ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
05 лютого 2025 року
м. Київ
справа № 757/52379/21-ц
провадження № 61-3339св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Пархоменка П. І.,
учасники справи:
позивач -ОСОБА_1,
відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2, поданою представником ОСОБА_4, на постанову Київського апеляційного суду від 13 лютого 2024 року у складі колегії суддів: Немировська О. В., Желепа О. В., Шкоріна О. І., та касаційну скаргу ОСОБА_1, поданою адвокатом Бовкуном Владиславом Ігоровичем, на постанову Київського апеляційного суду від 13 лютого 2024 року у складі колегії суддів: Немировська О. В., Желепа О. В., Шкоріна О. І.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3, ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу та скасування державної реєстрації.
Позов мотивований тим, що 25 жовтня 2016 року між ним та ОСОБА_3 укладено договір позики, відповідно до умов якого останній отримав від нього в борг 30 000,00 дол. США та зобов`язувався повернути грошові кошти до 29 жовтня 2016 року, про що власноруч написав розписку. Оскільки грошові кошти відповідач йому не повернув, а врегулювати спір у досудовому порядку не вдалось, він звернувся до суду з позовом про стягнення заборгованості за договором позики.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 27 березня 2019 року у справі № 755/11864/17, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 11 липня 2019 року, стягнено з ОСОБА_3 на його користь заборгованість за договором позики від 25 жовтня 2016 року у розмірі 775 713,00 грн. Вказане судове рішення не виконано.
У межах виконавчого провадження № НОМЕР_1 щодо виконання вказаного судового рішення з ОСОБА_3 на його користь стягнуто 257,71 грн та встановлено, що у боржника відсутні грошові кошти на рахунках, нерухоме й рухоме майно та він відсутній серед власників, які володіють значними пакетами акцій емітентів.
17 вересня 2021 року він ознайомився з матеріалами виконавчого провадження та йому стало відомо, що згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна 17 жовтня 2018 року ОСОБА_3 уклав з ОСОБА_2 договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 .
Вказаний договір купівлі-продажу є фіктивним, оскільки укладений після виникнення заборгованості за зазначеною розпискою та пред`явлення ним позову про стягнення цієї заборгованості. Отже, на момент укладення договору купівлі-продажу ОСОБА_3 переслідував єдину мету - уникнення виконання майнового зобов`язання, покладеного на нього на підставі договору позики. Продаж вказаної квартири може утруднити або зробити неможливим виконання рішення суду.
До обставин, які дозволяють кваліфікувати договір купівлі-продажу як фраудаторний належить й те, що продаж квартири здійснено за заниженою ціною. Крім того, між відповідачами наявні близькі стосунки, оскільки згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань з 2015 року ОСОБА_2 є фізичною особою-підприємцем, місцем проживання якої є квартира АДРЕСА_1 .
З урахуванням змінених позовних вимог, ОСОБА_1 просив суд:
визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_2, укладений 17 жовтня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гладій М. О.;
скасувати рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень, індексний номер: 43540989 від 17 жовтня 2018 року, прийняте приватним нотаріусом Гладій М.О. та припинити право власності ОСОБА_2 на спірну квартиру.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 31 серпня 2023 року у задоволенні позову відмовлено.
Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 26 000,00 грн на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що вирішуючи питання про наявність підстав для визнання недійсним оспорюваного договору, укладеного між відповідачами, суд враховує, що зазначений договір купівлі-продажу квартири укладено після настання строку виконання ОСОБА_3 зобов`язання за договором позики від 25 жовтня 2016 року та відкриття Дніпровським районним судом м. Києва провадження у справі № 755/11864/17 про стягнення з боржника на користь позивача заборгованості за цим договором. У межах виконавчого провадження № НОМЕР_1, відкритого 25 липня 2019 року приватним виконавцем виконавчого округу м. Києва Мельниченком О. В., виявлено відсутність майна, за рахунок якого ОСОБА_3 може відповідати за своїми зобов`язаннями перед позивачем.
Разом з тим, доказів на підтвердження відсутності майна у ОСОБА_3, за рахунок якого він міг відповідати за своїми зобов`язаннями перед позивачем на момент відчуження квартири за оскаржуваним договором купівлі-продажу, суду не надано. Боржник відчужив квартиру на підставі відплатного договору за ціною 5 306 700,00 грн, що є еквівалентом 190 000,00 дол. США за офіційним курсом валют станом на 17 жовтня 2018 року. Вказаний правочин є реально виконаним. Згідно з пунктом 4 цього договору купівлі-продажу відповідно до звіту про оцінку майна, складеного ФОП ОСОБА_6 16 жовтня 2018 року, ринкова вартість квартири, що є предметом цього договору, становить 5 278 410,00 грн. З огляду на те, що квартиру продано ОСОБА_3 за ціною 5 306 700,00 грн, суд приходить до висновку, що ціна цієї квартири за оплатним договором не є заниженою.
