ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
18 лютого 2025 року
м. Київ
справа № 161/3520/23
провадження № 61-16555св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Ситнік О. М.,
Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1,
відповідач - ОСОБА_2,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 серпня 2023 року в складі судді Кихтюка Р. М. та постанову Волинського апеляційного суду
від 17 жовтня 2023 року в складі суддів Матвійчук Л. В., Федонюк С. Ю., Осіпука В. В.,
ВСТАНОВИВ:
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом, просив розірвати шлюб, укладений між ним та ОСОБА_2, а також залишити неповнолітніх дочок ОСОБА_3, ОСОБА_1 проживати разом з ним.
В обґрунтування позову зазначав, що з відповідачем ОСОБА_2 перебуває у шлюбі, який зареєстрований 30 червня 2006 року Відділом реєстрації актів цивільного стану Луцького міського управління юстиції Волинської області, актовий запис № 709. Сторони мають двох неповнолітніх дочок: ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_5, ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Позивач зазначав, що подружнє життя з відповідачем не склалося, оскільки у них різні погляди на сімейне життя та на обов`язки подружжя стосовно один одного. Шлюб між ними носить формальний характер, а тому його збереження суперечить їхнім спільним інтересам.
Крім того вказував, що неповнолітні дочки повинні проживати з ним. При цьому спору щодо визначення місця проживання дітей між ними немає.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 серпня 2023 року позов задоволено частково.
Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, зареєстрований 30 червня 2006 року відділом реєстрації актів цивільного стану Луцького міського управління юстиції Волинської області, актовий запис № 709 розірвано.
В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Постановою Волинського апеляційного суду від 17 жовтня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 серпня 2023 року в оскаржуваній частині залишено без змін.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, зазначив, що висновок органу опіки та піклування не може слугувати беззаперечним і визначальним для суду при вирішенні питання стосовно залишення дітей проживати з одним із батьків, зважаючи на досягнення дітьми чотирнадцяти років, які вже самі вправі визначати своє місце проживання.
Крім того, зі змісту позовних вимог позивача, як і з відзиву на позовну заяву, вбачається, що між сторонами відсутній будь-який спір щодо місця проживання їхніх неповнолітніх дочок, оскільки вони обоє погоджуються на проживання дітей з батьком. В той же час, за відсутності між сторонами відповідного спору, суд позбавлений можливості вирішувати таке питання в судовому порядку, оскільки завданням цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних чи оспорюваних прав особи.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
16 листопада 2023 року подана касаційна скарга ОСОБА_1 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 серпня 2023 року та постанову Волинського апеляційного суду від 17 жовтня 2023 року.
У касаційній скарзі заявник просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 серпня
2023 року та постанову Волинського апеляційного суду від 17 жовтня
2023 року в частині, якою було відмовлено в задоволенні позову та ухвалити нове рішення про задоволення позову в цій частині.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 01 лютого 2024 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 серпня 2023 року та постанову Волинського апеляційного суду від 17 жовтня 2023 року, витребувано справу із суду першої інстанції.
19 березня 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, що суди застосували норми матеріального права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 200/952/18, від 22 грудня 2021 року
у справі № 339/143/20, від 25 травня 2022 року у справі № 675/2136/19,
у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 вересня 2021 року у справі № 638/3792/20.
Вказує, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статей 160, 161 Сімейного кодексу України.
Позиція інших учасників справи
26 лютого 2024 року ОСОБА_2 засобами поштового зв`язку направила до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу та просила суд касаційної інстанції касаційну скаргу заявника задовольнити повністю та залишити неповнолітніх дітей проживати разом з батьком.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вивчивши матеріали справи та перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Фактичні обставини, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій
Суд встановив, що між сторонами як батьками на момент розгляду справи був відсутній спір щодо місця проживання неповнолітніх дітей, такий позов ані позивач, ані відповідач не пред`являли, суд його не вирішував.
Як стверджував сам позивач ОСОБА_1 у позовній заяві та не заперечувала відповідач ОСОБА_2, між ними немає спору щодо визначення місця проживання неповнолітніх дітей, які до того ж досягли чотирнадцяти років та відповідно до частини другої статті 29 ЦК України, частини третьої
статті 160 СК України можуть вільно обирати собі місце проживання.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до судуза захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
У справі, яка переглядається Верховним Судом, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дітей разом з батьком. Рішення судів першої та апеляційної інстанцій оскаржується позивачем в частині вирішення вимог про визначення місця проживання дітей разом з батьком, а тому підлягає перегляду лише в цій частині.
Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 в частині визначення місця проживання дітей разом з батьком із тих підстав, що між сторонами відсутній спір щодо місця проживання дітей. Мати дітей не заперечує проти визначення місця проживання дітей разом із батьком, а тому позов є передчасним.
Верховний Суд вважає, що суди зробили правильні висновки, з огляду на таке.
Згідно з частинами другою, восьмою, дев`ятою статті 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності відповідно до моральних засад суспільства.
Відповідно до статті 8 Закону України "Про охорону дитинства" кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України "Про охорону дитинства").
Згідно зі статтею 12 Закону України "Про охорону дитинства" на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.
Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.
Відповідно до частини першої статті 18, частини першої статті 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
У частині першій статті 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
Згідно зі статтею 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини.
Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.
Відповідно до частини другої статі 29 ЦК України фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
У статті 161 СК України передбачено, що спір між матір`ю та батьком щодо місця проживання малолітньої дитини, які проживають окремо, та не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, може вирішуватися органом опіки та піклування або судом.
Аналіз змісту вказаних норм свідчить про те, що першочерговим критерієм визначення місця проживання дитини, яка не досягла десяти років, є спільна згода батьків.
У випадку наявності спору між батьками щодо місця проживання малолітньої дитини, такий спір може вирішуватися органом опіки та піклування або судом (стаття 161 СК України).
Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.
Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.
У частині першій статті 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
У рішенні від 11 липня 2017 року у справі "М. С. проти України", заява № 2091/13, ЄСПЛ зазначав, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним (параграф 76).
У параграфі 54 рішення ЄСПЛ "Хант проти України" від 7 грудня 2006 року, заява № 31111/04, вказано, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини. Аналіз наведених норм права, практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім - права батьків.
Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.
При визначенні місця проживання дитини судам необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.
Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди, насамперед, мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах.
Нормами статті 19 СК України встановлено, що при розгляді спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, визначення місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе, не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним, обов`язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних в результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.
У висновку органу опіки та піклування Луцької міської ради від 06 липня
2023 року "Про доцільність визначення місця проживання неповнолітніх ОСОБА_7 та ОСОБА_3 з батьком" зазначено, що служба у справах дітей вважає за доцільне проживання неповнолітніх дітей з їх батьком.
Колегія суддів погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанції про те, що висновок органу опіки та піклування не може слугувати беззаперечним і визначальним для суду при вирішенні питання стосовно залишення дітей проживати з одним із батьків, зважаючи на вік дітей, які досягли чотирнадцяти років і вправі самі визначати своє місце проживання.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 402/428/16-ц (провадження № 14-327цс18) вказано, що положення Конвенції про права дитини про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.
Як стверджував сам позивач ОСОБА_1 у позовній заяві та не заперечувала відповідач ОСОБА_2, між ними немає спору щодо визначення місця проживання неповнолітніх дітей, які до того ж досягли чотирнадцяти років
та відповідно до частини другої статті 29 ЦК України, частини третьої
статті 160 СК України можуть вільно обирати собі місце проживання.
Отже, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, правильно відмовив у задоволенні позову батька дитини про визначення місця проживання дітей разом із ним, так як ним не доведено, що його права порушені. А відповідно до вимог частини першої статті 4 ЦПК України, частини першої статті 15 ЦК України до суду особа має право звернутися, якщо її права порушені, невизнані або оспорюються. Жодну із цих дій відповідач не вчиняв.
Верховний Суд звертає увагу, що фактично цей спір щодо місця проживання дитини був ініційований батьком дітей, які і так фактично з ним проживали і продовжують проживати. Мати дитини не вимагала та не вимагає зміни їх місця проживання, а у справі відсутні докази того, що батько дитини забороняє матері бачитися з дітьми.
З урахуванням наведеного, суди дійшли правильного висновку про те, що позивачем не доведено, що на час звернення до суду батька з позовом про визначення місця проживання дітей разом із ним, які фактично проживали і проживають разом із ним, порушені права позивача.
До подібного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 28 вересня 2022 року у справі №686/18140/21, від 13 березня 2024 року у справі
№ 607/7767/22 та від 10 липня 2024 року у справі № 127/16211/23.
Висновки судів першої та апеляційної інстанції у межах доводів касаційної скарги ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, судами під час розгляду справи не допущено порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
У силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України судами всебічно, повно та об`єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.
Всі докази оцінено судом у їх сукупності з урахуванням фактичних обставин справи.
Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.