ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26 лютого 2025 року
м. Київ
справа № 754/11794/13-ц
провадження № 61-14006св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1, правонаступниками якого
є ОСОБА_2 та ОСОБА_3,
відповідач - ОСОБА_4
особа, яка подала апеляційну скаргу, - ОСОБА_5,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу представника ОСОБА_5 - Потьомкіна Сергія Олексійовича на ухвалу Київського апеляційного суду від 01 жовтня 2024 року у складі колегії суддів:
Борисової О. В., Левенця Б. Б., Ратнікової В. М.,
ВСТАНОВИВ:
ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до
ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики.
Позов мотивований тим, що 17 січня 2011 року між ОСОБА_1
і ОСОБА_4 укладено договір позики, за умовами якого позивач надав,
а відповідач отримав у борг 150 000,00 дол. США, що за курсом Національного банку України еквівалентно 1 198 950,00 грн, для придбання квартири АДРЕСА_1 . Позику надано строком на 2 роки, до
17 січня 2013 року.
На неодноразові звернення позивача про необхідність повернення коштів відповідач повідомляв про відсутність необхідної суми і що розрахуватись зможе тільки після продажу належного йому майна.
Посилаючись на те, що ОСОБА_4 умов договору позики не виконав, позичені кошти вчасно не повернув, ОСОБА_1 просив стягнути
з ОСОБА_4 на свою користь заборгованість за договором позики
в розмірі 1 324 839,75 грн, з яких: 1 198 950,00 грн - сума позики, 89 921,25 грн - сума неотриманих процентів, 35 968,50 грн - 3 % річних відповідно до статті 625 ЦК України.
Ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 12 грудня 2013 року визнано мирову угоду, укладену 12 грудня 2013 року між ОСОБА_1
і ОСОБА_4, відповідно до якої в рахунок погашення боргу
ОСОБА_4 перед ОСОБА_1 в розмірі 1 324 839,75 грн
ОСОБА_4 передає ОСОБА_1 право власності на трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, яка належить ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 20 січня 2011 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кірюховою Н. С., зареєстрованого в реєстрі нотаріальних дій за № 171, зареєстрованого 27 січня 2011 року Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об`єкти нерухомого майна
і внесеного в Державний реєстр прав за реєстраційним номером 32634679. Визнано за ОСОБА_1 право власності на трикімнатну квартиру АДРЕСА_1, загальною площею 97,50 кв. м, житловою площею 63,10 кв. м. Після підписання мирової угоди зобов`язання
ОСОБА_4 за договором позики від 17 січня 2011 року вважаються виконаними.
Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про стягнення боргу за договором позики закрито.
Не погоджуючись з ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від
12 грудня 2013 року, Потьомкін С. О. як представник ОСОБА_5 - особи, яка не брала участі у справі,27 березня 2024 року оскаржив її в апеляційному порядку.
Апеляційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_5 в період
з 28 листопада 1987 року до 29 листопада 2011 року перебувала у шлюбі
з ОСОБА_1 . Починаючи з 1993 року і дотепер заявниця постійно проживає у США, періодично навідуючись до України. ОСОБА_5 була власником квартири АДРЕСА_2 на підставі договору дарування від 17 грудня 1998 року. Тобто квартира належала їй на праві особистої приватної власності. Під час шлюбу ОСОБА_5
і ОСОБА_1 набули у спільну сумісну власність квартиру АДРЕСА_3, яку було об?єднано з квартирою АДРЕСА_4 в один об`єкт нерухомості.
Представник вказував, що після смерті ОСОБА_1 з`ясувалось, що набуту за час шлюбу квартиру АДРЕСА_5 позивач відчужив невідомій особі без згоди ОСОБА_5 .
Підставою позову ОСОБА_1 до ОСОБА_4 у цій справі є наявність заборгованості за договором позики, укладеним між позивачем
і відповідачем 17 січня 2011 року. При цьому ОСОБА_5 та позивач станом на 17 січня 2011 року перебували у шлюбі; предмет договору позики виходить за межі дрібного побутового правочину; згоди (в тому числі, письмової) на укладення такого договору заявниця позивачу не надавала, про факт його укладення також не знала.
Предметом договору позики були спільні кошти подружжя у розумінні статті 60 СК України. Отже, позивач, уклавши з відповідачем договір позики, розпорядився коштами подружжя, що належали їм на праві спільної сумісної власності, без згоди ОСОБА_5, чим порушив її права та законні інтереси.
Мирова угода, затверджена судом в межах цієї справи, укладена позивачем
з порушенням прав та інтересів ОСОБА_5, оскільки позивач фактично розпорядився належним подружжю на праві спільної сумісної власності правом вимоги до відповідача без її згоди. При цьому зі змісту резолютивної частини ухвали випливає, що в рахунок погашення боргу за спільним правом вимоги позивач отримав квартиру в особисту приватну власність від відповідача.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 05 квітня 2024 року представнику ОСОБА_5, яка не брала участі у справі, - Потьомкіну С. О. поновлено строк на апеляційне оскарження ухвали Деснянського районного суду
м. Києва від 12 грудня 2013 року. Відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою представника ОСОБА_5, яка не брала участі
у справі, - Потьомкіну С. О. на ухвалу Деснянського районного суду
м. Києва від 12 грудня 2013 року про затвердження мирової угоди.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 10 вересня 2024 року, постановленою не виходячи до нарадчої кімнати, яка внесена до протоколу судового засідання, до участі у справі як правонаступників ОСОБА_1 залучено ОСОБА_2 і ОСОБА_3 .
Короткий зміст оскаржуваної ухвали апеляційного суду
Ухвалою Київського апеляційного суду від 01 жовтня 2024 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою представника ОСОБА_5, яка не брала участі у справі, - Потьомкіна С. О. на ухвалу Деснянського районного суду м. Києва від 12 грудня 2013 року про затвердження мирової угоди закрито.
Ухвала мотивована тим, що апеляційну скаргу подано особою, питання про права, свободи, інтереси та обов`язки якої оскаржуваним судовим рішенням не вирішувалось.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
18 жовтня 2024 року представник ОСОБА_5 - адвокат Потьомкін С. О. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати ухвалу Київського апеляційного суду від 01 жовтня 2024 року та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що, виходячи з презумпції спільності майна подружжя (стаття 60 СК України), предметом договору позики від 17 січня
2011 року були спільні кошти подружжя, і він виходить за межі дрібного побутового правочину, а згоди, в тому числі письмової, на укладення такого договору ОСОБА_5 позивачу не надавала, про факт його укладення не знала. ОСОБА_1, уклавши з відповідачем договір позики, розпорядився коштами подружжя, що належали їм на праві спільної сумісної власності, чим порушив права та інтереси ОСОБА_5 . Зазначає, що мирова угода, затверджена судом першої інстанції, порушує права та інтереси ОСОБА_5 .
Доводи інших учасників справи
Відзив на касаційні скарги не надходив.
Рух касаційної скарги та матеріалів справи
Ухвалою Верховного Суду від 31 жовтня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Деснянського районного суду м. Києва.
04 грудня 2024 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 27 січня 2025 року справу призначено до судового розгляду.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи
у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Фактичні обставини справи
17 січня 2011 року між ОСОБА_1 (позикодавець) і ОСОБА_4 (позичальник) укладено договір позики, відповідно до умов якого позикодавець надав у борг позичальнику 150 000,00 дол. США строком до
17 січня 2013 року для придбання квартири АДРЕСА_1 .
ОСОБА_1, звертаючись до суду у липні 2013 року з позовом до ОСОБА_4 про стягнення заборгованості, вказував, що позичальник взятих на себе зобов`язань за договором позики не виконав, гроші у строк, визначений договором позики, не повернув.
12 грудня 2013 року між ОСОБА_1 і ОСОБА_4 підписано мирову угоду, яку затвердив суд.
Визнаючи мирову угоду, суд першої інстанції виходив з того, що умови мирової угоди не суперечать закону і не порушують права, свободи чи інтереси інших осіб.
ОСОБА_1 і ОСОБА_5 з 28 листопада 1987 року перебували
у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Печерського районного суду м. Києва від 29 листопада 2011 року (справа № 2-4661/11).
Звертаючись у жовтні 2011 року до суду з позовом про розірвання шлюбу (справа № 2-4661/11), ОСОБА_1 на обґрунтування вимог зазначав, що ОСОБА_5 разом з дітьми виїхала на постійне місце проживання до США, і діти отримали громадянство США. Вже багато років шлюбні відносини між подружжям повністю припинені, спільне господарство не ведеться, сторони проживають окремо в різних країнах, у зв`язку з чим збереження шлюбу є неможливим.
У рішенні Печерського районного суду м. Києва від 29 листопада 2011 року (справа № 2-4661/11) зазначено, що ОСОБА_5 не заперечувала проти розірвання шлюбу.
Договір позики від 17 січня 2011 року ОСОБА_5 не оскаржувала.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд
У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувана ухвала апеляційного суду відповідає.
Відповідно до частини другої статті 129 Конституції України забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження є однією з основних засад судочинства.
Держава гарантує право на апеляційний перегляд справи, який здійснюється після її розгляду в суді першої інстанції, а касаційне оскарження допускається
у визначених законом випадках.
Частиною першою статті 6 Конвенції про захист прав людини
і основоположних свобод (далі - Конвенція) встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Європейський суд з прав людини в рішенні від 20 липня 2006 року у справі "Сокуренко і Стригун проти України" вказав, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування суду,
а й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.
Реалізація конституційного права, зокрема на апеляційне оскарження судового рішення, ставиться в залежність від відповідних процесуальних норм, в цьому випадку норм ЦПК України.
Згідно з частиною першою статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи,
а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити
в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Вказані норми визначають коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення, які поділяються на дві групи: учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків. При цьому, на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право,
(2) інтерес, (3) обов`язок і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним,
а не ймовірним.
Судове рішення, оскаржуване незалученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції
є заявник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи
у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо
в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки таких осіб. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав
і обов`язків. Будь-який інший правовий зв`язок між заявником і сторонами спору не може братися до уваги.
Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 27 жовтня 2021 року у справі № 910/2795/20, від 31 січня 2024 року у справі
№ 199/7376/16-ц (провадження № 61-11401св23) і ухвалі Верховного Суду від
25 вересня 2024 року у справі № 752/4256/17 (провадження № 61-4029св23).
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою
з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося.
Чинний ЦПК України передбачає необхідність з`ясування апеляційним судом наявності правового зв`язку між заявником і сторонами у справі; чи вирішено місцевим судом питання про права, інтереси та (або) обов`язки такої особи оскаржуваним судовим рішенням.
Якщо заявник лише зазначає про те, що оскаржуване рішення може вплинути на його права та/або інтереси, та/або обов`язки, або лише зазначає (констатує), що рішенням вирішено про його права та/або обов`язки чи інтереси, то такі посилання, виходячи з наведеного, не можуть бути достатньою та належною підставою для розгляду, зокрема, апеляційної скарги.
ОСОБА_5 вказує, що вона не брала участі у розгляді справи,
а оскаржуваною ухвалою суду першої інстанції вирішено питання про її права та інтереси. Суд першої інстанції не залучив її до участі у справі, хоча грошові кошти, які є предметом договору позики, є спільним майном подружжя.
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно з частинами першою, четвертою статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Договір, укладений одним із подружжя
в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.
Зазначені норми закону встановлюють презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт,
у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від
05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).
Велика Палата Верховного суду в постанові від 30 червня 2020 року у справі
№ 638/18231/15-ц зазначила, що інститут шлюбу передбачає виникнення між подружжям тісного взаємозв`язку, і характер такого зв`язку не завжди дозволяє однозначно встановити, коли саме у відносинах з третіми особами кожен з подружжя діє у власних особистих інтересах, а коли в інтересах сім`ї. Саме тому, на переконання Великої Палати Верховного Суду, законом встановлена презумпція спільності інтересів подружжя і сім`ї. Правовий режим спільної сумісної власності подружжя, винятки з якого прямо встановлені законом, передбачає нероздільність зобов`язань подружжя, що за своїм змістом свідчить саме про солідарний характер таких зобов`язань, незважаючи на відсутність в законі прямої вказівки на солідарну відповідальність подружжя за зобов`язаннями, що виникають з правочинів, вчинених в інтересах сім`ї.
У цій справі заявниця не надала доказів існування спору між подружжям щодо поділу майна подружжя як на час розгляду справи та ухвалення судового рішення судом першої інстанції, так і після його ухвалення.
Правова визначеність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже вирішеної справи. Жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого й обов`язкового рішення тільки з метою проведення нового слухання та вирішення справи (рішення ЄСПЛ від 09 листопада 2004 року
у справі "Світлана Науменко проти України", заява № 41984/98, § 53).
Згідно з практикою ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним; воно може бути обмеженим, особливо щодо умов прийнятності скарги. Тим не менше, право доступу до суду не може бути обмежено таким чином або такою мірою, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати законну мету, і має бути досягнута пропорційність між використаними засобами та досягнутими цілями (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ від 28 березня 2006 року у справі "Мельник проти України" ("Melnyk v. Ukraine"), заява № 23436/03, § 22).
Суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося (пункт 3 частини першої статті 362 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду від 01 серпня 2019 року у справі
№ 412/1277/2012 (провадження № 61-3704св19) зроблено висновок, що
"у разі подання апеляційної скарги особи, яка не брала участі у справі
і апеляційним судом встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося, апеляційне провадження підлягає закриттю, а рішення суду першої інстанції не має переглядатися по суті".
З урахуванням наведеного Верховний Суд погоджується з висновками апеляційного суду, який правомірно закрив апеляційне провадження у цій справі за апеляційної скаргою ОСОБА_5 з підстав, передбачених пунктом 3 частини першої статті 362 ЦПК України, оскільки ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 12 грудня 2013 року питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки ОСОБА_5 не вирішувалося, мотивувальна частина рішення не містить висновків суду про права та обов`язки ОСОБА_5 .
При цьому апеляційний суд правильно зазначив, що право ОСОБА_5, яке вона вважає порушеним, може бути захищено шляхом подання відповідного позову до спадкоємців ОСОБА_1 .