Водночас позивач надав суду копію звіту про оцінку майна - спірної квартири, виконаного 25 листопада 2022 року ТОВ "Бізнес-Консалтинг" (сертифікат СОД № 703/20 від 07 серпня 2020 року), згідно з яким вартість квартири АДРЕСА_1 станом на 17 жовтня 2018 року становить 373 851,00 дол. США, що за курсом НБУ станом на дату оцінки складає 10 441 654,00 грн. Разом з тим, у вказаному звіті не зазначено, що висновок експерта підготовлено для подання до суду та що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок. Крім того, наданий ОСОБА_2 звіт про оцінку майна був виконаний ФОП ОСОБА_6 на час укладення спірного договору купівлі-продажу - 16 жовтня 2018 року, є чинним та у встановленому законом порядку не оскаржувався, не визнаний незаконним.
Доводи позивача про те, що між відповідачами наявні близькі стосунки, оскільки ОСОБА_2 з 2015 року є фізичною особою-підприємцем, місцем проживання якої є квартира АДРЕСА_1, спростовуються тим, що згідно з довідкою Печерської районної державної адміністрації про реєстрацію місця проживання особи від 04 січня 2019 року № 36229761 місце проживання ОСОБА_2 зареєстровано за вказаною адресою з 04 січня 2019 року, тобто вже після укладення оспорюваного договору купівлі-продажу. Ураховуючи наведене суд не вбачає обставин, що свідчать про те, що ОСОБА_2 є родичем чи іншою пов`язаною особою з ОСОБА_3 .
Таким чином, сукупність наведених обставин не доводить фактів недобросовісності ОСОБА_3 під час укладення оспорюваного договору купівлі-продажу, зловживання своїми цивільними правами на шкоду правам інших осіб, відчуження належного йому майна з метою уникнення звернення стягнення кредитором на його майно як боржника, а відтак суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для визнання цього договору недійсним, скасування рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень та припинення права власності ОСОБА_2 на спірну квартиру.
Враховуючи те, що витрати на професійну правничу допомогу, понесені ОСОБА_2, документально підтверджені, є співмірними зі складністю цієї справи, наданим адвокатом обсягом послуг та відповідають критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру, вимоги про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу підлягають задоволенню в розмірі 26 000,00 грн. Заперечення представника позивача щодо зменшення розміру таких витрат шляхом відмови в їх задоволенні є безпідставними, необґрунтованими та такими, що не відповідають дійсним обставинам.
Короткий зміст постанови апеляційного суду
Постановою Київського апеляційного суду від 13 лютого 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 31 серпня 2023 року скасовано та ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення позову.
Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 17 жовтня 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Гладій М. О., реєстровий номер 11346.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що матеріали справи свідчать про те, що інтерес позивача полягає в тому, щоб спірна квартира повернулась у власність відповідача, оскільки від цього залежить подальша можливість примусового виконання рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 27 березня 2019 року у справі №755/11864/17. Дії ОСОБА_3 щодо відчуження належної йому квартири хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом з метою уникнення відповідальності за невиконання договору позики.
Оспорюваний договір в цьому випадку призвів до реальних наслідків, а саме до реєстрації права власності за ОСОБА_2 і не може бути кваліфікований як фіктивний, однак є таким, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом, порушує публічний порядок.
Поряд з цим, за встановлених обставин справи ефективним способом захисту права/інтересу кредитора за вимогою про повернення сторін в первісний стан, тобто відновлення становища яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України), є повернення відповідного майна боржнику і для такого повернення оспорювання реєстраційних дій щодо цього майна не вимагається, у зв`язку з чим у задоволенні цих вимог слід відмовити.
Аргументи учасників справи
07 березня 2024 року ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просила постанову апеляційного суду скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що під час судового розгляду справи було встановлено, що у ОСОБА_3 на момент відчуження ним спірної квартири була в наявності значна непогашена заборгованість. Водночас до матеріалів справи не надано жодного доказу, що на момент укладення оспорюваного договору у боржника були відсутні грошові кошти або інше майно, яке могло бути стягнуто в рахунок погашення боргу у сумі 30 000,00 дол. США. Згідно з практикою Верховного Суду у вказаній справі необхідно довести, що боржник розумів, що має заборгованість і ухилявся таким чином від її сплати. Разом з тим апеляційний суд не досліджував вказане питання. Крім того, продаж квартири здійснено за 190 000,00 дол. США, тобто вказана сума більше ніж в шість разів перевищує суму боргу ОСОБА_3 . Матеріали справи не дають підстав стверджувати, що квартира була продана з метою уникнення сплати боргу, а не навпаки, - для погашення боргу.
