ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18 лютого 2025 року
м. Київ
справа № 520/6366/13-ц
провадження № 61-15120св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1, відповідач - ОСОБА_2, особа, яка не брала участі у справі та подавала апеляційну скаргу, - ОСОБА_3,
розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_3, в інтересах якої діє адвокат Панько Михайло Михайлович, на ухвалу Одеського апеляційного суду від 03 жовтня 2024 року у складі колегії суддів Вадовської Л. М., Комлевої О. С., Сєвєрової Є. С.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У травні 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності в порядку спадкування за законом.
Позов обґрунтовано тим, що ОСОБА_1 є сином ОСОБА_4, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 . Іншим спадкоємцем першої черги за законом є його мати - відповідач ОСОБА_2 .
Зазначав, що його батьку ОСОБА_4 належала 1/4 частина житлового будинку АДРЕСА_1 .
Після смерті батька позивач звернувся до Третьої одеської державної нотаріальної контори із заявою по прийняття спадщини, проте йому було відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину у зв`язку з ненаданням оригіналів правовстановлюючих документів.
На підставі наведеного ОСОБА_1 просив суд визнати за ним право власності на 1/4 частину будинку АДРЕСА_1 в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 .
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Київський районний суд міста Одеси заочним рішенням від 01 серпня 2013 року позов ОСОБА_1 задовольнив.
Визнав за ОСОБА_1 право власності на 1/4 частину житлового будинку з надвірними спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, що складається з одного житлового будинку, загальною житловою площею 53,9 кв. м, та надвірних споруд: сараю - літ. "Б", вбиральні - літ. "Г", огорожі - № 1-3, мостіння - І, цистерни - ІІ, розташованих на земельній ділянці, площею 536 кв. м.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що єдиним спадкоємцем першої черги після смерті ОСОБА_4 є його син - ОСОБА_1, який прийняв спадщину, звернувшись до нотаріуса з відповідною заявою. Свідоцтво про право на спадщину позивачу не видавалося у зв`язку з відсутністю в нього оригіналу правовстановлюючого документа на спірний житловий будинок. Вказані обставини призвели до неможливості оформити спадщину та зареєструвати за собою право власності на частину будинку іншим шляхом, окрім звернення до суду.
Не погодившись із заочним рішенням Київського районного суду міста Одеси від 01 серпня 2013 року, особа, яка не брала участі у справі, ОСОБА_5 оскаржила його в апеляційному порядку.
Одеський апеляційний суд постановою від 20 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 задовольнив частково. Заочне рішення Київського районного суду міста Одеси від 01 серпня 2013 року скасував та ухвалив нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 залишив без задоволення.
Не погодившись з постановою Одеського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року, ОСОБА_1 оскаржив її в касаційному порядку.
Верховний Суд постановою від 28 липня 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково. Постанову Одеського апеляційного суду від 20 лютого 2020 року скасував, справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (провадження № 61-12030св20). Суд касаційної інстанції керувався тим, що апеляційний суд не з`ясував і не зазначив в оскаржуваній постанові, яким чином ухвалене місцевим судом рішення впливає на права, інтереси та/або обов`язки ОСОБА_5, з огляду на те, що позивач просив визнати за ним право власності в порядку спадкування на іншу 1/4 частину спірного будинку, ніж та, що належить заявнику, і що остання не є спадкоємцем за законом чи за заповітом померлого ОСОБА_4 .
Одеський апеляційний суд ухвалою від 01 червня 2023 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_5 на заочне рішення Київського районного суду міста Одеси від 01 серпня 2013 року закрив на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України.
Не погодившись із заочним рішенням Київського районного суду міста Одеси від 01 серпня 2013 року, особа, яка не брала участі у справі, ОСОБА_3 оскаржила його в апеляційному порядку.
Одеський апеляційний суд ухвалою від 10 липня 2023 року у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на заочне рішення Київського районного суду міста Одеси від 01 серпня 2013 року відмовив на підставі пункту 1 частини другої статті 358 ЦПК України.
Не погодившись з ухвалою Одеського апеляційного суду від 10 липня 2023 року, ОСОБА_3 оскаржила її в касаційному порядку.
Верховний Суд постановою від 01 листопада 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнив. Ухвалу Одеського апеляційного суду від 10 липня 2023 року скасував, справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (провадження № 61-11990св23). Верховний Суд керувався тим, що висновок про те, чи вирішувалося питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки заявника ОСОБА_3 можна зробити лише в межах відкритого апеляційного провадження.
Одеський апеляційний суд ухвалою від 03 жовтня 2024 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на заочне рішення Київського районного суду міста Одеси від 01 серпня 2013 року закрив на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України.
Ухвалу апеляційного суду мотивовано тим, що ОСОБА_3 не довела вирішення судом першої інстанції оскаржуваним судовим рішенням питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки.
Суд апеляційної інстанції керувався тим, що заочним рішенням Київського районного суду міста Одеси від 01 серпня 2013 року вирішено питання про права та обов`язки ОСОБА_1 щодо спадкового майна його батька ОСОБА_4, а саме 1/4 частини спірного будинку. Як мотивувальна, так і резолютивна частини рішення місцевого суду не містять вказівки про права, інтереси та (або) обов`язки ОСОБА_3 .
Апеляційний суд також зазначив, що ОСОБА_3 не має на праві власності частки у спірному житловому будинку, оскільки 1/4 частку цього будинку після смерті ОСОБА_6 за заповітом успадкувала дочка ОСОБА_3 - ОСОБА_7, після смерті якої цю частку успадкувала її дочка ОСОБА_5 .
Факт користування ОСОБА_3 1/4 часткою цього будинку, яка належала ОСОБА_7, а надалі успадкована ОСОБА_5, не свідчить, що оскаржуване судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків ОСОБА_3, яка участі у справі не брала.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі ОСОБА_3, в інтересах якої діє адвокат Панько М. М., просить скасувати ухвалу апеляційного суду та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на порушення норм процесуального права.
У касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц, у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 2о-55/2008, від 24 червня 2019 року у справі № 160/379/17-ц, від 29 серпня 2019 року у справі № 642/6181/16-ц, від 19 травня 2020 року у справі № 175/1941/16-ц, від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що відповідно до положень законодавства, яке було чинним на час відкриття спадщини після смерті брата ОСОБА_8 - ОСОБА_4, який є батьком позивача ОСОБА_1, ОСОБА_3 фактично вступила у володіння та управління спадковим майном після смерті ОСОБА_4, оскільки постійно здійснювала оплату всіх експлуатаційних та комунальних послуг щодо спадкового майна та проживала в ньому на час відкриття спадщини.
Зазначає, що з 1987 року, з часу отримання її дочкою ОСОБА_9 свідоцтва про право на спадщину за заповітом на іншу 1/4 частку спірного будинку, та до своєї смерті у 2006 році ОСОБА_9 разом з матір`ю ОСОБА_3 здійснювали оплату комунальних послуг також і щодо спірної 1/4 частки будинку, право власності на яку місцевий суд визнав за ОСОБА_4 .
З огляду на викладене, вважає, що апеляційний суд дійшов передчасних висновків про те, що оскаржуваним судовим рішенням не вирішено питання про права, інтереси та (або) обов`язки ОСОБА_3, а справу розглянуто без її участі як спадкоємця частки спірного майна.
Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.
Провадження у суді касаційної інстанції
Касаційна скарга подана до Верховного Суду ОСОБА_3, в інтересах якої діє адвокат Панько М. М., у листопаді 2024 року.
Верховний Суд ухвалою від 15 листопада 2024 року відкрив касаційне провадження у справі та витребував цивільну справу з Київського районного суд міста Одеси.
У лютому 2025 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди встановили, що ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 16 вересня 1998 року.
Після його смерті залишилося спадкове майно, яке складається з 1/4 частини житлового будинку АДРЕСА_1, яка належала ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 02 жовтня 1987 року, за яким 1/2 частину будинку було розподілено в рівних частинах між ОСОБА_7 і ОСОБА_4 .
Інша 1/2 частина спірного будинку належить ОСОБА_10 на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 15 січня 2004 року.
На підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 24 травня 2007 року ОСОБА_5 набула право власності на 1/4 частину спірного будинку після смерті її матері - ОСОБА_11 .
Згідно з інформацією, наданою нотаріусом Нотаріальної палати Республіки Саха (Якутія) Петровою В. Н., 26 грудня 1995 року ОСОБА_1 звертався до державної нотаріальної контори у Саха-Якутії, селище Тіксі із заявою про прийняття спадщини після смерті батька ОСОБА_4, проте свідоцтво про право власності на спадкове майно не видавалося.
Київський районний суд міста Одеси заочним рішенням від 24 січня 2012 року у справі № 2-5865/11 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 визначив додатковий строк для прийняття спадщини ОСОБА_1 тривалістю в три місяці з дня набрання рішенням законної сили для подання заяви про прийняття спадщини, яка відкрилася після смерті ОСОБА_4, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .
07 березня 2012 року ОСОБА_1 звернувся до Третьої одеської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини.
10 квітня 2013 року листом № 1641/01-14 державний нотаріус Третьої одеської державної нотаріальної контори Савицька О. Ю. повідомила ОСОБА_1 про необхідність подання відповідних документів для отримання свідоцтва про право на спадщину за законом на частку домоволодіння АДРЕСА_1 . Також нотаріус роз`яснила про право на звернення до суду для визнання права власності на частку домоволодіння у разі відсутності необхідних документів.
22 травня 2013 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання права власності в порядку спадкування за законом на 1/4 частину будинку АДРЕСА_1 .
Спадковим майном померлого ОСОБА_4, зокрема була 1/4 частка домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, яка належала спадкодавцю на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого Третьою одеською державною нотаріальною конторою 02 жовтня 1987 року за № 3-5899 після смерті ОСОБА_6, померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 .
Позивач ОСОБА_1 - син померлого ОСОБА_4 .
Відповідач ОСОБА_2 - мати позивача ОСОБА_1, колишня дружина померлого ОСОБА_4 .
Заявниця ОСОБА_3 є сестрою ОСОБА_4, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, матір`ю ОСОБА_9, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3, та бабою ОСОБА_5 .
Відповідно до матеріалів спадкової справи № 237/2012 після смерті ОСОБА_4 . ОСОБА_1 свідоцтво про право на спадщину не видано у зв`язку з неподанням нотаріусу правовстановлюючих документів щодо належності майна спадкодавцеві.
Згідно з інформацією КП "Бюро технічної інвентаризації" Одеської міської ради станом на 31 грудня 2012 року право власності на житловий будинок з надвірними спорудами, розташований за адресою: АДРЕСА_1, було зареєстровано:
за ОСОБА_4 на 1/4 частку на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого Третьою одеською державною нотаріальною конторою 01 жовтня 1987 року за № 3-5899 після смерті ОСОБА_6, померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ;
за ОСОБА_5 на 1/4 частку на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого Третьою одеською державною нотаріальною конторою 24 травня 2007 року за № 5-870 після смерті ОСОБА_12, померлої ІНФОРМАЦІЯ_3 . ОСОБА_12 1/4 частка належала на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого Третьою одеською державною нотаріальною конторою 01 жовтня 1987 року за № 3-5899 після смерті ОСОБА_6, померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ;
за ОСОБА_10 на 1/2 частку на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого Третьою одеською державною нотаріальною конторою 15 січня 2004 року за № 2-44 після смерті чоловіка ОСОБА_13, померлого ІНФОРМАЦІЯ_4 .
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частинами першою та другою статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.
Відповідно до статті 129 Конституції України однією із засад судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.
Забезпечення права на апеляційний перегляд справи є однією з основних засад судочинства (пункт 8 статті 129 Конституції України).
При цьому забезпечення апеляційного оскарження рішення суду має бути здійснено судами з урахуванням принципу верховенства права і базуватися на справедливих судових процедурах, передбачених вимогами законодавства, які регулюють вирішення відповідних процесуальних питань.
Конституційний Суд України у Рішенні від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007 зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).
Відповідно до частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Правилами статті 18 ЦПК України передбачено, що обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.
Частиною першою статті 352 ЦПК України визначено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося.
Отже, законодавець визначає коло осіб, наділених процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення, які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків. На відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов`язок і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.
При цьому судове рішення, оскаржуване не залученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є заявник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки таких осіб. У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що ґрунтуються на сформульованому в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод положенні про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків.
Верховний Суд у постанові від 13 січня 2021 року у справі № 466/5766/13-ц сформулював правові висновки, відповідно до яких рішення є таким, що прийняте про права, інтереси та (або) обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, лише тоді, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права, інтереси та (або) обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права, інтереси та (або) обов`язки такої особи. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги.
З огляду на викладене право на апеляційне оскарження мають особи, які не брали участі в справі, проте ухвалене судом рішення певним чином впливає на їх права та обов`язки, завдає шкоди, що може виражатися у несприятливих для них наслідках.
Отже, суд апеляційної інстанції має першочергово з`ясувати, чи зачіпає оскаржуване судове рішення безпосередньо права та обов`язки заявника, та лише після встановлення таких обставин, вирішити питання про скасування судового рішення, а у випадку встановлення, що ухвалене судом першої інстанції рішення не впливає на права та обов`язки заявника - закрити апеляційне провадження, оскільки в останньому випадку така особа не має права на апеляційне оскарження рішення суду.
Звертаючись до суду з апеляційною скаргою на заочне рішення Київського районного суду міста Одеси від 01 серпня 2013 року, ОСОБА_3, яка не брала участі у справі, посилалася на те, що оскаржуваним рішенням вирішено спір щодо частки спадкового майна померлого ОСОБА_4, що порушує її права та інтереси як спадкоємця, який фактично вступив в управління та володіння спадковим майном після смерті ОСОБА_4 .
Для вирішення питання про прийняття апеляційної скарги ОСОБА_3, яка не брала участі у справі, підлягало встановленню, чи вирішувалося оскаржуваним судовим рішенням питання про права та обов`язки цієї особи, з урахуванням комплексної оцінки усіх доказів, наявних у справі та доданих до апеляційної скарги.
У справі, яка переглядається, спірною є спадщина, що відкрилась після смерті ОСОБА_4, якому на праві власності в порядку спадкування за заповітом належала 1/4 частка житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, після смерті ОСОБА_6 у 1987 році.
Спадкоємцем першої черги за законом після смерті ОСОБА_4 є його син ОСОБА_1 (позивач у справі).
ОСОБА_3 не є спадкоємцем першої черги за законом після смерті ОСОБА_4, оскільки є його сестрою.
Встановлено, що Київський районний суд міста Одеси заочним рішенням від 24 січня 2012 року у справі № 2-5865/11 визначив ОСОБА_1 додатковий строк для прийняття спадщини тривалістю у три місяці з дня набрання рішенням законної сили для подання заяви про прийняття спадщини, яка відкрилася після смерті ОСОБА_4, померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 .
07 березня 2012 року ОСОБА_1 звернувся до Третьої одеської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, де йому роз`яснили про необхідність подання правовстановлюючих документів для отримання свідоцтва про право на спадщину за законом на частку домоволодіння АДРЕСА_1 . Також нотаріус роз`яснила про право на звернення до суду для визнання права власності на частку домоволодіння у разі відсутності необхідних документів.
Апеляційний суд, встановивши, що 1/2 частка спірного житлового будинку належить ОСОБА_10, 1/4 частка - онуці ОСОБА_3 . ОСОБА_5, а інша 1/4 частка - ОСОБА_4, з позовом про визнання права власності у порядку спадкування за законом на яку звернувся його син ОСОБА_1 як єдиний спадкоємець першої черги, дійшов правильного висновку, що ОСОБА_3 не є співвласником житловому будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 . Отже, оскаржуваним рішенням суду про визнання права власності за ОСОБА_1 на 1/4 частку будинку у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 питання про права та обов`язки ОСОБА_3 не вирішувалося.
Отже, апеляційний суд дійшов правильного висновку, що як мотивувальна, так і резолютивна частини рішення місцевого суду не містять вказівки про права, інтереси та (або) обов`язки ОСОБА_3 щодо спірного майна, а будь-які інші обставини, зокрема, факт користування ОСОБА_3 1/4 часткою цього будинку, яка належить її онуці ОСОБА_5, не можуть братися до уваги.
Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_3 фактично вступила у володіння та управління спадковим майном після смерті її брата ОСОБА_4 у розумінні положень законодавства, яке було чинним на час відкриття спадщини після його смерті, є безпідставними з огляду на таке.
ОСОБА_4 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідно до частин першої та другої статті 524 ЦК Української РСР (тут і далі - у редакції, чинній на час відкриття спадщини) спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом.
Згідно зі статтею 525 ЦК Української РСР часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця, а при оголошенні його померлим - день, зазначений в статті 21 цього Кодексу.
Відповідно до статті 529 ЦК Української РСР при спадкоємстві за законом спадкоємцями першої черги є в рівних частках діти (у тому числі усиновлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого.
Згідно зі статтею 548 ЦК Української РСР для придбання спадщини необхідно, щоб спадкоємець її прийняв. Прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.
Відповідно до статті 549 ЦК Української РСР визнається, що спадкоємець прийняв спадщину: 1) якщо він фактично вступив в управління або володіння спадковим майном; 2) якщо він подав державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини. Зазначені в цій статті дії повинні бути вчинені протягом шести місяців з дня відкриття спадщини.
Особи, для яких право спадкоємства виникає лише у випадку неприйняття спадщини іншими спадкоємцями, можуть заявити про свою згоду прийняти спадщину протягом строку, що залишився для прийняття спадщини. Якщо строк, що залишився, менше трьох місяців, він продовжується до трьох місяців.
Відповідно до статті 551 ЦК Української РСР якщо спадкоємець, закликаний до спадкоємства за законом або за заповітом, помер після відкриття спадщини, не встигнувши її прийняти в установлений строк (стаття 549 цього Кодексу), право на прийняття належної йому частки спадщини переходить до його спадкоємців (спадкова трансмісія). Це право померлого спадкоємця може бути здійснене його спадкоємцями на загальних підставах протягом строку, що залишився для прийняття спадщини (стаття 549 цього Кодексу). Якщо строк, що залишився, менше трьох місяців, він продовжується до трьох місяців.
Фактичний вступ у володіння частиною спадкового майна розглядається як прийняття всієї спадщини, з чого б вона не складалася і де б вона не знаходилася.
Положеннями Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 14 червня 1994 року, визначено, що доказами вступу в управління або володіння спадковим майном може бути, у тому числі, довідка відповідного органу місцевого самоврядування або виконавчої влади про те, що спадкоємець безпосередньо перед смертю спадкодавця проживав із ним, або про те, що спадкоємцем було взято майно спадкодавця; довідка державної податкової служби, страховика чи іншого органу про те, що спадкоємцем після відкриття спадщини сплачувались податки або страхові платежі по обов`язковому страхуванню, квитанції про сплату податків; запис у паспорті спадкоємця або в будинковій книзі, який свідчить про те, що спадкоємець був постійно прописаний у спадковому будинку у період шести місяців після смерті спадкодавця, інші документи, що підтверджують факт вступу спадкоємця в управління або володіння спадковим майном.
Отже, прийняття спадщини може бути підтверджено діями спадкоємців, які за своїм характером свідчать про те, що в шестимісячний строк із дня відкриття спадщини вони фактично вступили в управління або володіння спадковим майном або подали державній нотаріальній конторі заяву про прийняття спадщини.
Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 12 вересня 2022 року у справі № 693/692/18, від 28 листопада 2024 року у справі № 379/1004/13-ц.
Доказів того, що ОСОБА_3 вчиняла дії, які за своїм характером свідчать про те, що в шестимісячний строк із дня відкриття спадщини після смерті ОСОБА_4 вона фактично вступила в управління або володіння спадковим майном, заявниця не надала, отже, суд апеляційної обґрунтовано відхилив її аргументи, що вона фактично прийняла спадщину.
Матеріали справи не містять доказів фактичного прийняття заявницею спадщини після смерті ОСОБА_4, а саме лише посилання на те, що після отримання її дочкою ОСОБА_9 у 1987 році свідоцтва про право на спадщину за заповітом на іншу 1/4 частку спірного будинку ОСОБА_3 разом з дочкою ОСОБА_9 здійснювали оплату комунальних послуг спірного будинку відповідно до квитанцій за 2004, 2011, 2012 роки, в яких при цьому платником зазначена ОСОБА_9, висновків суду не спростовують.
Не заслуговують на увагу і доводи касаційної скарги про те, що вирішення цього спору стосується її прав та обов`язків, оскільки ОСОБА_3 рішенням суду визначено додатковий строк для прийняття спадщини після смерті ОСОБА_4, з огляду на відсутність в матеріалах справи доказів звернення ОСОБА_3 до нотаріуса із відповідною заявою про прийняття спадщини. При цьому аргументи ОСОБА_3 про те, що вона зверталася до нотаріуса з цього питання, однак докази такого звернення у неї не збереглися, не мають правого значення та не впливають на висновки апеляційного суду.
Безпідставними є доводи касаційної скарги, що апеляційний суд не врахував висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц, у постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 2о-55/2008, від 24 червня 2019 року у справі № 160/379/17-ц, від 29 серпня 2019 року у справі № 642/6181/16-ц, від 19 травня 2020 року у справі № 175/1941/16-ц, від 05 вересня 2022 року у справі № 385/321/20, враховуючи таке.
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.
У справі № 523/9076/16-ц суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, відмовив позивачеві у відкритті провадження з тих підстав, що спір підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. Велика Палата Верховного Суду вважала необґрунтованим висновок судів про відмову у відкритті провадження у справі та необхідність розгляду цього спору за правилами господарського судочинства.
У справі № 372/51/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що спір виник з приводу порушення права власності позивача на квартиру внаслідок дій ТзОВ "Кей-Колект" щодо реєстрації такого права за нею. Враховуючи те, що спірні правовідносини пов`язані із захистом права власності позивача та з належністю виконання договору іпотеки, Велика Палата Верховного Суду вважала, що цей спір не є публічно-правовим і має вирішуватися судами за правилами цивільного судочинства.
У наведених постановах Верховного Суду викладено висновки щодо юрисдикціності спорів, тому такі висновки є нерелевантними щодо вирішення питання правильного застування судом норм процесуального права під час закриття апеляційного провадження.
У справі № 2о-55/2008 Верховний Суд залишив без змін рішення апеляційного суду про відмову в задоволенні заяви про визнання спадщини відумерлою. Апеляційний суд керувався тим, що відповідно до положень статті 529 ЦК УРСР ОСОБА_5 є спадкоємцем померлого ОСОБА_4, оскільки станом на час його смерті проживав з ним, та фактично вступив в управління спадковим майном. Оскаржуване рішення порушує права ОСОБА_5, який не був залучений до участі в справі.
У справі, яка переглядається, ОСОБА_3 на час смерті ОСОБА_4 з ним не проживала, доказів про вчинення нею дій, які б свідчили про те, що в шестимісячний строк із дня відкриття спадщини вона фактично вступила в управління або володіння спадковим майном, заявниця не надала.
Постановою Верховного Суду від 24 червня 2019 року у справі № 160/379/17-ц залишено без змін постанову апеляційного суду про відмову у позові, оскільки суд першої інстанції розглянув справу про надання ОСОБА_1 додаткового строку для прийняття спадщини без залучення до участі у справі всіх зацікавлених осіб.
У справі № 642/6181/16-ц Верховний Суд погодився з апеляційним судом, який скасував рішення суду першої інстанції та відмовив у задоволенні позову, керуючись тим, що позивачі просили суд визнати за ними право власності та право вимоги на грошовий вклад, що перебуває на розрахунковому рахунку ОСОБА_11 у ПАТ "Дельта Банк", проте місцевий суд розглянув справу без участі ПАТ "Дельта Банк", не врахувавши, що по суті питання стосується обов`язків вказаного банку щодо виплати відшкодування за банківським вкладом.
У справі № 175/1941/16-ц Верховний Суд погодився з висновком апеляційного суду з наявністю підстав для скасування рішення місцевого суду, яким задоволено позовні вимоги ОСОБА_1 до Чумаківської сільської ради, Дніпропетровської міської ради про визнання права власності в порядку спадкування, оскільки Чумаківська сільська рада та Дніпропетровська міська рада є неналежними відповідачами у справі, водночас належними відповідачами у справах про спадкування є інші спадкоємці (за їх наявності, як у даному випадку), а не орган місцевого самоврядування.
Посилання заявника на вирішення місцевим судом справи до неналежного відповідача є безпідставним, оскільки у справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції першочергово мав з`ясувати, чи зачіпає оскаржуване судове рішення безпосередньо права та обов`язки ОСОБА_3 та лише після встановлення таких обставин вирішувати питання про задоволення чи відхилення апеляційної скарги, оскільки в протилежному випадку така особа не має права на апеляційне оскарження рішення суду.
У справі № 385/321/20 Верховний Суд сформулював висновки, що цивільним законодавством не передбачено обмеження строку, у який спадкоємець, що прийняв спадщину, може зареєструвати своє право власності у встановленому законом порядку або звернутись до суду за захистом свого права, а тому підстави для застосування строку позовної давності до спірних правовідносин відсутні.
У справі, яка переглядається, заяву про застування наслідків спливу позовної давності відповідач не подавав, тому такі висновки є нерелевантними до спірних правовідносин.
Отже, відсутні підстави вважати, що суд апеляційної інстанції у справі, яка переглядається, не врахував висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, які викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки суди виходили з конкретних обставин кожної окремої справи.
Інші доводи касаційної скарги щодо порушення права позивача на доступ до правосуддя та на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку, що гарантовано статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод, є ідентичними доводам апеляційної скарги, тому додатковій оцінці не підлягають, оскільки їм надана належна та правильна оцінка судом апеляційної інстанції.
При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував ЄСПЛ у своїх рішеннях, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", заява № 49684/99).
Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої статті 411 ЦПК України судове рішення підлягає обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.