ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 лютого 2025 року
м. Київ
справа № 645/1040/19
провадження № 61-3863св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:
судді-доповідача - Петрова Є. В.,
суддів: Грушицького А. І., Карпенко С. О., Литвиненко І. В., Пророка В. В.,
учасники справи:
позивач - заступник керівника Харківської місцевої прокуратури № 3 в інтересах держави в особі Харківської міської ради,
відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,
розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2, в інтересах яких діє представник адвокат Єна Лариса Анатоліївна, на рішення Фрунзенського районного суду міста Харкова від 15 січня 2020 року у складі Сілантьєвої Е. Є. та постанову Полтавського апеляційного суду від 01 лютого 2024 року у складі колегії суддів Пилипчук Л. І., Дряниці Ю. В., Чумак О. В. у справі за позовом заступника керівника Харківської місцевої прокуратури № 3 в інтересах держави в особі Харківської міської ради до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про стягнення безпідставно збережених коштів,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У лютому 2019 року заступник керівника Харківської місцевої прокуратури № 3 в інтересах держави в особі Харківської міської ради звернувся до суду з позовом, у якому просив стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь держави в особі Харківської міської ради безпідставно збережені грошові кошти в розмірі орендної плати за період з 01 березня 2016 року до 30 листопада 2018 року по 455 763,41 грн з кожної.
Свої вимоги позивачмотивував тим, щовідповідачі є власниками нерухомого майна - нежитлової будівлі літ. "АБ-1", загальною площею 687,4 кв. м, що розташована на АДРЕСА_1 .
Зазначене нерухоме майно належить ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на праві власності на підставі договорів дарування, посвідчених приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Шаульською Н. І. 16 квітня 2014 року за реєстровими номерами 415 та 417.
У період з 01 березня 2016 року до 30 листопада 2018 року відповідачі не сплачували за користування земельною ділянкою на АДРЕСА_1 орендну плату за землю в установленому законодавчими актами розмірі, унаслідок чого зберегли за рахунок Харківської міської ради як користувачі земельної ділянки майно - грошові кошти у розмірі орендної плати.
Згідно з інформацією департаменту земельних відносин Харківської міської ради від 23 серпня 2017 року № 5324/1/225-17 договори оренди землі на АДРЕСА_1 не укладені, міська рада не приймала рішень щодо надання відповідачам у користування та/або продажу земельної ділянки за цією адресою.
Таким чином, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 16 квітня 2014 року використовують земельну ділянку площею 0,2115 га без виникнення права власності або користування та без державної реєстрації цих прав і не сплачують платежів за її використання згідно із встановленими законом розмірами.
У зв`язку з цим департамент територіального контролю Харківської міської ради провів обстеження земельної ділянки та склав акт від 02 жовтня 2018 року, у якому встановлено, що відповідачі використовують для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі за вказаною адресою земельну ділянку площею 0,2115 га.
Короткий зміст рішень судів першої, апеляційної та касаційної інстанцій
Суди розглядали справу неодноразово.
Фрунзенський районний суд міста Харкова рішенням від 15 січня 2020 року позов задовольнив.
Стягнув із ОСОБА_2 на користь Харківської міської ради безпідставно збережені кошти у розмірі орендної плати в сумі 455 763,41 грн.
Стягнув із ОСОБА_1 на користь Харківської міської ради безпідставно збережені кошти у розмірі орендної плати в сумі 455 763,41 грн.
Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними.
Фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).
Харківський апеляційний суд постановою від 25 листопада 2020 року апеляційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишив без задоволення, а рішення Фрунзенського районного суду міста Харкова від 15 січня 2020 року - без змін.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що, встановивши факт використання відповідачами земельної ділянки без достатніх правових підстав, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що у відповідачів немає правової підстави для набуття (збереження) майна - земельної ділянки на АДРЕСА_1, а тому у Харківської міської ради правомірно виникло право на стягнення коштів, отриманих безпідставно, у розмірі орендної плати за її використання як суми, яку мав би отримати місцевий бюджет.
Спростовуючи доводи апеляційної скарги про те, що у матеріалах справи відсутній витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку земель, відомості якого є обов`язковими під час визначення орендної плати, апеляційний суд зазначив, що нормативна грошова оцінка земельної ділянки встановлюється у витягу, який оформлюється лише у разі здійснення юридично значущих дій. Харківська міська рада здійснила обстеження земельної ділянки у межах та в порядку вжиття заходів самоврядного контролю щодо законності використання земельної ділянки, а не для вчинення юридично значущих дій.
Також безпідставними є посилання відповідачів на відсутність заборгованості зі сплати земельного податку та у зв`язку з цим подвійного стягнення з відповідачів сплаченого земельного податку і безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати.
Факт того, що ОСОБА_2 є фізичною особою - підприємцем (далі - ФОП), не є підставою для розгляду справи в порядку господарського судочинства, оскільки у матеріалах справи відсутні належні докази на підтвердження використання відповідачем земельної ділянки з комерційною метою.
Верховний Суд постановою від 14 квітня 2021 року касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 задовольнив частково.
Постанову Харківського апеляційного суду від 25 листопада 2020 року скасував, справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Суд касаційної інстанції мотивував постанову тим, що, встановивши, що земельна ділянка площею 0,2115 га на АДРЕСА_1 у період з 01 березня 2016 року до 30 листопада 2018 року не була сформована як об`єкт права оренди, оскільки не мала ані визначених меж, ані кадастрового номера, інформація про неї не занесена до Державного земельного кадастру, та враховуючи, що позивач не надав витягу про нормативно-грошову оцінку, не довів обставин щодо користування відповідачами саме земельною ділянкою площею 0,2115 га, суди попередніх інстанцій дійшли передчасних висновків про можливість задоволення позову в повному обсязі.
