ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18 лютого 2025 року
м. Київ
справа № 337/1398/21
провадження № 61-4328св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Ситнік О. М., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
треті особи - приватний нотаріус Запорізький міського нотаріального округу Філіпова Лариса Петрівна, приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Сіпяков Олексій Сергійович
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Погосян Маргарита Арсенівна, на рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 17 січня 2023 року у складі судді Мурашової Н. А. та на постанову Запорізького апеляційного суду від 15 березня 2023 року у складі суддів Подліянової Г. С., Гончар М. С., Маловічко С. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до
ОСОБА_2, треті особи:приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Філіпова Лариса Петрівна, приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу Сіпяков Олексій Сергійович, про визнання заповіту недійсним.
В обґрунтування позову зазначила, що вона є дочкою ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Після смерті ОСОБА_3 залишилась спадщина, ОСОБА_1 є спадкоємцем першої черги. Після смерті батька позивачу стало відомо, про наявність заповіту, складеного ОСОБА_3, відповідно до якого він все своє майно, що належить йому на праві приватної власності, заповідав своїй дочці ОСОБА_2, про що склав заповіт, який був посвідчений
27 листопада 2017 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Сіпяковим О. С.
Заповіт ОСОБА_1 вважає недійсним, та таким, що порушує її право як спадкоємця.
Так, заповідач у момент складення заповіту не розумів значення своїх дій та/або не міг керувати ними внаслідок наявності ряду тяжких захворювань та через похилий вік. У 2011 році ОСОБА_3 переніс інсульт, внаслідок чого порушилась адекватність його мислення.
Крім того, на той час ОСОБА_3 вживав різного роду ліки, зловживав спиртними напоями, що також певною мірою могло вплинути на його поведінку та психічний стан.
На момент складення заповіту ОСОБА_3 був хворим, а 29 листопада 2017 року, тобто на другий день після складання заповіту, його було госпіталізовано до лікарні в тяжкому стані з діагнозом: церебральний атеросклероз 3 ступеня, дисциркуляторна енцефалопія 2 ступеня, симптоми паркінсонізму, тремтіла форма. Вказана форма церебрального атеросклерозу характеризується зниженням інтелектуальних здібностей, емоційною розосередженістю, психозами, деменцією судин. Дисциркуляторна енцефалопія прискорює поразку тканин головного мозку.
При наявності таких захворювань батько позивача не міг усвідомлювати значення своїх дій та вільно керувати ними, відповідно складання заповіту не відповідало його волі, враховуючи, що раніше він ніколи не висловлював наміру заповідати своє майно відповідачу.
На підставі вищевикладеного ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним заповіт, складений 27 листопада 2017 року від імені ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Сіпяковим Олексієм Сергійовичем (номер у спадковому реєстрі 61629492).
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Рішенням Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 17 січня 2023 року, яке залишено без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 15 березня 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновку про те, що відсутні правові підстав для визнання оспорюваного заповіту недійсним, оскільки позивачем не надано належних і достовірних доказів на підтвердження того, що на момент складення заповіту заповідач перебував у такому стані, коли не міг усвідомлювати значення своїх дій та (або) не міг керувати ними.
Суд апеляційної інстанції також зауважив, що після складення та посвідчення заповіту (27 листопада 2017 року) до смерті ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ) пройшло майже три роки, проте заповіт ним скасовано не було, що також свідчить про те, що його волевиявлення в заповіті було вільним та відповідало його волі.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
24 квітня 2023 року ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Погосян М. А., засобами поштового зв`язку направила до Верховного Судукасаційну скаргу, в якій просила скасувати рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 17 січня 2023 та постанову Запорізького апеляційного суду від 15 березня 2023 року, ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Підставами касаційного оскарження рішення Хортицького районного суду міста Запоріжжя від 17 січня 2023 року та постанови Запорізького апеляційного суду від 15 березня 2023 року заявник вказує застосування в оскаржуваному рішенні норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі
№ 554/11179/13-ц, від 11 листопада 2019 року у справі 496/4851/14-ц,
від 02 листопада 2020 року у справі № 326/81/15, відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статті 113 ЦПК України, суди не дослідили зібрані у справі докази належним чином, необґрунтовано відхилили клопотання про витребування, дослідження доказів.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 15 травня 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 17 січня 2023 та постанову Запорізького апеляційного суду від 15 березня 2023 року, витребувано справу із суду першої інстанції.
