Постанова
Іменем України
26лютого 2025 року
м. Київ
справа № 372/4284/23
провадження № 61-13899св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючий - Крат В. І. (суддя-доповідач),
судді: Гудима Д. А., Дундар І. О., Краснощоков Є. В., Пархоменко П. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2, яка підписана представником ОСОБА_3, на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 20 лютого 2024 року у складі судді: Марчук О. Л., та постанову Київського апеляційного суду від 10 вересня 2024 року у складі колегії суддів: Немировської О. В., Желепи О. В., Мазурик О. Ф.,
Історія справи
Короткий зміст позову
У вересні 2023 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про визнання недостовірною інформації та зобов`язання вчинити дії.
Позов мотивований тим, що через мережу Інтернет на власній сторінці в соціальній мережі Facebook ( ІНФОРМАЦІЯ_1 за веб-адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1 відповідач опублікував відеозапис на якому говорить наступні слова: " ІНФОРМАЦІЯ_4".
ОСОБА_1 посилався на те, що вказана поширена інформація не відповідає дійсності.
Позивач просив:
визнати оспорювану інформацію недостовірною, такою, що порочить його гідність, честь та ділову репутацію;
зобов`язати відповідача протягом п`яти днів з дня набрання рішенням суду законної сили видалити зі своєї сторінки в соціальній мережі Facebook ( ІНФОРМАЦІЯ_1 за веб-адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1 відеозапис який містить інформацію про те, що позивач вимагав від відповідача 100 000 доларів;
зобов`язати відповідача протягом п`яти днів з дня набрання рішенням суду законної сили розмістити на власній сторінці в соціальній мережі Facebook ( ІНФОРМАЦІЯ_1 спростування наступного змісту: "Спростування. Інформація про те, що ІНФОРМАЦІЯ_4 не відповідає дійсності".
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 20 лютого 2024 року:
позов ОСОБА_1 задоволено.
визнано недостовірною і такою, що порочить гідність, честь та ділову репутацію ОСОБА_1 інформацію про те, що: " ІНФОРМАЦІЯ_4", яку було поширено ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_3 о 00 годині 43 хвилини в мережі Інтернет на сторінці в соціальній мережі Facebook за веб-адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1;
зобов`язано ОСОБА_2 протягом п`яти днів з дня набрання даним рішенням суду законної сили видалити зі своєї сторінки в соціальній мережі Facebook ( ІНФОРМАЦІЯ_1 за веб-адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1 відеозапис який містить інформацію про те, що ОСОБА_1 вимагав від ОСОБА_2 100 000 доларів;
зобов`язано ОСОБА_2 протягом п`яти днів з дня набрання даним рішенням суду законної сили розмістити на власній сторінці в соціальній мережі Facebook ( ІНФОРМАЦІЯ_1 спростування наступного змісту: "Спростування. Інформація про те, що ІНФОРМАЦІЯ_4 не відповідає дійсності";
вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:
належність відповідачу сторінки в соціальній мережі Facebook на якій було розміщено зазначений відео-запис підтверджується відповідними роздруківками екрано-копій доданими до позову (а.с. 45 - 47). Як наслідок, суд не погодивсята відхиляє викладені за змістом відзиву заперечення представника відповідача відносно того, що вказані докази є неналежними і недопустимими та ОСОБА_2 не є належним відповідачем у цій справі. При цьому, відсутність цифрового електронного підпису на доданому до позову відеозаписі, на думку суду, не спростовує факт поширення відповідачем зазначеної інформації відносно позивача;
факт поширення відповідачем в мережі Інтернет відео-запису встановлено судом із доданих до позову роздруківок скріншотів фрагментів сторінки відповідача в соціальній мережі Facebook та відеозапису висловлювань відповідача. З урахуванням способу поширення цієї інформації через мережу Інтернет в соціальній мережі Facebook, суд вважав, що її було доведено до відома невизначеному колу осіб. Оскільки під час своїх висловлювань відповідач стверджує, що: " ІНФОРМАЦІЯ_4", суд об`єктивно встановив, що поширена відповідачем інформація стосується конкретної фізичної особи - особи позивача;
при вирішенні питання про те, чи відповідає дійсності поширена відповідачем інформація про те, що: " ІНФОРМАЦІЯ_4", суд звертає увагу на те, що вимагання є кримінально караним діянням та передбачає відповідальність за статтею 189 КК України. Тобто, дії особи у вигляді вимагання, обов`язково мають бути встановлені та підтверджені лише і тільки та саме вироком суду який набрав законної сили. Зокрема, в супереч вимогам статей 76 - 84 ЦПК України, відповідач під час розгляду справи не підтвердив відповідними і належними доказами достовірність поширеної ним інформації про те, що позивач особисто з нього вимагав 100 000 доларів. Отже, під час розгляду справи відповідач відповідно до вимог статті 81 ЦПК України не довів суду, що поширена ним інформація про те, що позивач особисто з нього вимагав 100 000 доларів - є достовірною та відповідає дійсності. Оскільки, недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені), розповсюджену відповідачем відносно позивача інформацію в цій частині слід вважати недостовірною;
враховуючи спосіб поширення відповідачем недостовірної інформації стосовно позивача, суд вважає за необхідне визначити аналогічний спосіб спростування поширеної відповідачем недостовірної інформації у такий самий спосіб, у який вона була поширена, зобов`язавши відповідача видалити зі своєї сторінки в соціальній мережі Facebook (ІНФОРМАЦІЯ_1) відеозапис який містить інформацію про те, що позивач вимагав від відповідача 100 000 доларів та розмістити на власній сторінці в соціальній мережі Facebook відповідного спростування недостовірної інформації. Оскільки під час розгляду справи встановлено недостовірність поширеної відповідачем стосовно позивача конкретної інформації в мережі Інтернет, суд приходить до висновку, що на підставі частини другої статті 278 ЦК України необхідно зобов`язати відповідача видалити у мережі Інтернет зі своєї сторінки в соціальній мережі Facebook відеозапис який містить інформацію про те, що позивач вимагав від відповідача 100 000 доларів.
Короткий зміст судових рішень суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 10 вересня 2024 року:
апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення;
рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 20 лютого 2024 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:
доводи представника відповідача, що ОСОБА_2 є неналежним відповідачем, судом першої інстанції були відхилені правомірно, оскільки, відсутність цифрового електронного підпису на доданому до позову відеозаписі, не спростовує факт поширення відповідачем зазначеної інформації відносно позивача;
з урахуванням способу поширення інформації через мережу Інтернет в соціальній мережі "Facebook", її було доведено до відома невизначеному колу осіб. Оскільки під час своїх висловлювань відповідач стверджує, що: " ІНФОРМАЦІЯ_4", суд першої інстанції встановив, що поширена відповідачем інформація стосується конкретної фізичної особи - особи позивача. Таким чином, позивач довів у суді публічне поширення відповідачем зазначеної інформації;
вимагання є кримінально караним діянням та передбачає відповідальність за статтею 189 КК України. Згідно з частиною четвертою статті 189 КК України вимога передачі чужого майна чи права на майно або вчинення будь-яких дій майнового характеру з погрозою насильства над потерпілим чи його близькими родичами, обмеження прав, свобод або законних інтересів цих осіб, пошкодження чи знищення їхнього майна або майна, що перебуває в їх віданні чи під охороною, або розголошення відомостей, які потерпілий чи його близькі родичі бажають зберегти в таємниці (вимагання), що завдало майнової шкоди в особливо великих розмірах, або вчинене організованою групою чи в умовах воєнного або надзвичайного стану, або поєднане із заподіянням тяжкого тілесного ушкодження, карається позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років з конфіскацією майна. Тобто, дії особи у вигляді вимагання, обов`язково мають бути встановлені та підтверджені лише і тільки та саме вироком суду, який набрав законної сили. Порушуючи вимоги статей 76 - 84 ЦПК України, відповідач під час розгляду справи в суді першої інстанції та при поданні апеляційної скарги не підтвердив відповідними і належними доказами достовірність поширеної ним інформації про те, що позивач особисто з нього вимагав 100 000 доларів. Отже, відповідачем відповідно до вимог статті 81 ЦПК України не було доведено, що поширена ним інформація про те, що позивач особисто з нього вимагав 100 000 доларів - є достовірною та відповідає дійсності;
оскільки недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені), розповсюджену відповідачем відносно позивача інформацію в цій частині слід вважати недостовірною;
з урахуванням змісту і смислового значення поширеної відповідачем інформації стосовно позивача, що факт поширення відповідачем зазначеної недостовірної інформації відносно позивача прямо і безпосередньо порушує особисті немайнові права позивача, оскільки така недостовірна інформація створює у невизначеного кола осіб думку про те, що позивач є злочинцем який вчинив злочин вимагання. Як наслідок, зазначена недостовірна інформація порочить гідність, честь та ділову репутацію позивача;
досліджуючи та надаючи оцінку поширеній відповідачем інформації, суд першої інстанції правильно вважав, що ОСОБА_2 висловився відносно ОСОБА_1, повідомляючи про вимагання з відповідача грошей, тобто він у стверджувальній формі висловив фактичні дані про вчинення позивачем кримінального правопорушення. Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що поширена інформація відповідачем не є оціночними судженнями, оскільки зазначена інформація стосується звинувачення у вчиненні злочину, отже, може бути перевірена на предмет дійсності.
Аргументи учасників справи
17 жовтня 2024 року ОСОБА_2 через підсистему Електронний суд подав касаційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_3, на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 20 лютого 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 вересня 2024 року, в якій просив:
скасувати оскаржені судові рішення;
направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що:
на долучених додатках до позовної заяви містяться нечіткі зображення людей, форма розташування блоків інформації та зображень повторює (наслідує) принцип та порядок розміщення блоків на кшталт на сторінках на веб-сайті Facebook, а судами попередніх інстанцій зроблені передчасні висновки про те, що належним відповідачем є саме ОСОБА_2 лише через те, що на цих додатках до позовної заяви міститься напис " ОСОБА_2". З наявного в матеріалах справи компакт-диску вбачається, що акаунт, начебто, відповідача, не верифікований, а отже, міг бути створений будь ким. Реєстрація доменного імені, є відкритою, здійснюється в онлайн-режимі на підставі онлайн-заявки особи, яка має намір зареєструвати доменне ім`я, та не погребує жодного підтвердження, ідентифікації та авторизації особи реєстранта, тому неможливо встановити, що саме Відповідач є дійсним власником сторінки, з якої було поширено недостовірну інформацію, яка, на думку позивача, порочить його честь, гідність та ділову репутацію. Верховний суд у постанові від 27 листопада 2019 року у справі №667/266/15-ц вказав, що в соціальних мережах може зареєструватися будь-яка людина і під будь-яким іменем. Перевірити таку інформацію неможливо, а тому вона є недопустимим та неналежним доказом;
у поданій 20 жовтня 2023 року позовній заяві не вказано відомості про наявність або відсутність електронного кабінету в учасників справи, у тому числі, у представника позивача, адвоката, яким було підписано позовну заяву. Відсутність відомостей щодо наявності в позивача та відповідача зареєстрованого електронного кабінету в Єдиній судовій інформаційно-телекомунікаційній системі (підсистема "Електронний суд") свідчило про невідповідність поданої заяви вимогам статті 175 ЦПК України та унеможливлювало відкриття провадження у справі;
сторінка у соціальній мережі "Фейсбук", на якій розміщено інформацію, яка за твердженням сторони позивача створена відповідачем та на якій відповідач поширив недостовірну інформацію про позивача, експертом чи спеціалістом за спеціальністю "Дослідження телекомунікаційних систем (обладнання) та засобів" не досліджувалася. Будь-які висновки фахівця в галузі дослідження телекомунікаційних систем суду стороною позивача не надавались. Позивачем не підтверджено належними доказами те, що відповідач на сторінці у соціальній мережі "Фейсбук", яка належить саме йому, виклав зазначену у позові інформацію про позивача;
позивачем не було надано належних доказів, які б свідчили про розміщення оскаржуваної інформації відповідачем за певною адресою в мережі Інтернет та про її існування на час звернення до суду та/чи розгляду справи, що вказує на неможливість встановлення та перевірки наявності цієї інформації;
посилання на роздруківки скріншотів фрагментів сторінки відповідача в соціальній мережі Facebook та відеозапису висловлювань відповідача не можуть виступати належними та допустимими доказами поширення недостовірної інформації відповідачем. У справі така процесуальна дія як огляд і дослідження веб-сторінки соціальної мережі "Фейсбук" у місці їх знаходження (на відповідному Інтернет-ресурсі за вказаним стороною справи посиланням) з фіксацією таких процесуальних дій у протоколі не проводилося, будь-яких заяв чи клопотань позивачем не заявлялося, у матеріалах справи відсутні судові рішення про вирішення таких питань. Наявні у матеріалах справи роздруківки скріншотів фрагментів сторінки відповідача в соціальній мережі Facebook не є письмовим доказом, оскільки не засвідчені власником відповідного Інтернет-ресурсу або провайдером, а містять відомості про засвідчення лише представником позивача. У частині відеозапису, долученого на СД-диску, на якому містився відеозапис, то вказаний доказ також не міг бути визнаний належним, оскільки в матеріалах справи відсутня інформація щодо подання копії чи оригіналу такого електронного доказу, а на сам відеофайл не було накладено кваліфікований електронний підпис відповідно до вимог законів України "Про електронні документи та електронний документообіг" та "Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги";
суди вказали, що відповідач під час розгляду справи не підтвердив відповідними і належними доказами достовірність поширеної ним інформації про те, що позивач особисто з нього вимагав 100 000 доларів, через що поширена ним інформація є достовірною та відповідає дійсності. Таким чином, суди попередніх інстанцій поклали на відповідача обов`язок спростування чи доведення достовірності інформації, яку начебто поширив відповідач;
у справі встановлено, що позивач є публічною особою, зокрема депутатом Верховної Ради України, а отже інтерес до якого в суспільства є високим, інформація про нього становить громадський інтерес;
наведені висловлювання, зазначене у відео не містять фактичних даних, оскільки не мають послання на конкретні дати, номери, цифри, події та місця таких подій, критикою, а відтак - оціночним судженням, висновки яких не можуть бути спростовані чи підтверджені, а тому не можуть бути предметом судового захисту. Поширена інформація не містить будь-яких фактичних відомостей, висловлених у категоричній формі, тверджень чи звинувачень позивача у вчиненні позивачем протиправних діянь, що переслідуються кримінальним законом України, є оціночним судженням.
08 грудня 2024 року ОСОБА_1 через Електронний суд подав відзив, який підписаний адвокатом Братківським К. С., на касаційну скаргу, в якому просив:
касаційну скаргу залишити без задоволення;
оскаржені судові рішення залишити без змін.
Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що:
у відзиві на позовну заяву від 30 січня 2024 року представник відповідача вказав, що відповідачем визнаються наступні обставини, викладені позивачем у позові: наявність у відповідача веб-сторінки у соціальній мережі Facebook; загальнодоступність відеозаписів, розміщених на сторінці відповідача, для усіх користувачів інтернету". Таким чином, у відзиві факт поширення оспорюваного відеозапису був визнаний відповідачем;
інформація про наявність або відсутність зареєстрованого Електронного кабінету жодним чином не вплинула на права відповідача та не створила для нього жодних перешкод у здійсненні захисту його інтересів у справі;
законодавство України не передбачено жодних обов`язкових реквізитів, електронних підписів та/або електронних печаток для відеозаписів, скриншотів та роздруківок з мережі Інтернет;
відповідно до презумпції невинуватості вирок суду є єдиним процесуальним документом, що встановлює винуватість особи у злочині, натомість до цього часу позивач не отримав навіть повідомлення про підозру у вимаганні. Публічне повідомлення про те, що позивач начебто особисто вимагав у відповідача 100 000 доларів є наклепом, метою якого є зганьбити та заплямувати честь, гідність та ділову репутацію позивача у злочинній діяльності, яку він ніколи не вчиняв. Публічна заява про вимагання 100 000 доларів є фактом, а не оціночним судженням, оскільки воно вказує на вчинення конкретного злочину.
Рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 26 листопада 2024 року:
у задоволенні заяви ОСОБА_1 про відмову у відкритті касаційного провадження відмовлено;
у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про поновлення строку на касаційне оскарження відмовлено;
відкрито касаційне провадження у справі.
10 грудня 2024 року справа передана судді-доповідачу Крату В. І.
Ухвалою Верховного Суду від 05 лютого 2025 року справу призначено до судового розгляду.
Межі та підстави касаційного перегляду
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).
В ухвалі Верховного Суду від 26 листопада 2024 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 25 травня 2023 року у справі № 910/12415/21; від 13 лютого 2019 року у справі № 439/1469/15-ц; від 26 лютого 2020 року у справі № 742/3812/18; від 09 квітня 2020 року у справі № 742/3715/17; від 25 листопада 2020 року у справі № 753/7666/19-ц; від 07 грудня 2021 року у справі № 905/902/20; від 18 березня 2021 року у справі № 927/791/18; від 27 листопада 2019 року у справі № 667/266/15-ц; від 14 грудня 2022 року у справі № 454/2743/19; від 30 вересня 2019 року у справі № 742/1159/18; від 18 грудня 2019 року у справі № 742/286/17; від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц; від 13 вересня 2023 року у справі № 204/2321/22; від 12 листопада 2019 року у справі № 904/4494/18; від 02 червня 2021 року у справі № 201/6995/17; від 30 жовтня 2019 року у справі № 711/9146/16-ц; від 22 березня 2023 року у справі № 755/1549/22; від 18 червня 2021 року у справі № 234/8079/20; від 11 червня 2019 року у справі № 904/2882/18; від 24 вересня 2019 року у справі № 922/1151/18; від 28 грудня 2019 року у справі № 922/788/19; від 16 березня 2020 року у справі № 910/1162/19; від 19 січня 2021 року у справі № 922/51/20; від 22 грудня 2023 року у справі № 515/1408/22; від 24 грудня 2021 року у справі № 757/9133/18-ц; від 18 грудня 2019 року у справі № 203/3490/18-ц; від 27 травня 2020 року у справі № 757/72390/17-ц; у справі № 727/6371/17; у справі № 368/655/17; у справі № 757/22307/17-ц; у справі № 607/4318/16-ц; у справі № 757/30984/18-ц; у справі № 551/881/16-ц; від 15 травня 2024 року у справі № 757/17241/21-ц; від 17 серпня 2023 року у справі № 759/16306/21-ц; від 12 червня 2018 року у справі № 826/4406/16; від 22 лютого 2023 року у справі № 757/39521/20-ц.
Фактичні обставини
ІНФОРМАЦІЯ_3 о 00:43 ОСОБА_2 в мережі Інтернет на власній сторінці в соціальній мережі "Facebook" за веб-адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1 розмістив відеозапис під час якого стверджував, що " ІНФОРМАЦІЯ_4".
Судом першої інстанції під час дослідження матеріалів справи було визнано доведеним факт належності відповідачу сторінки в соціальній мережі "Facebook", на якій було розміщено зазначений відео-запис відповідними роздруківками екрано-копій доданими до позову.
Позиція Верховного Суду
Особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є: здоров`я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім`я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством (частина перша статті 201 ЦК України).
Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації (частина перша статті 277 ЦК України).
Аналіз статті 5 ЦК України свідчить, що зазвичай чинність актів цивільного законодавства не обмежена певним строком, якщо в них не передбачено іншого. Тобто акт цивільного законодавства є чинним до його скасування у встановленому порядку. Про скасування акту цивільного законодавства чи цивільно-правової норми може бути прямо вказано в новому акті цивільного законодавства.
У частині третій статті 277 ЦК України (у редакції, чинній станом на 28 березня 2014 року) передбачалося, що "негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного".
Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям Закону України "Про інформацію" та Закону України "Про доступ до публічної інформації" № 1170-VII від 27 березня 2014 року, що набрав чинності 19 квітня 2014 року, частину третю статті 277 ЦК України виключено.
Тому чинне законодавство з 19 квітня 2014 року не містить презумпції добропорядності і відсутні підстави для застосування такої конструкції при вирішенні спорів про спростування недостовірної інформації (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 вересня 2022 року в справі № 369/11909/20 (провадження № 61-5212св22), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 14 листопада 2023 року в справі № 910/8562/22, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 06 серпня 2024 року в cправі № 922/2993/21, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 лютого 2025 року в справі № 752/30879/21 (провадження № 61-4554св24)).
Касаційний суд вже звертав увагу, що позов про спростування недостовірної інформації підлягає задоволенню за такої сукупності умов: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права; врахування положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини щодо її застосування (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 липня 2018 року в справі № 486/1112/16-ц (провадження № 61-16970св18), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 червня 2023 року у справі № 761/14615/21 (провадження № 61-4435св23), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від13 березня 2024 року в справі № 712/10999/22 (провадження № 61-13517св23), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 лютого 2025 року в справі № 752/30879/21 (провадження № 61-4554св24)).
Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров`я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідним в демократичному суспільстві (стаття 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод).
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції вона стосується не тільки "інформації" чи "ідей", які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Саме такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких немає "демократичного суспільства" (KARPYUK AND OTHERS v. UKRAINE, № 30582/04, 32152/04, § 188, ЄСПЛ, 06 жовтня 2015 року).
Преса відіграє істотну роль у демократичному суспільстві. І хоча вона не може переступати певні межі, зокрема, щодо репутації, прав інших осіб і необхідності запобігання розголошенню конфіденційної інформації, тим не менш, її обов`язком є передавати у спосіб, сумісний із її обов`язками та відповідальністю, інформацію та ідеї з усіх питань суспільного інтересу, включно з тими, що стосуються правосуддя. Не тільки на неї покладається завдання передавати таку інформацію та ідеї; громадськість також має право їх отримувати. Стаття 10 захищає не лише суть висвітлених ідей та інформації, але також і форму, в якій вони надаються. Журналістська свобода також включає можливість перебільшень або навіть провокацій. Пункт 2 статті 10 Конвенції майже не надає можливостей для обмеження свободи вираження поглядів, коли йдеться про виступи політиків або про питання, які становлять суспільний інтерес. Крім того, межа допустимої критики щодо такої публічної особи як політик є ширшою, ніж щодо приватної особи. На відміну від останнього, перший неминуче та свідомо йде на те, щоб усі його слова та вчинки були об`єктом пильної уваги з боку журналістів та широкого загалу, тому має виявляти більшу толерантність (GAZETA UKRAINA-TSENTR v. UKRAINE, № 16695/04, § 46, ЄСПЛ, 15 липня 2010 року).
Слід уважно розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна (LINGENS v. AUSTRIA, № 9815/82, § 46, ЄСПЛ, 08 липня 1986 року).
Касаційний суд вже вказував, що для того, щоб розрізняти фактичне твердження і оціночне судження, необхідно брати до уваги обставини справи і загальний тон зауважень, оскільки твердження про питання, що становлять суспільний інтерес, є оціночними судженнями, а не констатацією фактів. Судження - це те ж саме, що й думка, висловлення. Воно являє собою розумовий акт, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, пов`язаними із такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження також користуються захистом - це передумова плюралізму поглядів (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 грудня 2021 року у справі № 757/10886/20-ц (провадження № 61-13490св21), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2023 року в справі № 536/911/21 (провадження № 61-4812св23), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 лютого 2025 року в справі № 752/30879/21 (провадження № 61-4554св24)).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 липня 2019 року у справі № 757/49189/16-ц (провадження № 61-34417св18) зазначено, що: "у зв`язку із внесенням з 27 березня 2014 року змін до Цивільного кодексу України, зокрема, статті 277, принцип презумпції добропорядності (частина третя статті 277 ЦК України) було виключено, а тому доказування позивачем обґрунтованості свого позову, а саме - недостовірності, неточності поширеної відповідачем інформації, має відбуватися у загальному порядку".
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 753/13197/18 (провадження № 61-7891св21) зазначено, що:
"недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). Відповідно до частини першої статті 30 Закону України "Про інформацію" ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Негативною потрібно вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації. Частиною другою вказаної статті Закону визначено, що оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.
Отже, не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростування, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 753/13197/18 (провадження № 61-7891св21) вказано, що:
"суду слід розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна. Що стосується оціночних суджень, цю вимогу неможливо виконати і вона є порушенням самої свободи поглядів, яка є основною складовою права, гарантованого статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Лінгенс проти Австрії" від 08 липня 1986 року).
Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду від 21 липня 2022 року у справі № 278/1638/19 (провадження № 61-3525св21).
У постанові Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 757/22307/17-ц (провадження № 61-48302св18) зроблено висновок, що згідно зі статтею 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, особливо якщо такі висловлювання стосуються публічної особи, або посадової особи рівня суспільного значення та його діяльність представляє суспільний інтерес.
За змістом статті 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності.
Судження має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої ним думки, що пов`язано з такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів.
Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна.
Отже, будь-яке судження, яке має оціночний характер, будь-яка критика та оцінка вчинків, вираження власних думок щодо якості виконуваних публічних функцій, отриманих результатів тощо, не є підставою для захисту права на повагу честі, гідності та ділової репутації та, відповідно, не є предметом судового захисту.
Вирішуючи справи про захист честі, гідності та ділової репутації, суди повинні перевіряти чи містить інформація, що стала підставою для звернення до суду, конкретні життєві обставини, фактичні твердження. Якщо зміст та характер досліджуваної інформації свідчить про наявність фактів, така інформація або її частина не може вважатись оціночним судженням, оскільки є не результатом суб`єктивної оцінки, а відображенням об`єктивної істини, що може бути встановлена у судовому порядку".
У постанові Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 757/22307/17-ц (провадження № 61-48302св18) зазначено, що:
"свобода дотримуватися своїх поглядів є основною передумовою інших свобод, гарантованих статтею 10 Європейської конвенції з прав людини, і вона користується майже абсолютним захистом у тому сенсі, що можливі обмеження, закладені в пункті 2 цієї статті. Крім того, поряд з інформацією чи даними, що підлягають перевірці, стаття 10 захищає і погляди, критичні зауваження або припущення, правдивість яких не може бути піддана перевірці на правдивість. Оціночні судження також користуються захистом - це передумова плюралізму поглядів.
Європейський суд з прав людини 2 червня 2016 року ухвалив рішення у справі № 61561/08 "Інститут економічних реформ проти України", де розглядаючи питання забезпечення балансу між свободою вираження поглядів та захистом репутації особи, зазначив, що відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції, існує мало можливостей для обмеження політичних висловлювань чи дебатів з питань, що становлять суспільний інтерес, при цьому високий рівень захисту свободи вираження поглядів буде надаватися у випадках, коли висловлювання стосуються питання, що становить суспільний інтерес.
У зазначеному рішення суд проводить відмінність між твердженнями про факти і оціночними судженнями. Існування фактів можна довести, тоді як правдивість оціночних суджень не підлягає доведенню. Оціночне судження не може бути доведене, це порушує саму свободу думки, яка є основною частиною права, гарантованого статтею 10 Конвенції.
Для того, щоб розрізняти фактичне твердження і оціночне судження, необхідно брати до уваги обставини справи і загальний тон зауважень, оскільки твердження про питання, що становлять суспільний інтерес, є оціночними судженнями, а не констатацію фактів.
З урахуванням наведених норм матеріального права, прецедентної практики Європейського суду з прав людини, суди попередніх інстанцій належним чином дослідивши та оцінивши надані сторонами докази, дійшли правильного висновку про те, що поширена ОСОБА_2 інформація була його власними судженнями та оцінкою поширеної, підготовленої ГО "Громадське телебачення" і оформленої у вигляді публікації на власному сайті та аудіовізуальному творі" інформації щодо позивача у цій справі. Таке поширення та оцінка отриманої інформації була зроблена з посилання на офіційний сайт ГО "Громадське телебачення" є оціночними судженнями відповідача, які ґрунтуються на його особистому трактуванні отриманої з інших джерел інформації.
Таким чином, така оцінка є вираженням суб`єктивної думки відповідача, фактично коментарем на відеосюжет, підготовлений журналістами ГО "Громадське телебачення", тобто є не твердженням, висловленим особисто ОСОБА_2 про факт, а є оцінкою отриманої інформації та власними висновками від цієї інформації. Такі висновки не можуть бути а ні спростовані ані підтверджені, а тому не можуть бути предметом спору.
Поширення таких висновків відповідачем повинно оцінюватись з точки зору суспільно відповідальної поведінки будь якої особи перед суспільством, а аналіз таких висновків повинен здійснюватися суспільством на основі усієї інформації отриманої з різних джерел".
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 грудня 2020 року у справі № 127/30294/18 (провадження № 61-21899св19) вказано, що:
"суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 року користувач ОСОБА_2 на сторінці у соціальній мережі "Фейсбук" за веб-адресою: ІНФОРМАЦІЯ_3ІНФОРМАЦІЯ_4 поширив інформацію наступного змісту:
"Мошенник! #Аферист ОСОБА_1 Внимание всем кто может знать этого человека. Это бессовестный аферист и мошенник! Который занимается обманом людей завладевая их деньгами, оскорбляя их достоинство и угрожая физической расправой за просьбы вернуть деньги обратно. Называет себя ОСОБА_1, проживает в АДРЕСА_1. В данный момент известен факт обмана как минимум трёх человек. Передайте по возможности эту информацию своим знакомым и Будьте осторожны!".
[...]
"вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням, чи критикою та чи є вона такою, що виходить за межі допустимої критики за встановлених судами фактичних обставин справи.
При скасуванні рішення суду першої інстанції, апеляційний суд визнавши створену ОСОБА_2. та розміщену на його сторінці інформацію недостовірною, не узяв до уваги, що оспорювана інформація є оціночним судженням, а тому зробив помилковий висновок про часткове задоволення позову.
Натомість суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що оспорювана інформація є суб`єктивною думкою автора, висловленою в образливій для позивача формі, та не може бути витлумачена як така, що містить фактичні дані (в чому полягають шахрайські дії позивача, чим доводиться шахрайство останнього тощо). Крім того у інформації, що є предметом судового захисту, є висловлення, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів".
У постанові Верховного Суду у складі суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 серпня 2018 року у справі № 607/4318/16-ц (провадження № 61-24241св18) зазначено, що:
"оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися "виставити" себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції.
При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами. У зв`язку з цим межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи або органу державної влади є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Вказані особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати".
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 грудня 2023 року в справі № 515/1408/22 (провадження № 61-16109св23) зазначено, що
"53. Спростованою може бути інформація, яка містить відомості про події та явища (факти), яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). В будь-якому випадку це має бути інформація, істинність якої можливо перевірити, існування таких фактів не залежить від їх суб`єктивного сприйняття чи заперечення через думки і погляди особи.
54. Вільне вираження поглядів є істотним чинником повноцінного розвитку особистості в суспільстві, як і здатність особи сприймати заперечення, спонукання, заохочення через думки, ідеї, висловлені іншими людьми.