Перевіряючи доводи касаційної скарги ОСОБА_2 стосовно того, що заявлені у цій справі вимоги не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, Верховний Суд зазначив, що оскільки в матеріалах цієї справи відсутні докази того, що ОСОБА_2 як ФОП особисто здійснювала на земельній ділянці діяльність, спрямовану на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, немає підстав вважати, що заявлені до зазначеного відповідача вимоги не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.
Водночас не заслуговують на увагу і доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що суди не перевірили підстав для представництва інтересів держави прокурором, оскільки частина четверта статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачає можливість оскарження суб`єктом владних повноважень наявності підстав для представництва його інтересів прокурором, і таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва. Харківська міська рада наявність підстав для представництва прокурором у суді не оскаржувала, заперечень проти представництва прокурором інтересів держави в її особі не висловлювала, а, навпаки, вважала вимоги прокурора обґрунтованими. Матеріали справи містять адресоване міській раді повідомлення прокурора про звернення до суду у цій справі.
Харківський апеляційний суд ухвалою від 30 квітня 2021 року призначив справу до розгляду.
Верховний Суд розпорядженням від 25 березня 2022 року № 14/0/9-22 "Про зміну територіальної підсудності судових справ в умовах воєнного стану" змінив територіальну підсудність справ Харківського апеляційного суду - Полтавському апеляційному суду.
Полтавський апеляційний суд ухвалою від 05 квітня 2023 року прийняв справу № 645/1040/19 до свого провадження.
Полтавський апеляційний суд постановою від 01 лютого 2024 року апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 задовольнив частково.
Рішення Фрунзенського районного суду міста Харкова від 15 січня 2020 року змінив, зменшивши розмір безпідставно збережених коштів, постановлених до стягнення з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь Харківської міської ради, з 455 763,41 грн до 437 395,11 грн з кожної та судового збору з 6 836,45 грн до 6 563,00 грн із кожної.
У решті рішення суду першої інстанції залишив без змін.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що відповідачі, які набули у дар нерухоме майно, розташоване на спірній земельній ділянці, не уклавши відповідних договорів оренди з її власником та не здійснивши державної реєстрації такого права, фактично користуються цією земельною ділянкою без достатньої правової підстави.
Отже, предметом позову є стягнення з відповідачів як власників нерухомого майна коштів за фактичне користування земельною ділянкою, на якій воно розташоване.
Сплата орендних платежів за користування землями територіальної громади є джерелом поповнення місцевого бюджету. У зв`язку з неукладенням договору оренди землі, місцевий бюджет не отримує суму орендних платежів за користування земельною ділянкою.
Відсутність державної реєстрації речового права на спірну земельну ділянку не впливає на обставини виникнення та наявність права комунальної власності на відповідну земельну ділянку; за умов правового регулювання статті 83 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право власності територіальної громади (комунальної власності) на земельні ділянки в межах населених пунктів становить презумпцію, яку відповідачі не спростували.
За встановлених обставин з моменту виникнення права власності на нерухоме майно (2014 рік) у відповідачів виник обов`язок оформити та зареєструвати речове право на відповідну земельну ділянку, яка розташована під нежитловою будівлею, проте речові права на земельну ділянку відповідачі не зареєстрували та не ініціювали питання розроблення технічної документації та виготовлення її нормативної грошової оцінки як передумови укладення договору оренди.
Отже, правова підстава для набуття (збереження) майна, спірної земельної ділянки, у відповідачів відсутня, а у Харківської міської ради правомірно виникло право на стягнення коштів, отриманих безпідставно, як суми, яку мав би отримати місцевий бюджет.
За відсутності витягу про нормативну грошову оцінку земельної ділянки розрахунок безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати, заявленої до стягнення, нараховано відповідно до вимог ЗК України та Податкового кодексу України (далі - ПК України). Визначаючи суму, яка підлягає стягненню, позивач взяв до уваги акт обстеження, визначення меж, площі та конфігурації спірної земельної ділянки, договір дарування із зазначенням площі нерухомого майна та вирахував цю суму шляхом множення вартості одного квадратного метра спірної земельної ділянки (відповідно до проведеної та затвердженої нормативної грошової оцінки земель міста Харкова станом на рік розрахунку) на всю площу земельної ділянки, що використовується відповідачами, а також на розмір ставки орендної плати за земельну ділянку із врахуванням сплачених відповідачем сум земельного податку.
Посилання відповідача ОСОБА_1 на те, що вона є пенсіонеркою та наразі не здійснює підприємницьку діяльність, не звільняють її від обов`язку сплати орендної плати за землю, користувачем якої вона є. Наявність у ОСОБА_2 статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту її державної реєстрації як ФОП вона виступає як така у всіх правовідносинах, зокрема і щодо набуття в оренду чи у власність земельної ділянки.
Водночас апеляційний суд врахував доводи апеляційних скарг відповідачів, що кожний із них сплатив земельний податок: за 2016 рік - по 5 887,28 грн; за 2017 рік - по 6 240,51 грн; за 2018 рік - по 6 240,51 грн, що підтверджується довідками Головного управління Державної фіскальної служби у Харківській області (далі - ГУ ДФС у Харківській області) від 03 квітня 2019 року № 4034/20-40-58-06-20.