30 травня 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 11 грудня 2024 року відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Погосян М. А., про зупинення виконання (дії) рішення Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 17 січня 2021 року до закінчення його перегляду у касаційному порядку.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій залишили поза увагою необхідність встановлення внутрішнього стану батька на момент вчинення правочину, враховуючи вимоги статті 225 ЦК України, не врахували, що висновок судово-психіатричної експертизи, на який вони посилались в оскаржуваних рішеннях складений з порушенням Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 08 жовтня 1998 року № 53/5.
У судовому засіданні сторони підтвердили, що батько мав ряд захворювань, у зв`язку з больовим синдромом, він не міг самостійно рухатись, а тому був позбавлений можливості особисто викликати нотаріуса для посвідчення заповіту.
Суди першої та апеляційної інстанції не дослідили зібрані у справі докази належним чином, необґрунтовано відхилили клопотання про витребування, дослідження доказів, зокрема із Запорізької міської лікарні №9 стаціонарної медичної картки на ім`я ОСОБА_3, необґрунтовано відхили клопотання про виклик та допит у судовому засіданні експертів, зважаючи на те, що висновок експертів викликав сумнів у його правильності у сторони позивача.
Фактично суди ухвалили рішення на підставі єдиного недопустимого доказу - висновку судово-психіатричної експертизи.
Позиція інших учасників справи
Інші особи, які беруть участь у справі не скористались своїм правом на подання відзиву на касаційну скаргу.
Фактичні обставини, встановлені судами
Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що
ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Запоріжжі помер ОСОБА_3, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1, виданим Хортицьким районним у місті Запоріжжі відділом державної реєстрації актів цивільного стану Південно-Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро), актовий запис №1064.
ОСОБА_3 є батьком позивача ОСОБА_1 та відповідача
ОСОБА_2, що підтверджується свідоцтвом про народження ОСОБА_4 серії НОМЕР_2, свідоцтвом про укладення шлюбу ОСОБА_4 з ОСОБА_5 серії НОМЕР_3, свідоцтвом про народження ОСОБА_6 серії НОМЕР_4, свідоцтвом про укладення шлюбу ОСОБА_6 з ОСОБА_7 серії НОМЕР_5 .
Згідно із заповітом, посвідченим приватним нотаріусом Запорізької міської нотаріальної контори Сіпяковим О. С. 27 листопада 2017 року, реєстровий №914-915, ОСОБА_3 заповідав все належне йому майно ОСОБА_2 . Вказаний заповіт було записано нотаріусом за допомогою комп`ютерної техніки зі слів спадкодавця ОСОБА_3 та на прохання останнього через неможливість прочитати (похилий вік, поганий зір) до підписання текст заповіту оголошений нотаріусом вголос в присутності свідків ОСОБА_8, ІНФОРМАЦІЯ_2, та ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_3 . Текст заповіту ними також прочитаний вголос, своїм підписом вони підтвердили, що заповіт відповідає намірам заповідача. Оскільки ОСОБА_3 не міг власноруч підписати даний заповіт, на його прохання та за його дорученням, в його присутності, присутності нотаріуса, свідків ОСОБА_8 та ОСОБА_10 текст заповіту підписаний ОСОБА_11, ІНФОРМАЦІЯ_4 . На момент смерті ОСОБА_3 заповіт є чинним.
Після смерті ОСОБА_3 відкрилась спадщина у вигляді 1/2 частки квартири
АДРЕСА_1, яка належала йому на праві спільної сумісної власності на підставі свідоцтва про право на власності, виданого 21 травня 2019 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу
Філіповою Л. П., реєстровий №94, та 1/6 частки цієї ж квартири, яка належала йому на праві власності в порядку спадкування після смерті дружини ОСОБА_12, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_5, на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданим 21 травня 2019 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Філіповою Л. П., реєстровий №95.
Відомості про інше спадкове майно в матеріалах справи відсутні.
25 листопада 2020 року приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Філіповою Л.П. заведена спадкова справа №80/2020, зареєстрована в спадковому реєстрі № 66822594, після смерті
ОСОБА_3 на підставі заяви ОСОБА_2, яка приймає спадщину за вказаним заповітом.