Оспорюваний договір купівлі-продажу квартири укладено 17 жовтня 2018 року, рішення у справі №755/11864/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики ухвалено Дніпровським районним судом м. Києва 27 березня 2019 року, а набрало законної сили - 11 липня 2019 року. Отже оспорюваний договір укладено більш ніж за півроку до ухвалення рішення у справі про стягнення заборгованості, відтак вона не знала і не могла знати про існування справи № 755/11864/17. Договір, за яким здійснено відчуження майна боржника, є оплатним, а ціна, за якою вона придбала квартиру, є навіть вищою за ринкову ціну. Оплату за договором купівлі-продажу було проведено у повному обсязі без жодного розстрочення чи відстрочення сплати. Купівля-продаж квартири, зокрема і пошук квартири, здійснювалась за посередництва агентства з нерухомості (ріелтора), який був допитаний у якості свідка судом першої інстанції, і до придбання квартири та після укладення договору вона як покупець жодного разу не спілкувалась з продавцем та, відповідно, жодного доказу прямого чи опосередкованого зв`язку між сторонами оспорюваного договору матеріали справи не містять. Позивач не довів та не встановлено в ході розгляду справи наявність будь-якого зв`язку (родинного чи бізнесового) між контрагентами оспорюваного договору купівлі-продажу.
На момент укладення оспорюваного правочину ОСОБА_3 був власником спірної квартири, мав право розпоряджатись нерухомістю на власний розсуд, спірне нерухоме майно не мало жодних обтяжень права власності, не перебувало ні під арештом, ні під заставою. Судами встановлено, що оспорюваний договір купівлі-продажу укладено сторонами у належній формі, сторони приступили до його фактичного виконання, оскільки вона здійснила оплату за договором, зареєструвала за собою право власності на квартиру та з моменту придбання квартири безпосередньо проживала у ній.
Таким чином, договір купівлі-продажу квартири від 17 жовтня 2018 року не підпадає під жодний критерій фраудаторності правочину, при цьому для визначення правочину як фраудаторного необхідна сукупність ознак, а не виключно факт наявності невиконаних боргових зобов`язань у продавця, як зазначив суд апеляційної інстанції у оскаржуваному рішенні.
Застосування правових висновків Верховного Суду щодо фраудаторних правочинів у справах з добросовісним набувачем майна призводить до дисбалансу захищеності від недобросовісних дій боржника. Кредитор (позикодавець) за розпискою захищений від ризиків неповернення боргу законодавчими механізмами забезпечення виконання зобов`язань такими як іпотека, застава, порука. В свою чергу добросовісний набувач майна не може бути впевнений у тому, що продавець не має боргових зобов`язань і не буде в майбутньому позбавлений права власності.
З матеріалів справи вбачається, що вона повністю розрахувалась з продавцем, зареєструвала своє право власності на квартиру, 04 січня 2019 року зареєструвала у вказаній квартирі своє та своєї дитини місце проживання, а також зробила ремонт у квартирі, який тривав близько року, на суму 4 500 000,00 грн.
Наведене свідчить про те, що позивач шляхом подання позову про визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного між боржником та добросовісним набувачем, намагається покласти відповідальність за невжиття ним заходів забезпечення виконання зобов`язання боржником (іпотека, застава, порука), забезпечення позову (арешт майна), невиконання зобов`язань боржником на добросовісного набувача нерухомого майна (покупця), який не має жодного відношення до фінансових (кредитних) відносин між позивачем та боржником.
22 березня 2024 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 13 лютого 2024 року, у якій просив оскаржену постанову скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог про скасування рішення про державну реєстрацію та припинення прав власності і ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення цих позовних вимог, або у випадку достатніх правових підстав, ? відновити становище, яке існувало до порушення, шляхом припинення права власності ОСОБА_2 на вказану квартиру та повернення права власності на цю квартиру ОСОБА_3 .