Отже, оскільки відповідачі не є суб`єктом плати за землю у формі земельного податку, а єдина можлива форма здійснення плати за землю для них як землекористувачів є орендна плата (статті 14.1.72, 14.1.73 ПК України), сплачені відповідачами кошти земельного податку підлягають відрахуванню від розміру нарахованої до стягнення орендної плати.
Із урахуванням викладеного колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційних скарг та зміну рішення суду першої інстанції в частині розміру безпідставно збережених коштів, постановлених до стягнення, який підлягає зменшенню із 455 763,41 грн до 437 395,11 грн.
Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги
У березні 2024 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 через представника Єну Л. А. подали до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій з урахуванням уточнень просять скасувати рішення Фрунзенського районного суду міста Харкова від 15 січня 2020 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 01 лютого 2024 року, а справу направити на новий розгляд.
На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявники зазначили, що суди попередніх інстанцій не врахували правових висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц, від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17 та у постановах Верховного Суду від 28 січня 2019 року у справі № 922/3782/17, від 12 червня 2019 року у справі № 922/902/18, від 08 серпня 2019 року у справі № 922/1276/18, від 01 жовтня 2019 року у справі № 922/2082/18, від 06 листопада 2019 року у справі № 922/3607/18, від 29 січня 2020 року у справі № 922/2811/18, від 24 вересня 2020 року у справі № 922/3616/19, від 28 вересня 2020 року у справі № 922/4073/19, від 29 вересня 2022 року у справі № 160/2366/19, від 27 липня 2023 року у справі № 918/779/22 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Уточнену касаційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мотивували тим, що належним доказом, який підтверджує нормативну грошову оцінку земельної ділянки, є витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки. Проте у матеріалах справи відсутній такий документ. При цьому розрахунки Харківської міської ради не підтверджені жодними належними та допустимими доказами.
Спірна земельна ділянка не є сформованою, а отже, не може виступати об`єктом цивільних прав.
У разі стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати нарахування мають здійснюватися позивачем не самостійно (шляхом арифметичного розрахунку без проведення нормативної грошової оцінки землі), а виключно на підставі витягу з технічної документації про нормативну грошову оцінку земель.
Зменшуючи розмір заявленої позивачем щодо кожного з відповідачів суми безпідставно збережених коштів з 455 763,41 грн до 437 395,11 грн, тобто на 18 368,30 грн, апеляційний суд взяв до уваги довідки ГУ ДФС у Харківській області від 03 квітня 2019 року № 4034/20-40-58-06-20, згідно з якими кожний із відповідачів сплатив земельний податок: за 2016 рік - по 5 887,28 грн; за 2017 рік - по 6 240,51 грн; за 2018 рік - по 6 240,51 грн. Проте листом ГУ ДФС у Харківській області від 13 червня 2019 року № 7888/Є/20-40-58-06-20 повідомлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 були зареєстровані як платники земельного податку у зв`язку із придбанням у власність нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_1, внаслідок чого платнику ОСОБА_2 нараховано земельний податок за 2016-2018 роки у загальному розмірі 52 333,68 грн, а платнику ОСОБА_1 - 36 933,76 грн, всього 89 267,44 грн. Також у листі зазначено, що станом на 13 червня 2019 року у відповідачів відсутнязаборгованість зі сплати земельного податку.
Отже, у цьому випадку сума безпідставно збережених коштів за весь спірний період мала бути зменшена на більшу суму, чого не врахував апеляційний суд.
Крім того, суд апеляційної інстанції не навів мотивів прийняття або відхилення аргументів відповідачів щодо неправильності застосування позивачем коефіцієнтів, які характеризують функціональне використання земельних ділянок (Кф) під час розрахунку їх нормативної грошової оцінки (застосовано Кф із значенням 2,5 замість 1,2), а також ставки річної орендної плати (для земель промисловості ставка річної орендної плати визначена у розмірі 4 %, проте позивач застосував ставку у 8 %), що має значення для визначення розміру орендної плати, яку позивач просить стягнути з відповідачів.
Аргументи інших учасників справи
У травні 2024 року Харківська обласна прокуратура подала відзив на касаційну скаргу, вякому просить залишити цю скаргу без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 10 квітня 2024 рокувідкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали з Фрунзенського районного суду міста Харкова.
26 квітня 2024 року справу № 645/1040/19 передано до Верховного Суду.
Верховний Суд ухвалою від 10 січня 2025 року призначив справу до судового розгляду.
Фактичні обставини, з`ясовані судами
Згідно з договорами дарування від 16 квітня 2014 року ОСОБА_1 є власником 1/2 частини нежитлової будівлі літ. "АБ-1", загальною площею 687,4 кв. м, на АДРЕСА_1, реєстровий номер 415, а ОСОБА_2 - 1/2 частини нежитлової будівлі літ. "АБ-1", загальною площею 687,4 кв. м, за зазначеною адресою, реєстровий номер 417 (том 1, а. с. 38-41).
Висновком щодо технічної можливості поділу об`єкта нерухомого майна від 04 вересня 2018 року, складеним фізичною особою - підприємцем ОСОБА_4, підтверджується, що нежитлові приміщення, що належать на праві власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2, розташовані на АДРЕСА_1, мають власні групи основних та підсобних приміщень і можуть бути поділені як самостійні об`єкти нерухомості. За технічними показниками об`єкт може бути поділено з додержанням вимог законодавства України. Поділ здійснено без проведення будівельних робіт, що відповідно до законодавства потребують отримання дозволу на їх проведення (том 1, а. с. 179-182).
