ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18 лютого 2025 року
м. Київ
справа № 953/6821/23
провадження № 61-4300св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Сердюка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач -Державний біотехнологічний університет,
розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду міста Харкова від 21 грудня 2023 року у складі судді Власової Ю. Ю. та постанову Харківського апеляційного суду від 14 березня 2024 року у складі колегії суддів Мальованого Ю. М., Маміної О. В., Яцини В. Б.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Державного біотехнологічного університету про стягнення заборгованості з виплати заробітної плати за період з квітня 2022 року до лютого 2023 року.
Позов обґрунтовано тим, що вона перебувала у трудових відносинах з відповідачем та працювала у гуртожитку АДРЕСА_1 .
Починаючи з квітня 2022 року виплата заробітної плати припинилась, хоча вона продовжувала виконувати трудові обов`язки.
Восени 2022 року працівник бухгалтерії Державного біотехнологічного університету в усній формі повідомив, що наказом від 31 березня 2022 року призупинено із працівниками дію трудових договорів. Вищевказаного наказу від 31 березня 2022 року та повідомлень від роботодавця щодо призупинення трудових відносин вона не отримувала, продовжувала виходити на роботу та виконувати свої функції як і інші працівники.
Також зазначала, що на її звернення щодо обліку робочого часу Державний біотехнологічний університет не заперечував того факту, що працівники вказаного гуртожитку продовжували працювати у період з квітня 2022 року до лютого 2023 року.
Посилаючись на вказані обставини, ОСОБА_1 просила стягнути з Державного біотехнологічного університету заборгованість із виплати заробітної плати за період з квітня 2022 року до лютого 2023 року.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Київський районний суд міста Харкова рішенням від 21 грудня 2023 року у позові ОСОБА_1 відмовив.
Відмовивши у позові, суд керувався тим, що вимоги позивачки про стягнення з відповідача заборгованості із виплати заробітної плати за період з квітня 2022 року до лютого 2023 року є необґрунтованими, оскільки трудовий договір між позивачкою та відповідачем в цей період був призупинений.
Водночас, місцевий суд виснував, що оскільки позивачка не звернулась до суду із цим позовом у строки, встановлені законом, вона втрачає право на захист її порушеного права, що є окремою самостійною підставою для відмови у позові.
Харківський апеляційний суд постановою від 14 березня 2024 року рішення Київського районного суду міста Харкова від 21 грудня 2023 року змінив, виклав мотивувальну частину рішення в редакції цієї постанови.
В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.
Суд апеляційної інстанції погодився із мотивами, викладеними судом першої інстанції щодо необґрунтованості вимог позивачки та відсутністю підстав для виплат їй заробітної плати за період, протягом якого було призупинено дію її трудового договору відповідно до статті 13 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" (далі - Закон № 2136-ІХ, в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).
Апеляційний суд, змінивши мотиви, урахував, що необґрунтованість позовних вимог є самостійною підставою для відмови в позові, водночас відмова у задоволенні позову у зв`язку з пропуском строку на звернення до суду можлива лише у разі встановлення обґрунтованості позовних вимог.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі заявниця просить скасувати рішення Київського районного суду міста Харкова від 21 грудня 2023 року та постанову Харківського апеляційного суду від 14 березня 2024 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Підставою касаційного оскарження судових рішень заявниця зазначила:
- пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19), постановах Верховного Суду від 01 червня 2023 року у справі № 149/1089/22 (провадження № 61-292св23), від 19 січня 2023 року у справі № 460/17052/21 (провадження № К/990/30421/22), від 31 січня 2024 року у справі№ 161/8196/22 (провадження № 61-6897св23), від 07 лютого 2024 року у справі № 521/9115/22 (провадження № 61-2170св23);
- пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме, що суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 3 частини третьої
статті 411 ЦПК України).
Касаційну скаргу мотивовано тим, що позивачка оскаржила дії відповідача в межах невиконання вимог щодо її повідомлення як працівника про призупинення роботодавцем дії трудових відносин з нею і продовження виконання трудової функції з вини роботодавця, а лінгвістично некоректне формулювання вимог позову не може бути перешкодою для захисту порушеного права особи, яка звернулася до суду.
Позивачка не пропустила строки на звернення до суду з цим позовом.
Суди не досліджували докази та не встановлювали обставини на підтвердження того, що позивачка отримувала відомості про існування наказу про призупинення її трудового договору.
Суд відхилив клопотання позивачки про допит свідків, зокрема ОСОБА_2 та ОСОБА_3, що не дозволило встановити чи було дійсно доведено до відома позивачки інформацію про призупинення трудових відносин з нею, та відповідно чи здійснювався достовірний облік виконуваної нею роботи.
Відповідач не заперечував обставин, викладених у позовній заяві щодо продовження виконання позивачкою її посадових обов`язків.
Доводи інших учасників справи
Відзив Державного біотехнологічного університету на касаційну скаргу надійшов до Верховного Суду 18 червня 2024 року.
У відзиві відповідач зазначає, що вимоги позивачки є необґрунтованими; висновки Верховного Суду, на які посилається заявниця, сформовані у неподібних правовідносинах; вона пропустила строки на звернення до суду з позовом; заявниця не оскаржує наказ, яким було призупинено дію її трудового договору; відсутнє належне обґрунтування виняткового значення справи для відкриття касаційного провадження.
Рух справи в суді касаційної інстанції
У березні 2024 року до Верховного Суду через підсистему "Електронний суд" надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду міста Харкова від 21 грудня 2023 року та постанову Харківського апеляційного суду
від 14 березня 2024 року.
Ухвалою Верховного Суду від 30 травня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.
У червні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
06 грудня 2021 року ОСОБА_1 прийнято на посаду чергового студентського гуртожитку сектору з обслуговування студентських гуртожитків Державного біотехнологічного університету (а. с. 48).
Наказом Державного біотехнологічного університету від 31 березня 2022 року № 01-01/74 призупинено дію трудового договору з ОСОБА_1 з 01 квітня 2022 року (а. с. 50).
01 квітня 2022 року директор студмістечка ОСОБА_3 на ім`я в. о. ректора Державного біотехнологічного університету склав рапорт, відповідно до якого коменданту гуртожитку № НОМЕР_1 ОСОБА_2 було доведено зміст наказу від 31 березня 2022 року № 01-01/74 та повідомлено про його обов`язок довести зміст цього наказу всіма можливими, доступними засобами працівникам гуртожитку (а. с. 51).
01 квітня 2022 року директор студмістечка ОСОБА_3, провідний фахівець підрозділу внутрішнього аудиту ОСОБА_4, комендант гуртожитку № НОМЕР_2 ОСОБА_5 склали акт, відповідно до якого на виконання пункту 2 наказу в. о. ректора від 31 березня 2022 року № 01-01/74 зміст наказу було доведено до відома коменданта гуртожитку № НОМЕР_1 ОСОБА_2 та повідомлено його про обов`язок довести зміст цього наказу до співробітників, які працюють в гуртожитку № 7 та визначені у додатку № 1 до цього наказу, всіма можливими доступними засобами (повідомлення у месенджерах, електронна пошта тощо), зокрема ОСОБА_1 (а. с. 52).
Наказом Державного біотехнологічного університету від 19 квітня 2023 року № 06-08/97 ОСОБА_1 звільнено з 28 квітня 2023 року за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України (а. с. 63).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції в незміненій частині та постанова суду апеляційної інстанції відповідають.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").
Відповідно до статті 10 ЦПК України при розгляді справи суд керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (далі - ЄСПЛ). Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.
Процесуальний порядок провадження у цивільних справах визначається
ЦПК України та іншими законами України, якими встановлюється зміст, форма, умови реалізації процесуальних прав і обов`язків суб`єктів
цивільно-процесуальних правовідносин та їх гарантій.
Згідно з частинами першою та другою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Надаючи оцінку доводам касаційної скарги, колегія суддів враховує таке.
Стаття 43 Конституції України гарантує право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Відповідно до статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, в Україні введено воєнний стан, який діє на теперішній час.
Згідно з пунктом 3 цього Указу у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30-34, 38, 39, 41-44, 53 Конституції України.
Статтею 1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" встановлено, що воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
15 березня 2022 року прийнято Закон № 2136-ІХ, яким визначені особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану".
Згідно з частинами другою, третьою статті 1 Закону № 2136-ІХ на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до статей 43, 44 Конституції України.
У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю у частині відносин, врегульованих цим Законом.
Згідно з пунктом 2 Прикінцевих положень КЗпП України, під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану", діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану".
Відповідно до статті 13 Закону № 2136-ІХ призупинення дії трудового договору - це тимчасове припинення роботодавцем забезпечення працівника роботою і тимчасове припинення працівником виконання роботи за укладеним трудовим договором.
Дія трудового договору може бути призупинена у зв`язку з військовою агресією проти України, що виключає можливість надання та виконання роботи. Призупинення дії трудового договору не тягне за собою припинення трудових відносин. Про призупинення дії трудового договору роботодавець та працівник за можливості мають повідомити один одного у будь-який доступний спосіб. Відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам на час призупинення дії трудового у повному обсязі покладається на державу, що здійснює військову агресію проти України.
Отже, роботодавцю надано право тимчасово призупинити дію трудового договору з працівником у разі неможливості у зв`язку із військовою агресією проти України забезпечити працівника роботою. Водночас таке право не є абсолютним. Для застосування цієї норми права роботодавець має перебувати в таких обставинах, коли він не може надати працівнику роботу, а працівник не може виконати роботу. Зокрема, у випадку, якщо необхідні для виконання роботи працівником виробничі, організаційні, технічні можливості, засоби виробництва знищені в результаті бойових дій або їх функціонування з об`єктивних і незалежних від роботодавця причин є неможливим, а переведення працівника на іншу роботу або залучення його до роботи за дистанційною формою організації праці неможливо.
Зазначене узгоджується із правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 01 червня 2023 року у справі № 149/1089/22 (провадження № 61-292св23), на які посилається заявниця у касаційній скарзі, від 14 вересня 2023 року у справі № 754/5488/22 (провадження № 61-6588св23), від 14 лютого 2024 року у справі № 201/791/23 (провадження № 61-11881св23), від 17 квітня 2024 року у справі № 933/411/22 (провадження № 61-13296св23).
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
За правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Отже, у трудовому спорі на роботодавця покладено обов`язок доказування на спростування доводів, якими працівник обґрунтовує порушення його прав, зокрема за вимогами про стягнення заробітної плати доведення належної виплати заробітної плати працівнику або відсутності підстав для її нарахування і виплати.
У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суди встановили, що 31 березня 2022 року на підставі статті 13 Закону № 2136-IX відповідач призупинив дію трудового договору з позивачкою з 01 квітня 2022 року.
Прийняття відповідачем наказу про призупинення дії трудових договорів, зокрема з позивачкою, обумовлено, з одного боку, забезпеченням безпеки працівників в умовах воєнної агресії, постійного перебування під обстрілами, а з іншого - неможливістю належного повноцінного забезпечення працівників роботою та належного повноцінного функціонування та експлуатації гуртожитку, що відповідає підставам для припинення дії трудового договору, визначеним у частині першій статті 13 Закону № 2136-IX.
При цьому слід зазначити, що на час призупинення дії трудового договору, за позивачкою зберігається робоче місце, сам трудовий договір не припинений, а відповідно до положень частини четвертої статті 13 Закону № 2136-ІХ, відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам на час призупинення дії трудового договору у повному обсязі покладається на державу, що здійснює військову агресію проти України.
Згідно з наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій від 22 грудня 2022 року № 309 "Про затвердження Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих російською федерацією" (у редакції, чинній на час звільнення позивачки) з 24 лютого 2022 року Харківська міська територіальна громада вважається територією, на якій ведуться (велися) бойові дії та територією можливих бойових дій.
Місто Харків постійно зазнає обстрілів, зокрема в районі розташування гуртожитку АДРЕСА_1, а посада позивачки (черговий студентського гуртожитку сектору з обслуговування студентських гуртожитків) прив`язана до забезпечення нагляду та контролю за дотриманням мешканцями гуртожитку установлених правил проживання.
У постанові Верховного Суду від 08 травня 2024 року у справі № 359/5261/22 (провадження № 61-5950св23) зазначено: "З огляду на те, що наказ відповідача від 30 березня 2022 року, яким трудові відносини між сторонами були призупинені, позивач не оскаржував і позовна заява на містить вимогу про його скасування, колегія суддів не перевіряє правомірність видачі цього наказу відповідачем, а тому відповідні доводи касаційної скарги є помилковими. Посилання у касаційній скарзі на те, що він не був ознайомлений із зазначеним наказом, а тому він є незаконним, не можуть бути підставою для скасування судових рішень, оскільки позивач не був позбавлений можливості після подання відповідачем відзиву із доданим до нього наказом від 30 березня 2022 року заявити вимогу про його скасування".
У справі, що переглядається, суди встановили, що, призупинивши дію трудового договору з позивачкою, відповідач передбачив збереження за нею місця роботи і посади до скасування правового режиму воєнного стану без виплати їй заробітної плати. Водночас питання ознайомлення її з наказом про припинення законодавець визначив як таке, що має вчинятися у будь-який спосіб, який є доступним роботодавцю, зокрема у той, який роботодавець зазначив у цьому наказі (шляхом опублікування на офіційному сайті).
Звернувшись до суду з позовом, ОСОБА_1 не оскаржує наказ про призупинення трудових відносин з нею, позовна заява не містить таких вимог. Доказів, що вказане питання вирішено в межах іншого провадження позивачка не надала.
Верховний Суд не оцінює доводи заявниці в частині її посилання на неознайомлення із зазначеним вище наказом (не дослідження доказів та відхилення клопотання про допит свідка ОСОБА_2 ), оскільки вона цей наказ не оскаржила, він є чинним, що узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 08 травня 2024 року у справі № 359/5261/22 (провадження № 61-5950св23), які викладено вище у подібних правовідносинах.
Крім того, колегія суддів ураховує, що представник позивачки в судовому засіданні в суді першої інстанції пояснив, що він вважає наказ відповідача законним, підстав для його оскарження немає, а відповідач мав право видати такий наказ відповідно до статті 13 Закону № 2136-IX, у зв`язку з чим цей наказ є чинним, зокрема в частині щодо позивачки.
Отже, оскільки трудові відносини з ОСОБА_1 було призупинено, вказаний вище наказ не скасовано та не визнано неправомірним, то Верховний Суд погоджується з висновками судів, що немає підстав для нарахування та стягнення заробітної плати.
Тому правильним є висновок про те, що між сторонами тимчасово були припинені трудові відносини, у відповідача був відсутній обов`язок забезпечувати позивачку роботою та заробітною платою, а у позивачки - обов`язок виконання роботи за укладеним трудовим договором.
За таких обставин для встановлення наявності чи відсутності підстав для стягнення заробітної плати не має правового значення той факт, що працівник після призупинення дії його трудового договору відповідно до Закону № 2136-IX міг продовжувати здійснювати трудову діяльність з власної ініціативи, оскільки, погодившись у справі, що переглядається, із законністю цього наказу, правомірним наслідком цієї обставини є призупинення виплат їй заробітної плати.
З огляду на вказане доводи ОСОБА_1 про фактичне виконання нею посадових обов`язків попри призупинення дії трудового договору не впливають на мотиви суду апеляційної інстанції щодо відмови в позові.
Доводи касаційної скарги, що відповідач не заперечував обставин, викладених у позовній заяві, зокрема щодо продовження виконання позивачкою її посадових обов`язків, суперечать матеріалам справи, згідно з якими відповідач заперечував проти задоволення позову та не підтверджував будь-яких обставин продовження трудової діяльності позивачки відповідно до її посадових обов`язків, з огляду на те, що його наказом дія її трудового договору була призупинена, що було доведено до відома позивачки у спосіб, передбачений статтею 13 Закону № 2136-IX (а. с. 39-46, 109-113, 157-167).
Посилання заявниці на те, що місцевий суд відхилив її клопотання про допит свідка ОСОБА_3, що не дозволило встановити чи здійснювався достовірний облік виконуваної нею роботи, є безпідставним.
Відповідно до наданих роботодавцем табелів обліку робочого часу (складені та підписані директором студмістечка ОСОБА_3 ) та довідкою про заробітну плату за період з січня 2022 року до квітня 2023 року (а. с. 64-77) виконання ОСОБА_1 трудових функцій у період з 01 квітня 2022 року до 28 лютого 2023 року не підтверджується та спростовується змістом наказу, суть якого полягає у призупиненні дії трудового договору з позивачкою, внаслідок чого заробітна плата їй не виплачується до втрати чинності цим наказом або до його скасування.
Отже, оскільки наказ від 31 березня 2022 року № 01-01/74 є чинним та не скасований, роботодавець довів відсутність підстав для нарахування позивачці заробітної плати за період з 01 квітня 2022 року до 28 лютого 2023 року (спірний період), обґрунтованим є висновок апеляційного суду про відмову в позові.
Водночас колегія суддів зауважує, що у постанові Верховного Суду від 06 вересня 2023 року у справі № 158/2439/22 (провадження № 61-7411св23) зазначено: "…відмовити в позові через пропуск без поважних причин строку звернення до суду можливо лише в тому разі, коли позов є обґрунтованим. У разі необґрунтованості позовних вимог при пропуску строку звернення до суду в позові належить відмовити з необґрунтованості позовних вимог".
З огляду на вказане Верховний Суд не бере до уваги доводи касаційної скарги щодо дотримання позивачкою строків на звернення до суду з позовом, оскільки погоджується з висновками судів щодо необґрунтованості позову, що виключає надання оцінки обставинам дотримання позивачкою строків на звернення до суду, про що правильно виснував суд апеляційної інстанції.
У касаційній скарзі заявниця посилається на неврахування судами висновків Верховного Суду, викладених у постановах, зазначених у доводах касаційної скарги.
Для визначення подібності правовідносин Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений в мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20, від 08 лютого 2022 року у справі № 2-7763/10, провадження № 14-197цс21, згідно з якими на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб`єктним та об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) зазначено, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.
Вказані висновки не суперечать висновкам судів щодо необґрунтованості позовних вимог, з огляду на неоскарження позивачкою наказу про призупинення дії трудового договору з нею.
У постанові Верховного Суду від 19 січня 2023 року у справі № 460/17052/21 (провадження № К/990/30421/22) викладено висновки щодо порядку вирахування строку на звернення до суду відповідно до статей 223, 224 КЗпП України.
У справі, що переглядається, Верховний Суд погодився з висновками судів щодо необґрунтованості позову, тому не надає оцінки обставинам дотримання позивачкою строків на звернення до суду, отже, висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 19 січня 2023 року у справі № 460/17052/21 (провадження № К/990/30421/22), не є застосовними.
Висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 31 січня 2024 року у справі№ 161/8196/22 (провадження № 61-6897св23) (заявлено позовну вимогу про визнання незаконним призупинення дії трудового договору, оформлене наказами відповідача), від 07 лютого 2024 року у справі № 521/9115/22 (провадження № 61-2170св23) (заявлено позовну вимогу про скасування наказу про призупинення дії трудового договору, роботодавець розташований у місті Одесі), сформульовані за інших фактичних обставин, тому не є застосовними у справі, що переглядається.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявниці та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають під час кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в касаційній скарзі, висновків суду першої інстанції в незміненій частині та висновків апеляційного суду не спростовують.
Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), заява № 49684/99).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц зазначила, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.
Суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.