13 січня 2021 року із заявою про прийняття спадщини за законом після смерті батька ОСОБА_3 звернулася позивач ОСОБА_1 .
На час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій спадкова справа є чинною, свідоцтва про право на спадщину не видавались.
Згідно з випискою з медичної карти стаціонарного хворого № 3154
від 12 грудня 2017 року вбачається, що ОСОБА_3 перебував на стаціонарному лікуванні в терапевтичному відділенні Комунального некомерційного підприємства "Міська лікарня №9" Запорізької міської ради з 29 листопада 2017 року по 12 грудня 2017 року, поступив в тяжкому стані зі скаргами на болі в ступнях, неможливість встати на ноги внаслідок больового синдрому, тремор рук, висипи на передній поверхні грудної клітини з переходом на область шиї, загальну слабкість. За результатами проведеного дослідження встановлений клінічний діагноз: основний - подагра, подагричний артрит з ураженням суглобів стоп, колінних та ліктьових суглобів. НФС ІІст. ХБП III: сечокам`яна хвороба, вторинний пієлонефрит, ст.загострення. ІБС: дифф.кардіосклероз з порушенням проводи мості (ПБПНПГ) ЄН ПА ФК III. Ожиріння ІІІ ст. супутній - жовчнокам`яна хвороба, хронічний калькульозний холецистит, гнійна рана лівої стопи. Призначено лікування. Хворий виписаний з покращенням, рекомендовано спостереження сімейного лікаря за місцем проживання, дієта, приймання препаратів.
Як вбачається з виписки з амбулаторної карти хворого від 15 квітня
2021 року, ОСОБА_3 знаходився під наглядом Комунального некомерційного підприємства "Запорізький центр первинної медико-санітарної допомоги №5" з 01 листопада 2017 року з діагнозом - ІХС: дифузний кардіосклероз. ЄНІІА. ФКІІ. ХХН II, хронічний пієлонефрит.
З 29 листопада 2017 року по 12 грудня 2017 року перебував на стаціонарному лікуванні в терапевтичному відділенні Комунального некомерційного підприємства "Міська лікарня №9" Запорізької міської ради з діагнозом - подагра, подагричний артрит з ураженням суглобів стоп, колінних та ліктьових суглобів. НФС ІІст. ХБП III: сечокам`яна хвороба, вторинний пієлонефрит, ст. загострення. ІБС: дифф.кардіосклероз з порушенням проводи мості (ПБПНПГ) СН ІІА ФК III. Ожиріння ІІІст. ЖБК:хор. Калькулезний холецистит, гнійна рана лівої стопи.
З 14 лютого 2019 року знаходився під наглядом сімейного лікаря з вищезазначеними діагнозами. У зв`язку з погіршенням стану 05 лютого
2020 року проведено МРТ органів черевної порожнини, виявлені ознаки неопластичного процесу у правій нирці, атрофія паренхіми обох нирок, ознаки полікістозної хвороби обох нирок. З 11 березня 2020 року взятий на диспансерний облік лікарем-онкологом Комунального некомерційного підприємства "Запорізька міська лікарня №9" Запорізької міської ради з діагнозом - Са правої нирки ст.ІІІ. 27 жовтня 2020 року у зв`язку з виникненням інтенсивних болів виписані таблетки трамадолу 0,05 №10, які не були отримані в аптеці. 10 листопада 2020 року у зв`язку з посиленням больового синдрому виписані трамадол 5% - 1.0 для ін`єкцій 2 рази на добу.
ІНФОРМАЦІЯ_1 пацієнт помер вдома, оглянутий СМЕ, виписано лікарське свідоцтво про смерть.
Згідно довідки про причини смерті № 488 від 17 листопада 2020 року причиною смерті ОСОБА_3 є ракова інтоксикація, рак нирки.
Згідно з інформацією Комунального некомерційного підприємства "Обласний клінічний заклад з надання психіатричної допомоги" Запорізької обласної ради від 27 червня 2022 року ОСОБА_3 під наглядом лікаря-психіатра, лікаря-нарколога не перебував, за медичною допомогою не звертався.
Згідно з висновком судово-психіатричного експерта № 3 від 19 серпня
2022 року, складеного експертами Дніпровської філії судово-психіатричних експертиз ДУ "Інститут психіатрії, судово-психіатричної експертизи та моніторингу наркотиків МОЗ України", ОСОБА_3 на момент складання та підписання заповіту 27 листопада 2017 року на будь-який психічний розлад не страждав, за своїм психічним станом на той час міг розуміти значення своїх дій та керувати ними.
Свідки ОСОБА_13, ОСОБА_14, ОСОБА_15, ОСОБА_16 в судовому засіданні пояснили, що у ОСОБА_3 з 2010 року значно погіршився стан здоров`я, він переніс інсульт, було хворе серце, хвороба Паркінсона, прогресувала деменція, онкологічне захворювання. Через погіршення фізичного стану здоров`я його психічний стан також з кожним роком погіршувався, були провали в пам`яті, говорив нісенітницю, ставив незрозумілі питання, став замкнутий, на двір не виходив, з сусідами не спілкувався. При цьому, він продовжував зловживати алкогольними напоями, досить часто був у запоях. Його лікуванням здебільшого займалась дочка ОСОБА_1 . Інша дочка ОСОБА_2 доглядала за батьком неналежним чином, користувалася його коштами у власних інтересах. Вважають, що на момент складання заповіту ОСОБА_3 через свій фізичний та психологічний стан не міг висловлювати відповідне бажання та волю.
Свідки ОСОБА_17, ОСОБА_18 пояснили, що батько відповідача
ОСОБА_2 . ОСОБА_3 був знайомий їм досить давно, оскільки вони товаришували зі всією родиною. Він був головою кооперативу протягом п`яти років, звільнився з посади за станом здоров`я, спиртними напоями не зловживав, особисто керував автомобілем, спілкувався із сусідами, виходив на подвір`я самостійно, перебував у здоровому глузді, віддавав звіт своїм вчинкам, агресії ні до кого не проявляв. Відомо, зі слів дочок, що
ОСОБА_3 хворів, мав надлишкову вагу, погано ходив, лікувався в лікарні.
Свідки ОСОБА_9, ОСОБА_8 пояснили, що до них звернулась ОСОБА_2 з проханням бути присутніми під час посвідчення нотаріусом заповіту її батька ОСОБА_3 у нього вдома, на що вони погодились. Раніше були знайомі з останнім, оскільки працювали разом з ОСОБА_2 на заправці і він приїздив до неї. Дату складання заповіту вони не пам`ятають. Під час посвідчення заповіту він був в здоровому глузді, відповідав на всі питання нотаріуса, все розумів, спілкувався, ніхто під час підписання документів на нього не тиснув. Він не міг підписати сам заповіт через перенесений інсульт та паралізовану праву сторону. Під час складання заповіту в кімнаті знаходились нотаріус, ОСОБА_3, вони та ОСОБА_11, який підписав заповіт від імені ОСОБА_3 .
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції, а також в межах доводів касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Вивчивши матеріали справи та перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).
За правилами статті 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Статтею 1233 ЦК України визначено, що заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.
Згідно із частинами першою, третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини. Особа, яка подала заяву про прийняття спадщини, може відкликати її протягом строку, встановленого для прийняття спадщини (частини перша, п`ята статті 1269 ЦК України).
Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається (стаття 1234 ЦК України).
Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем (абзац 1 частини другої статті 1247 ЦК України).
Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису (частина друга статті 209 ЦК України).
Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу (частина третя статті 1247 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
Згідно із частиною другою статті 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.
Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 вказувала на те, що складений її батьком ОСОБА_3 27 листопада 2017 року заповіт є недійсним, оскільки за життя спадкодавець мав ряд серйозних захворювань, зловживав спиртними напоями, приймав різного роду ліки, у зв`язку з чим, на її думку, при складанні оспорюваного заповіту не міг усвідомлювати своїх дій та керувати ними.
Згідно з частиною першою статті 30 ЦК України цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання.
Наявність вільного волевиявлення може бути піддана сумніву через припущення відсутності у заповідача здатності повноцінного усвідомлювання значення своїх дій та керування ними, через наявність органічного ураження головного мозку, тобто через наявність таких психічних розладів здоров`я, які абсолютно унеможливлюють здатність керувати своїми діями та усвідомлювати їх значення.
Стаття 225 ЦК України визначає правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, зокрема, відповідно до частини першої цієї статті правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.
За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо він був складений особою під впливом фізичного або психічного насильства, або особою, яка через стійкий розлад здоров`я не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. Для встановлення психічного стану заповідача в момент складання заповіту, який давав би підставу припустити, що особа не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними на момент складання заповіту, суд призначає посмертну судово-психіатричну експертизу.
Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними. Висновок експертизи має бути категоричним та не може ґрунтуватись на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 листопада 2019 року в справі № 496/4851/14-ц виснував, що правила статті 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).
Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд зобов`язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін.
Підставою для визнання правочину недійсним згідно частини першої
статті 225 ЦК України може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та керувати ними.
В основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях.
Аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 554/11179/13-ц, від 02 листопада 2020 року у справі
№ 326/81/15 та від 22 грудня 2021 року у справі № 350/792/20.
Висновок про тимчасову недієздатність учасника правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними (постанова Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року у справі № 6-9цс12).
Ухвалою Хортицького районного суду м. Запоріжжя від 26 січня 2022 року за клопотанням представника ОСОБА_1 - адвоката Стариченко М.П. у справі призначено судово-психіатричну (посмертну) експертизу для встановлення психічного стану спадкодавця ОСОБА_3 на момент складання ним заповіту, проведення якої було доручено експертам ДУ "Інститут психіатрії, судово-психіатричної експертизи та моніторингу наркотиків Міністерства охорони здоров`я України".
Згідно з висновком судово-психіатричного експерта № 3 від 19 серпня
2022 року, складеного експертами Дніпровської філії судово-психіатричних експертиз Держаної установи "Інститут психіатрії, судово-психіатричної експертизи та моніторингу наркотиків МОЗ України", ОСОБА_3. на момент складання та підписання заповіту 27 листопада 2017 року на будь-який психічний розлад не страждав, за своїм психічним станом на той час міг розуміти значення своїх дій та керувати ними.
Отже, у цій справі висновок експерта не підтвердив абсолютну неспроможність ОСОБА_3 розуміти значення своїх дій та керувати ними на момент складання та підписання заповіту від 27 листопада 2017 року.
За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суди обґрунтовано виходили з того, що при посвідченні заповіту були дотримані вимоги щодо його форми і посвідчення, визначені статтею 1247 ЦК України, зокрема, заповіт складено у письмовій формі із зазначенням місця і часу його складання, заповіт посвідчений приватним нотаріусом Запорізької міської нотаріальної контори Сіпяковим О. С. Вказаний заповіт було записано нотаріусом за допомогою комп`ютерної техніки зі слів спадкодавця ОСОБА_3 . На прохання заповідача через неможливість прочитати текст заповіту (похилий вік, поганий зір) до його підписання заповіт оголошений нотаріусом вголос в присутності двох свідків. Текст заповіту ними також прочитаний вголос, своїм підписом вони підтвердили, що заповіт відповідає намірам заповідача. Оскільки ОСОБА_3 не міг власноруч підписати даний заповіт, на його прохання та за його дорученням, в його присутності, присутності нотаріуса, свідків ОСОБА_8 та ОСОБА_10 текст заповіту підписаний ОСОБА_11 .
Зазначені обставини підтвердили допитані в судовому засіданні
ОСОБА_8, ОСОБА_10 та ОСОБА_11, які були присутніми під час складання вказаного заповіту.
Дослідивши висновок судово-психіатричної експертизи, вислухавши свідків, які були присутніми під час складання заповіту та допитані в судових засіданнях, встановивши всі обставини справи, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність належними та допустимими доказами підстав для задоволення позовних вимог.
Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норми права, викладеного у постановах Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 554/11179/13-ц, від 11 листопада 2019 року у справі 496/4851/14-ц, від 02 листопада 2020 року у справі № 326/81/15, не заслуговують на увагу з таких підстав.
У постанові від 11 листопада 2019 року у справі № 554/11179/13-ц (провадження № 61-30685св18) Верховний Суд, залишаючи без змін рішення судів першої та апеляційної інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог, виходив з того, що позивачем не доведено абсолютну неспроможність спадкодавця на момент вчинення заповіту розуміти значення своїх дій та керувати ними, а тому заповіт не можна визнати недійсним на підставі частини першої статті 225 ЦК України.
Верховний Суд у постанові від 19 червня 2019 року у справі № 554/11179/13-ц (провадження № 61-30685св18), залишаючи без змін оскаржувані судові рішення, зокрема, в частині відмови у задоволенні первісних позовних вимог про визнання заповіту недійсним, виклав висновок про те, що суди першої та апеляційної інстанцій, з урахуванням належної оцінки висновків посмертної судово-психіатричної експертизи та повторної посмертної судово-психіатричної експертизи, показань свідків та пояснень експертів, які були допитані у судових засіданнях, дійшли правильного висновку про відсутність підстав для визнання заповіту недійсним.
У постанові від 02 листопада 2020 року у справі № 326/81/15 (провадження № 837св19) Верховний Суд, залишаючи без змін оскаржуване судове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним заповіту, виходив з того, що судами першої та апеляційної інстанцій надана системна оцінка зібраним у справі доказам щодо психічного стану спадкодавця на момент складання заповіту, позивач не надав суду належних та достатніх доказів, що стали б підставою для задоволення позову.
Велика Палата Верховного Суду в постановах від 12 жовтня 2021 року в справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) та від 22 лютого
2022 року в справі № 201/16373/16-ц (провадження № 14-27цс21) зазначила, що для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення. Слово "подібний" в українській мові має такі значення: такий, який має спільні риси з ким-, чим-небудь, схожий на когось, щось; такий самий; такий, як той (про якого йде мова). Тому термін "подібні правовідносини" може означати як правовідносини, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і правовідносини, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші.
Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, а саме взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 389 та пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК України, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.
З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад саме цих правовідносин та/чи їх специфічний об`єкт.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 12 жовтня
2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) зазначила, що в кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід визначати з огляду на те, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов`язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання (пункт 31) з урахуванням обставин кожної конкретної справи (пункт 32).
Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що апеляційний суд у справі, що переглядається, не врахував висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах Верховного Суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, встановлено різні фактичні обставини.
Посилання у касаційній скарзі на неправомірність відмови у задоволенні клопотань про витребування доказів та допиту експертів суд касаційної інстанції також відхиляє, з таких підстав.
Встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ухвалою суду першої інстанції від 26 січня 2022 року за клопотанням представника ОСОБА_1 - адвоката Стариченко М. призначено у справі судово-психіатричну (посмертну) експертизу.
На виконання вимог ухвали суду експертами Дніпровської філії судово-психіатричних експертиз Держаної установи "Інститут психіатрії, судово-психіатричної експертизи та моніторингу наркотиків МОЗ України" було складено висновок судово-психіатричних експертів у складі членів комісії від 19 серпня 2022 року, який суди першої та апеляційної інстанцій оцінили як доказ спроможності спадкодавця усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними у момент підписання заповіту.
Згідно з пунктами 1, 2 частини першої статті 103 ЦПК України суд призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) сторонами (стороною) не надані відповідні висновки експертів із цих самих питань або висновки експертів викликають сумніви щодо їх правильності.
Статтею 1 Закону України "Про судову експертизу" передбачено, що судова експертиза - це дослідження експертом на основі спеціальних знань матеріальних об`єктів, явищ і процесів, які містять інформацію про обставини справи, що перебуває у провадженні, зокрема, суду.
При цьому судова експертиза призначається лише у разі дійсної потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування.
Відповідно до частини першої статті 113 ЦПК України якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам).
Аналіз змісту експертного висновку свідчить про те, що в ході проведення експертизи експерти дослідили всі подані їм об`єкти та дали вичерпні відповіді на порушені перед ними питання (з урахуванням наданих вихідних даних).
Даних про те, що судами першої та апеляційної інстанцій були порушені норми процесуального права, які б призвели до звуження обсягу процесуальних прав позивача, колегією суддів не встановлено.
Таким чином, відмовляючи у задоволенні клопотання про допит експертів, суди першої та апеляційної інстанцій правильно керувалися тим, що надані експертами відповіді є повними та чіткими, а тому цей висновок відповідає вимогам належності, достовірності та допустимості, отже відсутні підстави для задоволення клопотання позивача про допит експертів та витребування доказів.
Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, з яким погодився суд апеляційної інстанції, що позивач не довів на підставі належних і допустимих доказів, що в момент складання заповіту 27 листопада 2017 року
ОСОБА_3 за своїм психічним станом не міг усвідомлювати значення своїх дій або вчиняти цей правочин проти своєї справжньої волі, тобто, що волевиявлення спадкодавця не було вільним та не відповідало його внутрішній волі.
Доказів на підтвердження складання заповіту ОСОБА_3 з порушенням умов щодо вільного волевиявлення та відповідність вчиненого правочину справжній волі заповідача позивач суду не надав, що було його процесуальним обов`язком.
У справі, що є предметом перегляду, суди першої та апеляційної інстанцій перевірили та надали належну оцінку саме тим доказам і обставинам, які стосуються предмету позову та входили до предмету доказування, відповідно до змісту позовних вимог.
Призначення спадкоємцем є правом заповідача, визначеним частиною першою статті 1235 ЦК України.
Сама по собі незгода позивача із волевиявленням спадкодавця на призначення свого спадкоємця щодо частини належного йому майна (частини квартири), не є підставою для визнання заповіту недійсним, без доведення обставин і підстав недійсності такого правочину, зокрема його складання з порушенням вимог щодо вільного волевиявлення.
Наведеними вище нормами та встановленими судами обставинами спростовуються доводи позивача, в тому числі аргументи, викладені у касаційній скарзі, які зводяться до доведення необхідності переоцінки доказів, їх дослідження і встановлення обставин, які на думку заявника свідчать про недійсність або нікчемність складеного ОСОБА_3 заповіту на користь своєї дочки ОСОБА_2 (відповідача) та можуть бути підставою для задоволення позову.
Узагальнюючи викладене, Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про відсутність підстав для визнання заповіту від 27 листопада 2017 року недійсним, оскільки на підтвердження заявлених вимог ОСОБА_1 не надала суду жодного належного та допустимого доказу порушення вимог чинного законодавства при його складанні чи посвідченні, а також доказів на підтвердження обставин, з якими вона пов`язує недійсність цього правочину.
В цілому, доводи касаційної скарги висновків судів щодо вирішення справи по суті не спростовують, значною мірою зводяться до встановлення протилежних зазначеному обставин, тоді як встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палата Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Верховний Суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони, хоча пункт 1 статті 6 і зобов`язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент (рішення у справі "Ruiz Toriya v. Spaine", заява від 09 грудня 1994 року № 18390/91, § 29). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення у справі "HIRVISAARI v. FINLAND", заява від 27 вересня 2001 року № 49684/99, § 2).
У справі, що переглядається, судами першої та апеляційної інстанцій надано вичерпну оцінку питанню недійсності заповіту. Наявність у скаржника іншої точки зору на встановлені судами обставини та щодо оцінки наявних у матеріалах доказів не спростовує законності та обґрунтованості ухвалених у справі рішень та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь позивача.
Як на одну з підстав касаційного оскарження заявник послався на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України), зокрема щодо застосування статті 113 ЦПК України.
Відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
З огляду на зміст вказаної норми права, вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.
Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.
Аргументуючи підстави касаційного оскарження, передбачені у пункті 3 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування статті 113 ЦПК України, яка регулює питання призначення додаткової та повторної експертизи, цитуючи вказану норму права.
Проте, посилаючись на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник не наводить аргументованого обґрунтування необхідності формування висновку Верховного Суду щодо застосування норм процесуального права в контексті спірних правовідносин з урахуванням встановлених судами обставин справи, як і не наводить мотивованого обґрунтування того, як саме висновок щодо застосування норм процесуального права вплине на висновки судів, викладені в оскаржених судових рішеннях.
Ураховуючи викладене, касаційна скарга, провадження по якій відкрито з підстави, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, не отримала свого підтвердження під час касаційного перегляду справи, а тому не може бути задоволена, з огляду на недоведення заявником наявності підстав для формування висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Інші доводи касаційної скарги на правильність висновків судів першої та апеляційної інстанції не впливають та їх не спростовують.
Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема, у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01, пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00, пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04, пункт 58), за якою принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що в рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належно зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (див. рішення в справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), пункт 29).