22 березня 2024 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Київського апеляційного суду від 13 лютого 2024 року, у якій просив оскаржену постанову скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог про скасування рішення про державну реєстрацію та припинення прав власності і ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення цих позовних вимог, або у випадку достатніх правових підстав, ? відновити становище, яке існувало до порушення, шляхом припинення права власності ОСОБА_2 на вказану квартиру та повернення права власності на цю квартиру ОСОБА_3
Касаційна скарга мотивована тим, що відмовляючи у задоволені позовних вимог щодо скасування рішення про державну реєстрацію прав та припинення права власності ОСОБА_2 апеляційний суд фактично дійшов висновку про неефективний спосіб захисту прав/інтерес обраного ним. Обираючи спосіб захисту своїх прав шляхом визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, позивач також просив припинити право власності ОСОБА_2 у спосіб скасування рішення про державну реєстрацію прав та обтяжень. Такий спосіб захисту повністю відповідає статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, а також узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17. У разі задоволення вказаної вимоги буде припинено право власності ОСОБА_2 на спірну квартиру і автоматично поновлено за ОСОБА_3 .
Навіть якщо апеляційний суд зробив висновок про неефективність обраного ним способу захисту, слід було відновити становище, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України), оскільки саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. В даному випадку апеляційний суд в порядку статті 5 ЦПК України міг захистити цивільні праві та інтереси ОСОБА_1 шляхом відновлення становища, яке існувало до порушення, тобто припинення права власності ОСОБА_2 на спірну квартиру та повернення її у власність ОСОБА_3 . Ним було здійснено неправильне посилання на процедурну, публічну норму (стаття 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"), замість приватно-правової норми (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК України).За таких обставин в цій частині апеляційний суд неправильно кваліфікував спірні правовідносини та не застосував необхідну норму матеріального права.
12 квітня 2024 року ОСОБА_1 надіслав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2, у якому просив відмовити у задоволенні її касаційної скарги.
Відзив мотивовано тим, що провадження у справі № 755/11864/17 відкрито Дніпровським районним судом м. Києва 19 серпня 2017 року, про що ОСОБА_3 був обізнаний, брав участь у судовому розгляді. Оспорюваний договір було укладено між відповідачами 17 жовтня 2018 року. Оспорюваний договір купівлі-продажу має ознаки фраудаторного правочину, оскільки був вчинений відповідачами, коли у боржника настав строк виконання зобов`язання за договором позики. Квартира, яка є предметом оспорюваного договору купівлі-продажу, є єдиним майном боржника, тобто дії ОСОБА_3 були вчинені з наміром завдати йому шкоди, що є формою зловживання правом.
З огляду на наведене та враховуючи, що на момент укладення відповідачами договору купівлі-продажу квартири від 17 жовтня 2018 року ОСОБА_3 вже мав обов`язок щодо погашення заборгованості позивачу (16 жовтня 2016 року), боржник був належним чином проінформований про розгляд судової справи № 755/11864/17, а зазначена квартира була продана за цінами нижчими ніж ринкові та відсутність будь-яких належних і достатніх доказів, що підтверджували б оплатність оспорюваного правочину, ці обставини безумовно свідчать про те, що боржник укладаючи оспорюваний договір очевидно діяв недобросовісно і зловживав правами щодо кредитора. Після укладення оспорюваного договору, ОСОБА_3 перестав бути платоспроможним.
Таким чином, відповідачі вчинили порушення приписів статей 8, 19, 41, 129-1 Конституції України, частини другої статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", що безумовно посягає на суспільні, економічні та соціальні основи держави, адже в першу чергу нівелює такий основний принципу існування держави України в цілому як верховенство права, є неспростовною ознакою порушення публічного порядку в розумінні положень статті 228 Цивільного кодексу України. Відтак договір купівлі-продажу від 17 жовтня 2018 року є нікчемним.
Обставини справи, на які посилається ОСОБА_2, не є подібними з цією справою, оскільки предмет та підстави позову повністю відрізняються.
17 січня 2025 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду пояснення, у яких просить врахувати практику Верховного Суду щодо можливості визнання недійсним договору з підстав його фраудаторності та способу захисту добросовісного відповідача у цій ситуації.
Зазначає, що представник відповідачки вказав, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права щодо укладення фраудаторного договору за відсутності умислу у добросовісного набувача, у співвідношенні до висновків викладених у постанові Верховного Суду від 27 травня 2020 року у справі № 641/9904/16-ц за яким "Конструкція, за якої добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, у цьому випадку є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар".
Вважає, що на цей час відсутні підстави для формування такого правового висновку в цій справі, оскільки в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 січня 2025 року по справі № 760/21831/18 такий правовий висновок вже був сформований. Верховним Судом зроблено висновок щодо дій добросовісного набувача нерухомого майна у випадку визнання договору недійсним за яким він придбав майно, а саме недійсність договору передбачає відновлення сторін у початковий стан, що означає повернення покупцю сплачених ним коштів або відшкодування вартості майна іншим способом, передбаченим законом.
Звертає увагу, що ОСОБА_2 ще до формування зазначених правових висновків Верховним Судом самостійно визначила правильний спосіб захисту своїх прав. Так, на розгляді Печерського районного суду м. Києва перебуває цивільна справа № 757/9633/24-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про стягнення безпідставно отриманих коштів за оспорюваним договором купівлі-продажу квартири. А тому права ОСОБА_2 будуть повністю захищені у випадку відмови у задоволені її касаційної скарги, оскільки вона зможе задовольнити свої грошові претензії до ОСОБА_3 у справі № 757/9633/24-ц.
ОСОБА_2 проявивши розумну обачність при купівлі-продажу спірної квартири та перевіривши продавця ОСОБА_3, зокрема на предмет судових спорів відносно нього, побачила б, що вже більше року в проваджені Дніпровського районного суду м. Києва перебуває справа № 755/11864/17 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики. Це було б логічними зі сторони відповідачки, зважаючи на явне заниження вартості спірної квартири, що підтверджується звітом про ретроспективну вартість спірної квартири (наявний в матеріалах справи), згідно якого станом на 17 жовтня 2018 року ринкова вартість квартири складала 10 441 654,00 грн. Такі дії щодо юридичної перевірки спірної квартири та особи продавця убезпечили б ОСОБА_2 від придбання майна, на яке в подальшому можуть претендувати кредитори ОСОБА_3 й пов`язаних з цим негативних юридичних наслідків.
Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду
Ухвалою Верховного Суду від 21 березня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 . У задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення дії постанови апеляційного суду відмовлено.
В зазначеній ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави передбачені пунктом 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанцій в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16, від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17, від 22 листопада 2023 року у справі № 128/1878/20, від 11 січня 2024 року у справі № 939/539/21, від 08 червня 2022 року у справі № 524/5846/17, від 05 квітня 2023 року у справі № 523/17429/20, від 07 жовтня 2020 року у справі № 755/17944/18). Також вказує, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Ухвалою Верховного Суду від 05 квітня 2024 року заяву ОСОБА_2 про зупинення дії судового рішення задоволено. Зупинено дію оскарженої постанови апеляційного суду в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири.
Ухвалою Верховного Суду від 24 квітня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 .
В зазначеній ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанцій в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17, від 04 грудня 2020 року у справі № 917/1739/17, від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17, від 01 квітня 2020 року у справі № 520/13067/17, від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18, від 01 лютого 2023 року у справі № 316/2082/19, від 28 лютого 2024 року у справі № 369/11248/21, від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15, від 23 жовтня 2019 року у справі № 761/6144/15-ц.
Ухвалою Верховного Суду від 28 жовтня 2024 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи
25 жовтня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладено договір позики, відповідно до умов якого останній отримав грошові кошти у розмірі 30 000 дол. США, які зобов`язався повернути 29 жовтня 2016 року.
19 серпня 2017 року Дніпровським районним судом м. Києва відкрито провадження у справі № 755/11864/17 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/68749218) за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики.
17 жовтня 2018 року між ОСОБА_3 (продавець) та ОСОБА_2 (покупець) укладено договір купівлі продажу квартири АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Гладій М. О. 17 жовтня 2018 року, зареєстрований в реєстрі за № 11346.
У пункті 4 договору купівлі-продажу зазначено, що відповідно до звіту про оцінку майна, складеного ФОП ОСОБА_6 16 жовтня 2018 року, ринкова вартість квартири, що є предметом цього договору, становить 5 278 410,00 грн.
Згідно з пунктом 5 вказаного договору купівлі-продажу сторони домовились, що за цим договором квартира продається за ціною 5 306 700,00 грн, що є еквівалентом 190 000,00 дол. США за офіційним курсом валют, встановленим на 17 жовтня 2018 року.
Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 27 березня 2019 року у справі № 755/11864/17 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/81163835), залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 11 липня 2019 року (https://reyestr.court.gov.ua/Review/83023388), стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 заборгованість в розмірі 775 173,00 грн, 3 % річних - 17 612,50 грн та судовий збір у розмірі 7 933,25 грн, а всього 801 258,75 грн.
25 липня 2019 року приватним виконавцем Мельниченком О. В. відкрито виконавче провадження № НОМЕР_1 про стягнення з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 грошових коштів в розмірі 801 258,75 грн. У ході здійснення виконавчого провадження приватним виконавцем вчинено виконавчі дії, спрямовані на виявлення у боржника майна, на яке можна звернути стягнення. З наданих приватному виконавцю відповідей вбачається, що у боржника відсутнє рухоме майно та грошові кошти.
Згідно Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, сформованої 16 вересня 2021 року щодо ОСОБА_3 останньому на праві власності належала квартира за адресою: АДРЕСА_3, право власності припинено 17 жовтня 2018 року; земельна ділянка з кадастровим номером 3223180500:06:010:0096, право власності припинено 16 лютого 2015 року; земельна ділянка з кадастровим номером 3223180500:06:010:0093, право власності припинено 16 лютого 2015 року; земельна ділянка з кадастровим номером 3223180500:06:010:0094, право власності припинено 16 лютого 2015 року; земельна ділянка з кадастровим номером 3223180500:06:010:0095, право власності припинено 01 лютого 2013 року.
Відповідно до Звіту про оцінку майна - квартири за адресою: АДРЕСА_3, виконаного 25 листопада 2022 року ТОВ "Бізнес-Консалтинг" (сертифікат СОД № 703/20 від 07 серпня 2020 року), вартість квартири станом на 17 жовтня 2018 року становить 373 851 дол. США, що за курсом НБУ станом на дату оцінки складає 10 441 654,00 грн.
Суд при здійсненні судочинства може використовувати лише текст судового рішення, який опубліковано офіційно або внесено до Реєстру (частина третя статті 6 Закону України "Про доступ до судових рішень").
Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 18 жовтня 2017 року в справі № 755/11864/17 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/69829794) заяву позивача ОСОБА_1 про забезпечення позову повернуто заявнику.
Позиція Верховного Суду
Щодо позовної вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанови Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).
При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).
Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).
З урахуванням того, що норми цивільного законодавства мають застосовуватися із врахуванням добросовісності, то принцип добросовісності не може бути обмежений певною сферою (див., зокрема, постанови Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 463/13099/21 (провадження № 61-11609сво23), від 19 лютого 2024 року в справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Змусити жити за принципами навряд чи можливо. Але коли виникає судовий спір, то учасники цивільного обороту мають розуміти, що їх дії (бездіяльність) чи правочини можуть бути піддані оцінці крізь призму справедливості, розумності, добросовісності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2024 року в справі № 357/13500/18).
Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що "оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука "а також зловживання правом в інших формах", що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)".
Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Про зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:
особа (особи) "використовувала/використовували право на зло";
наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які "потерпають" від зловживання нею правом, або не перебувають);
враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19).
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року у справі № 761/12692/17).
Недійсність договору як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто правовим наслідком недійсності договору є за своєю суттю "нівелювання" правового результату, породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (див. постанови Верховного Суду від 10 липня 2024 року в справі № 201/3274/21, від 22 листопада 2023 року в справі № 128/1878/20).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19).
Необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорювання фраудаторних правочинів. Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) "через можливість доступу до майна боржника", навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) зроблено висновок, що "позивач вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним, як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена статтею 228 ЦК України".
Тобто, Велика Палата Верховного Суду у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19) сформулювала підхід, за яким допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як:
фіктивного (стаття 234 ЦК України);
такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України);
такого, що порушує публічний порядок (частини перша та друга статті 228 ЦК України).
Договір як приватно-правова категорія, оскільки є універсальним регулятором між учасниками цивільних відносин, покликаний забезпечити регулювання цивільних відносин, та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Приватно-правовий інструментарій (зокрема, вчинення фраудаторного договору) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20).
Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа). Застосування конструкції "фраудаторності" при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (див., зокрема, постанови Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 жовтня 2020 року в справі № 755/17944/18, від 26 квітня 2023 року в справі № 644/5819/20).
Фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним (частина перша та друга статті 234 ЦК України).
Фіктивний правочин відноситься до оспорюваних правочинів, тобто визнається недійсним на підставі судового рішення про що має бути вказано в резолютивній частині рішення (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2021 року в справі № 712/7975/17).
Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків. Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним. Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки (див., зокрема, постанову Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 травня 2019 року в справі № 723/405/17).
Касаційний суд вже зауважував, що: недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) "через можливість доступу до майна боржника", навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину; в практиці касаційного суду допускається кваліфікація фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) чи такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України). Одна й інша підстави для кваліфікації правочину як фраудаторного побудовані законодавцем за моделлю оспорюваного правочину. Тобто, оспорення правочину має відбуватися за ініціативою кредитора як заінтересованої особи шляхом пред`явлення позовної вимоги про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов); кваліфікація правочину як фіктивного виключається, якщо на виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав; натомість для кваліфікації фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні як такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не має значення, щона виконання оспорюваного правочину було передано майно чи відбувся перехід прав. Важливим для кваліфікації такого правочину як фраудаторного є те, що внаслідок його вчинення відбувається, зокрема, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшується обсяг його майна; очевидно, що одночасна кваліфікація оспорюваного фраудаторногоправочину в позаконкурсному оспорюванні як фіктивного (стаття 234 ЦК України) і такого, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України) не допускається (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 січня 2024 року в справі № 761/40240/21).
Контрагентом з яким боржник вчиняє оспорюваний договір може бути не тільки родич боржника, але й інша особа (зокрема, співвласник в спільній власності); відсутність заборони чи арешту не виключає кваліфікацію правочину як фраудаторного, оскільки для оспорення правочину, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), важливим є те, що учасники цивільного обороту використовують приватний інструментарій всупереч його призначенню, принципу доброї совісті та, зокрема, для, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника (поручителя) чи зменшення обсягу його майна (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 серпня 2024 року у справі № 947/37261/21).
Велика Палата Верховного Суду зауважила, що приватноправовий інструментарій (як в договірних, так і в позадоговірних відносинах) має використовуватись особами добросовісно, не зловживаючи правом. Зокрема, такий інструментарій не може використовуватись особою на шкоду іншим учасникам правовідносин. Правочин не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом) і втілювати цей намір. Інакше такий правочин має кваліфікуватись судами як фраудаторний та, за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним. Однак у силу гнучкості та різноманіття цивільних правовідносин вичерпний та закритий перелік обставин, за яких той чи інший правочин слід вважати фраудаторним, відсутній. Натомість Верховний Суд напрацював перелік обставин, які окремо або в сукупності можуть враховуватися при оцінці правочину як фраудаторного. Остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд в кожній конкретній справі виходячи із встановлених обставин (див. пункти 108, 115, 116 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2024 року в справі № 916/379/23 (провадження № 12-22гс24)).
Обміркувавши викладене, касаційний суд зауважує, що:
цей суд неодноразово аналізував конструкцію фраудаторного правочину, тобто правочину, який вчиняється на шкоду кредитору для уникнення чи унеможливлення, зокрема, сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили, чи виконавчого напису;
зміст як договірного, так і недоговірного зобов`язання складають права та обов`язки його суб`єктів. Суб`єктивне право, що належить управненій стороні у зобов`язанні, йменується правом вимоги, а суб`єктивний обов`язок зобов`язаної сторони називається боргом;
недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) "через можливість доступу до майна боржника", навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Мета позаконкурсного оспорювання фраудаторного правочину досягається для того, щоб кредитор міг задовольнити своє право вимоги, тобто щоб відбулося погашення боргу боржником;
застосування конструкції "фраудаторності" при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. Очевидно, що для мотивування кваліфікації оплатного правочину як фраудаторного недостатньо ствердження про наявність зловживання правом і наявність права вимоги. Таке мотивування має відбуватися через обґрунтування наявності/відсутності тих обставин, які дозволяють кваліфікувати правочин як вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору (наприклад, після пред`явлення позову про стягнення коштів та повернення заяви про забезпечення позову); контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (пов`язаність осіб, які вчиняють фраудаторний правочин може бути досить різноманітною. Зокрема, між особами які вчиняють фраудаторний правочин можуть бути родинні, квазіродинні відносини, інші цивільні відносини чи навіть трудові); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (це, зокрема потребує з`ясування того чи відповідала ціна вказана в договорі ринковим цінам на момент вчинення договору, чи взагалі відбувався розрахунок між боржником і кредитором, яким чином відбувався розрахунок).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).
Згідно зі статями 76, 77, 79 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують, і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Згідно з пунктом 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України, пунктом 3 частини першої статті 382 ЦПК України у мотивувальній частині судового рішення зазначаються, зокрема, мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (частина перша статті 264 ЦПК України).
У справі, що переглядається:
позивач вказував, що оспорюваний договір купівлі-продажу укладений після виникнення заборгованості та пред`явлення ним позову про її стягнення з ОСОБА_3, який на момент укладення договору переслідував мету уникнення виконання майнового зобов`язання, покладеного на нього на підставі договору позики. До обставин, які дозволяють кваліфікувати договір купівлі-продажу як фраудаторний належить й те, що продаж квартири здійснено за заниженою ціною, між відповідачами наявні близькі стосунки, оскільки згідно з даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ОСОБА_2 з 2015 року зареєстрована фізичною особою-підприємцем за адресою спірної квартири АДРЕСА_1 ;
суд першої інстанції при відмові в задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним договору вважав, що доводи позивача про наявні близькі стосунки між відповідачами не знайшли свого підтвердження та спростовуються тим, що місце проживання ОСОБА_2 зареєстровано за адресою місцезнаходження квартири, яка є предметом оспорюваного договору, з 04 січня 2019 року. ОСОБА_2 не є родичем чи іншою пов`язаною особою з ОСОБА_3 . Боржник відчужив квартиру на підставі оплатного договору за ціною 5 306 700,00 грн, що є еквівалентом 190 000,00 дол. США за офіційним курсом валют станом на 17 жовтня 2018 року. Вказаний правочин є реально виконаним. Наданий ОСОБА_2 звіт про оцінку майна був виконаний ФОП ОСОБА_6 на час укладення спірного договору купівлі-продажу - 16 жовтня 2018 року, є чинним та у встановленому законом порядку не оскаржувався, не визнаний незаконним. Наданий позивачем звіт про оцінку майна - спірної квартири, виконаний 25 листопада 2022 року ТОВ "Бізнес-Консалтинг" (сертифікат СОД № 703/20 від 07 серпня 2020 року), згідно з яким вартість квартири станом на 17 жовтня 2018 року становить 373 851,00 дол. США, що за курсом НБУ станом на дату оцінки складає 10 441 654,00 грн, не є висновком експерта, оскільки не зазначено, що його підготовлено для подання до суду та що експерт обізнаний про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий висновок. Відсутні інші докази на підтвердження обставин, які б свідчили про те, що ОСОБА_2 при купівлі спірної квартири діяла недобросовісно.
апеляційний суд при частковому задоволенні позову вважав, що дії ОСОБА_3 щодо відчуження належної йому квартири хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом з метою уникнення відповідальності за невиконання договору позики, а тому наявні підстави вважати, що такий договір вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом та порушує публічний порядок;
суди не врахували, що застосування конструкції "фраудаторності" при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. Очевидно, що для мотивування кваліфікації оплатного правочину як фраудаторного недостатньо ствердження про наявність зловживання правом і наявність права вимоги. Таке мотивування має відбуватися через обґрунтування наявності/відсутності тих обставин, які дозволяють кваліфікувати правочин як вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору (наприклад, після пред`явлення позову про стягнення коштів та повернення заяви про забезпечення позову); контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (пов`язаність осіб, які вчиняють фраудаторний правочин може бути досить різноманітною. Зокрема, між особами які вчиняють фраудаторний правочин можуть бути родинні, квазіродинні відносини, інші цивільні відносини чи навіть трудові); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника) (це, зокрема потребує з`ясування того чи відповідала ціна вказана в договорі ринковим цінам на момент вчинення договору, чи взагалі відбувався розрахунок між боржником і кредитором, яким чином відбувався розрахунок);
суд першої інстанції не врахував, що: позивач посилався на відомості з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, згідно з якими ОСОБА_2 з 2015 року зареєстрована фізичною особою-підприємцем, адреса реєстрації підприємницької діяльності - спірна квартира АДРЕСА_1, місцезнаходження реєстраційної справи - Печерська районна в місті Києві державна адміністрація. Натомість суд послалися на реєстрацію місця проживання ОСОБА_2 за цією адресою з 04 січня 2019 року. Тому суд доводи позивача стосовно реєстрації ОСОБА_2 як суб`єкта підприємницької діяльності за адресою спірної квартири, якими останній обґрунтовував наявність зв`язку між відповідачами, не перевірив та не спростував. Суд першої інстанції не врахував, що звіт про оцінку майна не правочином, а є письмовим доказом, належність, допустимість, достовірність якого суд має оцінити як окремо, так і у сукупності з іншими зібраними у справі доказам. Суд першої інстанції такої оцінки звіту ТОВ "Бізнес-Консалтинг" від 25 листопада 2022 року не надав,передбачених законом мотивів його відхилення не вказав. Суд першої інстанції пославшись на недоведення позивачем відсутності майна у ОСОБА_3, за рахунок якого він міг відповідати за своїми зобов`язаннями перед позивачем, на момент відчуження квартири за оспорюваним договором, не врахував, що боржник не надав доказів своєї платоспроможності, суд таких обставин не встановив. Натомість установлені судами обставини підтверджують, що спірна квартира була єдиними нерухомим майном боржника на момент вчинення ним оспорюваного правочину;
апеляційний суд обставин, які дозволяли б кваліфікувати оспорюваний договір як фраудаторний не проаналізував, в чому проявляється його нікчемність не вказав, висновки суду першої інстанції не перевірив.
За таких обставин суди зробили передчасний висновок як про відсутність підстав для задоволення позовної вимоги про визнання договору купівлі-продажу недійсним, так і про її задоволення.
Суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій, з огляду на положення статті 400 ЦПК України.
Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).
Тому судові рішення в частині позовної вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу слід скасувати та передати справу в цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.
Оскільки встановлено підстави для скасування судових рішень, то суд касаційної інстанції інші підстави відкриття касаційного провадження та доводи сторін по суті вирішення спору за вимогою про визнання договору купівлі-продажу недійсним не аналізує.