На підставі зазначеного висновку право власності на нежитлову будівлю літ. "АБ1-1", загальною площею 705,6 кв. м, зареєстровано за ОСОБА_2, а право власності на нежитлову будівлю літ. "АБ-1", загальною площею 644,6 кв. м, зареєстровано за ОСОБА_1 (том 1, а. с. 186, 187).
Проведеною відповідачами кадастровою зйомкою території для визначення меж та розмірів земельної ділянки, на якій розташована нежитлова будівля, що належить на праві власності ОСОБА_2, визначено площу 0,1175 га, а для нежитлової будівлі, належної на праві власності ОСОБА_1, - 0,0756 га (том 1, а. с. 188, 189).
Згідно з листом Департаменту земельних відносин від 23 серпня 2017 року № 5324/1/225-17 Харківська міська рада не приймала рішення про надання ОСОБА_2 і ОСОБА_1 у користування земельної ділянки на АДРЕСА_1 та/або рішення щодо продажу цієї ділянки (том 1, а. с. 29).
ОСОБА_2 та ОСОБА_1 були зареєстровані як платники земельного податку на підставі заяви з додатками у зв`язку з придбанням у власність нежитлових приміщень за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до підпункту 286.5 пункту 286 статті 286 ПК України їм нарахований земельний податок з фізичних осіб за 2016-2018 роки, який проведено на підставі технічної документації про нормативну грошову оцінку земель міста Харкова станом на 01 січня 2013 року (том 1, а. с. 193-195).
Актом обстеження, визначення меж, площі та конфігурації земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 від 02 жовтня 2018 року, складеним головним спеціалістом відділу самоврядного контролю за використанням земель департаменту територіального контролю Харківської міської ради Сипало О. А., інженером-геодезистом ОСОБА_5 та інженером-землевпорядником ОСОБА_6, встановлено, що:
- земельна ділянка огороджена, використовується ОСОБА_1 та ОСОБА_2 для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі; правовстановлюючих документів на використання земельної ділянки немає; площа земельної ділянки згідно з її межами становить 0,2115 га; межі земельної ділянки визначені відповідно до зовнішніх меж будівель суміжного землекористувача і паркану;
- координати точок знімальної основи визначались супутниковим методом з прив`язкою до сертифікованої мережі в системі СК-63 Харків (КНВА) із застосуванням RTK приймача GNSS S66OP № S6626C123188554; вся апаратура супутникових радіонавігаційних систем, що використовувалася для виконання топографо-геодезичних робіт, зареєстрована та обліковується у Держгеокадастрі України (реєстр апаратури супутникових радіонавігаційних систем геодезичного коду 9015, реєстраційний номер 1315 (S66OP № S6626C123188554));
- визначені за результатами геодезичної зйомки координати земельної ділянки оброблені та сформовані в електронному файлі у форматі ".shp" для подальшого отримання розрахунковим методом із застосуванням програмних комплексів з нормативної грошової оцінки земель міста Харкова даних про нормативну грошову оцінку зазначеної земельної ділянки (том 1, а. с. 25, 26).
До акта додані ситуаційна схема земельної ділянки для встановлення її місцезнаходження у просторі та геодезична зйомка земельної ділянки, якою встановлені межі, площа та її конфігурація (том 1, а. с. 27, 28).
Розмір безпідставно збережених коштів відповідачів у період з 01 березня 2016 року до 30 листопада 2018 року розраховано як розмір плати за земельні ділянки комунальної власності у вигляді орендної плати за землю, який нараховується та сплачується за регульованою ціною, встановленою органом місцевого самоврядування. Розрахунок здійснено уповноваженими особами на підставі наказу Департаменту територіального контролю Харківської міської ради від 26 лютого 2018 року № 12, у додатку 2 якого затверджено типову форму розрахунку плати за землю у зв`язку з безпідставним збереженням коштів, які повинні були надійти до бюджету міста як орендна плата. Здійснення розрахунку відбулося на підставі Порядку нормативної грошової оцінки земель населених пунктів, затвердженого наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 25 листопада 2016 року № 489 "Про затвердження Порядку нормативної грошової оцінки земель населених пунктів" та рішеннями Харківської міської ради від 27 лютого 2008 року № 41/08 та від 03 липня 2013 року № 1209/13.
Згідно із наданими позивачем розрахунками:
- розмір безпідставно збережених ОСОБА_2 коштів у розмірі орендної плати становить: з 01 березня 2016 року до 31 грудня 2016 року - 146 078,10 грн; з 01 січня 2017 року до 31 грудня 2017 року - 148 648,96 грн; з 01 січня 2018 року до 31 липня 2018 року - 86 711,87 грн; з 01 серпня 2018 року до 30 листопада 2018 року - 74 324,48 грн (том 1, а. с. 17-20);
- розмір безпідставно збережених ОСОБА_1 коштів у розмірі орендної плати становить: з 01 березня 2016 року до 31 грудня 2016 року - 146 078,10 грн; з 01 січня 2017 року до 31 грудня 2017 року - 148 648,96 грн; з 01 січня 2018 року до 31 липня 2018 року - 86 711,87 грн; з 01 серпня 2018 року до 30 листопада 2018 року - 74 324,48 грн (том 1, а. с. 21-24).
Станом на 03 квітня 2018 року у ОСОБА_2 та ОСОБА_1 немає заборгованості зі сплати земельного податку за земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 . Кожний із платників сплатив земельний податок: за 2016 рік - по 5 887,28 грн; за 2017 рік - по 6 240,51 грн; за 2018 рік - по 6 240,51 грн, що підтверджується довідками ГУ ДФС у Харківській області від 03 квітня 2019 року № 4034/20-40-58-06-20 (том 1, а. с. 191, 192).
Згідно з листом ГУ ДФС у Харківській області від 01 жовтня 2018 року № 23952/9/2-40-58-06-20 ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не перебувають на обліку як платники земельного податку або орендної плати за земельну ділянку, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, не здійснюють сплати платежів як платники земельного податку або орендної плати за земельну ділянку, розташовану за цією адресою (том 1, а. с. 42).
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Згідно з пунктом 4 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема, якщо суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.
Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно зі статтею 13 Конституції України земля є об`єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Відповідно до статті 80 ЗК України суб`єктами права на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.
За змістом статей 122, 123, 124 ЗК України міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки. Не підлягають продажу, передачі в користування на конкурентних засадах (на земельних торгах) земельні ділянки державної чи комунальної власності у разі розташування на земельних ділянках об`єктів нерухомого майна (будівель, споруд), що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб.
Згідно зі статтею 206 ЗК України використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.
Землекористувачі зобов`язані своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату (пункт "в" частини першої статті 96 ЗК України).
У частині першій статті 93 ЗК України встановлено, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Землекористувачі зобов`язані своєчасно сплачувати орендну плату.
У разі надання земельної ділянки в оренду укладається договір оренди земельної ділянки, яким за положенням частини першої статті 21 Закону України "Про оренду землі" визначається орендна плата за землю як платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. При цьому орендна плата справляється у грошовій формі.
У пункті 289.1 статті 289 ПК України передбачено, що для визначення розміру податку та орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок.
Розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою за розмір земельного податку для земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких проведено, і не може перевищувати 12 відсотків нормативної грошової оцінки (пункт 288.5 статті 288 ПК України).
Відповідно до частини другої статті 152 ЗК України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, а також застосування передбачених законом способів захисту прав.
Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.
Отже, у випадку використання земельної ділянки комунальної власності, якій присвоєно окремий кадастровий номер, без оформлення договору оренди, власник такої земельної ділянки (орган місцевого самоврядування, який представляє інтереси територіальної громади) може захистити своє право на компенсацію розміру неотриманої орендної плати за користування земельною ділянкою в порядку, визначеному статтею 1212 ЦК України.
Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.
Для кондикційних зобов`язань важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої (статті 1212-1214 ЦК України).
У спорах про стягнення грошових коштів за користування земельною ділянкою до моменту оформлення особою права користування такою земельною ділянкою власник має право на отримання безпідставно збережених грошових коштів у порядку статті 1212 ЦК України. Тобто в такому разі суд керується тим, що фактичний користувач земельної ділянки без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе грошові кошти, які мав заплатити за користування нею, отже, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини першої статті 1212 ЦК України.
Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц та від 20 вересня 2018 року у справі № 925/230/17.
У частині першій статті 79 ЗК України передбачено, що земельна ділянка - це частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами.
У справі, яка переглядається, суди встановили, що на підставі нотаріально посвідчених договорів дарування від 16 квітня 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 належать на праві власності нежитлові будівлі,які розташованіна земельній ділянці комунальної форми власності.
Згідно з частиною першою статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню (частина друга статті 718 ЦК України).
Отже, нотаріус, посвідчуючи зазначені договори дарування, здійснив державну реєстрацію права власності відповідачів.
Відповідно до частин першої та другої статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час укладення договорів дарування від 16 квітня 2014 року) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
Згідно з частиною шостою статті 120 ЗК України (в редакції, чинній на час укладення договорів дарування від 16 квітня 2014 року) укладення договору, який передбачає набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що пов`язане з переходом права на частину земельної ділянки, здійснюється після виділення цієї частини в окрему земельну ділянку та присвоєння їй окремого кадастрового номера.
Отже, після укладення договорів дарування нежитлових будівель і державної реєстрації нотаріусом прав власності на них у відповідачів як обдаровуваних могло б виникнути право користування земельною ділянкою, на якій розташовані відповідні будівлі.
Незважаючи на те, що нежитлові будівлі не можуть бути відокремлені від земельних ділянок, на яких вони розташовані, зазначеними положеннями закону було врегульовано правовий режим нерухомого майна і правовий режим земельних ділянок, на яких воно розташовано, а отже, користувач земельної ділянки зобов`язаний сплачувати за користування нею певну плату, що відповідає положенням статті 206 ЗК України, та оформити право користування земельною ділянкою.
Відповідно до частини першої статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру.
Згідно з частинами першою та другою статті 16 Закону України "Про Державний земельний кадастр" земельній ділянці, відомості про яку внесені до Державного земельного кадастру, присвоюється кадастровий номер. Кадастровий номер земельної ділянки є її ідентифікатором у Державному земельному кадастрі.
Водночас до правовідносин, які виникли між сторонами безпосередньо у цій справі, щодо виникнення прав у відповідачів на земельну ділянку має застосовуватися спеціальна норма закону, а саме стаття 120 ЗК України у редакції, чинній на час укладення договорів дарування, у якій не передбачалося необхідності формування земельної ділянки як об`єкта цивільних прав під час придбання нежитлових будівель.
Зазначене узгоджується із правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 27 липня 2022 року у справі № 644/3932/18-ц (провадження № 61-6606св20).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20) виклала правовий висновок про те, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди відомо ще за часів Давнього Риму (superficies solo cedit - будівництво приростає до землі). Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він передбачений як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об`єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об`єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об`єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об`єкти розташовані.
Звідси власник нерухомого майна має право на користування земельною ділянкою, на якій воно розташоване. Ніхто, крім власника об`єкта нерухомості, не може претендувати на земельну ділянку, інакше вона зайнята об`єктом нерухомого майна.
Таким чином, положення глави 15, статей 120, 125 ЗК України, статті 1212 ЦК України дають підстави вважати, що до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об`єкт, враховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на її території будівлі або споруди, особа, яка придбала такий об`єкт, стає фактичним користувачем цієї земельної ділянки, на якій такий об`єкт нерухомого майна розміщений, а відносини з фактичним користуванням земельною ділянкою без оформлення права на цю ділянку (без укладення договору оренди тощо) та недотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом умовними.
Подібні правові висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц, від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17, від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17.
Таким чином, фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг (заощадив) у себе вартість, яку має заплатити за користування нею, зобов`язаний повернути таку вартість власнику земельної ділянки на підставі положення частини першої статті 1212 ЦК України.
Враховуючи викладене, суди першої та апеляційної інстанцій правильно керувалися тим, що до правовідносин, які виникли між сторонами, має застосовуватися спеціальна норма закону, а саме стаття 120 ЗК України у редакції, чинній на час укладення договорів дарування, у якій не передбачалося необхідності формування земельної ділянки як об`єкта цивільних прав під час набуття у власність нежитлових будівель, таким чином, для застосування положень статті 1212 ЦК України не є обов`язковим встановлення сформованості земельної ділянки.
Зазначене відповідає правовим висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 02 липня 2024 року у справі № 644/8837/19 (провадження № 61-12714св23).
Згідно з частиною другою статті 21 Закону України "Про оренду землі" розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України).
Відповідно до пункту 287.1 статті 287 ПК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) власники землі та землекористувачі сплачують плату за землю з дня виникнення права власності або права користування земельною ділянкою.
Упостанові від 14 лютого 2022 року у справі № 646/4738/19 (провадження № 61-17197сво20) Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду зазначив:
"У пункті 289.1 статті 289 ПК України передбачено, що для визначення розміру податку та орендної плати використовується нормативна грошова оцінка земельних ділянок.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 13 Закону України "Про оцінку земель" (тут і надалі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться у разі визначення розміру орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності.
Відповідно до частини першої статті 18 Закону України "Про оцінку земель" нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться відповідно до державних стандартів, норм, правил, а також інших нормативно-правових актів на землях усіх категорій та форм власності.
Розрахунок нормативної грошової оцінки земельної ділянки здійснюється відповідно до Методики нормативної грошової оцінки земель населених пунктів, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 23 березня 1995 року № 213, чинної на час виникнення спірних правовідносин.
Згідно з частиною другою статті 20 Закону України "Про оцінку земель" дані про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки оформляються як витяг з технічної документації з нормативної грошової оцінки земель.
Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України "Про оцінку земель" витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку окремої земельної ділянки видається центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин.
Отже, витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки є належним та допустимим доказом, який підтверджує дані про нормативну грошову оцінку земельної ділянки".
У частині першій статті 417 ЦПК України визначено, що вказівки, що містяться в постанові суду касаційної інстанції, є обов`язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи.
Суд апеляційної інстанції врахував, що відповідно до наданих позивачем розрахунків спірна земельна ділянка площею 0,2115 га, яку відповідачі використовують для експлуатації та обслуговування нежитлової будівлі, не внесена до відомостей Державного земельного кадастру.
Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції вказівок Верховного Суду, викладених під час касаційного перегляду цієї справи у постанові від 14 квітня 2021 року, у яких зазначено, що витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки є належним та допустимим доказом, який підтверджує дані про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, з огляду на таке.
Відповідно до частин першої та третьої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з частинами першою та шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
У частинах першій та другій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.
У справі, яка переглядається, прокурор не надав суду витяг про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, яка перебуває у фактичному користуванні відповідачів та розташована за адресою: АДРЕСА_1, за період з 01 березня 2016 року до 30 листопада 2018 року, зазначивши, що такий витяг відсутній, проте наявне рішення Харківської міської ради від 03 липня 2013 року № 1209/13 "Про затвердження технічної документації з нормативної грошової оцінки земель міста Харкова станом на 01.01.2013", у пункті 1.1 якого визначено базову вартість одного квадратного метра земель міста Харкова у сумі 291,18 грн, яка отримана на підставі витрат на освоєння і облаштування території міста станом на 01 січня 2013 року та підлягає в подальшому індексації в порядку, встановленому законодавством України (том 1, а. с. 94-105).
Верховний Суд вважає, що за відсутності витягу про нормативну грошову оцінку за період з 01 березня 2016 року до 30 листопада 2018 рокущодо спірної земельної ділянки, за умови наявності у матеріалах справи інших документів, які підтверджують розмір нормативної грошової оцінки, встановлений, зокрема, відповідними органами місцевого самоврядування щодо спірної земельної ділянки, суд вправі ухвалити судове рішення у справі з урахуванням цих документів. У такому випадку рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого можна встановити та вирахувати нормативну грошову оцінку земельної ділянки, є належним доказом у справі.
Схожі за змістом правові висновки містяться й у постанові Верховного Суду із подібними правовідносинами від 21 лютого 2024 року у справі № 646/4738/19 (провадження № 61-14023св23).
З огляду на викладене не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги про те, що суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 4 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Посилання відповідачів на те, що спірна земельна ділянка не має меж, встановлених у передбаченому законом порядку, а також спірній земельній ділянці не присвоєно кадастровий номер, у зв`язку із цим, на їх думку, спірна земельна ділянка не може вважатися сформованим об`єктом цивільних прав, що унеможливлює укладення договору оренди землі та сплату орендної плати, не можуть бути взяті до уваги як такі, що спростовують доводи позивача про фактичне користування відповідачами земельною ділянкою у зазначених межах відповідно до акта її обстеження, та не звільняють відповідачів від обов`язку сплатити земельний податок щодо земельних ділянок, стосовно яких відсутня довідка (витяг) про розмір нормативної грошової оцінки, податок на які розраховується у відсотках від добутку базової вартості одного квадратного метра земель міста Харкова, помноженої на коефіцієнт, який характеризує функціональне використання земельної ділянки (під житлові та громадську забудову, для промисловості, транспорту тощо), та на зональний коефіцієнт, який характеризує містобудівну цінність території у межах населеного пункту (економіко-планувальної зони) за один квадратний метр оподаткування, відповідно до прийнятих та чинних у спірний період рішень Харківської міської ради "Про місцеві податки і збори у місті Харкові", наведених вище.
Аналогічних висновків у справах за позовами прокуратури в інтересах держави в особі Харківської міської ради із подібними правовідносинами дійшов Верховний Суд у постановах від 27 липня 2022 року у справі № 644/3932/18-ц (провадження № 61-6606св20), від 06 грудня 2023 року у справі № 643/12527/18 (провадження № 61-11783 св23).
У справі, яка переглядається, суди встановили, що відповідачі є власниками нерухомого майна, розташованого на відповідній земельній ділянці, на підставі договорів дарування, при цьому належного оформлення права користування спірною земельною ділянкою матеріали справи не містять, зокрема і доказів укладення відповідних договорів оренди з Харківською міською радою.
Враховуючи викладене, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли правильних висновків, що відповідачі як фактичні користувачі земельної ділянки, що без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберегли у себе кошти, які мали заплатити за користування нею, зобов`язані повернути ці кошти власнику земельної ділянки.
Отже, предметом позову у справі, яка переглядається, є стягнення з відповідачів як власників нежитлових будівель грошових коштів за фактичне користування земельною ділянкою, на якій вони розташовані.
За таких обставин грошові кошти, що є предметом позову у цій справі, є сумою несплаченої відповідачами орендної плати за використання земельної ділянки, яка перебуває у комунальній власності, без укладення договору оренди за період з 01 березня 2016 року до 30 листопада 2018 року, внаслідок чого Харківська міська рада позбавлена можливості отримати дохід від здачі спірної земельної ділянки в оренду.
Визначаючи розмір недоотриманого доходу від користування земельною ділянкою, суди попередніх інстанцій, ураховуючи рішення Харківської міської ради від 03 липня 2013 року № 1209/13 "Про затвердження технічної документації з нормативної грошової оцінки земель міста Харкова станом на 01 січня 2013 року", вважали, що наведений позивачем розрахунок неотриманого доходу підтверджується належними доказами та належним чином обґрунтований.
Водночас, змінюючи рішення суду першої інстанції шляхом зменшення розміру заявленої позивачем суми безпідставно збережених коштів у вигляді орендної плати, апеляційний суд взяв до уваги довідки ГУ ДФС у Харківській області від 03 квітня 2019 року № 4034/20-40-58-06-20, згідно з якими кожний із відповідачів за 2016-2018 роки сплатив земельний податок у розмірі 18 368,30 грн, та з метою уникнення подвійного стягнення вважав за необхідне зменшити суму безпідставно збережених коштів на суму фактично сплаченого відповідачами земельного податку за весь спірний період.
Колегія суддів не погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що сума безпідставно збережених коштів у вигляді орендної плати має бути зменшена на суму фактично сплаченого земельного податку за весь спірний період з огляду на таке.
Плата за землю - це загальнодержавний податок, який справляється у формі земельного податку та орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності (підпункт 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 ПК України).
Земельним податком є обов`язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів, а орендною платою за земельні ділянки державної і комунальної власності - обов`язковий платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою (підпункти 14.1.72, 14.1.136 пункту 14.1 статті 14 ПК України).
Отже, чинним законодавством розмежовано поняття "земельний податок" і "орендна плата за земельні ділянки державної і комунальної власності".
У справі, яка переглядається, відповідачі не є власниками або постійними землекористувачами спірної земельної ділянки, а тому не є суб`єктами плати за землю у формі земельного податку, при цьому єдино можливою формою здійснення плати за землю для них як фактичних землекористувачів є орендна плата (підпункт 14.1.72 пункту 14.1 статті 14 ПК України).
Таким чином, не будучи власниками або постійними користувачами спірної земельної ділянки, відповідачі безпідставно (фактично з власної ініціативи) сплачували земельний податок.
Отже, за наведених обставин суд апеляційної інстанції помилково зменшив суму безпідставно збережених коштів у вигляді орендної плати на суму фактично сплаченого відповідачами земельного податку, однак, беручи до уваги те, що позивач, не на користь якого в цій частині ухвалене судове рішення, його не оскаржив, фактично погодившись із ним, колегія суддів, ураховуючи принцип диспозитивності, вважає за необхідне в цій частині залишити оскаржувану постанову без змін, оскільки суд касаційної інстанції, переглядаючи судове рішення за касаційною скаргою відповідачів, не може погіршувати їх становище.
З огляду на викладене відповідні доводи касаційної скарги щодо необхідності зменшення суми безпідставно збережених коштів у вигляді орендної плати на суму фактично сплаченого земельного податку є необґрунтованими.
Посилання заявників на те, що позивач неправильно застосував коефіцієнти, які характеризують функціональне використання земельних ділянок (Кф) під час розрахунку їх нормативної грошової оцінки (застосовано Кф із значенням 2,5 замість 1,2), а також ставку річної орендної плати (для земель промисловості ставка річної орендної плати визначена у розмірі 4 %, проте позивач застосував ставку у 8 %), що має значення для визначення розміру орендної плати, не заслуговують на увагу з огляду на таке.
З матеріалів цієї справи відомо, що за функціональним призначенням спірна земельна ділянка віднесена до земель комерційного використання, економіко-планувальна зона 8530.
Значення коефіцієнта, який характеризує функціональне використання земельної ділянки (Кф) для земель комерційного використання, у розмірі 2,5 було встановлено наказом Державного комітету України по земельних ресурсах, Міністерства аграрної політики України, Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України, Української Академії аграрних наук від 27 січня 2006 року № 18/15/21/11, який втратив чинність згідно з наказом від 30 грудня 2016 року № 592/341/428.
Міністерство аграрної політики та продовольства України прийняло наказ від 25 листопада 2016 року № 489, яким затверджено новий Порядок нормативної грошової оцінки земель населених пунктів (далі - Порядок № 489) та визначено, що цей Порядок набирає чинності з дня його офіційного опублікування і застосовується з 01 січня 2017 року.
Так, з моменту набрання чинності Порядком № 489 і до внесення до нього змін 27 березня 2018 року наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України № 162 у примітках додатку 1 до Порядку № 489 було передбачено, що для земельних ділянок, інформація про які не внесена до відомостей Державного земельного кадастру, коефіцієнт, який характеризує функціональне використання земельної ділянки (Кф), застосовується із значенням 2,0.
Зазначеним наказом від 27 березня 2018 року № 162, який набув чинності 17 липня 2018 року, тобто через три місяці після його офіційного опублікування, у примітках додатку 1 до Порядку № 489 цифри "2,0" замінено цифрами "3,0".
Отже, з 01 січня 2017 року Порядок № 489 є чинним нормативно-правовим актом, застосування якого є обов`язковим для територіальних органів Держгеокадастру під час надання витягів з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки, та який на підставі вимог чинного законодавства визначає процедуру проведення нормативної грошової оцінки земельних ділянок населених пунктів.
Згідно з пунктом 121 Порядку ведення державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року № 1051, зміни щодо цільового призначення земельної ділянки вносяться Державним кадастровим реєстратором за заявою власника земельної ділянки, користувача земельної ділянки державної чи комунальної власності.
Оскільки зміни щодо цільового призначення спірної земельної ділянки на підставі заяв землекористувачів не вносилися, то Харківська міська рада правомірно застосувала значення коефіцієнта, який характеризує функціональне використання земельної ділянки (Кф) для земель комерційного використання, у розмірі 2,5.
Водночас, здійснюючи розрахунок суми безпідставно збережених коштів, Харківська міська рада застосувала ставку річної орендної плати у розмірі 8 %. Відповідно до пункту 2.5 Положення про порядок визначення розміру орендної плати, плати за суперфіцій, земельний сервітут при наданні земельних ділянок у платне користування в місті Харкові, затвердженого рішенням Харківської міської ради від 27 лютого 2008 року № 41/08 (зі змінами та доповненнями), розмір поточної базової ставки орендної плати, визначений відповідно до наведених вихідних даних, становить 0,08.
Отже, оскільки договору оренди між сторонами укладено не було і відповідачі фактично користуються земельною ділянкою без достатньої правової підстави, а розмір ставки річної орендної плати встановлено на рівні 8 % (значення переведено для обрахунку у відсотки), то міська рада обґрунтовано керувалася ним під час здійснення відповідного розрахунку.
У свою чергу, доводи заявників про застосування судами попередніх інстанцій норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 629/4628/16-ц, від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17 та у постановах Верховного Суду від 28 січня 2019 року у справі № 922/3782/17, від 12 червня 2019 року у справі № 922/902/18, від 08 серпня 2019 року у справі № 922/1276/18, від 01 жовтня 2019 року у справі № 922/2082/18, від 06 листопада 2019 року у справі № 922/3607/18, від 29 січня 2020 року у справі № 922/2811/18, від 24 вересня 2020 року у справі № 922/3616/19, від 28 вересня 2020 року у справі № 922/4073/19, від 29 вересня 2022 року у справі № 160/2366/19, від 27 липня 2023 року у справі № 918/779/22 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), суд касаційної інстанції відхиляє з таких підстав.
Для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення.
Посилання на загальні висновки у постановах Верховного Суду щодо застосування норм права не підтверджують доводів касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права чи порушили норми процесуального права під час ухвалення оскаржуваних рішень, оскільки фактичні обставини у наведених як приклад справах відрізняються від тих, що установлені судами у розглядуваній справі.
Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року в справі № 154/3029/14 (провадження № 14-43цс22)).
На предмет подібності належить оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).
Обставини у наведених постановах Верховного Суду відрізняються від обставин у цій справі, що переглядається у касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що суди попередніх інстанцій ухвалили рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах. У кожній із наведених справ суди керувалися конкретними обставинами справи та фактично-доказовою базою з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Інші наведені у касаційних скаргах доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, а тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявників. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував ЄСПЛ,право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії" ("Ruiz Torija v. Spain"), заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" ("Hirvisaari v. Finland"), заява № 49684/99).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявників та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд керується тим, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків судів, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції.