, зазначається у тексті документа та в посвідчувальному написі. Правочин за особу, яка не може підписати його, не може підписувати особа, на користь або за участю якої його посвідчено. Якщо фізична особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, має вади зору або з інших причин не має змоги самостійно прочитати документ, нотаріус уголос прочитує їй текст документа, про що на документі робиться відповідна відмітка.
Як вбачається зі змісту оспорюваного договору довічного утримання від 12 січня 2023 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гайдук Ю. О., у зв`язку із вадами зору відчужувача ОСОБА_3 договір прочитаний нотаріусом для нього уголос. Підписання цього договору за ОСОБА_3 у зв`язку з вадами зору, за його дорученням, у його присутності, у присутності запрошених відчужувачем свідків, у присутності набувача та у присутності нотаріуса здійснено ОСОБА_4 (пункти 17, 32 договору). При цьому в пункті 29 договору зазначено, що, відчужувач та набувач стверджують, що у них відсутні заперечення щодо кожної з умов правочину, вони однаково розуміють значення, умови цього правочину та його правові наслідки, про що свідчать особистий підпис набувача та підпис ОСОБА_4, яка підписала договір за дорученням відчужувача у його присутності, у присутності запрошених відчужувачем свідків, у присутності набувача та в присутності нотаріуса. Зміст цього договору їм зрозумілий, питань, які б залишилися незрозумілими для них, немає. Зміст посвідчуваного правочину відповідає вимогам закону і дійсним намірам сторін.
Крім того, як встановлено судами, під час укладення договору довічного утримання було зроблено відеозапис за згодою усіх учасників, на котрому видно всіх присутніх та процес зачитування договору вголос та пояснення його положень учасникам договору та свідкам.
При таких обставинах суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що позивачем не надано доказів на підтвердження того, що укладення оспорюваного договору не відповідало волевиявленню відчужувача ОСОБА_3 .
Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи, станом на момент пред`явлення позову ОСОБА_1 його батько ОСОБА_3 був живим, але із такими вимогами до суду не звертався, у позові ОСОБА_1 зазначений відповідачем.
Крім того, обґрунтовуючи своє право звернення до суду із вказаним позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що він є сином ОСОБА_3 та його спадкоємцем за законом першої черги.
З копії спадкової справи щодо майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 вбачається, що ОСОБА_1 17 листопада 2023 року звернувся до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 як спадкоємець першої черги за законом.
Водночас, за життя ОСОБА_3 склав заповіт на ім`я ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лещінер Ю. В. 15 серпня 2023 року, реєстрові номери № 725, 726, за яким він на випадок своєї смерті заповів все своє майно ОСОБА_2 . У вказаному заповіті зазначено, що ОСОБА_3 на підставі частини другої статті 1235 ЦК України без зазначення причин позбавляє права на спадкування свого сина ОСОБА_1 .
При цьому частиною другою статті 1235 ЦК України встановлено, що заповідач може без зазначення причин позбавити права на спадкування будь-яку особу з числа спадкоємців за законом. У цьому разі ця особа не може одержати право на спадкування.
05 жовтня 2023 року ОСОБА_2 подала нотаріусу заяву про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 на підставі заповіту, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Лещінер Ю. В. 15 серпня 2023 року.
15 січня 2024 року дружина померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_3 . ОСОБА_8 подала нотаріусу заяву про відмову від прийняття спадщини після смерті чоловіка ОСОБА_3 .
За наявності вказаних обставин суди попередніх інстанцій підставно вважали, що посилання ОСОБА_1 на наявність у нього права на оспорення договору довічного утримання від 12 січня 2023 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, є необґрунтованим.
Враховуючи викладене, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов законного та обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Посилання у касаційній скарзі на те, що суд першої інстанції розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження, оскільки спір є спадковим, Верховний Суд не приймає до уваги, оскільки такі доводи спростовуються змістом позовної заяви ОСОБА_1, із якого убачається, що предметом спору є виключно визнання договору довічного утримання недійсним.
Разом із тим, частинами першою, другою статті 274 ЦПК України визначено, що у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи: 1) малозначні справи; 2) що виникають з трудових відносин; 3) про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд. У порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
В порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах: 1) що виникають із сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів та поділ майна подружжя; 2) щодо спадкування; 3) щодо приватизації державного житлового фонду; 4) щодо визнання необґрунтованими активів та їх витребування відповідно до глави 12 цього розділу; 5) в яких ціна позову перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб; 6) інші вимоги, об`єднані з вимогами у спорах, вказаних у пунктах 1-5 цієї частини.
При таких обставинах, суд першої інстанції, урахувавши предмет розгляду справи, який не належить до переліку справ, що підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та немайновий характер спірних правовідносин, дійшов обґрунтованого висновку про можливість розгляду справу у порядку спрощеного позовного провадження.
При цьому колегія суддів Верховного Суду звертає увагу, що ухвала суду першої інстанції від 18 червня 2024 року, в якій вирішено розгляд справи проводити у порядку спрощеного позовного провадження, була отримана ОСОБА_1 18 червня 2024 року (том 1, а. с. 215), що ним не спростовується, але заперечень проти проведення розгляду справи у такому порядку він до місцевого суду не подавав.
Інші наведені заявниками доводи про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права фактично зводяться до незгоди з висновками судів стосовно установлених обставин справи та зводяться виключно до переоцінки доказів, їх належності та допустимості.
Проте в силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
При цьому Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії").