iplex360.Демо.Судові рішення

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 лютого 2025 року

м. Київ

справа № 757/7506/21-ц

провадження № 61-5954св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Акціонерне товариство Комерційний банк "ПриватБанк",

розглянув на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження касаційну скаргуАкціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" на рішення Печерського районного суду міста Києва від 28 червня 2023 року у складі судді Вовк С. В. та постанову Київського апеляційного суду від 01 квітня 2024 року у складі колегії суддів Фінагеєва В. О., Кашперської Т. Ц., Яворського М. А. у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" про стягнення коштів,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Акціонерного товариства Комерційного банку "ПриватБанк" (далі - АТ КБ "ПриватБанк") про стягнення коштів.

Свої вимоги ОСОБА_1 мотивувала тим, що 30 січня 2012 року між нею та АТ КБ "ПриватБанк" укладено договір банківського вкладу № SAMDN25000723232428 "Стандарт 12 міс.", на виконання якого позивач внесла на депозитний рахунок грошові кошти у загальному розмірі 250 000,00 грн на строк до 30 січня 2013 рокузі сплатою 15,5 % річних. Цей договір містив положення про автоматичну пролонгацію його дії на тих самих умовах.

29 січня 2016 року представник позивача звернулася до АТ КБ "ПриватБанк" із письмовою заявою про розірвання договору № SAMDN25000723232428 з 03 лютого 2016 року, повернення переданих банку коштів у сумі 250 000,00 грн із нарахованими процентами, проте відповідач залишив заяву без задоволення.

У зв`язку з невиконанням вимог про повернення вкладу, позивач звернулася до суду з позовом про стягнення коштів. За результатами розгляду справи № 201/2727/16-ц суди стягнули з АТ КБ "ПриватБанк" на її користь грошові кошти у загальному розмірі 345 000,00 грн, з яких: 250 000,00 грн - банківський вклад; 95 000,00 грн - проценти за договором банківського вкладу за період з 01 лютого 2014 року до 03 лютого 2016 року.

21 жовтня 2020 року на виконання судових рішень відповідач сплатив грошові кошти у сумі 345 000,00 грн, які надійшли на рахунок позивача 28 жовтня 2020 року.

Посилаючись на положення частини п`ятої статті 10 Закону України "Про захист прав споживачів" та статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), ОСОБА_1 просила суд стягнути з АТ КБ "ПриватБанк" на свою користь грошові кошти в сумі 3 891 637,76 грн, з яких: 3 788 100,00 грн - пеня; 72 482,72 грн - інфляційні втрати за період з 04 лютого 2016 року до 27 жовтня 2020 року; 31 055,04 грн - три проценти річних за період з 04 лютого 2016 року до 27 жовтня 2020 року.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Печерський районний суд міста Києва рішенням від 28 червня 2023 року позов ОСОБА_1 задовольнив частково.

Стягнув з АТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_1 грошові кошти в сумі 75 027,36 грн, з яких: 52 523,71 грн - інфляційні втрати, 22 503,65 грн - три проценти річних.

У задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що узв`язку з простроченням банком виконання грошового зобов`язання щодо повернення вкладу з нарахованими процентами вимоги позивача про застосування до спірних правовідносин статті 625 ЦК України та стягнення з відповідача інфляційних втрат на суму боргу і трьох процентів річних від простроченої суми за період з 28 жовтня 2017 року до 27 жовтня 2020 року є обґрунтованими.

Відмовляючи у задоволенні позову в частині стягнення пені, суд першої інстанції керувався тим, що після розірвання 03 лютого 2016 року договору банківського вкладу між сторонами не існує споживчих правовідносин, а до грошового зобов`язання зі сплати коштів, наявність якого підтверджене судовим рішенням, застосовуються приписи статті 625 ЦК України у разі його невиконання. Тобто з моменту розірвання договору банківського вкладу на вказані правовідносини не поширюється дія Закону України "Про захист прав споживачів", а відтак пеня відповідно до частини п`ятої статті 10 цього Закону не нараховується.

Київський апеляційний суд постановою від 01 квітня 2024 року апеляційну скаргу АТ КБ "ПриватБанк" залишив без задоволення, а рішення Печерського районного суду міста Києва від 28 червня 2023 року - без змін.

Апеляційний суд мотивував постанову тим, що висновки суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача інфляційних втрат та трьох процентів річних узв`язку з простроченням виконання грошового зобов`язання за період з 28 жовтня 2017 року до 27 жовтня 2020 року є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Арнументи відповідача про те, що позивач неправомірно нарахував інфляційні втрати та три проценти річних за період з 21 жовтня 2020 року до 28 жовтня 2020 року, з посиланням на те, що датою фактичного виконання боржником зобов`язання за судовими рішеннями у справі № 201/2727/16-ц є дата перерахування банком коштів - 21 жовтня 2020 року, а не дата отримання коштів позивачем - 28 жовтня 2020 року, суд вважав безпідставними, зазначивши, що вчинення банком дій направлених на перерахування коштів позивачу не надає останньому можливості розпорядження ними до моменту, поки ці кошти не надійдуть на його рахунок.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У квітні 2024 року AT КБ "ПриватБанк" подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва від 28 червня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 квітня 2024 року в частині задоволених позовних вимог про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних і ухвалити у цій частині нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник зазначив, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17, від 06 жовтня 2021 року у справі № 263/11275/18, від 27 квітня 2022 року у справі № 321/1260/19, від 01 червня 2022 року у справі № 904/1721/20, від 28 вересня 2022 року у справі № 530/1995/18.

Касаційну скаргу заявник мотивував тим, що АТ КБ "ПриватБанк" є неналежним відповідачем у справі, оскільки 17 листопада 2014 року банк уклав із Товариством з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія "Фінілон" (далі - ТОВ "ФК "Фінілон") договір, за яким названа компанія стала новим боржником за спірним договором банківського вкладу. При цьому згода ОСОБА_1 як кредитора на заміну боржника отримана шляхом її приєднання до розміщених на сайті банку Умов та правил надання банківських послуг, за положеннями яких згода клієнта отримується за принципом мовчазної згоди (стаття 205 ЦК України).

Крім того, суди безпідставно стягнули інфляційні втрати та три проценти річних, нараховані за період з 21 жовтня до 28 жовтня 2020 року, оскільки датою фактичного виконання боржником зобов`язання за судовими рішеннями у справі № 201/2727/16 є дата перерахування банком коштів - 21 жовтня 2020 року, а не дата отримання коштів позивачем - 28 жовтня 2020 року.

Аргументи інших учасників справи

У травні 2024 року ОСОБА_1 через представника ОСОБА_2 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу AT КБ "ПриватБанк", у якому просила закрити касаційне провадження за цією скаргою, а в разі її розгляду по суті залишити скаргу без задоволення з огляду на її необґрунтованість.

Сторона позивача мотивувала відзив тим, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи, а наведені заявником правові висновки Верховного Суду не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, оскільки обставини, встановлені судами у цій справі, не є подібними до обставин, встановлених судами у зазначених заявником справах.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 30 квітня 2024 року відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Печерського районного суду міста Києва.

23 травня 2024 року справу № 757/7506/21-ц передано до Верховного Суду.

Фактичні обставини, з`ясовані судами

30 січня 2012 року між ОСОБА_1 та АТ КБ "ПриватБанк" укладено договір банківського вкладу № SAMDN25000723232428 "Стандарт 12 міс.", на виконання якого позивач внесла на депозитний рахунок банку грошові кошти у загальному розмірі 250 000,00 грн на строк до 30 січня 2013 року зі сплатою 15,5 % річних. Цей договір містив положення про автоматичну пролонгацію його дії на тих самих умовах (том 1, а. с. 49-51).

У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернулася до Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська з позовом до АТ КБ "ПриватБанк" про стягнення суми вкладу та процентів за договором від 30 січня 2012 року № SAMDN25000723232428.

Жовтневий районний суд міста Дніпропетровська рішенням від 16 січня 2017 року у справі № 201/2727/16, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 травня 2017 року, стягнув з АТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_1 150 000,00 грн за договором банківського вкладу від 30 січня 2012 року № SAMDN25000723232428. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовив (том 1, а. с. 43-48).

Верховний Суд постановою від 23 жовтня 2019 року у справі № 201/2727/16 рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 16 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 травня 2017 року в частині задоволення позовної вимоги про стягнення 150 000,00 грн залишив без змін. Рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 16 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 травня 2017 року в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про стягнення банківського вкладу у розмірі 100 000,00 грн скасував і ухвалив у цій частині нове рішення, яким стягнув з АТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_1 100 000,00 грн за договором від 30 січня 2012 року № SAMDN25000723232428. Рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 16 січня 2017 року та ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 17 травня 2017 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення процентів за депозитом, індексу інфляції та трьох процентів річних скасував, справу в цій частині направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (том 1, а. с. 22-34).

Дніпровський апеляційний суд постановою від 16 червня 2020 року у справі № 201/2727/16 рішення Жовтневого районного суду міста Дніпропетровська від 16 січня 2017 року в частині відмови у стягненні невиплачених процентів за вкладом, інфляційних витрат та трьох процентів річних скасував і ухвалив у цій частині нове рішення. Стягнув з АТ КБ "ПриватБанк" на користь ОСОБА_1 проценти за договором банківського вкладу від 30 січня 2012 року № SAMDN25000723232428 за період з 01 лютого 2014 року до 03 лютого 2016 року включно у розмірі 95 000,00 грн. У задоволенні позовних вимог про стягнення інфляційних витрат та трьох процентів річних за період з 01 лютого 2014 року до 03 лютого 2016 року відмовив (том 1, а. с. 35-42).

21 жовтня 2020 року на виконання судових рішень у справі № 201/2727/16 АТ КБ "ПриватБанк" сплатило грошові кошти у загальному розмірі 345 000,00 грн (150 000,00 грн + 100 000,00 грн + 95 000,00 грн), які надійшли на рахунок позивача 28 жовтня 2020 року (том 1, а. с. 13, 80).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

За змістом касаційної скарги рішення судів попередніх інстанцій оскаржуються лише в частині задоволення позовних вимог про стягнення інфляційних втрат та трьох процентів річних, а тому на підставі положень частини першої статті 400 ЦПК України Верховний Суд переглядає ці рішення тільки в означеній частині.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (стаття 509 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Банківський вклад (депозит) - це кошти в готівковій або безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку, які підлягають виплаті вкладнику відповідно до законів України та умов договору (стаття 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність").

Згідно з частиною першою статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором.

Договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). За договором банківського строкового вкладу банк зобов`язаний видати вклад та нараховані проценти за цим вкладом із спливом строку, визначеного у договорі банківського вкладу (стаття 1060 ЦК України).

Відповідно до статті 1061 ЦК України банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав.

Договір банківського вкладу є реальним, оплатним договором і вважається укладеним з моменту прийняття банком від вкладника або третьої особи на користь вкладника грошової суми (вкладу).

Таким чином, строковий договір банківського вкладу покладає на банк обов`язок прийняти від вкладника суму коштів, нарахувати на неї проценти та повернути ці кошти з процентами зі спливом встановленого договором строку.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина перша статті 612 ЦК України).

Відмова банку виконати розпорядження клієнта з видачі належних йому за договором банківського вкладу сум свідчить про невиконання банком своїх зобов`язань та має наслідком настання відповідальності, передбаченої законом.

Закінчення строку дії договору банківського вкладу або розірвання договору банківського вкладу на вимогу однієї із сторін у разі невиконання зобов`язань не припиняє зобов`язальних правовідносин, а трансформує їх в охоронні, що містять обов`язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом.

Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І "Загальні положення про зобов`язання" книги 5 ЦК України. Відтак приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України).

За змістом статей 524, 533-535 та 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати.

Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення. Тобто приписи цієї статті поширюється на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема окремі види зобов`язань.

За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18) зазначила, що чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з наявністю судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судових актів про стягнення заборгованості не припиняє грошових зобов`язань боржника та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених частиною другою статті 625 ЦК України сум. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу.

Після розірвання договорів банківського вкладу (депозиту) банк не звільняється від відповідальності за порушення виконання зобов`язань згідно зі статтею 625 ЦК України.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача інфляційних втрат та трьох процентів річних, нарахованих за період з 28 жовтня 2017 року до 27 жовтня 2020 року.

Доводи касаційної скарги про те, що неправомірними є висновки судів першої та апеляційної інстанцій про стягнення з банку на користь позивача інфляційних втрат та трьох процентів річних, нарахованих за період з 21 жовтня до 27 жовтня 2020 року, з посиланням, що датою фактичного виконання боржником зобов`язання за судовими рішеннями у справі № 201/2727/16 є дата перерахування банком коштів - 21 жовтня 2020 року, а не дата отримання коштів позивачем - 28 жовтня 2020 року, є безпідставними з огляду на таке.

Як встановили суди та не заперечували сторони, грошові кошти, які стягнені судовими рішенням у справі № 201/2727/16, надійшли на рахунок позивача 28 жовтня 2020 року.

Колегія суддів звертає увагу на те, що зобов`язання вважається виконаним належним чином із часу зарахування коштів на рахунки стягувача, а не списання (перерахування) із кореспондентського рахунку банку.

Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що нарахування на суму боргу інфляційних втрат та трьох процентів річних відбувається незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми (подібні правові висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) і № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3013/18 (провадження № 12-116гс19, пункт 6.42), від 13 листопада 2019 року у справі № 922/3095/18 (провадження № 12-105гс19, пункт 6.40), від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19), від 04 травня 2022 року у справі № 761/28949/17 (провадження № 14-148цс21), від 19 липня 2023 року у справі № 910/16820/21 (провадження № 12-44гс22, пункт 8.44)).

Отже, суди дійшли правильного висновку про стягнення з відповідача на користь позивача інфляційних втрат та трьох процентів річних на підставі частини другої статті 625 ЦК України за весь час прострочення виконання зобов`язання, а саме з 28 жовтня 2017 року до 27 жовтня 2020 року.

Схожі за змістом висновки у подібних правовідносинах викладено у постанові Верховного Суду від 27 березня 2024 року у справі № 757/11520/21 (провадження № 61-1852св23), у якій зазначено, що зобов`язання вважається виконаним належним чином із часу зарахування коштів на рахунки стягувача, а не списання із кореспондентського рахунку банку.

Оскільки касаційна скарга не містить інших доводів щодо неправомірного нарахування судом інфляційних втрат та трьох процентів річних на підставі частини другої статті 625 ЦК України за невиконання банком грошового зобов`язання, зокрема щодо неправильних розрахунків судами відповідних грошових сум, то колегія суддів не наводить мотивів на їх спростування.

Доводи касаційної скарги про те, що АТ КБ "ПриватБанк" є неналежним відповідачем у справі, оскільки 17 листопада 2014 року банк уклав з ТОВ "ФК "Фінілон" договір, за яким названа компанія стала новим боржником за спірними договорами банківського вкладу, причому згода ОСОБА_1 як кредитора на заміну боржника отримана шляхом її приєднання до розміщених на сайті банку Умов та правил надання банківських послуг, за положеннями яких згода клієнта отримується за принципом мовчазної згоди (стаття 205 ЦК України), з посиланням на правові висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17, від 06 жовтня 2021 року у справі № 263/11275/18, від 27 квітня 2022 року у справі № 321/1260/19, від 01 червня 2022 року у справі № 904/1721/20, від 28 вересня 2022 року у справі № 530/1995/18, колегія суддів відхиляє з огляду на таке.

У постанові Верховного Суду від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17 (провадження № 61-18730св20) зазначено, що з урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності. Аналіз цивільного законодавства свідчить, що перекваліфікація відповідного договору може мати місце, зокрема, при: (а) недійсності договору (зокрема, удаваності договору); (б) тлумаченні змісту договору. Перекваліфікація договору можлива тільки в тих випадках, коли вона відбувається в межах спору, що стосується такого договору. Саме такий висновок зумовлений тим, що по своїй суті перекваліфікація направлена на з`ясуванні справжньої волі сторін договору, який перекваліфіковується в інший. А це, відповідно, можливо зробити тільки в рамках спору щодо такого договору.

У постанові Верховного Суду від 28 вересня 2022 року у справі № 530/1995/18 (провадження № 61-697св21) зазначено, що оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

У постановах Верховного Суду від 01 червня 2022 року у справі № 904/1721/20 та від 27 квітня 2022 року у справі № 321/1260/19 (провадження № 61-1297св22) зазначено, що законодавець встановлює обмеження на заміну боржника у зобов`язанні поза волею кредитора. Такий підхід має на меті убезпечити кредитора від непередбачуваного та неочікуваного ризику невиконання зобов`язання внаслідок заміни особи боржника. Необхідність отримання згоди кредитора на переведення боргу зумовлена тим, що особа боржника завжди має істотне значення для кредитора. При вступі в договірні відносини кредитор розраховував на отримання виконання з огляду на якості конкретного боржника (здатність виконати обов`язок, платоспроможність, наявність у боржника майна тощо). Як свідчить тлумачення статей 520, 521 ЦК України при заміні боржника первісний боржник вибуває із зобов`язання і замінюється новим боржником. Для породження переведенням боргу правових наслідків необхідним є існування двох складових: по-перше, вчинення договору (двостороннього правочину) між новим та первісним боржниками, причому такий правочин має вчинятися у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання; по-друге, надання кредитором згоди на переведення боргу. Відсутність згоди кредитора на переведення боргу не зумовлює нікчемності договору про переведення боргу між новим та первісним боржниками. Відсутність згоди кредитора на переведення боргу свідчить, що договір про переведення боргу між новим та первісним боржниками не породив правових наслідків для кредитора, тобто не відбулося переведення боргу.

У постанові Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 263/11275/18 (провадження № 61-2979св20) зазначено, що аналіз статті 205 ЦК України свідчить, що волевиявлення учасника (-ів) правочину може виражатися в: певних діях; мовчанні; усній формі; письмовій (електронній) формі. Мовчання слід вважати вираженням волі сторони правочину, коли воно при конкретній ситуації може бути підданим оцінці як прояв волі, направленої на вчинення правочину. Законодавець передбачає можливість вираження волі сторони правочину мовчанням тільки в разі якщо це встановлено договором або законом (частина третя статті 205 ЦК України).

Однак у справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій не робили будь-яких висновків щодо нікчемності укладеного 17 листопада 2014 року між АТ КБ "ПриватБанк" та ТОВ "ФК "Фінілон" договору, а лише зазначили, що відповідач не довів, що такий правочин вчинено зі згоди позивача, тому зобов`язання за спірним договором вкладу має виконувати саме банк, який є стороною цих правочинів, що також підтверджено судовими рішеннями у справі № 201/2727/16 за позовом ОСОБА_1 до АТ КБ "ПриватБанк" про стягнення суми вкладу та процентів за договором від 30 січня 2012 року № SAMDN25000723232428. Отже, банк також несе відповідальність за порушення виконання договірних зобов`язань згідно зі статтею 625 ЦК України.

Колегія суддів погоджується з наведеними висновками судів попередніх інстанцій, оскільки указаний підхід щодо кваліфікації спірних правовідносин є усталеним у практиці Верховного Суду.

Так, у постановах від 20 січня 2021 року у справі № 729/887/19 (провадження № 61-14093св20) та від 14 квітня 2021 року у справі № 757/61159/19-ц (провадження № 61-14467св20), у яких вирішувався спір між вкладниками та АТ КБ "ПриватБанк" про стягнення грошових коштів, Верховний Суд зазначив, що доводи касаційної скарги про те, що АТ КБ "ПриватБанк" є неналежним відповідачем у справі, враховуючи, що 17 листопада 2014 року банк уклав з ТОВ "ФК "Фінілон" договір, за яким фінансова компанія стала боржником за спірними договорами банківського вкладу, є безпідставними, оскільки банк не довів, що такий договір укладено зі згоди вкладника, що було його процесуальним обов`язком відповідно до положень статей 12, 81 ЦПК України. Посилання заявника на те, що зміна боржника у зобов`язанні відбулася належним чином, оскільки від позивача не надходило жодних письмових заперечень на адресу банку, не заслуговують на увагу, оскільки суперечать статті 520 ЦК України, відповідно до якої боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом.

У постановах від 22 вересня 2021 року у справі № 757/64382/17 (провадження № 61-9229св21), від 02 листопада 2021 року у справі № 757/45304/19-ц (провадження № 61-3221св21), від 10 листопада 2021 року у справі № 757/50904/17-ц (провадження № 61-9151св21), від 11 листопада 2021 року у справі № 183/3248/16 (провадження № 61-3971св21), у яких також вирішувався спір між вкладниками та АТ КБ "ПриватБанк" про стягнення грошових коштів, Верховний Суд зазначив, що пунктом 1.1.7.59 Умов та Правил визначено, що згода клієнта отримується за принципом мовчазної згоди (стаття 205 ЦК України). Однак, стаття 520 ЦК України передбачає, що у правовідносинах із заміни боржника беруть участь три особи: кредитор, боржник, третя особа, яка має намір стати боржником. Отже, боржником або особою, яка висловила намір стати боржником, кредитору може бути запропоновано здійснення заміни боржника, або сам кредитор запропонував здійснити заміну боржника. У будь-якому випадку для здійснення такої заміни має бути наявна тристороння згода: а) боржник виявив згоду на те, щоб він був замінений; б) третя особа виявила згоду на те, щоб набути обов`язків боржника; в) кредитор надав згоду на заміну боржника. Відсутність згоди хоча б однієї із сторін не дає підстав для заміни боржника. З огляду на те, що договір між АТ КБ "ПриватБанк" та позивачем укладено у письмовій формі, він містить умови про їх двостороннє волевиявлення, передбачені статтею 205 ЦК України положення про мовчазну згоду також не можуть бути застосовні до правовідносин сторін у цій справі.

Враховуючи викладене, аргументи заявника щодо наявності підстав для залучення ТОВ "ФК "Фінілон" як відповідача у цій справі, є неспроможними, оскільки саме АТ КБ "ПриватБанк" є боржником за договором банківського вкладу, а отже, має нести відповідальність за порушення виконання договірних зобов`язань згідно зі статтею 625 ЦК України.

Таким чином, викладені в оскаржуваних судових рішеннях у цій справі висновки судів попередніх інстанцій не суперечать правовим висновкам, сформульованим у наведених вище постановах суду касаційної інстанції, на які посилався заявник у касаційній скарзі, оскільки суди виконали свій обов`язок щодо встановлення належності відповідача й обґрунтованості позову.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначили характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і надали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили в означеній частині законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) виклала правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи суди аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

................

Перейти до повного тексту