55. Згідно зі статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і частин другої та третьої статті 34 Конституції України кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві, зокрема, для захисту репутації чи прав інших осіб.
56. За своїм характером судження має оціночний характер та виражає ставлення того, хто поширює інформацію, до змісту висловленої ним думки, що пов`язано з такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів тощо.
57. Отже, будь-яка критика та оцінка вчинків, вираження власних думок не є підставою для захисту у судовому порядку права на повагу честі, гідності та ділової репутації та, відповідно, не є предметом судового захисту.
58. Вирішуючи справи про захист честі, гідності та ділової репутації, суди повинні перевіряти, чи містить інформація, що стала підставою для звернення до суду, конкретні життєві обставини, фактичні твердження щодо позивача. Якщо зміст та характер досліджуваної інформації свідчить про наявність фактів, така інформація або її частина не може вважатись оціночним судженням, оскільки є не результатом суб`єктивної оцінки, а відображенням об`єктивної істини, що може бути встановлена у судовому порядку.
59. Таким чином, особа, яка висловлює не факти щодо позивача, а власні погляди, критичні висловлювання, припущення, не може бути зобов`язана доводити їх правдивість, оскільки це є порушенням свободи на власну точку зору, що визнається фундаментальною частиною права, захист якого передбачений статтею 10 Конвенції.
63. За змістом статті 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції. Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй частиною першою статті 277 ЦК України та відповідним законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому ж засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Якщо суб`єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на відповідача може бути покладено обов`язок відшкодувати моральну шкоду".
Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).
Відповідно до статті 95 ЦПК України письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Учасники справи мають право подавати письмові докази в електронних копіях, на які накладено кваліфікований електронний підпис відповідно до вимог законів України "Про електронні документи та електронний документообіг" та "Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги". Електронна копія письмового доказу не вважається електронним доказом. Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством. Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу. Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який знаходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення. Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.
Електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема, на портативних пристроях (картах пам`яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет). Електронні докази подаються в оригіналі або в електронній копії, на яку накладено кваліфікований електронний підпис відповідно до вимог законів України "Про електронні документи та електронний документообіг" та "Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги". Законом може бути передбачено інший порядок засвідчення електронної копії електронного доказу. Учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених у порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом (частини перша - третя статті 100 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15 липня 2022 року у справі № 914/1003/21 зазначено, що "паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом, однак є однією з форм, в якій учасник справи має право подати електронний доказ (частина третя статті 96 Господарського процесуального кодексу України), який, в свою чергу, є засобом встановлення даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (пункт 1 частини другої статті 73 Господарського процесуального кодексу України). Таким чином, подання електронного доказу в паперовій копії саме по собі не робить такий доказ недопустимим. Суд може не взяти до уваги копію (паперову копію) електронного доказу, у випадку якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу (такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 922/51/20, від 14.12.2021 у справі № 910/17662/19). Учасник справи, який подає копію електронного доказу, повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу електронного доказу. Якщо подано копію (паперову копію) електронного доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал електронного доказу. Якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги (частини п`ята, шоста статті 96 Господарського процесуального кодексу України)".
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 червня 2023 року в справі № 916/3027/21 (провадження № 12-8гс23) зроблено висновок, що:
"35. З наведених норм права вбачається, що процесуальний закон чітко регламентує можливість та порядок використання інформації в електронній формі (у тому числі текстових документів, фотографій тощо, які зберігаються на мобільних телефонах або на серверах, в мережі Інтернет) як доказу у судовій справі. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом, однак є однією з форм, у якій учасник справи має право подати електронний доказ (частина третя статті 96 ГПК України), який, у свою чергу, є засобом встановлення даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (пункт 1 частини другої статті 73 ГПК України).
36. Отже, подання електронного доказу в паперовій копії саме по собі не робить такий доказ недопустимим. Суд може не взяти до уваги копію (паперову копію) електронного доказу, у випадку якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу. Наведений висновок є усталеним у судовій практиці (наприклад, його наведено у постановах Верховного Суду від 29 січня 2021 року у справі № 922/51/20, від 15 липня 2022 року у справі № 914/1003/21), і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для того, щоб його змінювати.
37. Поняття електронного доказу є ширшим за поняття електронного документа. Електронний документ - документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи обов`язкові реквізити документа, в тому числі електронний підпис. Натомість електронний доказ - це будь-яка інформація в цифровій формі, що має значення для справи. Повідомлення (з додатками), відправлені електронною поштою чи через застосунки-месенджери, є електронним доказом, який розглядається та оцінюється судом відповідно до статті 86 ГПК України за своїм внутрішнім переконанням у сукупності з іншими наявними у матеріалах справи доказами.
38. При цьому слід враховувати, що суд може розглядати електронне листування між особами у месенджері (як і будь-яке інше листування) як доказ у справі лише в тому випадку, якщо воно дає можливість суду встановити авторів цього листування та його зміст. Відповідні висновки щодо належності та допустимості таких доказів, а також обсяг обставин, які можливо встановити за їх допомогою, суд робить у кожному конкретному випадку із врахуванням всіх обставин справи за своїм внутрішнім переконанням, і така позиція суду в окремо взятій справі не може розцінюватися як загальний висновок про застосування норм права, наведених у статті 96 ГПК України, у подібних правовідносинах.
51. Якщо з урахуванням конкретних обставин справи суд дійде висновку про те, що відповідне листування дає змогу встановити його учасників та може підтверджувати ті чи інші доводи сторін, наприклад, щодо наявності між ними відповідних відносин, ведення певних перемовин тощо, суд може прийняти таке листування як доказ і в такому разі надати йому оцінку сукупно з іншими доказами у справі".
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Згідно з пунктом 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України у мотивувальній частині судового рішення зазначаються, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Отже, вимогами процесуального закону визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 жовтня 2024 року у справі № 383/990/22 (провадження № 61-17651св23)).
Касаційний суд зауважує, що законодавець імперативно визначив необхідність здійснювати відхилення доводу (аргументу) апеляційної скарги чи відзиву, з яким апеляційний суд не погоджується. При цьому не має значення, чи стосується такий довід (аргумент) судового рішення по суті, чи тільки процесуального питання (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 січня 2024 року в справі № 501/1672/22 (провадження № 61-16084св23), постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 січня 2024 року в справі № 441/1159/21 (провадження № 61-14938св23)).
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).
У справі, що переглядається:
у позові ОСОБА_1 просив визнати, що інформація зазначена ОСОБА_2 у відеозаписі на власній сторінці в соціальній мережі Facebook ( ІНФОРМАЦІЯ_1 за веб-адресою: ІНФОРМАЦІЯ_1 про те, що: " ІНФОРМАЦІЯ_4" є недостовірною та завдає шкоди діловій репутації позивача;
суди не звернули увагу, що ознаками оціночного судження є відсутність у його складі посилань на фактичні обставини та відсутність можливості здійснити перевірку такого судження на предмет його відповідності дійсності. Фактичне твердження - це логічна побудова та викладення певного факту чи групи фактів. Факт - це явище об`єктивної дійсності, конкретні життєві обставини, які склалися у певному місці та часі за певних умов. Ураховуючи те, що факт, сам по собі, є категорією об`єктивною, незалежною від думок і поглядів сторонніх осіб, то його відповідність дійсності може бути перевірена та встановлена судом;
суди не перевірили чи є оспорювана інформація суб`єктивною думкою автора та чи може ця інформація бути витлумачена як така, що містить фактичні дані;
суди не врахували, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона;
суди вказали, що, порушуючи вимоги статей 76 - 84 ЦПК України, відповідач під час розгляду справи в суді першої інстанції та при поданні апеляційної скарги не підтвердив відповідними і належними доказами достовірність поширеної ним інформації про те, що позивач особисто з нього вимагав 100 000 доларів. Відповідачем відповідно до вимог статті 81 ЦПК України не було доведено, що поширена ним інформація про те, що позивач особисто з нього вимагав 100 000 доларів - є достовірною та відповідає дійсності;
поза увагою судів залишилось те, що чинне законодавство з 19 квітня 2014 року не містить презумпції добропорядності і відсутні підстави для застосування такої конструкції при вирішенні спорів про спростування недостовірної інформації;
суди не врахували, що позивач є депутатом Верховного Руди України і межа допустимої критики щодо такої публічної особи як політик є ширшою, ніж щодо приватної особи. На відміну від останнього, перший неминуче та свідомо йде на те, щоб усі його слова та вчинки були об`єктом пильної уваги з боку журналістів та широкого загалу, тому має виявляти більшу толерантність.
За таких обставин суди зробили передчасний висновок про задоволення позову.
Суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).
Аргументи касаційної скарги про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, оскільки у позовній заяві не вказано відомості про наявність або відсутність електронного кабінету в учасників справи, касаційний суд відхиляє з таких підстав.
Суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо: провадження у справі відкрито за заявою, поданою без додержання вимог, викладених у статтях 175 і 177 цього Кодексу, та не було сплачено судовий збір і позивач не усунув цих недоліків у встановлений судом строк (пункт 8 частини першої статті 257 ЦПК України).
Суддя, встановивши, після відкриття провадження у справі, що позовну заяву подано без додержання вимог, викладених у статтях 175, 177 цього Кодексу, постановляє ухвалу не пізніше наступного дня, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про що повідомляє позивача і надає йому строк для усунення недоліків, який не може перевищувати п`яти днів з дня вручення позивачу ухвали (частина одинадцята статті 187 ЦПК України).
Якщо позивач усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, суд продовжує розгляд справи, про що постановляє ухвалу не пізніше наступного дня з дня отримання інформації про усунення недоліків (частина дванадцята статті 187 ЦПК України).
Якщо позивач не усунув недоліки позовної заяви у строк, встановлений судом, позовна заява залишається без розгляду (частина тринадцята статті 187 ЦПК України).
Як свідчить тлумачення вказаних норм, підставою залишення без розгляду є: виявлення після відкриття провадження в справі недотримання вимог, викладених у статтях 175, 177 ЦПК; постановлення судом ухвали про залишення без руху; невиконання особою ухвали про залишення позову без руху у встановлений судом строк.
У цій справі, суд першої інстанції ухвали про залишення позову без руху з підстав зазначення у позовній заяві відомостей про наявність або відсутність електронного кабінету в учасників справи не ухвалював, тому в судів були відсутні підстави для залишення позову без розгляду на підставі пункт 8 частини першої статті 257 ЦПК України).